Деякі дискусійні питання при перекладі ігор (український правопис)

ФОНЕМИ Г ТА Ґ

Українська мова належить до тих індоєвропейських мов, де проривний задньоязиковий приголосний ґ перейшов у глотковий, або фарингальний, г (іноді його ще називають фрикативним). Зі слов’янських мов таке явище спостерігаємо також у білоруській, верхньолужицькій, словацькій та чеській мовах. Там, де в інших слов’ян на місці праслов’янського g зберігся проривний ґ (g), у зазначених п’ятьох мовах маємо фрикативний г (h). Для прикладу візьмемо слово голова: псл. golva, п., нл. głowa, рос. голова, болг., мак., срб. глава (вимовляється, як наша фонема ґ), хрв., слн. glava, з одного боку, та укр. голова, бр. галава, вл. hłowa, слц., ч. hlava — з другого. Тобто слова спільного кореня в одних слов’ян уживаються з проривним ґ, а в інших — із фрикативним г, причому це поширюється не лише на загальні, а й на власні назви. Скажімо, чехи звуть свою столицю Praha, а поляки Praga, хорвати кажуть Zagreb, болгари Бълґария, а чехи Záhřeb, Bulharsko. Тож і нам немає потреби писати й вимовляти Заґреб, Ґолубєв, бо в назві хорватської столиці той самий корінь, що й у дієслові гребти, а російське прізвище походить від птаха, який зветься по-нашому голуб: отже, пишімо й вимовляймо Загреб, Голубєв.

З неслов’янських мов звук ґ перейшов у г і в інших мовах, зокрема в грецькій, тому в словах грецького походження вживаємо г не тільки там, де був густий придих, що відтворювався лат. h. (Гера, Геракл, Гермес, гематома, гідра, гімн), а й на місці γ: апогей, галактика, епіграма тощо, бо так вимовляють греки, з якими наші предки мали давні історичні, географічні, господарські, культурні зв’язки. Дивно було б українцям «ґекати» в грецьких словах, коли самі греки «гекають».

Хоч проривний звук ґ у нашій мові використовується в порівняно небагатьох словах звуконаслідувального та іншомовного походження, до 1933 року для його позначення існувала літера ґ. Вилучення цієї літери спричинило розхитування вимовної норми, що вже майже була встановилася. У виданні правопису 1990 року літера ґ знову посіла належне їй 5-те місце в українській абетці. Але введення літери без вироблення чітких рекомендацій щодо її вживання спричинило нові порушення фонетичної системи. Позаяк кількість слів із фонемою ґ далеко не обмежується списком, наведеним на с. 20 «Українського правопису» (К., 1990), а поради на кшталт «правильною є вимова Гібралтар і Ґібралтар, Гете й Ґете» видаються, м’яко кажучи, дивними для мовного кодексу, кожен українець заходився писати літеру та вимовляти проривний приголосний на власний розсуд. Є люди, які гадають, що вимова г править за ознаку низької освіченості або сільського походження, і вживають ґ там, де його немає в жодній мові світу (крім російської): ґімн (гр. hymnos), Ґамлет (англ. Hamlet), балаґан (перс. balahana), навіть українське слово галузь дехто вимовляє ґалузь. На сторінках преси можна прочитати Ґавел (ч. Havel), Ґельмут (нім. Helmut), ґонор, ґоноровий (лат. honor) і под.

Як бачимо, йдеться здебільшого про іншомовні слова, де через різні причини мовного та позамовного характеру не розрізняються фонеми h = г, ch = х, g = ґ. До сплутування призводить беззастережне копіювання російських вимовних традицій. А ми ж маємо власні традиції відтворення чужих слів, які доволі вдало були застосовані в «Українському правописі» 1928 року, забороненому під час «боротьби з українським націоналізмом на мовному фронті» 1933-го. За тим правописом у давно засвоєних словах звук g передавався через г, бо це цілком відповідає духові нашої мови. Слушно завважував свого часу видатний український філолог і теолог Іван Огієнко: «Ознакою української мови є тільки г (h), чому й чужі слова з ґ ми українізуємо, цебто вимовляємо інтелігенція, гімназія, агітувати». Інший славний син нашого народу, поет і перекладач Володимир Самійленко у відомій статті «Чужомовні слова в українській мові» писав: «Наш люд, коли приймає ці слова, то систематично замінює в них звук ґ звуком г… Інші ж мови не наводять на потребу заховання звука ґ, бо цей звук часто віддається в тих чужих мовах: у мові французькій звуком ж, в італійській — звуком дж, а в еспанській звуком х. А всі ж ті мови мають і звук ґ, як і латинська мова. Чи не йти й нам слідом за народною фонетизацією таких слів і там, де вимовляють: римлянин ґ, француз ж, італієць дж, а еспанець х — не вимовляти ні першого, ні другого, ні третього, ні четвертого, а наше п’яте, себто г?». Зрозуміла річ — питання риторичне.

Отже, нам, не обмежуючись наведеним у сучасному правописі невеличким переліком слів із ґ, водночас не варто бентежити людей різними українсько-«анґлійськими» словниками. Поважаючи традиції свого народу, мусимо писати й вимовляти не лише Багами, Гаваї, Гавана, Гайдарабад, Гайдельберг, Гаїті, Гамбург, Ганновер, Гельсинкі, Гімалаї, Гондурас, Йоганнесбург, тобто закономірно відтворювати звук h українським г, а й Англія, Бельгія, Бенгалія, Гватемала, Генуя, Гібралтар, Гринвич, Грузія, Грюнвальд, Мадагаскар, Нікарагуа, галантерея, галера, галоп, гладіолус, граніт, грот, де в оригіналі маємо g.

Тепер стало модним порушувати чинний правопис. Він, певна річ, потребує вдосконалення, але в ньому є речі, освячені доброю традицією, усталені та безсумнівні. Приміром, відсутній у нашій мові огублений голосний е, що в різних мовах Європи позначається на письмі ö, ое, eu, послідовно віддається неогубленим е; інженер, режисер, фунікулер, Бернс, Ґете, Кельн. Деякі «вдосконалювачі» починають писати Бьорнс, Кьольн, хоч тут немає жодного пом’якшеного приголосного перед о (як в українському слові льон чи в російському прізвищі Тьоркін). Знову ж таки бездумно наслідують російський правопис. Але ж треба зважати передусім на можливості своєї мови; не завадить і досвід інших народів, зокрема слов’ян. Наприклад, чехи (за традицією мов з латинською графікою) прізвища Goethe й Gönez пишуть так, як німці та угорці, проте, не маючи огубленого е, вимовляють по-своєму: Ґете, Ґенц.

Ще більшої шкоди українській вимовно-звуковій системі завдають ті, що пишуть балєт, колєґа, лєкція, Лєта. Адже за нормами української літературної вимови звук л перед е та и не твердий і не м’який, а нейтральний л, близький до середньоєвропейського l, тому за всіма українськими правописами був, є та буде можливий тільки варіант ле: балет, колега, лекція, Лета тощо.

Стурбованість української інтелігенції невпорядкованістю вживання проривного ґ стала поштовхом до видання низки довідників на цю тему. Один із перших таких довідників уклав О. Негребецький1. Висловивши добрі наміри й навівши вже згадану цитату зі статті В. Самійленка, автор пішов на розхитування усталених вимовних норм, пропонуючи писати ґ там, де його не вимовляють навіть греки: ареопаґ, Аґамемнон, Антиґона, Ґанімед, Пеґас замість звичних для української та грецької мов ареопаг, Агамемнон, Антигона, Ганімед, Пегас та ін. З огляду на закони української фонетики неприйнятні поради п. Негребецького писати й вимовляти Гелєна, лєґато, Онґстрьом, Рьонтґен, Шрьодинґер замість Гелена, леґато, Онґстрем, Рентґен, Шрединґер тощо. Позитивним у цьому виданні є чітке розмежування при передачі іншомовних звуків h (г) та ch (х). Наш сучасний правопис, на жаль, має тут хибний орієнтир — залежність від примх російської мови, яка через відсутність фрикативного г відтворює звук h то через г (ґ), то через х: Гейне, Гавайские острова, Гофманн і Хофманн, Гельмут і Хельмут, Гелена й Хелена.

Тим часом українська мова може розрізняти ch, h та g:
ch - Харбін, Харибда, харита, хартія, херувим, хірург, хлор, хорей
h - гайдук, гарт, геві метал, гепі енд, гінді, гіт (не хіт), гобі (не хоббі), гокей (не хокей), гонор, гуманізм, магараджа, Вальдгайм, Гавптман, Гамер (не Хаммер), Гамлет, Гамсун, Ганібал, Ганс, Гельмут, Гемінгвей (не Хемінгуей), Генрих, Гонекер, Гофман, Гумбольт, Г’юм, Нетаньягу
g - Ґете, Гюґо, Геґель і под.

він був хорошим другом;
видовище було сумним;
слова були зайвими;
він був зайнятий;
чудовисько було огидне;
малюнок був зображений;