Перші кобзарі — «українські гомери», чиї словесно-мелодичні імпровізації під бандуру та ліру доносили до людей глибинний народний епос, з’явилися в Україні в епоху пізнього середньовіччя — XIV–XV ст. Ці сліпі мандрівники-барди об’єднувалися в товариства, що жили, дотримуючись суворих морально-етичних норм, і спілкувалися таємною мовою. Вони брали участь у національно-визвольних війнах українського народу, надихаючи воїнів — запорозьких козаків своїми епічно-пісенними речитативами — думами, які являють собою мелос, абсолютно відмінний від західноєвропейського, а також виконуючи розвідницькі завдання у ворожому тилу.
Не зважаючи на заборони та переслідування з боку Російської імперії, кобзарство продовжувало існувати до XIX ст., і лише в умовах совітського тоталітаризму його було зруйновано: почасти зліквідовано фізично (масовий розстріл сліпих кобзарів разом з їхніми поводирями — дітьми у 30-х роках), почасти переведено на службу панівному режимові.
Нинішній ренесанс кобзарства, пов’язаний з послабленням тоталітарної диктатури в Україні, виявив самобутніх митців, які змогли відродити традицію після сваволі божевільних комуністичних убивць, а їхній талант не було поневолено для створення «дум» про Леніна, «партію рідну» (комуністичну) та іншої совітської псевдоукраїнської бутафорії.
УКСП "КОБЗА", Київ, 1992
"Студія Лева", Львів, 1997
Українська Експериментальна Лабораторія Фольклору,
Київ, 1997