Обговорюємо літературу і літературний процес.

Роман Осадчук - переклад з німецької, примітки та підготовка супровідних матеріалів

Альфред Деблін (1878–1957) – німецький письменник, відомий передовсім завдяки експериментальному роману «Берлін Александерплац» (1929), який сьогодні вважається одним із найважливіших німецькомовних прозових творів ХХ століття, а також завдяки роману «Гори моря і велети» (1924), створеному на перетині футурології, фантастики, антиутопії та абсурду.

«Берлін Алексендерплац» – найвідоміший роман Альфреда Дебліна, де письменник декларує результати власних пошуків нової оповідної форми, яку він створив для епічного роману, наближаючи текст до експресіонізму та італійського футуризму. Зокрема, цим романом Деблін значною мірою вплинув на стиль оповіді багатьох німецькомовних романістів.

За допомогою особливих оповідних технік монтажу і прямого цитування Дебліну вдалося передати дух Берліна 20-х років минулого століття таким, яким запам’ятав його автор, у всьому особливому багатоголоссі життя великого міста епохи між двома світовими війнами, міста, яким воно більше ніколи не буде, але побачити і відчути яке нам дає можливість магія таланту письменника.

В «Берлін Алексендерплац» Деблін демонструє досить своєрідне й оригінальне бачення техніки романної оповіді, в якій він використовував прийоми колажу, потоку свідомості та відтворення справжнього питомого мовлення вулиці, без звичної авторської літературної обробки.

Лікар-невропатолог за професію, Деблін практикував у східному Берліні двадцятих років минулого століття, цей досвід і ліг в основу «Берлін Алексендерплац», дозволивши його автору буквально зробити зліпок життя тогочасного Берліна і перенести його на сторінки роману у всьому його калейдоскопічному багатогранному різноманітті. Роман був кілька разів екранізований і ліг в основу однойменного культового фільму Райнера Вернера Фассбіндера (1980).

«Голова змія», титульне оповідання, в однойменній книжці з’явиться ближче до кінця. Збірник «Голова змія» (Głowa węža) – це такий собі «зріз породи»: дванадцять оповідань Орбітовського скомпоновані хронологічно, від ранніх до свіжих. Те, що на титул винесено оповідання уже зрілого автора, – природно, воно має маркувати його особисту творчу еволюцію. І це достолиха показово, бо оповідання це – якраз про пастки і прокляття поступового прогресо-розвитку людства (і людяності: у скептика Орібтовського ці дві категорії чомусь дуже романтично стоять поруч).

Дім-сховок «Беладонна», п’ять поверхів, шановане товариство. В будинку живе подружжя – він б’є її смертним боєм, вона спить з усіма підряд йому на зло. Тут же є бабця і онук: баба – колишня суддя-сталіністка, яка засудила до смерті чимало людей, єдиний, кого стара любить, є її онук; онук на зло старій зробився наркоманом і повільно помирає на її очах. Ще до них – старіючий гомосексуал, який відчайдушно прагне знайти собі пару серед тих, серед ких і шукати не варто. Тому таскає собі в кімнату жиголо і влаштовує оргії всім на зло. Тугодум Янек ще, який тут все охороняє і робить за всіх фізичну працю. Ще хтось. Підранки, емоційні каліки, втікачі.

Недавно в домі скоїли самогубство: один викинувся з вікна. І от тепер щоденно тіло того, хто розбився, здіймається все вище над землею, будинок вростає в землю, трансформується і руйнується, час іде назад. Минає початок ХХ століття, відбувається середина 1860-х, і далі все глибше і глибше, до первісних спільнот і все далі. Що коїться, не розуміє ніхто, але всім байдуже. Адже щоранку пам’ятає події попереднього дня тут тільки одна людина – репортер, до речі.

Чотири фактори еволюції пам’ятаєте? Спадковість-мінливість, боротьба за виживання, природний відбір, ізоляція. В тому будинку один у одного щось позичають – речі, емоцій, досвіди. В тому будинку один одного нищать – фізично і емоційно. В тому будинку виживають ті, хто встиг адаптуватися до швидких змін. Той будинок – ідеальний простір ізоляції.

Орбітовський ладнає над своїми героями експеримент в дусі дарвінізму. Тільки про еволюцію тут мова не йде. Деградувати героям Орбітовського не те що природніше, просто легше; до того ж жах як складно визначити точку, з якої міркувати про прогрес.

Теорія деградації (інволюції, точніше), про неї років вісімдесят чутно не було. Але ж і в оповіданні цьому час іде навспак, чому б не відновити поховані під тим часом теорії? Тільки не на мавп, звісно, перетворяться, герої Орбітовського. Великий Вибух, одноклітинні виповзли з води – краще б звісно навпаки. Ні, це не та історія. Тут еволюційна, даруйте, деградаційна теорія обслуговує Міф Сотворіння на радість креаціоністам. Фінал очевидний (єдиний раз в книжці) наскільки, наскільки очевидна назва (а вона таки промовиста) і наскільки явно читаються розкидані по твору алюзії на «Втрачений рай» Мільтона. Небораки Орбітовського заселять новий рай, отже, в якому той, хто пам’ятає, – той спокушає непотрібним-для-щастя знанням: і важка п’ята безпам’ятних швиденько розчавить гада.

Беладонна тут – не отруйна рослина, а «красива жінка». Красива жінка в сюжеті тільки одна. Як одна умова існування в прихистку: тут не може, ніколи не може бути дітей; вагітні – на вихід чи на аборт. Цій безплідній красуні доведеться стати новою Євою. Так, ця Єва ніколи не матиме життєздатних дітей. «Хай би хто відповідав за конструкцію Беладонни, справу він просрав».

Каміння старіє по-різному. Так нам повідомить епіграф до «Голови змія». Каміння має, здається, більше вибору за людину (і людство – все ще синоніми тут). Ми приречені на повтори і самоповтори, на серії і відтворення. Копії копій за відсутності оригіналів, яким розчавили мозок в Раю. Між іншим, саме це і може зробити нас щасливими. Принаймні в світі симулякрів Орбітовського («симулякри» тут не задля краси: Орбітовський – професійний філософ, за кожною його байкою постає глибокий і іронічний аналіз якоїсь філософської концепції). Другий епіграф до оповідання взятий із твору під назвою «Останній табір»: Орбітовський таки написав есхатологію людства (як назвати апокаліпсис, якщо він іде до початку, а не до кінця?); і робіть тепер із тим, що хочете. Все одно нічого не зміниться від ваших дій.

Фатум, передбачення, доля – його теми, він тут відчуває себе вільно і впевнено. На відміну від своїх героїв. В інтерв’ю Орбітовського часто питають: «Ваші герої мають дрібні і прості бажання. Чому б вам їх не виконати і не заселити всій світ щасливими людьми?». Він дає різні відповіді на те, але всі вони зводяться до інтенції: «Бо не хочу». От не розуміють ті, хто питає, очевидного: в світ Орбітовського всі і так щасливі. Бо невільні бути нещасними.

Наприклад, «Автострада» (шедевральний текст). Колись четверо підлітків мали пригоду. Прогулянка місцевим лісом закінчилася тим, що малята побачили рух автоколони там, де і дороги не має бути. Що треба робити? Напроситися попутниками в ті авто, ясно. Хто повернуся з тієї мандрівки, втратив розум. Але той, хто нам цю історію розказує, зберіг здоровий ґлузд (або ні). Він уже нині дорослий, повернувся до материного дому по смерті матері наводити лад у спадку. І визнав: тоді йому показали майбутнє, до якого він не був готовим, бо воно було (довга пауза) щасливим. Наразі він готовий і іде до автостради. Позаду залишається зруйнований батьківський дім.

Руїни в прозі Орбітовського – часті гості, це не так артефакти, як знаки зачаровування. Зачаровування, саме так, не розчарування. Неначе він свій світ будує, щоб збудоване красиво помирало. Але ту красу треба уміти побачити, вона триває тільки мить і то у минулому. Та зрештою, він пише про спальні райони, так, про типові спальники. І де та краса тут, скажіть? В минулому, в часи його поцуватої молодості. А коли щось поцувато, то як же ти його інакше назвеш?

Орбітовський народився 1977-го, і він пише чи не виключно про свою генерацію. Юність його героїв-хлопців припадає на початок «дикого капіталізму» у Польщі. Отже, вони всі народжені наприкінці 1970-х. Субкультура спальних районів, брутальна образна мова є свідомим ходом: він пише про те, що знає, і це надає його прозі потужний соціальний вимір. Але більше: він відмовляється писати про те, що знати не може. Він відверто говорить: розірвався ланцюг часів, розрив між його генерацією і генерацією батьків глибокий і нездоланий. «Хороша родина – це така, в якій ніхто не придурюється, а тому ми сиділи насуплені».

Перше «вільне» покоління знало бідність і соціальні катаклізми, воно училося по-звірячому виживати. Теж фатум? Теж вирок? Ні, герої Орбітовського самі псують собі життя. Він їх не жаліє і не любить – вони самі винуваті в тому, якими є. І зовсім не випадково чи не кожному творі «Голови змія» буде сюжет із продажу душі дияволу (з розкішними відсилками до легенд про пана Твардовського). Договір з нечистими уклали раз і назавжди. І тут цікавинка: в одному оповіданні на цей сюжет героя звати Тимоном. Це афінський Тимон-мізантроп, який страждає, бо не вірить іншим людям, бо не довіряє собі, позаяк є людиною. До речі, в головному тут творі про угоду з дияволом, оповіданні «Ангелус», героя звати Валешек: волох – це кастрований баран. Коли довіри до людей немає, а є довіра до химер, яке не принесе жодного плоду, тоді і стається проза Лукаша Орбітовського.

«Кінець доби імператорів», це оповідання завершує книжку. І воно виняткове тут, бо розповідає про батька, про його покоління. Історія подружньої зради. Мати іде до іншого чоловіка (учителя, який викладає в школі сина), батько навісніє, бере сина за помічника і намагається повернути зрадницю у родину. Методи прекрасні до неможливості: чоловіки з того трикутника виявляються чаклунами і раз-по-раз застосовують магію там, де уже б час почати діяти сімейному кодексу. Малий спостерігає. На його очах минає епоха велетнів, даруйте, доба імператорів. Його родинна історія стає Історією, а історія в світі Орбітовського – це культурний код не згірший за великі філософські наративи. Коли він хоче означити час, то пише щось таке «за ґерика» чи «під час страйків на коробельнях» (в книжці є коментарі, і вони тут доречні дуже). Його химерні апокаліпсисі міцно і дуже просто вписані в польську історію.

Чудернацьке оповідання, дражливе, провокаційне, чуже в цій книжці настільки, бо без нього книжки просто не було б (вибачте за парадокс, але ніяк інакше це не скажеш). Назва «Вірменин Попіль», уже вона б’є під дих. Попіль – це полянин, від якого походить перша королівська польська династія. А Вірменин, син Арменія (так точніше), є героєм «Держави» Платона, з якої цей правитель примандрував до поеми Словацького «Король-дух». Орбітовський міркуватиме про природу влади, це уже зрозуміло. І на такому тлі – абсолютно безумний не так кафкіанський, як ломброзівський сюжет.

1939 рік, Польща уже окупована. До місцевості, де живе головний герой – сільський підліток – війна доходить окремими «вибуховими хвилями». Одного дня він знаходить польського військового. Офіцер поранений, і хлопець приводить його додому, щоб вилікувати. Чоловік називається Попілем, згодом він буде Болеславом, потім Владиславом (все королі теж). Він є чудотворцем і візіонером, здатен лікувати і оживлювати накладанням рук. Страшенний харизматик, як і всі психопати. Скоро у нього з’являється коханка, моцна дівка на ім’я Ванда, яка від своєї колежанки з «Венери в хутрах» позичила не тільки ім’я, а й патологічну схильність до садизму. Між тим Попіль збирає навколо себе групу відморозків, нарікає їх партизанською боївкою і благословляє на боротьбу за Польщу (в яких буде гинути переважно місцеве населення)… Якщо ви гадаєте, що тема визвольної боротьби у Польщі – менш «свята корова», ніж у нас, то ви помиляєтеся. Орбітовський ризикує і знає це.

Реальне історичне зло стає матеріалом для хорор-слешеру. Це не хуліганство (але й не без того, ясно). Це подвоєння жаху. Тільки от який момент: література знає гротеск як прекрасний психотерапевтичний прийом – розігріти болючу ранку до максимуму, що вибухнула нарешті гноєм і настало полегшення. Жах Орбітовського терапевтичний: будьте спокійні, не нервуйте і не метушіться, все уже сталося, навіть якщо цього поки що не було.

Польський Стівен Кінг? Скажуть ще! Знайшли-от з ким порівняти.

Переклад Сергія Легези. Київ: Видавництво Жупанського, 2019. 480 с.
Ганна Улюра, Літературний критик

Майкл Кіммел, Майкл Кауфман «Чоловіки про фемінізм» (#книголав, 2019, пер. Ольга Любарська)
Фахівці з дослідження питань ґендеру Кіммел та Кауфман доводять, що задля здорової взаємодії в суспільстві має існувати абсолютне рівноправ’я між чоловіками і жінками. Руйнуючи популярні міфи та стереотипи, які можуть виникнути щодо цього явища і які змушують чоловіків сприймати фемінізм як щось жахливо неприємне для них, автори пояснюють, що підтримка дівчат і жінок несе, насправді, значну вигоду для розвитку спільнот. І рух за рівні права зовсім ніяк не направлений на те, щоб дискримінувати чоловіків…
7 вересня о 20:00 в Лекторії відбудеться презентація книги.

Лу Юй «Чайний канон» (Сафран, 2019, пер. Євгенія Гобова)
Написана ще у XVIII ст. книга є збіркою відомих на той час даних про чай. Її автор, Лу Юй, розповідає про історію чаювання, класичні способи заварювання та правила чайної церемонії. Для нього чай — це елемент гармонії й інструмент для створення відчуття єдності зі світом; процес чаювання стає філософським спогляданням, яке містить в собі майже конфуціанську мудрість. Це чудовий посібник для тих, хто хоче стати уважнішим, навчитися медитувати й отримувати задоволення від кожного моменту; а також для тих, хто цікавиться історією азійських країн і їх вченням. Книга стане хорошим подарунком для любителів чаю у всіх його проявах.
7 вересня о 13:00 в Ангарі відбудеться чайна церемонія в рамках презентації даної книги.

Алекс Корб «У пастці депресії» (Наш формат, 2019, пер. Анна Марховська)
Про депресію й досі мало говорять, її буває плутають з простою втомою чи поганим настроєм. Однак насправді — це важкий стан, який, немов по спіралі, закручує тебе у вир демотивації. Як нейронауки допоможуть вирватися з жахливого відчуття, розповідає автор цієї книжки Алекс Корб, дослідник у галузі психіатрії. Він пропонує легкі поступові кроки до кращого самопочуття і якіснішого життя. Користуючись його порадами, можна навчитися заново радіти життю і знаходити в ньому сенс, подолати панічні страхи і отримати імпульс для прийняття важких рішень.
7 вересня о 17:00 в Лекторії в рамках презентації книги відбудеться Q&A сесія «Все, що ви хотіли запитати про депресію».

Клариса Пінкола Естес «Жінки, що біжать з вовками» (Yakaboo Publishing, 2019, пер. Наталія Валевська)
Ця книга — про архетип сильної і мужньої жінки, яка здатна наново відновитися після руйнівних переживань. Докторка психології Клариса Пінкола Естес розповідає, як віднайти в собі сили подолати глибокі травми, залишитися собою у стосунках, зрозуміти свої душу й тіло та відкрити для себе творче буття.
Три роки (якщо точніше, то 145 тижнів) книга протрималася у списку бестселерів The New York Times. Відтепер і ви зможете дізнатися про ці терапевтичні міфи й оповіді.
8 вересня о 16:00 в Лекторії відбудеться презентація книги за участі Ірени Карпи та Ольги Котрус.

Дмитро Дір, Алла Клименко «Добавь меня в друзья» (Upgrade, 2018)
Блогер, журналіст і діджей Дмитро Дір та психолог, тренер зі щастя і мотиваційний спікер Алла Клименко створили цю книгу спостережень та історій різних людей. Це душевні розповіді в форматі майже щоденникових записів, де герої розказують про найінтимніше, найпотаємніше, найближче. Книга підійде для тих, хто любить особисті блоги і цікаві сторінки в соцмережах, хто не проти послухати про буденний досвід інших та хто вважає, що наша реальність — це вже безкінечний художній роман.
7 вересня о 16:00 в Ангарі автори книги влаштовують публічні читання та автограф-сесію.

Енрік Жарді «Професор Дивоок» (#книголав, 2019, пер. Андрій Антоновський)
Зібрані у цій дитячій книжечці оптичні ілюзії та корисна інформація про те, чому наш зір грає з нами часом у такі “оманливі” ігри, були створені відомим графічним дизайнером з Барселони Енріком Жарді. Це корисна, часом інтерактивна книга, з якою весело і приємно взаємодіяти та дізнаватися, чому і як саме варто берегти свій зір.
7 вересня о 14:00 в Дитячій зоні відбудеться презентація цієї книги.

Ростислав Семків «Як писали класики» (Pabulum, 2016)
Чому нас затягують детективи Агати Крісті? Чому Орвелла, попри складну тему його творів, доволі легко читати? Як Рею Бредбері вдалося так яскраво писати, додаючи у свої книги нотку ностальгії? Про це детально і системно розповідає читачам український критик, літературознавець і перекладач Ростислав Семків. Прочитавши цю книгу, ви зможете почерпнути для себе декілька прийомів письма, краще станете розуміти індивідуальні стилі певних авторів та дізнаєтеся набагато більше про те, як аналізувати літературну творчість.
7 вересня о 18:00 у Лекторії Ростислав Семків розповість, як у книгах створюється ефект горору на прикладі Стівена Кінга та інших авторів жахастиків.

«Фонтан казок. Сучасні українські казки» (2019)
За упорядництва автора «Зайчикової книжечки» Івана Андрусяка в цій книжці вміщено 21 казку від відомих авторів: Сашко Дерманський, Богдана Матіяш, Ірен Роздобудько, Леся Воронина, Олег Чаклун тощо. Оформленням казок також займалися відомі ілюстрації, яких легко впізнати за стилем, якщо ви останні років 5 слідкували за яскравою дитячою літературою.
7 вересня о 17:00 в Дитячій зоні відбудеться ігрова презентація цієї казкової антології.

Ірена Карпа «Добрі новини з Аральського моря» (#книголав, 2019)
На цей роман Ірени Карпи чекали 8 років, і ось, після тривалої перерви, авторка гучно увірвалася в книжковий простір з «Добрими новинами». Це історія про чотирьох різних героїнь, які, все ж, об’єднані в житті схожими амбіціями. Натхненні Парижем розповіді вийшли вишуканими, сповненими пригод та тонко підміченими психологічними “розборами польотів”.
8 вересня о 15:00 в Ангарі відбудеться презентація роману за участі авторки.

1. Месія з Ізміру

Розпочинається наша розповідь із того, що восени 5426 року від створення світу, 1666 року від Різдва Христовго, 1115 року за вірменським літочисленням і 1076 року мусульманського календаря Гіджри з порту міста Ізмір відплила ґалера-баштарда. Подія, на котру можна було б не звернути уваги, якби цією ґалерою плив до Стамбула хтось інший, а не Саббатай Цві, ізмірський мешканець, який оголосив світові про своє месіанство. Надходили роки, у які тривожно вчитувалися юдейські книжники та християнські богослови, щоби зрозуміти: що чекає цей світ. А очікували вони приходу Месії та кінця світу. Ось чому не стихали суперечки по синагогах, бо книжники, йдучи за кожною літерою Тори, послинюючи пальці, розвивали сувої пергаменту, аби збагнути слова спершу очима, а відтак – розумом. А християнські богослови, такі як Йоаникій Ґалятовський, були переконані, що лише християни дотримуються закону Мойсея, тому будуть спасенні. Астрономи вдивлялися в зоряне небо, вишукуючи звізди й небесні знамення, щоб першими помітити що-небудь, що підказало б їм вістку про останні часи. Бо відомо, що перед останніми часами прийдуть лжемесії, війни, голод, хвороби, потопи й настане велике збаламучення всіх народів. У Лондоні, до прикладу, тоді бушувала чума, завезена голландськими купцями. Клерк королівського Адміралтейства Семюель Пипс у щоденнику описуватиме, що після наказу влади знищити всіх псів і котів ареал епідемії розширився. Ціле літо міські пацюки розносили смертельну хворобу, а мешканці Лондона виносили трупи з домів і складали на вулицях, бо не було чим вивозити на цвинтарі. І тільки на початку вересня королівський пекар забув загасити піч, у якій випікав хліб для двору, – і вигоріло тоді півміста. Разом із будинками згоріли переносники хвороби, – й усі, хто покинув Лондон – повернулися. І вершилися тоді по світу також події, про які забулося, і тому ми їх теж не можемо згадати. А той Саббатай Цві, який поділить світ на двадцять шість частин (про що розповімо згодом) для своїх послідовників, зовсім не переймався, що імперії та королівства давно володіють тим, що він так легко роздавав. Османська і Римська імперії, Іспанія і Португалія, Московське царство й династія Цін у Китаї, відречення Патріарха Никона й відкриття гравітації Ісааком Ньютоном, англо-данська війна й перша друкована Біблія вірменською в Амстердамі, – ось чому все, що пов’язано невидимими нитками історії, жило тоді в очікуванні останніх часів, бо останні часи завжди з нами.

Так-от, вересневої пори, за день до призначеного виходу ґалери з ізмірського порту, до реїса Пападуполоса навідався Саббатай Цві. Він знайшов капітана в портовій кафані. Пападуполос присів пообідати. Реїс був голодний, а розмова з юдеєм могла затягнутися. Саббатай Цві помітив це незадоволення й відчув до себе неприязнь. Навіть чіпкий погляд капітана, яким той зміряв юдея, перейшовшись із Саббатаєвої голови до Саббатаєвих ніг, не віщував приємної розмови.

Стіл перед реїсом був ще порожнім, і коли реїс ковтнув слину – Саббатай почув воркотіння Пападуполосового шлунку.

Але Саббатай Цві розпочав:

«Я – Саббатай Цві», – говорив швидко Саббатай, тримаючись міцно за кожне слово, наче безсилий плавець за очерет. Говорив упевнено й за хвилину виклав суть справи. Тримався Саббатай так, що наче це Пападуполос просився до нього на ґалеру, а не навпаки.

Слухав Пападуполос Саббатая і згадував плітки про цього юдея, які поширювалися в Ізмірі. Саббатай насамкінець запевнив реїса, що щедро заплатить за себе і своїх супутників, якщо той погодиться взяти їх на борт.

«А скільки вас?» – запитав Пападуполос.

«Дванадцятеро, – згорда відповів Саббатай. – Одинадцятеро чоловіків і Сара, моя дружина».

Пападуполос згадав, як хтось із його конопатників переповідав, що в Ізмірі об’явився юдейський месія, мовляв, щойно той месія повернувся з Палестини, звідки привіз собі дружину Сару, яка затьмарила вродою всіх ізмірських красунь. Власне, про це торочили у своїх розмовах мусульманські, християнські і юдейські доми. Подейкують, що ходить той месія вулицями з кількома своїми послідовниками і співає псалми. Виглядає на божевільного, але він не божевільний. Хтось інший із пападуполосової команди, хто слухав цю розповідь, додав, що ізмірські рабини не приймають того Саббатая, але кілька десятків юдеїв тут, в Ізмірі, таки повірили в його слова і готові йти за ним навіть на край світу.

Коли ґалеру завантажили і штурман подав веслувальникам першу команду, до порту зійшлося кілька десятків ізмірських євреїв з дітьми. Дехто з них плакав, а дехто вигукував прокльони вслід ґалері-баштарді, що вже відпливала. «Що вони там кричать? – питав себе реїс Пападуполос. До його вух, зарослих чорним волоссям, набивалося морське повітря, приглушуючи слабкі голоси юдеїв на березі. За якийсь час затріпотіли напнуті вітрила. Люди в порту злилися з портовими забудовами. А ті євреї, які збилися докупи на кормі, Пападуполос погодився перевезти їх до Стамбула, вдивлялися поперед себе за горизонт. Їх наче й не обходило, що там відбувається на березі. І лише чорноволоса жінка Сара, яка була серед тих пасажирів, оглядаючись на берег, посміхалася.

До десятка довгих весел по обидва боки бортів ґалери було приставлено понад сто веслярів, яких набирали в Ізмірі чи приміських селах, а решту – привозили з невільничих ринків. Штурман, його помічник, наглядач за невільниками, ковалі, конопатники, такелажники, теслі, – складали строкату команду, з якою міг упоратися лише реїс Пападуполос, ізмірський грек, предки якого служили ще в Хайреддіна Барбароси. Цього разу на ґалері також було тих дванадцятеро пасажирів, які вчора попросилися до Стамбула.

Переважно перевозили Пападуполосовою ґалерою пшеницю, яку зберігали у складах ізмірського порту. Була та ґалера о двох щоглах, на яких, пошарпані й витерті сильними подувами середземноморських вітрів, атласні вітрила висіли наче штани-шаровари на кривих ногах капітана Пападуполоса.

Часто в морських переходах ґалеру наздоганяв сироко. Ось чому Пападуполос найбільше боявся вітру-сироко, який роздирав тканину вітрил і трощив щогли. Плоскодонну ґалеру, залиту штормовими хвилями, могло викинути на берег. Навіть тоді, коли канатники вчасно опускали вітрила, а наглядачі за гребцями-невільниками, слухаючись наказу капітана, маневрували. Все одно виживали не всі. І Пападуполос із тими, хто вижив, скидав з кам’янистих берегів острова тіла нещасних потопельників. Знаходили їх по цілому берегові. Птахи кружляли над ними, щоби пити в мертвих очі, і поночі поблизу було чути запах лисиць. А потім кілька день конопатники замінювали потрощені дошки корабельного дна й бортів, а теслярі ремонтували поламані весла. І коли ґалера й рештки команди були готові продовжити плавбу, Пападуполос, орієнтуючись по зоряному небу наче в ізмірському кварталі, у якому виріс, шукав поміж зірок місце найближчого порту.

***

Василь Махно - поет, прозаїк, есеїст, родом з Тернопільщини, мешкає у Нью-Йорку. Переможець конкурсу «Книги року ВВС» у 2015 році за збірку оповідань Василя Махна «Дім у Бейтінґ Голлов» («Видавництво Старого Лева»). Фіналіст премії ім. Юрія Шевельова (2015). Півфіналіст польської літературної нагороди Angelus (2016).

Автор 13 поетичних збірок, двох книжок есеїстики «Парк культури та відпочинку імені Ґертруди Стайн» (2006), «Котилася торба» (2011), перекладів польських поетів Збіґнєва Герберта «Струна світла» (1996) та Януша Шубера «Спійманий у сіть» (2007).