Флудильня №3

Реванш – найбільш вживане слово в останніх політичних і навколополітичних баталіях. Бої за недопущення реваншу ледве не підміняють собою мету і цілі українського політичного процесу. До всього треба згадати особливості такої політичної «боротьби». Однією з них є швидкість перескакування з теми на тему, з одного інформаційного приводу на інший, а також постійне перемішування політичних таборів. Цей поспіх і акцентування уваги на справах другорядних значно полегшують маніпуляції суспільною свідомістю. А якщо до всього додати, що українське суспільство, не встигнувши охолонути від президентських перегонів, ринулося в бій, щоб взяти «реванш» або ж закріпити перемогу на парламентських виборах, то можна зрозуміти, чому так важко в епоху протистояння старої системи новим силам знайти більш-менш адекватний погляд на ситуацію.

Чому це не реванш?

Справа в тому, що після Революції гідності жодних серйозних системних змін не відбулося. Не сталося зміни правлячих еліт, не змінилися корупційні схеми, не відбулося реформ ні в економіці, ні в соціальній сфері, ані в судочинстві. Україна як була закритою напівфеодальною країною для західних інвесторів, такою і лишилася.

Замість докорінних змін процвітали мімікрія, пафосна словесна еквілібристика, і все це для прикриття припасування старої кланово- олігархічної системи до нових постреволюційних обставин. Репрезентанту старої системи, проти якої масово виступили українці, Петрові Порошенку вдалося все так віртуозно зорганізувати, що ніхто з попередньої «режимної» обойми не постраждав. Він виявився дійсно одним з найбільш вправних менеджерів, якому вдалося підім’яти під себе всі гілки влади. За допомогою кадрових призначень у прокуратурі «розвалити» ледве не всі справи, а завдяки відсутності реформ у судовій системі – забезпечити практично остаточну атрофію правосуддя. Тобто висновок невтішний – Петро Порошенко не просто зберіг стару систему, він надав їй нового дихання. А коли ще відвертіше, то Порошенко і був реваншем старої системи після Революції гідності.

Відповідно, якщо не було поразки системи, то отже не може бути і реваншу. Навіть навпаки. Прихід несистемного, а точніше контрсистемного, Зеленського став сигналом небезпеки для усталеної кланово-олігархічної системи. Довго чекати не довелося – система ввімкнула повномасштабний режим самозахисту та опору новим загрозам. Тому простіше на всі ці політичні баталії дивитися не як на реванш, а як на опір системи майбутнім змінам.

Невидимі союзи – спільні цілі

Оскільки між владними та олігархічними кланами і раніше не було видимої єдності, а спільність інтересів треба було ретельно приховувати, то й теперішні їхні тактики і стратегії не так легко відстежити. Найкраще для виявлення таких прихованих «взаємозв’язків» надаються медіа. Якщо переглянути основні політичні ток-шоу і програми російського ТБ та політичне наповнення «медведчуківських» телеканалів, то виявиться неймовірна близькість позицій. Практично в унісон ці медіа-пропагандисти заявляють, що найбільшою загрозою Україні є партія нового президента Зеленського. Чому? А тому, що він «обманув» виборців Сходу і Півдня, а насправді продовжує «антиукраїнську» політику попереднього президента.

Зауважте, що при цьому більше ніхто не критикує Порошенка і навіть у дражливих ситуаціях зайвий раз не згадує. Тобто російська пропагандистська машина невтомно працює на пониження рейтингу «Слуги народу» в регіоні, де ніхто, окрім цієї політсили, не може скласти серйозної конкуренції партії Віктора Медведчука. Ще одним запеклим ворогом російської пропаганди став, як не дивно, «Опозиційний блок». Складається враження, що російські медіа максимально сприяють тому, щоб єдиним репрезентантом Сходу і Півдня у Верховній Раді України була прокремлівська партія Медведчука.

Зрозуміло, що на західному фланзі на себе схожу роль взяла партія Петра Порошенка. У цьому немає нічого дивного, бо прихильники Петра Порошенка прагнуть реваншу за нищівний програш на останніх президентських виборах. Прихильники «Європейської солідарності» навіть не сумніваються в тому, що їхній гуру все робив правильно і тільки він може захистити Україну від реваншу.

Для адептів екс-президента України до свого кумира немає жодних запитань. Вони щиро вірять гаслам та його пафосним промовам. Вони навіть не зауважують, якими брудними стали методи боротьби середовища «Європейської солідарності» проти молодої партії Святослава Вакарчука «Голос». Це ті самі методи, якими Порошенко свого часу боровся проти Арсенія Яценюка, Андрія Садового і віднедавна проти Володимира Гройсмана.

У перипетіях цієї виборчої боротьби чітко проглядається спільність інтересів у протидії можливим кардинальним змінам, здавалося б, навіть у непримиренних противників. По один бік барикад опинилися президент Росії Владімір Путін, його сателіт в Україні Віктор Медведчук і Петро Порошенко. Яскравим підтвердженням цієї версії стали слова Тетяни Чорновол про те, що, коли Медведчук виступатиме з правильними гаслами, то вони не відкидають можливості співпраці з ним. Що у тверезого на умі, то в п’яного на язиці, так би мовити. Але Тетяна Чорновол не була п’яною, просто вона надто емоційна, щоб загортати свої слова в гарні папірці. Ненависть і злоба, якою буквально дихають прихильники Порошенка до нової президентської команди, – це не тільки образа за феєричну поразку. Це передусім страх системи цього разу не вистояти. І виглядає на те, що на цей раз жодна імітація та мімікрія не допоможуть. Бо реваншу Порошенка в жодному вигляді не передбачається. Він більше ніколи не стане президентом. Він не заведе до парламенту численної фракції. Політик з антирейтингом, що перевалив за шістдесят відсотків, може тільки поховати будь-яку благородну справу. І в цьому ключі дивує аж таке маніакальне бажання прихильників партії Порошенка, щоб Зеленський провалився за будь-яку ціну. Пошук помилок і знаку неминучого провалу ледве не в кожному його слові, рухові, заяві. А що це як не бажання провалу України?

Так не дістанься ти нікому

Допустимо, що президент Володимир Зеленський насправді виявиться таким невдалим, як описують його противники. Допустимо, що наробить масу помилок (а так воно і буде). А що тоді? Ослаблена Україна, з антагоністичними регіональними пріоритетами, локальними озброєними формуваннями не зможе не тільки боронитися перед зовнішнім ворогом, але й постане перед прірвою громадянської війни. І хто буде союзником такої держави? Хто вступиться за неї? І головне запитання: а для чого сприяти і потурати такому страшному фіналові України?

Складається враження, що традиційні українські патріоти переконали самих себе в тому, що Україною є тільки та країна, де вони є елітою. Без них біля керма – України нема. А тут уже перші кроки нової влади їм виразно сигналізують – ми краще обійдемося без вашої допомоги. Ваші послуги, особливо ваш досвід, нам непотрібні. А у відповідь лунає реакція: якщо без нас, так не діставайся ти нікому.

Ось така коротка історія реваншу. Але не реваншу з боку людей режиму Януковича, а спроби реваншу того, хто перейняв прапор кланово-олігархічної системи й успішно ніс його останні п’ять років.

Багатьом, хто пожив у СРСР, були відомі слова радянського диктатора Сталіна – «Кадри вирішують все». Або приписуваний йому ж вислів «Є людина – є проблема. Нема людини – нема проблеми». Але, як у нас заведено, ми цитуємо тільки одне речення, опускаючи наступне, заради якого все й говорилося. Так-от, у Сталіна далі йшла така фраза: «Ці кадри можуть бути зміщені лише за допомогою громадянської війни». Вас здивувало цитування Сталіна, вам цікаво, куди автор хилить? Отже, темою цього короткого викладу є «номенклатура», а точніше питання її усунення.

Почнімо зі самого поняття. Отож, поняття «номенклатура», а пізніше «партноменклатура», з’явилося на означення радянського управлінського панівного класу. Це список осіб для призначення у владу. Це і нинішні кадри і кадровий резерв, і члени їхніх родин та родичі. Це своєрідна каста привілейованих управлінців з прямим доступом до благ. Найкраще цей феномен описав у своїй книзі «Номенклатура» радянський учений-втікач Міхаїл Восленський. Одним з геніальних його спостережень стало те, що СРСР не був соціалістичною країною, а феодальною, з поправкою на ХХ століття. Восленський прийшов до висновку, що феодал, маючи владу, експлуатує селян і стає багатшим, а капіталістові багатство дає владу.

Так-от, сучасна українська номенклатура є кров’ю від крові, плоттю від плоті старої радянської попередниці. Найбільш вправним творцем гібридного переходу від радянської до української номенклатури був Леонід Кучма. Він довів до найдосконалішого рівня стару радянську систему, надавши їй зовнішніх національних елементів. Кучма не призначав на високі посади людей, на яких у нього не було компромату. Він також є батьком кланово-олігархічної системи, яка поєднує в собі елементи і капіталістичного, і феодального.

Кучмівське «удосконалення» полягало також в тому, що досить швидко сформувалася «влада небагатьох», тобто олігархія. Почався період неперервного перебування у владі. Це означало, що утвердилася стала кадрова обойма, яка, при збереженні формальних демократичних процедур, дозволяла владі й опозиції мінятися місцями, без особливої шкоди для себе. І найважливішим було те, що ніхто і ніколи не відповів перед законом. Мафіозні порахунки з Павлом Лазаренком можна не брати до уваги.

І найважливіше, що вдалося Кучмі, – це повернути радянський принцип, коли важливим є не конституційний поділ функцій, а розподіл ролей. До слова, подібна практика розцвіла буйним цвітом за правління Петра Порошенка, коли функція генпрокурора, наприклад, була замінена на роль очільника генпрокуратури.

Щоправда, ще раніше, через часту зміну політичних таборів, відмінність між «владними» й «опозиційними» зникла. Наприклад, співзасновник олігархічних СДПУ(о) та Партії регіонів Петро Порошенко став після Революції гідності не просто президентом України, а уособленням боротьби з попереднім режимом. Що з того вийшло – видно тепер неозброєним оком. Порошенко був не тільки ставлеником старої кланово-олігархічної системи, він був її найбільш умілим захисником. Тобто стара номенклатура, приховуючи своє нутро за патріотичними й націоналістичними гаслами, вкотре задушила Українську революцію.

Якщо пригадати вульгарне «перемальовування» політиків часів Помаранчевого майдану (Миколу Азарова в помаранчевому шарфику) і збовтування старої номенклатурної крові з новою, то не важко зрозуміти, що й та революція не могла завершитися посутніми змінами. Тому досить часто стало виникати питання, а чи є якийсь інший, ніж «сталінський» або «робесп’єрівський» спосіб змінити номенклатуру? Чи можна впоратися з міцною і всюдисущою системою без крові, тим паче, якщо вона так уміло мімікрує то під справжніх патріотів, то під носіїв найціннішого державного досвіду?

Як не дивно, але яскравим прикладом альтернативи кривавим повстанням та революціям стали останні президентські вибори. Їх без перебільшення можна назвати електоральною революцією. Передусім тому, що громадяни України вперше не «купилися» на респектабельного і пафосного представника номенклатури. Переміг не просто позасистемний кандидат, переміг артист, який уже одним своїм виглядом порушує всі старі канони й уявлення про лідера нації. «Неформат» прорвався у «святая святих» так довго плеканої української номенклатурщини.

При цьому під номенклатурою варто розуміти не тільки тих, хто має владу, або їхні родини, але й культурних та публічних номенклатурників. Йдеться не тільки про міністрів, депутатів, урядовців, чиновників. Мова йде також про публічних інтелектуалів та моральних авторитетів «на підхваті» у влади. Про армію «українолюбців», що зовсім не зле жили з професії «любити Україну». Це і посередні україномовні письменники, які прикривали свою бездарність необхідністю підтримки українського слова. Це також мародери зі званнями «заслужених» і «народних», які не витримують вільної конкуренції, а тягнуть з державного бюджету собі зарплати, премії та доплати до пенсії. Це й монополісти в представленні українського культурного канону виключно в архаїчних формах: калина, шаровари, віночок, бриль, вуса, шинок, горілка, сало…

До цього ж кола належать також самопроголошені публічні інтелектуали, які замість того, щоб часто на шкоду собі відкривати суспільству очі на серйозні виклики, невтомно облизують владу й олігархів. Це – моральні авторитети, що вперто не помічають аморальності влади і закликають людей вічно терпіти «заради України». При цьому самі пречудово живуть останні 28 років з власного «авторитету». І це саме вони голосять за Україною, яку в них нібито вкрали. Не вкрали, тільки почали відтискати від корита.

І тепер уявімо собі проти кого українське суспільство повстало? Проти усталеної політичної й економічної еліти. Проти влади олігархів, з їхнім неймовірним медіа-ресурсом, купленими депутатами, політиками, партіями, фракціями та судами. Проти старої гуманітарної номенклатури. Проти імітаторів від науки й освіти. Проти псевдореформаторів та псевдоактивістів. Повстало проти номенклатурної України.

Український номенклатурний спрут обплутав все суспільство. Рубати голови – не вихід, вони регулярно відростатимуть. Але все ж вихід є. Шансом для України може стати наступний етап електоральної революції. Саме тому Верховна Рада України чинить неймовірний спротив змінам, відтягуючи дату виборів та саботуючи прийняття нового виборчого закону. Стара номенклатура розуміє, що через партійні списки прорватися буде дедалі важче. А тому залишила собі лаз у вигляді мажоритарних округів. І багато одіозної наволочі поперло «окучувати» виборців на округах.

Нагадаю, що дослівно слово «номенклатура» означає перелік імен, тобто список осіб. От і українська номенклатура змушена цими виборчими списками показати своє лице. У списках «традиційних» політсил зустрічаємо прізвища старих партійних номенклатурників вперемішку зі спонсорами. Тут найбільше вражає список «Батьківщини», яка, здається, махнула рукою на честь і гідність та вирішила наостанок покращити своє вперемішку матеріальне становище. Тому не дивуймося, якщо ця політична сила ледве переповзе через виборчий бар’єр. У списку екс-керівника СБУ Ігоря Смешка є такі виразні представники старої влади, як колишній заступник голови СБУ та екс-голова Державної митної служби. На кого це розраховано? Кому невідомо про корупцію на українській митниці? Хто не знає, чим насправді займалася СБУ. Але старі номенклатурники не можуть відпустити один одного і впевнено тягнуть на дно.

Під означення «номенклатурного» однозначно потрапляє список недавнього прем’єр-міністра України Володимира Гройсмана. Такий собі симбіоз вчорашніх міністрів та депутатів. Про ще один виборчий список можна сказати: гора народила мишу. Йдеться про одіозний список партії «Європейська Солідарність». Складається враження, що Петро Порошенко просто не здатен робити висновки. Але, може, воно й на краще, бо є загроза навіть непотрапляння цієї партії в парламент. Що пізніше відбудуться вибори, то менше шансів у партії Порошенка потрапити до парламенту.

А якщо вже говорити про новий етап електоральної антиноменклатурної революції, то мова може йти про дві партії – це «Голос» співака Святослава Вакарчука та чинного президента України і в минулому актора Володимира Зеленського – «Слуга народу». Обидві політичні сили оголосили, що в їхніх лавах не буде «старих» депутатів. Обидві партії були відкриті до участі у виборчих списках. Правда, треба зауважити, що так склалося не тільки через відкритість, але й через кадровий «голод».

Саме кадровий «голод» та стислі терміни можуть зіграти з цими партіями поганий жарт. Вони не встигнуть достеменно перевірити всіх своїх висуванців. А тому дуже важливим є фідбек публічного обговорення в соціальних мережах. Приємно вражає швидка реакція й усунення сумнівних осіб зі списку, але й від скандалів у майбутньому не вберегтися.

Також важливо, щоб за цими партіями стежили не тільки проплачені політичні експерти, які лякають українців нерозумними дітьми без досвіду при владі, але й ціле громадянське суспільство. Виглядає на те, що тимчасові кадрові призначення президента Зеленського – не найкращі. На чому його можуть намагатися підловити не тільки політичні конкуренти, але й через це можуть розчаруватися палкі прихильники.

З усього сказаного випливає, що в українців таки з’явився шанс подолати стару номенклатуру, не вдаючись до війни, крові і революції.

Відразу признаюся, що не люблю такої занепадницької дихотомії. Але оскільки більшість українських медіа, та особливо їх гуру- проповідники, не поспішають виходити поза рамки поділу: Петро Порошенко – суцільна перемога, а Зеленський – тільки чорна зрада, то пропоную приглянутися ближче до кількох надзвичайно цікавих явищ останніх днів. Ідеться про зовнішню політику української держави та неймовірні спекуляції навколо неї.

Ніхто не заперечуватиме, що найбільш вправним коником президента Порошенка була зовнішня політика. Він з гідністю і впевнено представляв Україну на міжнародній арені, був вправним переговорником на зустрічах найвищого рівня. Правда, варто при цьому зауважити, що тоді на всіх перемовинах західний світ був на боці України. А це чималого важить. Разом із Заходом можна навіть Путіна подолати. Проте не подолали. Хоча зупинили.

Що ж стало на заваді? Українські аналітики називають різні причини. В хід ідуть від найфантастичніших (змовницьких) до геополітичних – фаталістичних. Як правило, серед пояснень переважала змовницька теорія. Про канцлерку Німеччини, наприклад, говорили, як про аґентку Москви через її східнонімецьке походження. А про Америку – як про країну, яка хоче панувати над всім світом, і тому ця війна не є російсько-українською, а війною США і Росії за сфери впливу. Не обходилося і без фаталістичних пояснень, згідно з якими Захід не вірить у потенціал України як держави, а тому от-от зрадить її і розділить з Росією на окремі зони контролю. І нібито від повного фіаско Україну рятував тільки дипломатичний геній Петра Порошенка.

План Портникова

Одним з найбільш притомних та мислячих аналітиків в Україні є, без сумніву, Віталій Портников. Він намагається безсторонньо аналізувати ситуацію, хоча ніколи і не приховував виразних симпатій до Порошенка. Так-от, із низки його відеоматеріалів та текстів вимальовується така картина. Після зміни найвищого керівництва в Україні змінилася і позиція Заходу щодо української держави.

Недосвідчений Зеленський ніби робить слабкою Україну. Тому президент Франції Макрон «безсоромно» виступив за негайне повернення Росії до Парламентської асамблеї Ради Європи. Причому без огляду на позицію України. Анґела Меркель на зустрічі з президентом Зеленським недвозначно наголосила на важливості добудови «Північного потоку-2». Ніби за часів Порошенка це було інакше.

З усього цього Віталій Портников робить висновок, що західний світ неправильно відчитав результати президентських виборів в Україні, додумав собі, що перемогу здобула уявна «партія миру», а уявна «партія війни» програла. Тепер на Заході потирають руки в надії, що це нібито веде до «нормалізації» відносин з Росією. Тобто країни Заходу знайшли для себе лаз, як в обхід України помиритися з Росією і провадити далі вигідні бізнеси.

На думку Портникова, чинний президент України Зеленський має чітко і недвозначно заявити свою відданість попередньому курсу Петра Порошенка. Мовляв, в Україні немає партій миру і війни, а є тільки партія захисту Вітчизни. І така послідовна позиція не дасть підстав західним союзникам відмовитися від підтримки України, що вже нібито нависло над горизонтом.

Не менш цікавим є пояснення й евідентної зовнішньої політики США. Український аналітик вважає, що президенту Америки Дональду Трампу вкрай необхідні зовнішні перемоги, оскільки той вступив у виборчу кампанію за наступне президентство. І оскільки не все так гладко з Китаєм, Іраном, Ізраїлем та Венесуелою, то він захоче якоїсь перемоги у «спілці» з Путіним. Портников допускає, що така домовленість двох президентів може статися вже під час саміту в японській Осаці.

І далі на підставі цих припущень починаються чисті фантазії. Мовляв, Трамп і Путін домовляться про спільну деолігархізацію України та перетворення її на «буферну» зону між Росією і Заходом. На підтвердження свого припущення Портников наводить приклад останніх подій у Молдові. І про все це Зеленському нібито мають повідомити у Вашингтоні під час майбутнього офіційного візиту. Йому можуть запропонувати: припинення війни на Донбасі (просто перестануть стріляти), надання фінансової допомоги і порятунок від опікунів-олігархів, замінивши їх на опікунів з Білого дому, Кремля і Єврокомісії. Як наслідок, Україна остаточно втратить свою суб’єктність на користь Вашингтона і Москви. Настане мир, відбудеться фіксація бідності і поділ на зони зовнішнього впливу. Одне слово, Україна як суб’єкт перестане існувати.

Що не так?

У всіх таких прогнозах і концепціях є кілька важливих недоліків. Таким є, наприклад, упереджене ставлення до особи чинного президента і безпідставні звинувачення його в намірах «здати» Україну. Хочеться думати, що це рудименти виборчих баталій, а не тверді переконання аналітиків. Бо насправді: хто перемагатиме у виборчих перегонах тільки для того, щоб розвалити свою ж країну? Другою вадою подібного аналізу може бути надмірна симпатія, а отже некритичність, до екс-президента Порошенка. Хоча саме тут вартувало б особливо задуматися.

Справа в тому, що українці звикли часто перекладати провину за власні невдачі та провали на сторонні сили. Звідси походять звинувачення Заходу в надмірній нерішучості, зволіканні та компромісності. Звичайно, як гаранти міжнародного права та ревнителі західних цінностей ці країни мали б проявляти не тільки стурбованість агресією Росії проти суверенної України. Але й від України залежало дуже багато.

Останні п’ять років Україна мала чудові шанси вирватися з російської орбіти і почати рух до західного світу. Мала, але не скористалася. Річ у тому, що українці були надзвичайно вимогливими до своїх західних партнерів і надто поблажливими до самих себе. Про що йдеться? Ідеться про те, що українське суспільство пасивно спостерігало за мародерською поведінкою своєї еліти. Заплющувало очі на нечувані факти корупції, не зважало на імітацію, а по суті саботаж реформ. Не реагувало на «кадрову» політику Петра Порошенка, яка в підсумку привела до реваншу старої системи в країні. Згадаймо хоча б генпрокурорів часів Порошенка: Олег Махніцький, Віталій Ярема, Віктор Шокін, Юрій Луценко. Це вони розвалили усі справи проти кліки Януковича. Це вони збагатилися на продажі цих справ. Це на них лежить повна відповідальність за те, що Україна й надалі є корумпованою, неправовою та напівфеодальною країною.

Згадаймо також спротив Порошенківської парламентської більшості створенню ефективних антикорупційних органів в Україні. Згадаймо, яким глухим був її спротив створенню законодавчої бази для нових антикорупційних органів: САП, НАБУ, Антикорупційного суду. Як депутати від БПП та «Народного фронту» використовували кожну можливість, щоб вихолостити зміст цих законів. Як намагалися зробити ці органи ручними лакузами президента. Дійшло до того, що західний світ почав ставити надання фінансової допомоги у пряму залежність від чітких формулювань у нових законах. Вони думали, що про це не знали західні донори? Вони думали, що заженуть західних партнерів у пастку і ті змушені будуть і надалі фугувати мільярди доларів в Україну, а українська «еліта» їх спокійно розкрадатиме?

Найбільший злам у відносинах Україна-Захід стався тоді, коли західна сторона почала радикально зменшувати фінансову підтримку Україні. Захід втомився не від України, як про це кричала російська пропаганда. Захід втомився від безмежних апетитів корумпованої української державної еліти. Від керівництва, яке мало коли керувалося державним інтересом, а більше думало про різноманітні схеми для особистого незаконного збагачення. Найсумнішою у цій історії є доля громадян України. Це на них ліг основний тягар захищати країну, підтримувати матеріально армію, виживати завдяки заробітчанству. Це вони оплачували непомірні тарифи, значну частину яких становила корупційна складова. І Захід, дійсно, втомився виділяти кошти у прірву. Зрозумів, що в Україні жодних змін не передбачається, і тому постановив виділяти цій державі рівно стільки, щоб вона не припинила існування. Про якесь покращення добробуту громадян за таких обставин говорити не доводиться.

І тепер Україні важливо виходити на міжнародні переговори не тільки в гарному дипломатичному смокінгу, з доброю англійською, але й демонструвати серйозність і безповоротність внутрішніх змін у країні. Як показала практика, паскудство в хаті якийсь час можна приховати за гарним фасадом. Проте недовго. Західний світ чекає від України нових, чесних та виразних меседжів. З Україною почнуть рахуватися тільки після того, як вона наведе лад у себе вдома.

Виклики і ризики

Якщо президентові Зеленському у Вашингтоні дійсно запропонують фінансову допомогу і мир на Донбасі, то їх треба приймати безоглядно. Якщо до процесу буде залучена країна-агресор, то треба визнати, що ніякого іншого виходу окрім дипломатичних переговорів поки що, на жаль, не існує. Бо Захід Росію не переміг, Путін не в камері в Гаазі і міжнародного трибуналу ще не скликали. Така реальність.

Формат переговорів треба однозначно міняти. Задіяними в процес мають бути ЄС, США, Україна і Росія. Сепаратистів з ОРДЛО і так представлятиме Росія. Вона намагатиметься реалізувати кілька сценаріїв: зробити повноправними учасниками переговорів так звані ДНР-ЛНР, чим хоче посилити свої позиції і внести сум’яття у переговори. Треба завжди пам’ятати, що так звані ДНР-ЛНР – не суб’єкти, а звичайні маріонетки Росії, і тому не допускати зміни їх статусу. І найскладнішим сценарієм може стати «повернення» ОРДЛО в Україну. Без права суду над сепаратистами, без міжнародного миротворчого контингенту, без західних військових на російсько-українському кордоні. Таке «повернення» означатиме кінець України.

Якщо ж США вдасться звільнити Україну від олігархату, і якщо навіть до цього процесу якимось боком примажеться Росія, в чому є величезні сумніви, то це буде першою найбільшою перемогою демократії на цих просторах. Зазначу, що участь Росії в такій конфігурації розглядається виключно технічно, як сторони, яка може заявити, чи надасть вона втікачеві притулок. Ні про який поділ територій, розподіл зон впливу мова взагалі не може йти. Бо західний світ не бажає посилення впливів Росії і не в його інтересі є зникнення України з карти світу.

У всіх цих зовнішніх конфігураціях для України найважливішими є внутрішні зміни: боротьба з корупцією, повернення реального правосуддя, формування справжньої правоохоронної системи. Тільки це змінить інвестиційний клімат в країні і поверне віру громадян у справедливу державу.
І на останок. Якщо комусь буде приємно прочитати, то можна сказати, що Зеленський має продовжити курс Порошенка в міжнародній політиці. Але цьому курсу має сусідити кардинально нова внутрішня політика.

Уже стало доконаним фактом, що Західна Україна, а точніше історична Галичина, відіграла надзвичайно важливу роль у становленні незалежної української держави. Перші незалежницькі імпульси, перші масові мітинги, перші демократичні депутати походять із західних областей нашої держави. Було дуже цікаво спостерігати, як національно-патріотична хвиля набирала сили на Заході і розбивалася об мури українського парламенту в Києві. Як прагнення збудувати «українську Україну» наштовхувалося на соціальний прагматизм із чималими симпатіями до радянського минулого Сходу. Не менш цікавим було те, як в підсумку сутичок, конфліктів і домовленостей представників різних історичних регіонів у Верховній Раді з’являлися «компромісні» варіанти загальноукраїнської моделі.

Які, чого гріха таїти, дуже часто виглядали як радянсько-націоналістичний покруч.
З часом «західна» етнонаціональна модель знайшла своїх прихильників і в центрі і, що важливо, у столиці Києві. Невтомно формувалася й інша модель, яка найвиразніше проявилася у платформі Партії регіонів. І тоді між цими двома моделями розгорілася боротьба не на життя, а на смерть за впливи в столиці, тобто за загальнодержавний ресурс. Боротьба за те, щоб мати виняткові можливості нав’язувати свою модель розвитку всій Україні.

Поділ на «ми» і «вони» працював бездоганно, в обох випадках. Він якнайкраще надавався для виборчої мобілізації і найбільше заважав формуванню загальноукраїнської ідентичності. Почуттю єдиної спільноти. Зрозуміло, що так не могло тривати нескінченно. Що боротьба з перемінним успіхом рано чи пізно мала завершитися остаточним розколом або війною.

Умовна Галичина виступала в ролі надійної хранительки національних українських цінностей: історії з приматом національно- визвольної боротьби, мови з її домінантним, закріпленим законодавчо, статусом і культури, яка ґрунтується на етнічних народних зразках, і її ексклюзивним каноном. Щодо перспектив, то тут в планах було заледве не насильницьке поширення цього канону на увесь простір української держави. Депутати від Заходу йшли у Верховну Раду з бажанням захистити традиційні національні цінності, відстояти своїх історичних героїв, які часто були далекими від сучасного взірця для наслідування, і відвоювати щораз більший ареал для української мови. Тобто умовна Галичина, будучи досить консервативною, пропонувала свою модель України: значною мірою архаїчну, а з огляду на історичних героїв – недемократичну. Проте з виразними національними атрибутами.

Депутати від Сходу, хоча й були більш прагматичними, але для них майже ніякої цінності не становили такі поняття, як демократія, права людини, загальнолюдські цінності. Не говорячи вже про національну культуру. Крім того, на Сході через своєрідну структуру промисловості та «особливості» приватизаційних процесів сформувалася виразна кланово-олігархічна система. Утвердилися напівфеодальні відносини.

Зустріч у стінах Верховної Ради репрезентантів цих двох світів давала в підсумку неймовірну колотнечу, яка з часом призвела до вибуху двох революцій. З анексією Росією Криму та розпалюванням нею ж війни на Донбасі питома вага Сходу у внутрішньому житті України відчутно зменшилася. І тут мав настати золотий час для побудови нової, реформованої України. Причому за участі всіх без винятку сторін. Тут мало знайтися місце всім: харківським інтелектуалам, дніпровським менеджерам, львівським патріотам- управлінцям. І здавалося, що потребу у склеюванні України зрозуміли всі. Зрозуміли, що тільки в єдності сила.

Проте все покотилося старою усталеною колією. Замість уряду технократів, про який весь час говорили, сформували уряд мародерів, які свої посади зрозуміли як місця для кормління. А свою протиправну діяльність рясно камуфлювали вишиванками, боротьбою за історичних героїв та розпалюванням мовних воєн. Відверто кажучи, до влади прийшли банальні злодії, які навіть близько не валялися біля технократів. А своєю окозамилювальною національною риторикою встигли кинути тінь на пропонований українськими патріотами культурно-історичний концепт.

У підсумку вийшло так, що після загальноукраїнської Революції гідності, в якій визначальну роль відіграли такі міста, як Дніпро, які явно розраховували на спільне будівництво оновленої України, на арені знову з’явилися «галицькі» данайці зі своїми дарами: Степаном Бандерою, РоманомШухевичем та Українською повстанською армією. Думали вони досить шаблонно: особи, що воювали за незалежну Україну, – заслуговують бути її ексклюзивними героями. Байдуже, у яких мундирах і на боці яких режимів доводилося їм воювати.

Тут оливи підливала у вогонь і війна проти російського агресора. Мовляв, усі формації, що колись воювали проти Росії або СРСР, – героїчні. Робилося це не зі злими намірами, а для того, щоб підняти в українців рівень патріотизму та бойовий дух. Але піднімати бойовий дух можуть тільки ті історичні постаті, які однозначно сприймаються в суспільстві як приклади для наслідування. В загальноукраїнському масштабі реакція на подібну історичну політику була не те, що неоднозначною, вона часто викликала відторгнення. А скажіть мені, для чого баламутити людей і вчиняти дії, що роблять нас слабшими? Особливо в умовах війни? Проте на це ніхто не зважав.

Тобто знову замість реформ і консолідованих дій на зміцнення української держави підсувалася боротьба двох концепцій історичної ідентичності. А коли з наближенням президентських виборів стало зрозуміло, що Петро Порошенко змушений буде залишити свій пост, знову запрацював принцип «розділяй і володарюй». «Ми» і «вони» знову реінкарнувалися. І хоча українців більше штучно не ділили на три сорти, нагнітання ненависті до тих, хто не «за», досягло небаченого рівня. Як тільки не обзивали і не принижували тих, хто не купився на пафосні патріотичні промови Порошенка. Як тільки не вивищували себе його прихильники. Вони дійсно повірили в те, що є неперевершеними патріотами, ексклюзивно наділеними критичним мисленням.

Вони проголосили себе елітою від еліти. Вони утворили щось на зразок лицарського ордена хранителів і оборонців справжньої України. Не розуміючи, що часто боронять архаїчну, кланово-олігархічну, корумповану країну. Столицею цього «ордена» став Львів, а Львівщина – головною його опорою. Львів’ян можна зрозуміти. Вони завжди знали, що є зразковими українцями: розмовляють чудовою українською мовою, на свята вдягаються у вишиванки, ходять до церкви, не люблять північних сусідів і шанують своїх героїв. Цей канон вони певною мірою встигли експортувати до Києва. Але спроби нав’язати його всій Україні виявилися марними.

З’ясувалося, що українці здатні без кривавих революцій і війни, без безкінечних баталій на історичному полі здійснити електоральну революцію. Шляхом консолідованого голосування відтиснути стару корумповану еліту, розпочати реформи і наблизитися до формування технократичного уряду. Над Україною галичан нависла «загроза» припинення гладіаторських боїв навколо культурно- історичних питань.

Виявилося, що львів’янами останнім часом керував страх втратити «українську Україну». І цей страх настільки сильний, що змусив їх добровільно ґетоїзуватися, вдаючи з міста й області останній український форпост. Фактично це означає остаточну втрату позицій умовною Галичиною у всеукраїнському масштабі. Чинник обложеної фортеці не передбачає рекрутування від неї кадрів для управління державою. А свідоме протиставлення волі більшості громадян держави загрожує перетворенням регіону на цікавий з погляду дослідників анклав. Свого роду скансен, куди приїжджають відпочити, помилуватися архітектурою, насолодитися цікавою атмосферою, поспілкуватися з екзотичними мешканцями і поїхати далі виконувати свої буденні обов’язки будувати Україну.

Розмовляючи вчора з кількома молодими львів’янами, почув запитання: «А чому Зеленський нічого не пропонує Галичині? Невже йому важко сказати, що в мовному питанні змін не буде, що не буде наступу на нашу історію? Чому він нас не заспокоює?». На що я відповів: «Складні питання. Напевно, не хоче. Думає, що цього разу громадяни України впораються без данайців. Або, можливо, цього разу без їхньої виразної участі».

Так, ви не помилилися, якщо подумали про той край, який ми тепер для зручності називаємо Галичиною. Дійсно, весь період незалежності три колишні галицькі області були справжнім пристанищем для високих українських політиків, які для того, щоб втриматися на владному Олімпі, кидалися за допомогою до галичан. Галичина завжди виступала в ролі, так би мовити, хранительки найбільших національних цінностей. Галичина не уявляла і не уявляє себе без державної незалежності України, її виразних національних рис, і це чудово. Бо має бути певний еталон, навколо якого будуть розігруватися всякі різні компромісні і безкомпромісні баталії.

Якщо коротенько заглянути в недавню історію, то побачимо кілька метаморфоз. Якщо на перших президентських виборах Галичина полум’яно підтримувала дисидента В’ячеслава Чорновола і противилася недавньому секретарю з ідеології ЦК КПУ Леонідові Кравчуку, то вже на наступних умлівала за того ж «комуняку» тільки, щоб не пройшов ставленик Сходу – Леонід Кучма. Перемога «червоного директора» Кучми обернулася для галичан страшним смутком і передчуттям от-от втратити незалежну Україну.

Але вже на наступних виборах, коли на горизонті замаячіла організована піарниками Кучми загроза комуністичного реваншу в особі Петра Симоненка, Галичина грудьми кинулася на захист гаранта і хранителя української державності Леоніда Кучми. Тобто Галичина, протестуючи на початку, надалі кожного разу ставала свого роду Землею обітованою для недавніх своїх ворогів.

Метаморфози метаморфозами, але пора нарешті задуматися над причиною такої радикальної мінливості. І для цього найкращим прикладом є теперішня актуальна ситуація, пов’язана з Петром Порошенком. Поспішаючи наперед, зроблю припущення: це стається через те, що в Галичині більше вірять милозвучним словам, ніж діям. Виявилося, що Галичина любить вухами. А успішні бізнесмени пострадянського зразка дуже вправно вміють «їздити по вухах». І для них не існує неможливого у досягненні мети: слова – ніщо, мета – усе.

Справа в тому, що Петро Порошенко ніколи українським націоналістом не був, галицьких культурно-історичних цінностей не поділяв, до Української греко-католицької церкви не належав і «бандерівців» героями не вважав. То що мало в природі змінитися, щоб доля призначила його на роль батька української нації в Галичині?

Відповідь до банальності проста: слова і риторика. П’ять років свого президентства Петро Порошенко відточував ораторську майстерність. Для одних театрально-пафосні промови Порошенка були нестерпними, а для інших – бальзамом на рани зболеної за Україну душі. Правда, були й такі, для кого чергова перемога Порошенка стала б гарантією на наступні п’ять років користуватися державою як безвідмовною синекурою. Але в цьому вони ніколи не признаються. Радше й надалі ховатимуться за гучними патріотичними гаслами.

Певний час після обрання президентом Порошенко не вдавався до націоналістичної риторики. Був зайнятий набагато важливішими справами: ламав через коліно Верховну Раду, формуючи свою слухняну більшість, боровся за усунення з уряду Арсенія Яценюка, пропонував на посаду генпрокурора тих, хто «зіллє» з користю для нього справи чільних функціонерів режиму Януковича, й успішно саботував антикорупційні реформи. Здавалося б, після такого послужного списку людину мали б відправити на смітник і з «вовчим білетом». Але ні, бо в Україні є патріотичні галичани, які за слова про примат українського націоналістичного готові хоч у Фредді Крюґера вдихнути життя, або принаймні відтермінувати його політичну смерть.

Якийсь час в ораторському запалі Порошенко не дуже стежив за словами. Показовим став його виступ 25 березня 2015 року у стінах СБУ, коли він емоційно випалив: «Цинічні бандери... бандити, в мілітарній формі зі зброєю в руках. Грабували українців, таємно вбивали їх». Не будемо говорити про обмовки за Фройдом, але зауважимо тільки, що чим горщик накипів, тим і смердіти буде.

І попри такі обмовки, що дуже багато говорять про справжнє ставлення Порошенка до окремих історичних персонажів та формацій, він ніби не помічає «оуноцентричної» історичної політики, яку провадив Український інститут національної пам’яті. Він зовсім не реагує на прийняття Верховною Радою трьох «історичних» законів у тому ж 2015 році, у яких, до слова, виразно проглядається глорифікація ОУН та УПА. Виглядає на те, що гуманітарну політику Порошенко віддав на відкуп поціновувачам радикального націоналізму, щоб під прикриттям навколоісторичної тріскотні займатися набагато серйознішими справами. Найважливішою з яких був контроль за державними фінансовими потоками. А історична політика водночас була його такою собі «грядочкою на помідорчики», яка дозволила б у скрутні часи не пропасти.

Творці української історичної політики ніби за замовчуванням працювали над здобрюванням ґрунту для майбутнього останнього плацдарму Порошенка. Але виразний крен у поведінці президента став помітним лише тоді, коли соціологічні опитування показали неймовірне зростання його антирейтингу. І тут Петро Олексійович, як вправний гімнаст, зробив сальто в повітрі і став радикальним українським націоналістом. І Галичина його прийняла і полюбила. Прийняла як лідера, що забезпечить майбутнє «української України».

Насправді нічого дивного в поведінці мешканців умовної Галичини нема. Вони намагаються свято оберігати статус своєрідного П’ємонту для всіх українських земель. Гордяться, що є носіями рідної мови, що є вірними вірі предків. Поклоняються борцям за волю і незалежність України. Але саме тут і криється найважливіше питання: як так могло статися, що ці хранителі українського Ґраалю пов’язали його долю з особою Петра Порошенка? З людиною, яка всього-на-всього використовує їхню віру як інструмент, щоб залишитися в політиці, щоб не втратити влади?

Невже серед них немає людей, котрі можуть зіставити кілька простих речей? Наприклад, ну як можна повірити в гасло Петра Порошенка «Мова»? Повірити в щирі наміри людини захищати будь-якою ціною українську мову, якщо вона в побуті і, головне, в сім’ї є російськомовною? Налаштовувати одних громадян проти інших за мовною ознакою, якщо його ж діти – російськомовні і не бачать нічого злого у вдяганні футболки з написом «Russia»? Або, як можна вірити в щирість гасла «Віра», коли президент секулярної країни брутально втручається в церковну сферу і робить це елементом своєї виборчої кампанії? Перетворюючи важливу для суспільства подію на заручницю власного не/успіху. І чи не достатньо було галичанам фотографій Порошенка в ролі іподиякона в церкві Московського патріархату? Це вже так зовсім по-простому.

Про гасло «Армія» після журналістського розслідування корупції в Укроборонпромі взагалі говорити не пристойно. Як і про теперішні гасла видозміненої на «Європейську Солідарність» партії Порошенка. Оскільки тільки діти не можуть зрозуміти, що п’ять років правління Порошенка серйозно віддалили Україну від омріяної мети – вступу до ЄС.

І кілька запитань на завершення. Як могла Галичина пов’язати майбутнє «української України» з особою з абсолютним антирейтингом? Чому вона знову погодилася стати Землею обітованою для аутсайдера, який вирішив на останок її брутально використати? Висновок один: або треба переставати любити вухами і прощатися з інфантильними мріями, або позбутися титулу П’ємонту України.

Так, ви не помилилися, якщо подумали про той край, який ми тепер для зручності називаємо Галичиною. Дійсно, весь період незалежності три колишні галицькі області були справжнім пристанищем для високих українських політиків, які для того, щоб втриматися на владному Олімпі, кидалися за допомогою до галичан. Галичина завжди виступала в ролі, так би мовити, хранительки найбільших національних цінностей. Галичина не уявляла і не уявляє себе без державної незалежності України, її виразних національних рис, і це чудово. Бо має бути певний еталон, навколо якого будуть розігруватися всякі різні компромісні і безкомпромісні баталії.

Якщо коротенько заглянути в недавню історію, то побачимо кілька метаморфоз. Якщо на перших президентських виборах Галичина полум’яно підтримувала дисидента В’ячеслава Чорновола і противилася недавньому секретарю з ідеології ЦК КПУ Леонідові Кравчуку, то вже на наступних умлівала за того ж «комуняку» тільки, щоб не пройшов ставленик Сходу – Леонід Кучма. Перемога «червоного директора» Кучми обернулася для галичан страшним смутком і передчуттям от-от втратити незалежну Україну.

Але вже на наступних виборах, коли на горизонті замаячіла організована піарниками Кучми загроза комуністичного реваншу в особі Петра Симоненка, Галичина грудьми кинулася на захист гаранта і хранителя української державності Леоніда Кучми. Тобто Галичина, протестуючи на початку, надалі кожного разу ставала свого роду Землею обітованою для недавніх своїх ворогів.

Метаморфози метаморфозами, але пора нарешті задуматися над причиною такої радикальної мінливості. І для цього найкращим прикладом є теперішня актуальна ситуація, пов’язана з Петром Порошенком. Поспішаючи наперед, зроблю припущення: це стається через те, що в Галичині більше вірять милозвучним словам, ніж діям. Виявилося, що Галичина любить вухами. А успішні бізнесмени пострадянського зразка дуже вправно вміють «їздити по вухах». І для них не існує неможливого у досягненні мети: слова – ніщо, мета – усе.

Справа в тому, що Петро Порошенко ніколи українським націоналістом не був, галицьких культурно-історичних цінностей не поділяв, до Української греко-католицької церкви не належав і «бандерівців» героями не вважав. То що мало в природі змінитися, щоб доля призначила його на роль батька української нації в Галичині?

Відповідь до банальності проста: слова і риторика. П’ять років свого президентства Петро Порошенко відточував ораторську майстерність. Для одних театрально-пафосні промови Порошенка були нестерпними, а для інших – бальзамом на рани зболеної за Україну душі. Правда, були й такі, для кого чергова перемога Порошенка стала б гарантією на наступні п’ять років користуватися державою як безвідмовною синекурою. Але в цьому вони ніколи не признаються. Радше й надалі ховатимуться за гучними патріотичними гаслами.

Певний час після обрання президентом Порошенко не вдавався до націоналістичної риторики. Був зайнятий набагато важливішими справами: ламав через коліно Верховну Раду, формуючи свою слухняну більшість, боровся за усунення з уряду Арсенія Яценюка, пропонував на посаду генпрокурора тих, хто «зіллє» з користю для нього справи чільних функціонерів режиму Януковича, й успішно саботував антикорупційні реформи. Здавалося б, після такого послужного списку людину мали б відправити на смітник і з «вовчим білетом». Але ні, бо в Україні є патріотичні галичани, які за слова про примат українського націоналістичного готові хоч у Фредді Крюґера вдихнути життя, або принаймні відтермінувати його політичну смерть.

Якийсь час в ораторському запалі Порошенко не дуже стежив за словами. Показовим став його виступ 25 березня 2015 року у стінах СБУ, коли він емоційно випалив: «Цинічні бандери... бандити, в мілітарній формі зі зброєю в руках. Грабували українців, таємно вбивали їх». Не будемо говорити про обмовки за Фройдом, але зауважимо тільки, що чим горщик накипів, тим і смердіти буде.

І попри такі обмовки, що дуже багато говорять про справжнє ставлення Порошенка до окремих історичних персонажів та формацій, він ніби не помічає «оуноцентричної» історичної політики, яку провадив Український інститут національної пам’яті. Він зовсім не реагує на прийняття Верховною Радою трьох «історичних» законів у тому ж 2015 році, у яких, до слова, виразно проглядається глорифікація ОУН та УПА. Виглядає на те, що гуманітарну політику Порошенко віддав на відкуп поціновувачам радикального націоналізму, щоб під прикриттям навколоісторичної тріскотні займатися набагато серйознішими справами. Найважливішою з яких був контроль за державними фінансовими потоками. А історична політика водночас була його такою собі «грядочкою на помідорчики», яка дозволила б у скрутні часи не пропасти.

Творці української історичної політики ніби за замовчуванням працювали над здобрюванням ґрунту для майбутнього останнього плацдарму Порошенка. Але виразний крен у поведінці президента став помітним лише тоді, коли соціологічні опитування показали неймовірне зростання його антирейтингу. І тут Петро Олексійович, як вправний гімнаст, зробив сальто в повітрі і став радикальним українським націоналістом. І Галичина його прийняла і полюбила. Прийняла як лідера, що забезпечить майбутнє «української України».

Насправді нічого дивного в поведінці мешканців умовної Галичини нема. Вони намагаються свято оберігати статус своєрідного П’ємонту для всіх українських земель. Гордяться, що є носіями рідної мови, що є вірними вірі предків. Поклоняються борцям за волю і незалежність України. Але саме тут і криється найважливіше питання: як так могло статися, що ці хранителі українського Ґраалю пов’язали його долю з особою Петра Порошенка? З людиною, яка всього-на-всього використовує їхню віру як інструмент, щоб залишитися в політиці, щоб не втратити влади?

Невже серед них немає людей, котрі можуть зіставити кілька простих речей? Наприклад, ну як можна повірити в гасло Петра Порошенка «Мова»? Повірити в щирі наміри людини захищати будь-якою ціною українську мову, якщо вона в побуті і, головне, в сім’ї є російськомовною? Налаштовувати одних громадян проти інших за мовною ознакою, якщо його ж діти – російськомовні і не бачать нічого злого у вдяганні футболки з написом «Russia»? Або, як можна вірити в щирість гасла «Віра», коли президент секулярної країни брутально втручається в церковну сферу і робить це елементом своєї виборчої кампанії? Перетворюючи важливу для суспільства подію на заручницю власного не/успіху. І чи не достатньо було галичанам фотографій Порошенка в ролі іподиякона в церкві Московського патріархату? Це вже так зовсім по-простому.

Про гасло «Армія» після журналістського розслідування корупції в Укроборонпромі взагалі говорити не пристойно. Як і про теперішні гасла видозміненої на «Європейську Солідарність» партії Порошенка. Оскільки тільки діти не можуть зрозуміти, що п’ять років правління Порошенка серйозно віддалили Україну від омріяної мети – вступу до ЄС.

І кілька запитань на завершення. Як могла Галичина пов’язати майбутнє «української України» з особою з абсолютним антирейтингом? Чому вона знову погодилася стати Землею обітованою для аутсайдера, який вирішив на останок її брутально використати? Висновок один: або треба переставати любити вухами і прощатися з інфантильними мріями, або позбутися титулу П’ємонту України.

Так, ви не помилилися, якщо подумали про той край, який ми тепер для зручності називаємо Галичиною. Дійсно, весь період незалежності три колишні галицькі області були справжнім пристанищем для високих українських політиків, які для того, щоб втриматися на владному Олімпі, кидалися за допомогою до галичан. Галичина завжди виступала в ролі, так би мовити, хранительки найбільших національних цінностей. Галичина не уявляла і не уявляє себе без державної незалежності України, її виразних національних рис, і це чудово. Бо має бути певний еталон, навколо якого будуть розігруватися всякі різні компромісні і безкомпромісні баталії.

Якщо коротенько заглянути в недавню історію, то побачимо кілька метаморфоз. Якщо на перших президентських виборах Галичина полум’яно підтримувала дисидента В’ячеслава Чорновола і противилася недавньому секретарю з ідеології ЦК КПУ Леонідові Кравчуку, то вже на наступних умлівала за того ж «комуняку» тільки, щоб не пройшов ставленик Сходу – Леонід Кучма. Перемога «червоного директора» Кучми обернулася для галичан страшним смутком і передчуттям от-от втратити незалежну Україну.

Але вже на наступних виборах, коли на горизонті замаячіла організована піарниками Кучми загроза комуністичного реваншу в особі Петра Симоненка, Галичина грудьми кинулася на захист гаранта і хранителя української державності Леоніда Кучми. Тобто Галичина, протестуючи на початку, надалі кожного разу ставала свого роду Землею обітованою для недавніх своїх ворогів.

Метаморфози метаморфозами, але пора нарешті задуматися над причиною такої радикальної мінливості. І для цього найкращим прикладом є теперішня актуальна ситуація, пов’язана з Петром Порошенком. Поспішаючи наперед, зроблю припущення: це стається через те, що в Галичині більше вірять милозвучним словам, ніж діям. Виявилося, що Галичина любить вухами. А успішні бізнесмени пострадянського зразка дуже вправно вміють «їздити по вухах». І для них не існує неможливого у досягненні мети: слова – ніщо, мета – усе.

Справа в тому, що Петро Порошенко ніколи українським націоналістом не був, галицьких культурно-історичних цінностей не поділяв, до Української греко-католицької церкви не належав і «бандерівців» героями не вважав. То що мало в природі змінитися, щоб доля призначила його на роль батька української нації в Галичині?

Відповідь до банальності проста: слова і риторика. П’ять років свого президентства Петро Порошенко відточував ораторську майстерність. Для одних театрально-пафосні промови Порошенка були нестерпними, а для інших – бальзамом на рани зболеної за Україну душі. Правда, були й такі, для кого чергова перемога Порошенка стала б гарантією на наступні п’ять років користуватися державою як безвідмовною синекурою. Але в цьому вони ніколи не признаються. Радше й надалі ховатимуться за гучними патріотичними гаслами.

Певний час після обрання президентом Порошенко не вдавався до націоналістичної риторики. Був зайнятий набагато важливішими справами: ламав через коліно Верховну Раду, формуючи свою слухняну більшість, боровся за усунення з уряду Арсенія Яценюка, пропонував на посаду генпрокурора тих, хто «зіллє» з користю для нього справи чільних функціонерів режиму Януковича, й успішно саботував антикорупційні реформи. Здавалося б, після такого послужного списку людину мали б відправити на смітник і з «вовчим білетом». Але ні, бо в Україні є патріотичні галичани, які за слова про примат українського націоналістичного готові хоч у Фредді Крюґера вдихнути життя, або принаймні відтермінувати його політичну смерть.

Якийсь час в ораторському запалі Порошенко не дуже стежив за словами. Показовим став його виступ 25 березня 2015 року у стінах СБУ, коли він емоційно випалив: «Цинічні бандери... бандити, в мілітарній формі зі зброєю в руках. Грабували українців, таємно вбивали їх». Не будемо говорити про обмовки за Фройдом, але зауважимо тільки, що чим горщик накипів, тим і смердіти буде.

І попри такі обмовки, що дуже багато говорять про справжнє ставлення Порошенка до окремих історичних персонажів та формацій, він ніби не помічає «оуноцентричної» історичної політики, яку провадив Український інститут національної пам’яті. Він зовсім не реагує на прийняття Верховною Радою трьох «історичних» законів у тому ж 2015 році, у яких, до слова, виразно проглядається глорифікація ОУН та УПА. Виглядає на те, що гуманітарну політику Порошенко віддав на відкуп поціновувачам радикального націоналізму, щоб під прикриттям навколоісторичної тріскотні займатися набагато серйознішими справами. Найважливішою з яких був контроль за державними фінансовими потоками. А історична політика водночас була його такою собі «грядочкою на помідорчики», яка дозволила б у скрутні часи не пропасти.

Творці української історичної політики ніби за замовчуванням працювали над здобрюванням ґрунту для майбутнього останнього плацдарму Порошенка. Але виразний крен у поведінці президента став помітним лише тоді, коли соціологічні опитування показали неймовірне зростання його антирейтингу. І тут Петро Олексійович, як вправний гімнаст, зробив сальто в повітрі і став радикальним українським націоналістом. І Галичина його прийняла і полюбила. Прийняла як лідера, що забезпечить майбутнє «української України».

Насправді нічого дивного в поведінці мешканців умовної Галичини нема. Вони намагаються свято оберігати статус своєрідного П’ємонту для всіх українських земель. Гордяться, що є носіями рідної мови, що є вірними вірі предків. Поклоняються борцям за волю і незалежність України. Але саме тут і криється найважливіше питання: як так могло статися, що ці хранителі українського Ґраалю пов’язали його долю з особою Петра Порошенка? З людиною, яка всього-на-всього використовує їхню віру як інструмент, щоб залишитися в політиці, щоб не втратити влади?

Невже серед них немає людей, котрі можуть зіставити кілька простих речей? Наприклад, ну як можна повірити в гасло Петра Порошенка «Мова»? Повірити в щирі наміри людини захищати будь-якою ціною українську мову, якщо вона в побуті і, головне, в сім’ї є російськомовною? Налаштовувати одних громадян проти інших за мовною ознакою, якщо його ж діти – російськомовні і не бачать нічого злого у вдяганні футболки з написом «Russia»? Або, як можна вірити в щирість гасла «Віра», коли президент секулярної країни брутально втручається в церковну сферу і робить це елементом своєї виборчої кампанії? Перетворюючи важливу для суспільства подію на заручницю власного не/успіху. І чи не достатньо було галичанам фотографій Порошенка в ролі іподиякона в церкві Московського патріархату? Це вже так зовсім по-простому.

Про гасло «Армія» після журналістського розслідування корупції в Укроборонпромі взагалі говорити не пристойно. Як і про теперішні гасла видозміненої на «Європейську Солідарність» партії Порошенка. Оскільки тільки діти не можуть зрозуміти, що п’ять років правління Порошенка серйозно віддалили Україну від омріяної мети – вступу до ЄС.

І кілька запитань на завершення. Як могла Галичина пов’язати майбутнє «української України» з особою з абсолютним антирейтингом? Чому вона знову погодилася стати Землею обітованою для аутсайдера, який вирішив на останок її брутально використати? Висновок один: або треба переставати любити вухами і прощатися з інфантильними мріями, або позбутися титулу П’ємонту України.