Флудильня №2

І досить успішно продає його виборцям. «Ми йдемо своїм шляхом!», «Геть від Москви!». Скажемо Путінській Імперії Зла, імперському і радянському минулому: «остаточне, прощавай!» Ми йдемо в Європу. В ЄС і в НАТО! Це чи не найважливіший аргумент його виборчої кампанії.

Так, нам безумовно не хочеться жити в "русском мірє". Для нас Євромайдан був про те, що ми – не "русскій мір". Що ми частина Європи. Ми європейці. І Україна – не Росія.

Але давайте розберемося, що таке "русскій мір"? Це не тільки територія. Це передусім ментальність. Звід писаних і неписаних правил і принципів, за якими живуть люди в "русском мірє".

Передусім, у російському світі – влада сакральна. Вона дана народу згори. Богом, провидінням, долею. Влада священна, не обговорюється і не критикується. Отож її приймують такою, яка вона є. Влада майже ніколи не помиляється. А якщо і помиляється – народ має це стійко прийняти і боротися з наслідками. Якщо влада – це єдиний гарант безпеки і стабільності, їй пробачають дуже багато. Владу не можна змінювати. Політична конкуренція – зло, а змінюваність влади – причина смути. Змінити владу означає увергнути державу в «темні часи», в революції і бунти. А цього допускати не можна. Влада забезпечує стабільність держави і суспільства.

Вороги, страх і війна – найважливіші поняття "русского міра". Згуртованість і мобілізації є одним з найважливіших елементів такого світогляду. "Весь світ проти нас. І нам потрібно вистояти в цій боротьбі". Єднання суспільства навколо правителя для боротьби з ворогом, любов до государя і до держави – це шлях до самопорятунку. Війна з ворогами і страх роблять державу міцнішою, а народ згуртуванішим.
Зовнішній ворог для "русского міра" – США. Але є ще і внутрішній ворог. Гнилі ліберали, політичні конкуренти, масони, агенти світового сіонізму і капіталізму. Критикувати владу можуть лише вороги. Кожен критик влади – явний ворог або таємний агент ворога. Вони небезпечні, брехливі, аморальні, смішні, безглузді і безперспективні. Тому не мають підтримки народу. З ними потрібно розправлятися не замислюючись. Варто піти у них на поводу, як в країні відразу ж почнеться смута як в трагічні 90-ті. Ворогів багато. А президент - завжди один.

Ще одна загроза благополуччю – вільні ЗМІ. Всі повинні говорити і писати про владу тільки хороше. Критиці тут не місце. Вона може розвалити державу. ЗМІ повинні бути під контролем. Журналістика "русского міра" – це коли владі ставлять запитання, на які їй зручно відповідати. Це коли в інтернеті і на телебаченні викривають ворогів і захоплюються достоїнствами перших осіб держави, славлять перемоги рідної батьківщини і подвиги спецслужб. Незручні питання – це доля ворожих провокаторів. Вони – інформаційні диверсанти і саботажники. В "російською світі" немає журналістики. Є налагоджена і активно працює інформаційна індустрія пропаганди.

Духовні скріпи – показовий елемент "русского міра". Церква, релігія і віра тут не відокремлена від держави. Тут це частина політики. Тільки єдина церква може керувати духовними справами народу. Це не особиста справа кожної людини. Є єдина духовно-релігійна лінія, визначена державою. Порушивши її, ти стаєш неблагонадійним. І спробуй тільки образити почуття віруючих своєю свободою совісті. Відповіси за законом.

"Русскій мір" це ієрархізоване, станове суспільство. Чим ближче ти в цій піраміді до верховної влади, тим вищий твій добробут і тим більше у тебе можливостей. У цю картинку непогано вписуються олігархи, великий капітал і сановні чиновники. «Цар» оточує себе «боярами». Олігархи в "русском мірє" діляться на своїх і чужих. "Хороші олігархи" взяли політику влади. А "погані" втекли за кордон. Сіли в тюрму, як Ходорковський. Або "випадково" потонули у ванні, як Березовський. Всі правильні олігархи складаються в кооперативі Озеро, є частиною влади, маючи доступ до всіх державних багатств і користуючись усіма привілеями. Корупція приймається як даність, як природний стан феодальної економіки.

В "русском мірє" чиновник ніколи не буде жити, як простий громадянин. Це не по чину. Повага тут визначається його положенням на владній піраміді, визначається його лояльністю до режиму і його зв'язками. У нього немає звичайної квартири, він не їздить на роботу велосипедом. Він живе у власному заміському палаці і їздить на роботу по зустрічній з мигалками. Їх кабінети знаходяться в державних «палацах» з довгими коридорами, килимовими доріжками, столами з малахітовими прес-пап'є і ліпниною на стелях.

Зачекайте, але якщо прибрати з тексту Путіна, Кремль, Москву і Росію – то все це і нам дуже знайоме. Все це і про нашу владу. Рідну українську. Хіба не це нам з екранів телевізорів, з рекламних площин на вулиці і в Інтернеті постійно пропонує наш президент – Петро Порошенко?
Політика страху перед нападом ворога. Стійкий симбіоз двох президентів, коли обом вигідно підтримувати образ ворога. Для Путіна – це Україна, яка лягла під США. А для Порошенка – Путін, Кремль і війна на сході України.

Всі конкуренти нашого президента – вороги і агенти Кремля. Всі, хто його критикує – п'ята колона. Йому немає альтернативи. Або він, або Путін нападе! І релігія тепер стала державною справою. А отримання Томосу головною подією в історії країни. Чи не нові дороги, не 5G-інтернет по всій країні, як і не швидкісні потяги і автобани з Києва до Європи, не власні заводи електромобілів, не ракетобудування і інноваційна економіка, а духовні релігійні скріпи власного національного розливу.

Станово-феодальна економіка, як і в "русском мірє", значно вигідніше для нашого президента, ніж економіка незалежна і креативна. Нікуди не поділися олігархи, колишні господарі життя. Тепер у них новий покровитель – один і головний олігарх в президентському кріслі. Тепер данина тече в його кабінет. Його віддані васали отримують в країні цілі галузі економіки в промисел, оточення – посади у владних кабінетах і цілі новостворювані міністерства. А незговірливим шлях в Амстердам, Женеву або Ізраїль, позбавлення громадянства, а їхнім активам – націоналізацію.

Стиль життя нашого правителя, такий же, як і у його попередника. Такий же багатогектарних маєток з особистої церквою. Кортежі з мигалками. І той же кабінет з важкими шторами на вікнах, за якими вулиця, відгороджена високим чавунним парканом від простих людей.

Свобода слова? Так поки її у нас більше, ніж у РФ. Але за п'ять років Петро Олексійович наполегливо брав медіа-простір під свій контроль або особисто або за допомогою своїх васалів. Дамо йому ще п'ять років, і свобода слова буде тільки в інтернеті. Але і в інтернеті йде активна робота його особистих інформ-військ. Вони мочать всіх неугодних, обмазуючи брудом всіх, хто наважився бути незгодним. А сам президент особисто читає пости критиків в Фейсбуці і може особисто відчитати по телефону за неправильну позицію. А будеш наполегливим – тобою займеться СБУ або прокуратура.

Згадайте, Путін спочатку був демократом. І перший свій термін «піднімав Росію з колін» під загальні оплески ліберальної публіки. А потім був другий термін. Третій. І що таке ротація влади росіянам довелося забути. Як і про права і свободи.

Думаєте такий сценарій не для нас? Ми не бачимо цих загроз засліплені своїм «стокгольмським синдромом» підтримки президента, якого обрали в 2014-му. Беручи патріотичний «гіпноз» господаря Банкової, нам не хочеться втрачати ілюзію, що ми на правильному боці барикад. Ми глухнемо і сліпнемо, коли раптом натикаємося на злочинну сутність нашої влади. Ми втрачаємо пам'ять і вже не пам'ятаємо, що сьогоднішній президент – колишній член фракції СДПУ (о), політик, який стояв біля витоків створення об'єднання За ЄдУ разом з Партією регіонів, колишній міністр економічного розвитку і торгівлі в уряді Азарова при президенті Януковичі. Ми не помічаємо його бізнес-зв'язків з РФ, участі в олігархічних корупційних схемах. Чи не хочемо бачити його співпраці з Медведчуком у спілкуванні з Кремлем.

Так чи йдемо ми геть від Москви? В Європу. Де змінюваність влади - це добре. Де чесні вибори без підкупу – це норма. Де закон один для всіх. Чиновники живуть життям середнього класу, їздять на роботу велосипедом. Де, чим більше вільних ЗМІ, тим краще. В Європу, де люди вільні в своєму світогляді. Де різноманітність культур, поглядів і релігій в порядку речей. І закон захищає всіх в рівній мірі. Де держава намагається не втручатися в життя громадян і в економіку. Де поважають підприємця та платника податків, а влада – найманий і підконтрольний сервіс для громадян. Де суспільним трендом є наука, технології, прогрес, а не релігія.

А то, що вже п'ять років будує в Україні Петро Порошенко – це його особистий "русскій мір" одягнений у вишиванку українського патріотизму. Дамо йому ще п'ять років і відмінностей Києва від Москви можемо вже не знайти. Жити в такому світі я не хочу. А ви?