„Петрії й Довбущуки“ , моя перша повість, друкована в орґанї студентського товариства „Академическій Кружокъ“ у Львові, в „Друзї“ 1875. і 1876. p., написана в тих же роках рівночасно з друком. Се не була перша моя літературна проба. Ще від четвертої гімназіяльної кляси в Дрогобичі я почав писати вірші за прикладом мойого старшого товариша Ізидора Пасїчинського. Перший мій вірш п. з. „Великдень“ був присвячений памяти мойого батька Якова Франка, що вмер о півночи Великодної суботи 1865 р. Другий вірш з описом зими, поданий як шкільна задача учителеви руської мови, був предметом критики того вчителя, Івана Верхратського, на годинї руської мови. Своїм звичаєм він чіпався поодиноких слів та зворотів, а у зміст не входив. У висшій гімназії попри досить богату поза-шкільну лектуру я писав також досить богато віршами і прозою. Між иншим переповів я віршами початкову історію Риму до часу Тулїя Гостілїя, переклав цїлий Короледвірський рукопис та значну часть книги Иова, переклав також Антіґону та Елсктру Софокля, сю другу з польського перекладу Малецкого. Із драматичних проб одну комедійку я вислав Білоусови до Коломиї, а одно оповідане до видїлу Просвіти у Львові, від якої я одержав дуже інтересну відповідь у листї тодішнього секретаря Просвіти Хоркавого. Рівночасно у мене набрала ся також спора збірка ліричних віршів, із якої дещо було друковане в „Друзї“ р. 1874. і 75. але цілість я пізнїйше спалив. Мабуть у пятій або шестій клясї я крім ріжних драматичних плянів написав по польськи віршовану драму „Югурта“, як шкільну задачу для професора Петра Париляка, а також уривок драми „Ромуль і Рем“ німецькими віршами як шкільну задачу для професора Рішки. В семій клясї я написав досить просторе оповідане з селянського житя як шкільну задачу для вчителя руської мови Ксенофонта Охримовича; рукопис сего оповіданя заховав ся припадком і дістав ся до рук д. Осипа Маковея.
В семій і осьмій клясї я зачав також писати поему руським гексаметром п. з. „Пани Туркули“, основану на устній традиції нагуївської Слободи, мойого родинного місця, про зруйноване Татарами замку, який стояв колись на тій горі, де тепер містить ся та Слобода, зруйноване доконане через зраду одного з посідачів того замку панів Туркулів, який для пімсти припровадив сюди Татар і вказав їм вхід до потайного льоху, де містив ся склад пороху; запаливши сей порох, Татари висадили цілий замок у повітрє. Тема нагадує по троха основу поеми Словацкого „Jan Bielecki“, але закінчене тут далеко реальнїйше. Розумієть ся, нїчого з тих писань я не друкував, а рукописи один за другим попропадали з моїх рук, окрім двох зошитів, із яких один містить переклад Антігони, а другий початок віршованої драми „Славой“, основаної на мотівах Короледвірського рукопису. В осьмій клясї написав я надто драму „Два князі на один престол“ , яку пізнїйше, 1876 р. в перерібцї Михайла Вагилевича виставили на сценї аматори студенти, але яка також не діждала ся друку.
Що до повісти „Петрії й Довбущуки“, то в ній найдуть ся ремінісценції .моєї гімназіяльної лектури особливо фантастичних оповідань Ернста Амадея Гофмана, далї оповіданя пок. Лїмбаха про селянина Петрія (recte Гіатрія), який збогатив ся найденим скарбом, і нарешті' деяких народнїх оповідань про пригоди ріжних розбійників, а спеціяльно Олекси Довбуша. Повість друкувала ся під псевдонімом Джеджалик, і я не мав наміру включати її в збірку своїх творів, уважаючи її плодом за мало дозрілим. Та коли тепер найшов ся чоловік доброї волї, що береть ся видати її друком і зарядив її переписане новим правописом і навіть підновленою мовою, я, входячи в його інтенцію, переглянув увесь рукопис і поробив деякі скороченя та численні язикові поправки, лишаючи цїлість, як свойого рода літературний документ, без основної перерібки. На карб недозрілости того молодечого твору треба покласти його досить фантастичну топографію та не досить продуману композицію; се так сказати документ молодечого романтизму, який довело ся менї пережити в значній мірі під впливом лектури польських романтиків, Міцкевича, Словацкого та Красїньского, а також польських белетристів трохи пізнїйшої доби, таких як Крашевский, Корженьовский, Дзєржковский, Захарясєвич та Валерій Лозїньский, що в своїх оповіданях дуже часто оброблювали в на пів романтичнім, а в на пів реалістичнім дусї українські теми.
Львів, дня 31. жовтня 1910 року.
Іван Франко.