Франко І. Петрії й Довбущуки (1913) [PDF]

„Петрії й Довбущуки“ , моя перша повість, друкована в орґанї студентського товариства „Академическій Кружокъ“ у Львові, в „Друзї“ 1875. і 1876. p., написана в тих же роках рівночасно з дру­ком. Се не була перша моя літературна проба. Ще від четвертої гімназіяльної кляси в Дрогобичі я по­чав писати вірші за прикладом мойого старшого товариша Ізидора Пасїчинського. Перший мій вірш п. з. „Великдень“ був присвячений памяти мойого батька Якова Франка, що вмер о півночи Великодної суботи 1865 р. Другий вірш з описом зими, поданий як шкільна задача учителеви руської мови, був предметом критики того вчителя, Івана Верхратського, на годинї руської мови. Своїм звичаєм він чіпався поодиноких слів та зворотів, а у зміст не входив. У висшій гімназії попри досить богату поза-шкільну лектуру я писав також досить богато віршами і прозою. Між иншим переповів я віршами початкову історію Риму до часу Тулїя Гостілїя, переклав цїлий Короледвірський рукопис та значну часть книги Иова, переклав також Антіґону та Елсктру Софокля, сю другу з польського перекладу Малецкого. Із драматичних проб одну комедійку я вислав Білоусови до Коломиї, а одно оповідане до видїлу Просвіти у Львові, від якої я одержав дуже інтересну відповідь у листї тодішнього секре­таря Просвіти Хоркавого. Рівночасно у мене на­брала ся також спора збірка ліричних віршів, із якої дещо було друковане в „Друзї“ р. 1874. і 75. але цілість я пізнїйше спалив. Мабуть у пятій або шестій клясї я крім ріжних драматичних плянів на­писав по польськи віршовану драму „Югурта“, як шкільну задачу для професора Петра Париляка, а також уривок драми „Ромуль і Рем“ німецькими віршами як шкільну задачу для професора Рішки. В семій клясї я написав досить просторе оповідане з селянського житя як шкільну задачу для вчителя руської мови Ксенофонта Охримовича; рукопис сего оповіданя заховав ся припадком і дістав ся до рук д. Осипа Маковея.
В семій і осьмій клясї я зачав також писати поему руським гексаметром п. з. „Пани Туркули“, основану на устній традиції нагуївської Слободи, мойого родинного місця, про зруйноване Татарами замку, який стояв колись на тій горі, де тепер мі­стить ся та Слобода, зруйноване доконане через зраду одного з посідачів того замку панів Туркулів, який для пімсти припровадив сюди Татар і вка­зав їм вхід до потайного льоху, де містив ся склад пороху; запаливши сей порох, Татари висадили цілий замок у повітрє. Тема нагадує по троха основу поеми Словацкого „Jan Bielecki“, але закін­чене тут далеко реальнїйше. Розумієть ся, нїчого з тих писань я не друкував, а рукописи один за другим попропадали з моїх рук, окрім двох зоши­тів, із яких один містить переклад Антігони, а дру­гий початок віршованої драми „Славой“, основаної на мотівах Короледвірського рукопису. В осьмій клясї написав я надто драму „Два князі на один престол“ , яку пізнїйше, 1876 р. в перерібцї Ми­хайла Вагилевича виставили на сценї аматори сту­денти, але яка також не діждала ся друку.
Що до повісти „Петрії й Довбущуки“, то в ній найдуть ся ремінісценції .моєї гімназіяльної лектури особливо фантастичних оповідань Ернста Амадея Гофмана, далї оповіданя пок. Лїмбаха про селянина Петрія (recte Гіатрія), який збогатив ся найденим скарбом, і нарешті' деяких народнїх оповідань про пригоди ріжних розбійників, а спеціяльно Олекси Довбуша. Повість друкувала ся під псевдонімом Джеджалик, і я не мав на­міру включати її в збірку своїх творів, уважаючи її плодом за мало дозрілим. Та коли тепер найшов ся чоловік доброї волї, що береть ся видати її друком і зарядив її переписане новим правописом і навіть підновленою мовою, я, входячи в його інтенцію, переглянув увесь рукопис і поробив деякі скороченя та численні язикові поправки, ли­шаючи цїлість, як свойого рода літературний до­кумент, без основної перерібки. На карб недозрілости того молодечого твору треба покласти його досить фантастичну топографію та не досить про­думану композицію; се так сказати документ моло­дечого романтизму, який довело ся менї пережити в значній мірі під впливом лектури польських роман­тиків, Міцкевича, Словацкого та Красїньского, а та­кож польських белетристів трохи пізнїйшої доби, таких як Крашевский, Корженьовский, Дзєржковский, Захарясєвич та Валерій Лозїньский, що в своїх оповіданях дуже часто оброблювали в на пів ро­мантичнім, а в на пів реалістичнім дусї українські теми.