Обговорюємо літературу і літературний процес.

Привіт всім. Хочу спитати, який потрібно мати рейтинг, щоб були видні приховані роздачі, чи що для цього потрібно? Бо є кілька книг, які мені потрібні, та скачати їх неможливо (з моїм рейтингом)

-Star-Lord- · 2026-09-12 18:44

Andreylew2
цього ніхто не знає, кірм адміна

Andreylew2 · 2026-09-12 18:46

-Star-Lord-
зрозумів, дякую за відповідь

77997997 · 2026-09-12 18:50

Andreylew2 · 2026-09-12 19:48

77997997

Ні, не в курсі про такі лайфхаки Wide grin

Дуже дякую, гляну

wolesj · 2026-09-13 12:37

Протягом двох місяців шотландські поети Крістофер Вайт (Christopher Whyte) та Розанна Ватт (Roseanne Watt) перекладали поняття зі «Словника війни» двома мовами Шотландії — гельською та шетландською. Ці мови мають власну історію витіснення, боротьби за видимість і збереження, зазначається на сайті проєкту.
«Словник війни» – книга, укладена поетом і перекладачем Остапом Сливинським, створений на основі реальних свідчень, зібраних у перші місяці повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Українською книга вийшла у видавництві Vivat у 2023-му.
Джерело

wolesj · 2026-09-19 12:12

Боріс Джонсон. «Кайданів нема». Уривок

Mono2025 · 2026-09-19 15:36

Пітер Х. Фогтдаль "Царська карлиця" - рекомендую!

wolesj · 2026-09-20 23:09

wolesj · 2026-09-21 22:31

wolesj написано:
Радянсько-український словник, або Яку країну, слава Богу, просрали
(продовження)

Ранок радянської людини

Праснісь і пой! Праснісь і пой!
Папробуй в жизні хоть раз
Нє випускать улибку із аткритих ґлаз!.. (Не Висоцький)

Як і в попередньому розділі в цілому ніби все правильно, одночасно авторка майже з перших рядків демонструє не зовсім повне знання теми. Кіноілюстрація щодо «чісліться» притягнута за вуха. Ще при першій появі Шури на екрані голос за кадром роз’яснює, що колись її видвінулі на профспілкову роботу, а задвінуть уже не змогли. Згадаймо, що від таких громадських навантажень по комсомольській чи профспілковій лінії старались відкараскатись, але бували й винятки. Громадське доручення для Шури замінило основну роботу, за яку вона отримувала зарплату чи, якщо бажаєте «палучку». Шура трактувала свої обов’язки надто широко, і коли почала копирсатись в брудній білизні співробітників, директорка нагадала їй про її належне місце. Шура була шокована: «Ана паслала мєня в бухґалтєрію». Та що там далеко ходити. Наш студентський профорг вже будучи на останньому курсі, якось за чарчиною чітко спланував своє майбутнє: «Та мені аби до перших профспілкових зборів». Він не горів бажанням працювати за спеціальністю. А чіслілісь, здається, футболісти чіслілісь токарями, слюсарями. А хто виступав від армійських клубів чіслілісь на офіцерських посадах. Про тунеядцев ми знали в основному з «Перця» і «Кракаділа», тобто на селі їх дуже не ловили, хіба голова сільради, якщо хлопець після армії надто довго гуляв, міг (могла) присікатись. Реально багато жінок, особливо по гірських селах, офіційно ніде не працювали, бо в тих селах роботи й не було, там навіть колгоспів не було. Вони могли їздити «на буряки», а там залежно від колгоспу то оформляли, то ні. Частина чоловіків також заробляла на шабашках: на будовах, в лісі.
Брехунець для авторки єдине українське слово, бо вона не знає, що у наших краях цю радіоточку частіше іменували просто «колгоспником». Подекуди колгоспи могли підключатися до цієї дротової радіомережі, передавати місцеві новини та оголошення, звідси й назва. Проте назва «брехунець» також часом вживалась.
Далі, вишів тоді не було, я навчався у вузі. Виші з’явились після 1991 року.
В нашому селі при восьмирічній школі працювала шкільна їдальня, тому сніданки з собою не носили, бувало, що там же й обідали. І в середній школі була, і в колгоспі на виробництві. Хто хотів, обідав там, хтось ганяв ровером додому, а хтось брав з собою мериндю – ще одне українське слово, хоча й не українського походження. Ніякий не тормозок.
«Ланч» це теж анахронізм, хіба що для мілієналів вжито, бо інакше не зрозуміють. Авторка стверджує, що «радянські трудівники мали варене яйце, хліб із салом або бутерброди з ковбасою». А під фото, що «обід складається з хліба і, можливо, пива або мінералки». Я потрапив до Києва у 1981 році, ковбаси в магазинах справді було вдосталь, і дешевої вареної і дорогої копченої, особливо в кооперації, і сало було, тож бутерброди було з чого готувати. Чому харчування у їдальнях на роботі мало бути безкоштовним я не розумію. Таке взагалі десь бувало? І для кого працювали їдальні, якщо всі «носили їжу з дому»? і знову авторка притягує за вуха героя з пісні Висоцького, мовляв, «він не міг собі дозволити ані обід у їдальні, ані тормозок з бутербродом». Та звісно ж не міг, враховуючи об’єми споживання спиртного, та й якому алкашу дуже потрібен обід? Пляшка – ось його обід.

Ранок і день радянської дитини

Школьниє ґоди чудєсниє,
С дружбою, с книґаю, с пєснєю,
Как ані бистра лєтят!
Іх нє варотіш назад! (не Висоцький)

Що далі, то смішніше. Чим відрізняється радянська палітінфармация від української політінформації? У нас це просто огляд останніх політичних новин, а там «це була частина ідеологічно-виховного процесу». Гм, враховуючи кількість повідомлень про підлітків, які виконують завдання кремлівських спецслужб,стає зрозуміло, що в Україні ідеологічно-виховним процесом взагалі ніхто не займається. А може варто було б? До речі, ніхто нас спозаранку до школи не гнав. Уроки починалися в різних школах по різному, чому не знаю. В моїй о 9.00, в середній о 8.30. політінформації проводили на першому уроці, швиденько, щоб власне уроку ще трохи захопити. Обов’язково вимагалося порівняти наше щасливе дитинство з нещасним дитинством чорношкірих на дикому, гнилому Заході. Мабуть, це й було те ідеологічне наповнення, про яке згадує авторка. Запитання «А чому там всі ходять в джинсах?» або «Чому там дозволяють носити довге волосся і слухати Бітлів?» суворо обривались: «Хочеш, щоб твоїм батькам націоналізм пришили?». Враховуючи територіальну специфіку, нам, хоча й за словами п. Лебідь ідеологічно пропрацьованим, повсякчас нагадували про якусь ідеологічну неповноцінність, ми були потенційними бандерівцями. Ми рано, з батьківською допомогою, починали розуміти, що про деякі речі почуті дома в школі коаще не говорити.
Стінгазети були. Жовтенята, піонери, комсомольці, ленінські кімнати і кутки були. Жовтенята класу ділились на ланки на чолі з ланковим або ланковою, піонери формували загін, під керівництвом голови ради загону, на рівні школи – піонерська дружина. В нашому лексиконі не було слова «обязаловка», є український відповідник «добровільно-примусово». Ось скільки українських слів ще має вивчити пані Лебідь! І піонервожатий (частіше вожата) це не комсомольське навантаження, а така офіційна посада в школі. Мабуть в Києві все було по іншому. Загони називали на честь піонерів-героїв: наш був імені Валі Котика, дружина імені Зої Космодем’янської. Муштри не було, суботники були, а ще більше ходили допомагати колгоспникам.
Не розумію, навіщо піонерія іменується «дитяче парамілітарне об’єднання». Знову анахронізм. Авторка гне свою лінію, що радянське = роzzійське, і тупо переносить в минуле сучасні роzzійські реалії. Так була військово-спортивна гра «Зірниця», яка проводилась вряди-годи, формально, принаймні у мене навіть спогадів якихось конкретних не залишилося. От в 9-10 класах був предмет «Начальная военная подготовка», так повністю російською, бо він готував до служби в армії. Але то вже не піонерія. До речі, тоді не знали, що таке «тікати від армії», «відкупитись». Нормальний хлопець мав відслужити. Нас в класі було 24 хлопці, не служили тільки троє, всі з поважних причин. А якщо когось не брали з невідомих причин, то вже люди шептались: «Певно справді якийсь слутий». Так, готувалися до служби і боролися за «мір ва всьом мірє», агресор бачився тільки з-за океану.
Тіше, салдат, слишишь, салдат,
Люді пуґаются взривов…

Ніхто не відправляв нас на пошуки ветеранів, адже в селі й так про всі все відомо. До того ж, ветерани мали родичів, особливого шефства не потребували. Далі авторка стверджує, що «Безпека дитини, яка входила у чужі помешкання, тоді нікого не хвилювала.» Так туманно, що я знову підозрюю анахронізм. Авторка перенесла в часи свого дитинства заокеанські фобії, занесені до нас через недружню вже державу, про те, що на кожному розі на дітей чигають педофіли і всякі маніяки. Ні, про нашу безпеку також дбали, ще й як, просто з іншого боку: «По області їздит скора поміч, лапАє дітий і шприцом викачує мозок. Так, так, їх виділи в другому районі, і в третому виділи. Нащо їм мозок? Який ти дурний, та продают заграницю, то ж такі гроші!». Отак без всяких інтернетів, соцмереж. Я був тоді в третьому класі. Дорослі вірили, навіть вчителі, адже ніякого офіційного спростування не було. Тому: «Після уроків ніде не лазити, по одному не ходити, додому всі разом, вуличкАми, на центральну дорогу не виходити!», а школа саме біля дороги. Втім тоді дорослі, поки паніка не вляглась, старались малечу забирати, а так самі ходили і до школи і додому.
Наступний інформаційний вкид був за 4 роки – попереджали про «кінець світу» 07.07.1977.
Негатив: школа боролась з релігією, себто часом ловили колядників і розганяли вертепи. А от на Великдень мус до школи. Який в тому смисл не знаю, адже великодні відправи розпочиналися тоді дуже рано, ще затемна, тож ми спокійно перед школою встигали поїсти свяченого.
Вчителько моя, зоре світова… А ще дітей тоді в школі били, майже офіційно, безкарно, адже батьки самі заохочували: «Не слухається – бийте! Я дозволяю». І били лінійкою по руках, указкою по плечах, книжкою по голові, головою до дошки, тільки щоб без каліцтва. Особливо в молодших класах, наша перша вчителька себе особливо не обмежувала. Років 20 тому сам побачив, як відреагував односельчанин, молодший на 3 роки, тобто перша вчителька у нас спільна, на її появу. Очі круглі, губи дрижали, весь аж трусився: «Як вона мене била». Отака реакція в дорослого хлопа, батька сімейства. Потім це вже рідше траплялося. Ну, директор де піймав на якомусь неподобстві, там зразу й чинив розправу. Але ж то директор, в своєму праві так би мовити. Щоправда, старших, 7-8 клас частіше забирав до кабінету. А всі уже чекали, якщо вийшов заплаканий, то ясно…
Ще треба згадати про одну особливість нашої школи – група подовженого дня. В Києві, мабуть, ця форма шкільної роботи була відсутня, тому авторка про неї не згадує. Всі батьки добровільно-примусово писали заяви, щоб їхні діти залишалися на цій групі після уроків. Учні мали час на обід, на відпочинок і знову сиділи в школі: молодші класи з 15.00 до 18.00, старші – з 16.00 до 19.40. «Сиділи» не зовсім правильно, дисципліни, як на уроці, не вимагалось, можна було ходити по класу, кучкуватись, головне підготувати домашні завдання. Вихователька перевіряла і якщо все гаразд можна було гратися, за погоди й надворі, ні то в класі. Компів, гаджетів з прибамбасами тоді не було, обходились тим, що мали, настільними іграми всякими, доміно, популярним був більярд. А хтось сидів в книгах, а хтось в шахах. Карти в школі не дозволяли. Якщо вихователька не очікувала перевірки, то й додому могла раніше відпустити. Улюбленою розвагою поза школою, в школі навіть телевізора не було, все ж слід вважати кіно і мультики, залежно від віку. Це навіть увіковічено в піснях.

Прілєтіт вдруґ валшебнік.
В ґалубом вєртальотє.
І БЄСПЛАТНА пакажет КІНО…

Рожева мрія малечі вустами Кракаділа Ґєни. Не було нічого безплатного, ми це дуже рано починали розуміти.
А за кілька років Алла Барісовна в кінофільмі про фантазії одного першокласника вже попереджала, що дитинство швидко закінчиться, а разом з ним і мрії про щоденне кіно.

Куда уходіт дєтства?
Куда ушло ано?
Навєрна, в край чудесний,
Ґдє КАЖДИЙ ДЄНЬ — КІНО.

Тоді, звісно ж, ще не знали, що в майбутньому з’являться різні корисні ресурси, фільми можна буде дивитись хоч тричі на день і безплатно, але не завжди буде на це час. Крім того, після дитинства виникають інші потреби та інтереси. Happy

Про макулатуру і металолом - так було. І це було щось з чимось, які ще коиентарі?
Далі буде

wolesj · 2026-09-22 23:33

Форстер українською:
два романи про свободу вибору і заборонене кохання

wolesj · 2026-09-24 20:27

Радянська людина та його величність дефіцит

Ой пішла я до крамниці купити сметани,
А там черга від порога — аж до пана Яна!
Поки в черзі вистояла, вечір наступає,
А крамар розвів руками: «Сметани немає!» (коломийка)

Здається, коломийка трішки перебільшує, але зовсім трішки. У 1984 році мені довелося кілька місяців замешкати в івано-франківських родичів. Щосуботи тітка будила мене десь о 04.30 ранку і ми йшли займати чергу під магазином. По суботах давали на руки пачку масла і дві баночки сметани. Чергу займали повторно, був шанс отримати ще одну пайку. Про свій перший особистий досвід (я ще й до школи не ходив) нема що й згадувати. Додому я приніс лиш сльози і шмарки, і цілий вечір запевняв батьків, що більше ніколи, ну ніколи-ніколи по хліб не піду. Хліб в магазині був, просто нерви не витримали, як мене там не затоптали не уявляю. Хліб не можна віднести до дефіцитного товару, він радще був лімітованим, відпускали по 2 буханки в руки, йдеться про дешевий «сірий» по 16 копійок. Потім його виробництво заборонили, нібито через те, що ним свиней годували. Продавали тільки білий по 20, ой, дорого! Ага, далі пішло 25, 30, 40 коп. Все, що я тут пишу стосується нашої області, а ситуація в областях відрізнялась, про це ще буде.
Отож, дефіцит супроводжував радянську людину від самого народження. Щось з’являлося, щось зникало, вічно щось, як казали в народі «аби не слава богу». Пані Лебідь бідкається, що шоколад був у дефіциті. Це вона по малолітству не запам’ятала, як в магазинах порожні вітрини заповнювали пірамідами з шоколадних плиток «Оленка», «Чайка» і т.д. А львівські цукерки «Каракум» і «Червоний мак»! На біду гроші були головним дефіцитом, ціни кусалися. Шоколад зник, здається, в 1977 з природних причин. В Південній Америці стався неврожай кави, ціни підскочили, радянське керівництво, заявило, що а такі витребеньки валюти не настачиш… Ну, скупий платить двічі. З дитячих дефіцитів мушу згадати морозиво. Києва це, мабуть, не стосувалося, оскільки авторка не згадує, а в село завозили влітку лиш раз на місяць. І треба було мати щастя, щоб захопити, якщо, звісно ж, в той момент мав копійки. Ще один абсолютний дефіцит – жвачка. Здається, в союзі її взагалі не виробляли. До нас жвачка потрапляла з Польщі, родичі привозили і наступного дня малий спекулянт був найпопулярнішою особою в школі (нема хап-хап, тільки за гроші). Звідти ж завозили всякий ширпотреб. Але найчастіше дефіцитні товари спекулянтки (то було переважно жіноче ремесло) привозили «з Латвії». Яким би не було джерело товарів, а вважалося, що «з Латвії». І коли добралися до глухих білоруських сіл, все одно «то з Латвії». А пригадуєте, що ще зовсім недавно, до війни, в Україні продавали «білоруське» масло? Навіть після роз’яснення шокуючого теесену, я на власні вуха чув на базарі.
Тут і виникає запитання, а чому це в Латвії було, в Білорусії було, а в нас не було? Клята радянська безгосподарність чи ще щось? Коли я навідувався додому з інституту, сусідка весь час просила привезти їй свічок парафінових, вона на цвинтар до доньки часто ходила. В нашій області свічок знайти було неможливо, а в сусідній, як то кажуть, штабелями, хоть *опой єш. Нічого дивного, їх там виробляли. Поговорювали, в нас так боролися з релігією, зокрема, щоб на цвинтар не ходили. Дивний якийсь спосіб. З другого боку, хіба виробник не був зацікавлений в збуті своєї продукції? На третій раз продавець мене вже упізнав і поцікавився, чи в нас дома нема світла, чи що. Я відповів, що нема свічок. Той здивувався, але нічого, а міг настукати, я б тоді миттю з інституту вилетів. Та обійшлося, я ж не брав ящиками, так, 3-5 пачок. Але надалі вирішив ходити по різних магазинах.
Говорячи про дефіцит харчових продуктів, п. Лебідь згадує про спєцраспрєдєлітелі для компартійної номенклатури, але чомусь забуває про магазини ОРСу чи орсівські магазини (на вивісках писали українською ВРП – відділ робітничого постачання) для робітничого класу, не всього, окремих галузей, в т.ч. деревообробної, широко представленої в області і районі, тому такі магазини були в кожному селищі. Перед закриттям, якщо були залишки, дозволялось отоварюватися й простим смертним з числа колгоспного селянства і трудової інтелігенції. Для цих прошарків ніяких преференцій не існувало, колгоспники самі себе годували, ще й мали допомагати місту, якщо тримав корову, то мусив здавати молоко.
Приглашения молодожонам чи українською запрошення молодятам справді існували, давали право на придбання дефіцитних товарів. Та п. Лебідь або не знає, що наприкінці 60-х жорстким дефіцитом (так пише ШІ) стали золоті обручки (сиріч абручальниє кольца). Це відбулося через тотальний контроль держави над обігом дорогоцінних металів та загальну кризу планової економіки.(ШІ) Саме вони об’єктом першої необхідності для молодят. Пригадую, як під перестройки за обручками полювали поляки, у них це теж був дефіцит. І для поляків товар знаходився без будь-яких запрошень. Happy

З валютними магазинами я ніколи не мав справи, але оскільки авторка згадала Булгакова, то і я згадав, що колись давно-давно, ніби ще до кінця світу 2000, слухав одну їхню передачу, де стверджували, що Булгаков розмалював свій торгсін надто художньо. Магазини такі реально були, але торгували там звичайнісінькими крупами, борошном, макаронами, а не делікатесами і смаколиками. Про ювелірні магазини ходили всякі легенди, буцімто там виставляли неймовірні речі, щоб ловити надто грошовитих громадян. Якийсь вуйко купив чайну ложечку за 25000 рублів, а на виході: «Ґражданін, прайдьомтє!» Фейк, звісно ж, таке могло спрацювати один раз, а хто ж потім туди поткнеться з такими грішми. А грошовиті громадяни, які могли викинути 25000 рублів реально існували.

А люді всьо рапталі і рапталі,
а люді справєдлівасті хатят:
- Ми в очєрєді пєрвиє стаялі,
а те, кто сзаді нас, - уже єдят.
(на цей раз Висоцький)

Радянська людина на роботі й поза нею
В цій темі місто і село порівнювати практично неможливо. Залишу на совісті авторки її спогади, більше розкажу про себе. Після середньої школи я не пройшов по конкурсу, тож 2 вересня, щойно у серпні мені виповнилося 17, приступив до першої трудової діяльності в рідному колгоспі, тільки не в сільському господарстві, а на виробництві, т.з. допоміжні промисли. Насправді допоміжні промисли (столярний цех, швейний, цегельно-кафельний ще щось) давали колгоспу реальні прибутки, якими покривали збиткове сільське господарство, у нас то було молочне тваринництво. Але молоко треба було здавати за всяку ціну. Як сказав одного разу голова: «Якщо корова захоче пряників, будемо купляти в магазині пряники і годувати корову». Ще тільки льонарство могло давати прибутки. Разом зі мною на роботи прийшли ще троє таких же невдах. Нам (нагадую – неповнолітнім) дуже пощастило, ми отримували всього на 30-40 рублів менше за дорослих робітників. Наш старший товариш, всього на 3 роки старший, який 3 роки тому почав працювати, аж трусився від обурення, коли дізнався про нашу першу зарплату. Не дивно, йому поки 18 не виповнилося, платили всього 70 рублів, і ніхто його права не захищав, ані профспілка, ні комсомольська, ні партійна організація. А заглянути в КЗпП він не здогадався, ніхто не підказав, та це нічого б і не дало, вигнали б з роботи під якимось зручним приводом. Панувало повне беззаконня. Тож заробляли ми дуже пристойно, для свого віку, не знаю чи до потреб, бо потреби могли бути дуже різними. Мабуть тому якась мудра голова й вирішила їх обмежувати. Потім, після армії, після інституту спеціаліст з дипломом отримав оклад 140 рублів, мій найменший заробіток в колгоспі. І ті 140 вже не мали тієї вартості. Часом здається, що за купівельною спроможністю, то були найкращі часи. Так, найкращі часи завжди в минулому. Як в анекдоті: «Мужик, у тєбя била всьо». Взимку на практику прийшли однокласники, які після 8 класу пішли в ПТУ. І знаєте що? Училище цілком на законних підставах відбирало в них половину заробленого! І ці підстави було скасовано десь тиждень тому, в ХХІ столітті! Неповнолітнім заборонялося працювати в нічну зміну, та й робочий час мав бути скорочений, що не надто зручно, коли працюєш в бригаді. Вихід знайшовся: оскільки тоді ще була 6-денка, погодили з бригадиром, що працюємо як всі, а субота – вихідний.
Слово «несуни» у нас не вживалося, але вкрасти щось в колгоспі ніколи не вважалося гріхом. Та я й сам по солому до скирти ходив. Не знаю коли, але на цьому ґрунті, мабуть, виникла «народна мудрість» - Україна рідна мати, не вкрадеш, не будеш мати! Мабуть, нею керувалися ті, хто не вважав за гріх вкрасти в ближнього. Певні села так і називають «злодійські». Та зверніть увагу, що й тоді у всіх негараздах звинувачували не колгосп, не компартію, а Україну. Після 1991 року більше валять на «державу», або висловлюються значно різкіше: «Нах мені така Україна», особливо ті, хто вирішив, що краще буде на Сході, а потім і ті, що на Заході.
Після роботи, звісно ж, відпочивали, хто як. Я вже згадував, що в селі був ресторан? Туди завозили смачне калуське (з міста Калуш) пиво. В клубі бували танці. Знову ж кіно, але то більше для молоді. Дорослі сиділи в тілівізорі. Дорослі приходили хіба на якісь виняткові прем’єри: «Білий птах з чорною ознакою», «Єсенія», там «Табір іде в небо».

Ой ішов я до лікарні, бо боліло в боці,
Без калиму лікар каже:
«Прийдіть в новім році!» (коломийка)

Коли йдеться про повсякденне життя, обов’язково треба згадати про калим. Це нове слівце для словника п. Лебідь. Воно зовсім не радянського походження, коли з’явилося в нашій мові не знаю, проте наші діди й баби, народжені ще до істмату, сиріч за імператора Франца Йосифа І, чудово його знали і використовували: «Туди без калиму навіть нема чого йти». Це не просто грубий хабар, а просто віддяка за надані послуги, навіть якщо ці послуги вже були оплачені державою або оплаті навіть не підлягали. Коли батько забирав мене з обласної дитячої лікарні, то віддячився лікарці банкою львівської розчинної кави. Лікарка ніби засоромилась, але каву швиденько сховала. Сьогодні це, може, й смішно – розчинна кава, але тоді це справді був дефіцит. Ніхто батька не заставляв, але так було заведено, щоб запам’ятали, раптом ще доведеться звертатись. Цікаво, чим вважати конверти сучасним священикам, які отримують на парафії зарплату, а парафіяни оплачують ритуальні послуги по квитанції. Квитанція коштує доволі дешево, а в конверті має бути десятикратно.

Не вчи фізик, не вчи хімік, не псуй собі очі,
Занеси декану в лапу — поставить, що хочеш!
(коломийка)

Цю коломийку явно придумали вже в новітні часи і стосується вона навчального процесу, а спочатку ж треба було поступити. В словнику п. Лебідь вузівське хабарництво взагалі не згадується, що й не дивно. В Києві такого явища ще не було. Воно почало зароджуватися десь в середині 70-х саме на Прикарпатті, як не прикро це визнавати. Власне починалося все з малого, в школі. «Бідні» селяни наввипередки хизувалися своїми статками і своїми дітками, а тим для повного щастя не вистачало лиш «золотих» медалей. Якщо ж реальні знання на медаль не тягнули на медаль, то справу цілком можна було залагодити… і залагоджували. На біду, дефіцит знань вилазив ще раз при поступленні до вузів, тож батечки мусили робити ще щедріші пропозиції. От тоді радянська професура порівняла з своїми жебрацькими окладами, зрозуміла, що «бідноту» можна доїти по повній і вже не соромилась диктувати свої умови. Медаліст чи ні, без калиму шансів не було. Ця пошесть швидко перекинулась на технікуми, однокласниця після 8-го поступила у сільськогосподарський на суперпопулярний тоді бух облік, тоє я точно знав, що це коштувало скромні 500 рублів. В найдешевший інститут треба було домалювати ше один нуль. Я вже писав, що навчався в іншій області?

Ми нє пашем, нє сєєм, нє строім,
ми ґардімся абщєствєнним строєм,
ми бумажниє, важниє люді,
ми і билі, і єсть ми, і будєм. (не Висоцький)

Про це явище, як ви уже здогадалися, бюрократію, пані Лебідь не згадує жодним словом. Бо якщо згадати, то доведеться визнати, що нікуди вона не ділась, донині процвітає, а це псуватиме враження від загальної спрямованості публікації. В цій пісеньці є ще такі слова:
Нєт прочнєє бумажной пастройкі,
нє страшни єй вєтра пєрєстройкі.
Вони виявилися цілком пророчими: вєтра пєрєстройкі аж ніяк не похитнули позицій бумажних людей, ті плавно перейшли в «ліхіє 90-є», отримали заслужені пенсії, а їхні місця зайняли нові покоління. Втім, подейкують, що паперу поменшало, може й так, просто документообіг загнали в комп’ютерні системи і з’явилась Дія.

Я сажаю алюмінієвиє аґурци, а-а
На брєзєнтавом полє…

Нарешті Цой. Чомусь з пари «Висоцький-Цой», проголошеної колись якимось блогером-бараном головними ворогами українського народу у п. Лебідь Цой якось випав. Мабуть, не підійшов для музичних ілюстрацій. Справді, алюмінієві огірки це якось несерйозно, щось для середнього шкільного віку. А якщо взяти щось інше:

І двє тисячі лєт вайна
Вайна без асобих прічін
Вайна дєла маладих
Лєкарства протів марщін…

то буде повна невідповідність сучасним реаліям. А у Висоцького можна пореготати, ми це любимо і вміємо. Ми й президента обирали заходячись від реготу, та нехай, маємо те, що маємо. Чому ж блогери-барани тримають в зубах саме цю пару? Мабуть, тому, що обоє користувалися величезною популярністю, добре впізнавані, а головне обидва давно мертві, захищатися не будуть. Дійсно, коли баран бекнув, вівці захоплено підтримали, ніхто й не допитувався «А що то за одні?», бо всім добре було зрозуміло, про кого йдеться. Чому ж не згадали про ще не здохлого, колись також популярного «всесоюзного Д’Артаньяна», а нині пуйловського сраколиза мішку баярского, чи колишнього барда, нині дюже рускава чєлавєка і пуйловського сраколиза алєксандра розенбаума? А навіщо, з мертвими легше.
Ще якийсь баран бідкався, а вівці радісно плескали в допоні, мовляв ах той зразковий Заєць мучить нещасного хулюгана (а в першій серії відвертого канібала) Вовка, ось воно піонерське виховання! Те, що в Голівуді половина персонажів вганюються один за одним, нікому не цікаво, що нам голлівудські, нам треба патріотично кОпнути радянських, це завжди дає більше лайків. Щоправда, копають не всіх – зовсім недавно натрапив на допис про Миколу Гнатюка, річниця здається, його хтось пам’ятає? Цілком позитивний допис, хоча славу свою Микола здобув завдяки російськомовним пісням, а потім взагалі утік з України. Ніде не сказано, можна його слухати чи ні?
А якби тогочасних бардів перекладали українською, ставлення було б інакшим? Однак мені відомий лиш один, буквально минулого року з’явився, якийсь Ігор Жук постарався. Совкофіли упізнають.

Ви чуєте: чобіт лунає стук,
Птахи летять, мов янголи біди.
Жінки у вікнах дивляться з-під рук –
І ви, звичайно, знаєте, куди.
Ви чуєте: гуркоче барабан...

Ще один колишній письменник, який маскується під історика, видав мудрість: Ви вважаєте, що володієте російською мовою, а насправді це вона володіє вами! Уряяя! – заблеяли вівці, залайкали несамовито. Я переконаний, що більшість з них чудово володіють язиком, що ж вони погоджуються з цією мудрістю? До речі, сам автор чомусь сором’язливо не став нагадувати, що язик знає, що мешкав колись у Москві, мріяв там осісти і відкрити свій бізнес. Забув, мабуть, навіщо всякі дурниці пам’ятати? Одна жіночка взялась захоплено розповідати, як гарно горять російськомовні книги. А де ж ти їх на розпалку назбирала?
Хочеться згадати, як поводяться блогери з історією. Перед війною один такий втік Вахтанг не вилазив з тілівізора, нагадував щодня, що, мовляв, гітлерівська Німеччина напала на срср, тому що срср готувався напасти на Німеччину. І чомусь замовк щойно роzzія напала на Україну, тому що Україна готувалась вступити в НАТО. Він це не придумав самостійно, запозичив в інших придумувальників і напоровся. Я запитав ШІ і отримав таку відповідь: «У сучасній історичній науці ця теорія повністю спростована дослідниками як безпідставна». До речі, в мережі згадок про виступи Вахтанга я вже не знайшов. Почистив?
«Розстріляний з'їзд кобзарів» — це поширена історична легенда, а не доведений факт» повідомляє ШІ про цю поширювану в мережі легенду. В грудні минулого року побачив у фейсбуку про чергову річницю і в коментах зазначив, що не було ніякого з’їзду, а мені у відповідь як не було, та про це книжки написано і там цілих дві книги назвали. Ось так, книги це вже не просто лайки, це вже монетизація. Можна б ще поговорити про твердження Президента Ющенка, що «сталін придумав Голодомор», але то тема надто обширна для цієї публікації. Гадаю, що наведеного вище достатньо.
Статтю п. Лебідь як бачимо, також написано в блогерському стилі: щось недоговоримо, щось пересмикнемо, цеж усе з благими намірами! Мета виправдовує засоби! Згадалось народне прислів’я: «Не замітай чужої хати - дивись, чи твоя заметена»; тим паче, що чужа (стара) вже давно завалена, а в своїй треба підтримувати порядок, і ще треба буде її реально відбудовувати майже з нуля.
Пані Лебідь стверджує, що не бажає повертатися «туди, звідки ми виборсалися 35 років тому. У брехню, фальш, пропаганду і цензуру». Цікаво, якби її попросити, вона б заприсягнула на Біблії, що у нас вже так усе чистенько, що вона навіть в дрібницях не використовує згаданого бруду? Залишимо це на її совісті.
Якщо починали з пісенної ілюстрації, то й закінчувати треба музикою. Найкраща, на мою думку, пісня про радянську дійсність від «Nautilus Pompilius» мовою оригіналу:

Круговая порука мажет, как копоть
Я беру чью-то руку, а чувствую локоть
Я ищу глаза, а чувствую взгляд
Где выше голов находится зад
За красным восходом — коричневый закат

Скованные одной цепью
Связанные одной целью
Скованные одной цепью
Связанные одной

Здесь суставы вялы, а пространства огромны
Здесь составы смяли, чтобы сделать колонны
Одни слова для кухонь, другие — для улиц
Здесь сброшены орлы ради бройлерных куриц
И я держу равнение, даже целуясь

На скованных одной цепью
Связанных одной целью
Скованных одной цепью
Связанных одной целью

Можно верить и в отсутствие веры
Можно делать и отсутствие дела
Нищие молятся, молятся на
То, что их нищета гарантирована
Здесь можно играть про себя на трубе
Но как не играй, все играешь отбой
И если есть те, кто приходят к тебе
Найдутся и те, кто придет за тобой

Также скованные одной цепью
Связанные одной целью
Скованные одной цепью
Связанные одной

Здесь женщины ищут, но находят лишь старость
Здесь мерилом работы считают усталость
Здесь нет негодяев в кабинетах из кожи
Здесь первые на последних похожи
И не меньше последних устали, быть может

Быть скованными одной цепью
Связанными одной целью
Скованными одной цепью
Связанными одной целью

Не шастайте по роzz ютубах!
Бережіть себе і бережіть Україну!

ecover.to · 2026-09-24 22:45

wolesj · 2026-09-25 19:03

Обговорюємо літературу і літературний процес.

Форум

Про все