Обговорюємо літературу і літературний процес.

Колись нашу рідну хату
Темрява вкривала,
А чужа сусідська хата
Світлами сіяла.

Та минав ти, наш Кобзарю,
Чужії пороги,
Орав свою вбогу ниву,
Рідні перелоги.

Гомоніла твоя кобза
Гучною струною,
В кожнім серці одбивалась
Чистою луною.

Спочиваєш ти, наш батьку,
Тихо в домовині,
Та збудила твоя пісня
Думки на Вкраїні.

Хай же промінь твоїх думок
Поміж нами сяє,
«Огню іскра великого»
Повік не згасає!

Щоб між нами не вгасало
Проміння величне,
Ти поставив «на сторожі»
Слово твоє вічне.

Ми, як ти, минати будем
Чужії пороги,
Орать будем свої ниви,
Рідні перелоги.

Жив чаклун коло річки, робив серед літа повені,
та бурхливі такі, що помилуй, спаси і прости!
Кладку зносило в море, коти рятувались на комині,
і, немов острови, в сизих водах чорніли мости.

У причинах стихії щоразу копалась ревізія,
і виходило: винні якісь у верхів'ях дощі.
А чаклун злоумисний робився тоді перевізником
і за той перевіз по карбованцю брав із душі.

Він і весел ніколи не мав – гріб старою лопатою,
аж вкривалося потом солоним обличчя рябе.
Я і досі того чаклуна-перевізника згадую,
коли чую про когось: «Лопатою гроші гребе».

Пам'ятаю і дах черепичний, і сад з огорожею,
та нема вже ні хати, ні саду – самі бур'яни,
бо немає на світі давно чаклуна зловорожого.
I не вірить ніхто, що на світі були чаклуни.

Та і як тут повіриш – усі вже освітою втомлені:
телевізори, преса, не кажучи вже про кіно...
Головне ж — не бувало давно уже справжньої повені.
Та, відверто сказати, і річки нема вже давно.