Обговорюємо літературу і літературний процес.

Двоє жінок сидять на кухні – простір приватний, захищений, майже сакральний, простір-прихисток. Вони ледь знайомі, одна у другої купувала продукти і щось бігме знає про її життя. Цього достатньо, щоби стати близькими і рідними людьми. Вони існують в окупованому місті, де швидко навчилися за першим же словом, порухом, поглядом відрізняти своїх. У обох є спільна біда, а у однієї з них – її особисте горе. Щойно свекруха і чоловік вигнали Ліду з дому з повним (боє)комплектом маленьких дітей, забувши, що десяток років вона гарувала на всю родину. Ліда готова накласти на себе руки. І тоді молодша жінка, хазяйка квартири, ставить перед нею відро курячих яєць. В хаті повно такого добра, адже вона опікується зокрема тим, що годує українських бійців на блокпостах навколо міста, де тривають бої. Доця каже Ліді: бери по одному яйцю, чави і знищуй, вкладай всю свою злість. Ліда спочатку несміливо, згодом у розпачі і майже в екстазі розбиває, колошматить, розриває руками ті безневинні яйця. (Пробували? Це не так легко). Це ж має бути саме яйце, розумієте? Символ світової гармонії, символ початку і кінця, найобнадійливіший знак того, що народження і переродження можливе, запорука осяйної вічності-в-житті. Одна кричить, ричить, ридає і трощить ті яйця. Друга стоїть поруч і мовчить, бо «нема дурних відволікати жінку, коли жінка убиває».

Один із Доцених побратимів, старший чоловік на прізвисько Борисович, ближче до кінця роману вкине бігцем репліку, що хоче поговорити з нею «не як з жінко, а як з бійцем, добре?». Жінка і боєць, жінка-боєць. Роман «Доця» не передбачає протиставлення цих двох слів і понять. Убивають, боряться, виживають тут – жінки. Це роман про війну. В його основі – історії реальних людей, осмислені і перекомпоновані авторкою. Це добрий в літературному сенсі роман. І нестерпна в людському сенсі історія. Коротше саме так: це роман про війну. І говорить до нас із нього жінка-боєць. І нема дурних її відволікати.

Її звуть доцею. Не через вік, жінці під тридцять. Вона просто нереально тендітна, крихітна навіть. Замолоду причепилося прізвисько Ельф, воно потім стане її позивним. Вона сама з Рівненщини, рано втратила матір, батько подався на заробітки, і сімнадцятирічною юнкою Ельф переїхала в Донецьк до бабусі. Це важливо: Доця формально батьків не має, і батьківської любові позбавлена. На сході вона знаходить справу свого життя: стає художницею по склу і започатковує невеличку фірму, що робить ексклюзивні вітражі, мозаїки і люстри. Розділи роману названі «Кришталь», «Смальта», «Патина», «Окалина», «Слюда» тощо – це те, з чого вона робить свої вироби, трансформуючи і перетворюючи їх на красу, яка нічим іншим, ніж красою бути не прагне. А ще це алхімічні елементи, бо такою собі алхімічною ретортою вона стає саме: збирає навколо себе різних людей і «переплавляє» на родину: «Тобі доведеться змінитися. Щоб вижити».

Коли починається окупація Донецька, поруч із Доцею формується міцна група опору. Неправильно: вона стає лідером цієї групи, зібраної з травмованого колишнього шахтаря, охоронця з моцною мережею зав’язків серед криміналу, колишньої рестораторки та інших. Вони – один із загонів цієї партизанської війни, про яку у нас мало що знають і ще рідше чують.

В романі є любовна історія, недопроявлена і тим сильна. Свою особисту історію Доця починає саме з любовних митарств: трапився їй на Донеччині горе-залицяльник, її перший коханець, від якого (і його матусі) вона втікала в домашніх капцях, забувши перевзутися. Згодом босою вона втікатиме від «ополченців», прикметно. Після того чоловікам в її житті були відведені інші ролі – не мужа, не коханця і (як уже відзначила) не батька.

Допоки не з’являється на позір непримітний персонаж, він принципово позбавлений тут чітких маркерів, наче людина-без-властивостей. Не «наш», не «їхній», не янгол-охоронець, не злодій-зрадник (хоча і всього потроху) – сіра постать, яку втілить набіло головна героїня. Вона – з відьмацького роду: уміє бачити померлих і замовляти рани. Якоїсь миті вона рятує його своєю магічною силою, і тим прив’язує до себе назавжди. Фінал цієї страшної історії дає надію, що ті двоє будуть разом. Власне, це те, що вона позичає щедро своєму обранцю – надію. Його Комаром звуть, не ясно чому, либонь, скорочення від прізвища. В комариній парі, ми знаємо, на що здатна задля виживання роду саме самиця.

Ні, «Доця» – не мелодрама, і не роман про кохання. Це книжка про симетричні дари: те, що віддали, мусимо отримати назад вповні, і зло, і добро. Світ Горіха Зерня нестерпно справедливий. І в цьому сенсі авторка знайшла собі ідеальне псевдо: «Твої устонька – тиха молитва». Молитви всі в «Доці» чують, вони мають тут силу.

Є тут постійна тема – заміжжя, шлюб, заручини. Цей мотив не стосується любовної історії, знаєте. Але є однією з провідних метафор «Доці», за допомоги якої її героїня осмислює світ навколо.

Вона прагне помсти. Вони марить смертями ворогів. Вона готова убивати і убиває. Вона розлючена до нестями. На запиленому бампері її авта хтось написав: «Сука війна». Це вона і є: сука і війна. А поруч раз-по-раз виринають репліки типу: стара діва (так зве себе Ельф) повінчалася з війною. Вона дописує у ФБ звіт про використання пожертвуваних грошей (на анонімному акаунті, ясно) та почувається «глибоко і щасливо одруженою людиною». Кільце запалу лягає на палець, як обручка. Вона порівнює війну і шлюб, порівнює незнане з незрозумілим.

Порівняти війну на своїй землі з консумованим шлюбом? «Де ти будеш жити, там і я буду жити». От ключ до цього мотиву. Доця – праведниця Руф, віддана і жертовна, її історії – така собі Книга Руфі-спасительки. «Буду нареченим твоїм»? Ні, не місце тут спасителю. «Війна – це закритий чоловічий клуб, тільки жінкам чомусь рикошетом прилітає». Вона рятує і рятується сама. Те кільце запалу від гранати, що як обручка лягло на палець, вона висмикне: їй доведеться убити того, кого не ненавидить, убити, щоб врятувати. Їй в романі доведеться загинути і воскреснути (прийшла хибна звістка про смерть, за неї прийняли іншу людину).

Сорок два кіло живої ваги, і на цьому тілі має втриматися світ.

Даруйте за високий пафос. Зараз спробую різко понизити.

Дві жінки ідуть контрапунктом (чи контражуром) до цього сюжету. Таня, однолітка Ельфа, і молодша Аня, їй чотирнадцять. Це мати і донька (різниця в одну літеру в їхніх іменах невипадкова, вони є двійниками в певному сенсі). Їхня історія в «Доці» найстрашніша. Це історія дівчини-підлітка, яку ґвалтували «на підвалі». «Шукають. Її шукають восьмий день. Саме стільки Аню протримали у підвалі. І Ані чотирнадцять років. Господи всеблагий, я не хочу знати деталі». Історія матері, що не змогла врятувати свою дитину, вивезла її до Вінниці, помістила у психіатричну лікарню і повертається назад у Донецьк. Бо так треба. Реготуха, звабниця, дурисвітка, багата тілом і темпераментом. Всі, хто в «Доці» мають інше за Ельфа призначення «утримати місто на одному праведнику», чітко марковані: вони – пишні смішливі пані. Таня в романі завагітніє. «Твій народ буде моїм народом»? Ця дитина не народиться. Бо це таки роман не про любов.

Чому я нічого не говорю про війну, про яку власне ця книжка написана?

Бо це нестерпно.

Смерті, бої, атмосфера міста, яке покидає місцеве населення і яке займають чужинці і переодягнені «на чужо» свої, передані так точно, що це нестерпно. Вона описує запахи, які займають місця людей, що пішли. Спочатку в квартирах пахне висохлими квітами (жіночки ладнали поливайки з відер і шмат, бо планували скоро повернутися – не склалося, зів’яли квіти); тхне їжею, яка зіпсувалася за відсутності господарів, смердить гаром від вибухів, брудом, бо давно уже нема води, пилом, мертвими тілами, які розкладаються, бо ніхто не зауважив смерті сусіда (та і не пожалів – гидотою був чоловік, справжнісінькою). Дуже буденно. Коли в тексті з’являються якісь поетичності, вигуки, літературні порівняння (а не без того) – вони тут люто чужорідні. Бо то просто опис побуту – і він складається в опис війни. Оповідачка часто скаржиться, що так і не навчилась висловлювати свої почуття красиво, і закине часом про серце, що розривається від болю. Навіть такі нахабні поетизми в «Доці» звучать дуже буквально: тут розриваються серця, дослівно. Ніхто тут не «давить на сльозу», цього і не треба. Але тест на людяність читачу здати таки доведеться по повній (і просто не буде). Тому Ельф не відчуває, вона називає емоцію – це її порятунок і це наша, читача, бодай ілюзія безпеки.

Цілком слушне зауваження уже прозвучало на адресу «Доці». Цей роман, виданий 2019-го і написаний про події 2014-го, уже потребує коментарів. Так, в ньому написано про щось, що уже не є нашою спільною пам’яттю або ще нею не стало. І уже цей момент свідчить: ми не маємо розділених досвідів і розділених спогадів, коли говоримо про війну на Сході. Вона локальна не тільки географічно та історично, вона переживається «локально»: не одна на всіх, а у кожного – своя.

Одна з найсильніших сцен у романі. Доця за проханням бабусиної подруги везе світ за очі на село коробку з каченятами. Місцевість майже знелюдніла, вона загубилася. Дорогою зустрічає жінку – явно не при собі, в шоці, в істериці. Жіночка повторює весь час: «Мертві. Мертві. З неба люди падали. Голі всі, голі». Героїня припускає: жінка під кайфом, бо «іншого пояснення немає». Інше пояснення є: вона сама побачить, як, проломивши дах сараю, висить тіло дівчини, яку шифер розрізав навпіл, побачить людську ногу в кросівку на подвір’ї біля собачої буди. Вона покине збожеволілу від жаху селянку і втече. Інше пояснення є, завжди є. Ясно що відбувається? Липень 2014 року. Це історія про Боїнг 777. Ані винних, ані покараних у тій історії – є безумна жінка, мертве жіноче тіло і жінка, що рятується втечею. Просто з того села вона потрапить у ситуацію, з якої дивом вийде живою і мертвою для всіх інших. Ні, втеча тут не вихід. І так, самі жінки в тій війні – мертві, божевільні, тимчасово уцілілі. «Але для мене, як і для всіх нас, найважливіший не початок, а кінець. А кінець полягає у тому, що я жива».

Книжка, яка мусила з’явитися. Припиняймо теревені про «нашого ремарка», не буде в цій війні «нашого ремарка». Буде «Біль» Дюра, буде «У війни не жіноче обличчя» Алексієвіч. Зрештою, уже є.

Горіха Зерня. Доця. Київ: Білка, 283 с.

Ганна Улюра, Літературний критик

По двоє переможців за раз – не новина для Нобелівки. Хоча 2019-й безпрецедентий, бо то є перезапуск премії, яку через фінансові і сексуальні скандали в журі скасували і минулого року літературу найвпливовішою нагородою світу не відзначали.
Була в 1904 році іспано-французька пара Фредеріка Містраля і Хосе Ечегарай-і-Ейсагірре; поет і драматург, обоє славні «виходом в народ». В 1917-му не змогли обрати між датськими реалістами і датськими ж ідеалістами, та потішили обидва табори шанувальників: Карл Г’єллеруп і Генрік Пантоппідан. 1966-го Шмуель Аґнон і Нелі Закс розділили нагороду, щоб акцентувати: трагедія єврейського народу заслуговує якнайповнішого висвітлення – зсередини і ззовні. 1974 року два шведи – Ейвінд Юнсон і Гаррі Мартінсон – помирили повільну модерністську прозу і жанрові чудасії типу науково-фантастичних поем. Остання парочка мала шалений вплив на розмивання кордонів «високої» і «низької» літератури, що цією справою Нобелівка останніми роками бавилася із захватом трирічної дитини. Як завжди у випадку літературного Нобеля, очевидної системи в таких паруваннях немає, зате є вибір академіків, який формує літературну політику в світі.
У мене є теорія: компроміси – це добре для політики, літературної зокрема; і це погано для літератури.
І от новенька «летюча сполука» – короткі «на одному видоху» напружені романи Петера Гандке і повільна прицільно фрагментована проза Ольги Токарчук. Докорінно різний тип романної свідомості. Діаметрально різний підхід до уявлення про відповідальність письменника за сказане. Різні прозові традиції, в яких психологія героя або центрується, або зміщується на периферію. Вони належать різним генераціям – мистецьким, не лише біографічним. Формулювання, з якими літератори отримали Нобелівку у 2019 році звучать так: «за важливу роботу, в якій за допомоги лінгвістичної геніальності досліджуються кордони і особливості людського існування» (для Гандке) і «за наративну уяву, яка з енциклопедичним захватом оприявнює перетин кордонів як форму життя» (для Токарчук). Переклад: обоє уміють розповідати нормальні історії про ненормальність. Нав’язливу ідею про перетин кордонів ухопили? Це зветься словом «трансгресія», що його українською влучно перекладають словом «переступ», щоб стало видно – до інтелектуального злочину там маленький крок залишився. Ми все ще не припускаємо, попри потужну наративну уяву і лінгвістичну геніальність, як можна осмислювати норму, не залучаючи в роботу факти порушення норми. Зануритися в щось погане, щоб зрозуміти, як то воно – бути добре. Парадоксально? – Уже ні.

У мене є теорія: відучора літературна спільнота розділиться на тих, у кого Нобелівку нарешті виграв Гандке, і тих, хто святкує перемогу Токарчук. Уже лунають врізнобіч репліки «авторка, якої потребувала Нобелівка» (Токарчук, ясно) і «вражаюча етична сліпота» (Гандке, очевидно).

«У мене є теорія» – це улюблена фраза однієї з героїнь Ольги Токарчук, з роману «Веди свій плуг понад кістками мертвих». Чи треба говорити, що всі «мої теорії» тієї пані екстравагантні, безпідставові, по-хорошому і по-поганому злі, а деякі й шкідливі?
Немолода жінка ненавидить своє ім’я Яніна, а воліє зватися за прізвищем пані Душейко (конфлікт «души» і «тіла» запустили). Непроста пані. Так от, одного ранку ця жіночка разом із сусідом Матогою знаходять мертве тіло. Це їхній третій сусід Велика Ступня, якому шматок дичини, що вполював і зготував, перекрив горло. Імена всім тут роздає пані Душейко, ясно. Вона ж всіх і убиває. «Убивство Роджера Ейкройда», в якому розповідач і убивця є однією особою, – це той матеріал, з яким грається постмодерністка Токарчук, і гра та – відчайдушно захоплива. Міф про втрачений рай, розказаний змієм. Після Великої Ступні буде ще кілька жертв, яким наче б то мститься сама дика природа: убивають олені і комахи, а не безумна еко-активістка. У чарівної пані є дуже чітка мотивація: всі убиті чоловіки – мисливці і браконьєри, вони знищують саму природу, а ще вони убили її собак. Вона мститься за себе і за саму землю. Чоловік – то культурне, жінка – то природне; сотнями років нам вбивали у свідомість цю тезу. Ну, от маємо наслідки: якщо жінка – сама природа, то жінка, яка убиває, природна, жінка-месниця і жінка-захисниця – цілком природні моделі поведінки. Жінка-убивця у фіналі роману показово не покарана. Бо є у мене теорія: любити всяких оленяток більше за людей – уже саме собою покарання. Компроміс культури і природи неможливий, знаєте.
Так виглядає детектив, змайстрований Токарчук.

А це – детективна історія від Гандке, його легендарний (а з 1970-х – культовий) «Страх воротаря перед пенальті».
Йозеф Блох був відомим футбольним воротарем, після гучної сварки із суддею на полі його спортивна кар’єра була завершена. Тепер він – електромонтер, а зараз і цю роботу втратив. Блукає Віднем, шукає пригод і відповідей на вічні питання. Знайомиться з касиркою кінотеатру. Ніч сексу закінчилася смертю жіночки: він її задушив, чомусь, раптом. Блох боїться викриття, тому втікає на південь країни (його ім’я значить гірський кряж, до речі). А Блоха навіть не розшукують між тим, під підозрою – постійний коханець касирки. Ця історія написана від третьої особи, як такий собі репортаж (ба, спортивний репортаж), тут немає дослідження мотивів убивці, бо вони просто невідомі (і йому самому). У всіх героїв Гандке, і у Блоха зокрема, є гостро розвинена потреба вслуховуватися у все, що почує, і все тут же потрактовувати. Ця параноя його виснажує, тому «він нічого не хоче пояснювати». А «добра гра потребує тиші».

Різниця авторських підходів очевидна, правда? Там, де Токарчук пояснить, Гандке багатозначно промовчить; там, де її романи розпадаються на сотні голосів учасників, у нього буде тільки голос свідка. І обоє будуть в тому підході не до кінця щирими (як автори, ми ж про літературу все ще говоримо – на відміну від Нобелевського комітету).

Є один спільний момент у небезпечних ексцентриків і Гандке, і Токарчук: вони до смерті (NB: чужої смерті) бояться бути смішними. Слово «насмішка» в короткому романі Гандке повторюється неймовірно багато разів. Більше хіба у Токарчук. Оце справжня одержимість Блоха, це його фобія, найлютіший страх чоловіка-самця. Він убиває до того, як його висміяли би. Така вона, «мачиська проза» другої половини ХХ століття. Героїня Токарчук доходить до люті, коли поліція висміює її чергову теорію: буцімто убивства коїть стадо оленів. Хоча нібито сама вона, як ніхто інший, усвідомлює абсурд такого припущення. Вона убиває для того, щоб її висміяли. От така вона «фемінна проза» початку ХХІ століття… Це красиве? Ні, це корисне.
У мене є теорія: якщо уже в красивому і вкрай потрібному акті поєднати в одній престижній премії автора-жінку (феміністку!) і автора-чоловіка (знаного шовіністськими заявами!), то, либонь, варто уважно перед тим почитати їхні книжки. І не дайбо’ сміятися: насмішники в тих прозах помирають.
Але ж чому саме ці двоє?

Бо обидва добрі письменники, очевидна відповідь. Але Нобелівку не отримують погані письменники, тому очевидність відповіді не очевидна.
Петер Гандке звучав серед тих імен, які мусять отримати літературну Нобелівку багато років, і небезпідставно. Втім, наприкінці 1990-х він зник із цих обговорень, як і з актуального літпроцесу: згадувати його ім’я в шанованих спільнотах було неприйнятним. Проза «Страх воротаря» і п’єса «Наруга над публікою», романи «Жінка-шульга» і «Шершні», романи «Вуличний торговець» і «Дон Жуан – за його версією подій» – десяток романів, два десятка п’єс, кількадесят оповідань і есе. Один із найвідоміших австрійських письменників нині, поступається хіба Ельфріді Єлінек (яка Нобелівку уже має). Фраза про «етичну сліпоту» Гандке стосувалася самого його підходу на аналізу людської психології. Його проза дуже нагадує творчий метод мізантропа Томаса Бернхарда, але на відміну від Бернхарда, Гандке за свою нелюбов прагне всезагальної любові. Це не спростовує величезного впливу його книжок на сучасну європейську літературу та їхнього високого естетичного рівня. Але це знову і знову ставить нас перед питанням: чи мусять добрі книжки відповідати за те, що їх написала погана людина?

В літературі Гандке – персонаж суперечливий. А от поза літературою – безсумнівний негідник... Селін, Гамсун, Паунд, Кустуріца, Гандке… Під час війн на Балканах Гандке зробив ряд публічних заяв і оприлюднив розлоге есе «Справедливість для Сербії», в якому підтримав політику Слободана Мілошевича, розкритикував заяви про геноцид в Сребниці і припустив, що мусульмани Сараєво скоїли прикре масове самогубство. 2006-го Гандке був присутній на похоронах Мілошевича, уже засудженого за воєнні злочини, і оголосив там тужливу промову. Мати Гандке, до речі, було словенкою, вона покінчила з собою – її історію Гандке описав в оповіданні «Без бажання немає щастя» (назва відповідає змісту), за двадцять років до просербських своїх виступів.
Зрештою, чи має це дивувати? Свою літературну кар’єру Гандке почав зі скандалу. 1966 року на засіданні «Групи-47» у Принстоні він оголосив промову-звинувачення на адресу всяких «імпотентів від літератури» (дісталося, скажімо, так само нобеліанту Гюнтеру Грассу). Скандал – той метод, яким перфектно володіє Гандке-літератор і Гандке-оратор. «Наруга над публікою», яку сам автор назвав не п’єсою, а анти-п’єсою, і яка стала стартом для літературного успіху Гандке: чотири персонажа (жінки і чоловіки), яких грають більше двадцяти акторів, говорять по черзі, ніякого сюжету, ніякої історії; четверо людей просто вибішують залу. Зала аплодує у захваті.
Повоєнне ХХ століття щедре на таких літературних персонажів, як Гандке, але він перевищив всі очікування, здається: цинік екстра рівня.

Ольга Токарчук має в доробку сімнадцять книжок, які від її прозового дебюту 1993 року привертають стабільну увагу професійної спільноти. Серед них є два особливі романи – «Бігуни» і «Книга Якоба», за які авторка отримала Ніку і першою з поляків – Букера. (Винятково добра новина: нарешті Нобелівські лауреати щедро перекладені, майже всю Токарчук можна почитати українською, а «Книга Якова» кажуть, от-от має з’явитися в перекладі. Перекладався у нас активно і Гандке). «Бігуни» і «Книга Якова» – це заявки на Великий Польський Роман, які вдало спрацювали. Та для того ж варто лише поглянути на підзаголок «Книги»: «Велика подорож за сім кордонів, п’ять мов і три великі релігії, не рахуючи дрібних»!
За освітою Токарчук психолог і мала досвід роботи з психічно хворими людьми, це дає взнаки в її прозі: всі герої тут «на межі», але авторка свідома: ніхто її діагнозів тут не потребує, її влада розповідача обмежена «запитом героя». Тому історію від початку до кінця в прозі Токарчук нечасто почуєш, навіть якщо ідеться про її «Книгу Якова» – майже тисячасторінковий опус, що маскується під історичний роман. Таким же панорамним романом є її «Правік та інші часи», який охоплює 80 років художнього часу, а за розповідачів тут – архангели (а чому б ні?). В цьому сенсі показові «Бігуни», які розпадаються на ті самі тисячі історій, що їх може кожен зібрати у довільному порядку і скласти свій план «втечі». Всі її герої знаходяться буквально в русі, подорожують. Але це не роман подорожей, навіть якщо книжка у Токарчук буде зватися «Мандрівка», то і тоді вона не про переміщення у просторі.
Власне, романи Токарчук – про вишукані способи втеч, про екскапізми, про конфлікт реальностей, які творять собі люди, що зрештою мусять хоч якось уживатися в одній групі. Групі в широкому сенсі – про людство ідеться. Токарчук мислить «великими наративами», але не вірить у «великі історії»; тому і кажуть часто, що вона пише не прозу, а міф – пробує відобразити щось конечне в безкінечних повторах. Один із її ранніх персонажів («ЕЕ») – дівчина, що набуває екстрасенсорних здібностей, а потім їх втрачає. І щось важливе з того стається? Ясно що нічого.
Якщо призначати її на якусь почесну посаду, то бути б Токарчук «великим скептиком» сучасного роману.

У мене є теорія… Ні, у мене навіть теорія немає, де поділися великі оптимісти екстра-класу, і коли вони повернуться, і кому вони потрібні.
Головна тенденція цьогорічної Нобелівки – ґвалтовно розділити соціальні ролі літератора і публічного інтелектуала. Письменники, знаєте, не мусять любити людей і захищати безправних і пригноблених, це не їхня робота. Чи все таки їхня?..
Чи люблять фізики ті свої чорні діри і чи вимагають від них співчувати екзопланетам всяким? Хороша людина не професія – це те послання, які ми маємо почути? А то можна подумати, що погана людина раптом стало професією. (Сьогодні, до речі, назвуть того, хто виграв Нобелевську премію миру. Було б і тут двох лауреатів обрати – красивого і корисного).
У мене є теорія: рік під загрозою розпуску премії і під звинуваченнями у некоректній поведінці журі мав погані наслідки – міцний колектив академіків налякався і почав шукати рішень, які задовольняють всіх і відразу. Послідовна робота останніх років, коли літературна Нобелівка мав сміливість відзначати насправді суперечливі тенденції в літературі, пов’язані із розшаруванням і розшатуванням літературних канонів, здається завершеною. Зробили великий крок назад: всі красиві, всі корисні – і хай квітнуть всі квіти. І ні, ця стратегія не працювала доти і не працюватиме в майбутньому.

В дебютному романі Токарчук «Подорож людей книги» кілька подорожніх мають на меті ту саму Книгу знайти, і у всіх різні мотиви. Тільки один із них просто править кіньми, Ґош – німий візник, юнак-сирота, що тонко відчує все живе. Саме він знайде Книгу і матиме (бодай в потенціалі) своє персональне диво – отримає відповідь на правильно поставлене питання. Та нема у Ґоша питань. Більше того: корисну Книгу знайшов той, хто читати не вміє, тож він її швиденько погортає в пошуках красивих малюнків і, не побачивши бажаного, покладе назад. «Тільки діти, дурні і чарівники знають, як воно насправді».
Достатньо прозора алегорія?

Покладімо той літературний Нобель-2019 назад, мабуть.