Сатирикон Фелліні / Fellini - Satyricon (1969) 2xUkr/Ita

Нові коментарі

Нова тема   Відповісти
Автор Повідомлення
Arsenfpu 
Відео Гуртом - фільмокрай
Відео Гуртом - фільмокрай


З нами з: 30.04.09
Востаннє: 19.09.17
Повідомлень: 2493

2017-09-10 15:45  
Сатирикон Фелліні / Fellini - Satyricon (1969) 2xUkr/Ita

Сатирикон Фелліні / Fellini - Satyricon (1969) 2xUkr/Ita


Жанр: драма, фентезі
Країна: Італія



Кінокомпанія: Produzioni Europee Associati (PEA)
Режисер: Федеріко Фелліні
Актори: Мартін Поттер, Гірем Келлер, Макс Борн, Сальво Рандон, Маріо Ромаґнолі

Сюжет:
Грандіозна містерія, що відтворює на екрані фантастичний світ Римської Імперії часів її занепаду. Фантасмагорія Стародавнього Риму і герої фільму надзвичайно схожі на нинішнє суспільство і наших сучасників: наркотики, сексуальні стосунки всіх різновидів, прагнення "цілковитої свободи"...
«Сатирикон Фелліні», Федеріко Фелліні
«Сатирикон Фелліні» – це ґрандіозна містерія, що відтворює на екрані фантасмагоричний світ Римської Імперії часів її занепаду. І цей екранно-феллінієвський Давній Рим дивовижним чином нагадує сучасне суспільство з усіма його пороками: тут і наркотики, й сексуальні перверсії, і конвульсивна жага недосяжної повної свободи…

Власне, сказати б, первісний «Сатирикон» є знаменитим твором давньоримської літератури, автор якої у всіх рукописах називає себе Петроній Арбітр. І десь від 17 століття «Сатирикон» прийнято зараховувати до романів. Таким чином, давніших романів до нашого часу не збереглося. Час написання – перше століття нової ери, епоха Нерона. Звісно, жанрова належність «Сатирикона» досить дискусійна, умовна. За формою він є такою собі сумішшю віршів та прози, ну а за сюжетом – своєрідним сатиричним романом, який, своєю чергою, пародіює грецький любовний роман. Цей твір дійшов до нових часів фраґментарно як низка мало пов’язаних між собою епізодів, що розповідають про пригоди компанії трьох молодих гультяїв, які отримали освіту, але, не маючи ні грошей, ні твердих моральних засад, ведуть паразитичний спосіб життя.

Як і досяжна літературна першооснова, авторизований «Сатирикон Фелліні» не має наскрізного сюжету – такі собі кінофрески, що за ними маестро пропонує нам самим відтворити повну картину розкладу і розпаду Давнього Риму.

Між іншим, цікаво, що «Сатирикон», за словами режисера, входив до числа фільмів, які він обіцяв продюсерам поставити в якості «компенсації» за фінансування його стрічки «Дорога» та інших вимріяних сюжетів – обіцяв, але обіцянки виконувати не збирався… Та якось перечитав Петронія і був зачарований однією деталлю, яку раніше не зумів відчути. А саме – тими частинами роману, яких не вистачає. Тобто, його зачарувала таємнича темнота, невідомість, яка відділяє один фраґмент тексту від іншого. Розрізнені уривки заграли інакше, з’явився аромат того, що можна сприймати як сон – майже зовсім забутий, майже вивітрений з пам’яті. Не якась певна історична епоха, яку можна науково відновити за документами, матеріально точно встановити, а неосяжна онорична, тобто – сновидна, галактика, що занурилася в пітьму, з якої, виблискуючи, до нас долітають сліпучі оплавлені скалки.

Власне, майстра звабила саме можливість відтворити цей сон, його таємничу прозорість, його неподатливу розгадці ясність. Фелліні сказав собі: давнього світу ніколи не існувало, та немає жодного сумніву, що він нам наснився. І відтак завдання полягало в тому, щоб стерти межу між сном і фантазією, все цілком придумати, вибудувати уявний світ, після чого дослідити його, як щось таке, що дійшло до нас цілісне і збережене, та водночас – невпізнаване.

Цікаво, як свого часу пройшла кінопрем’єра «Сатирикона». У Нью-Йорку просто неба – після велелюдного рок-концерту перед кількома тисячами гіпі, яких Фелліні по тому вважав найвдячнішими глядачами цієї стрічки. Він згадував: «До мене долітав дим їхніх сигарет, і в роті я відчував присмак героїну й гашишу. Це було неймовірне видовище. Фільм прийняли із захопленням. Молодь аплодувала кожному кадру: багато хто спав, інші обнімалися… Непередбачувано «Сатирикон» вже ніби й не належав мені через цю стихійно віднайдену несподівану потаємну близькість, через такі глибокі зв’язки поміж Давнім Римом, що живе в нашій пам’яті, і цією фантастичною публікою майбутнього».

АРҐУМЕНТ-КІНО, 2011
Про сатиру Федеріко Фелліні
Федеріко Фелліні усе життя фільмував надзвичайно субєктивні, доволі складні за композицією картини. Його метою було показати внутрішнє життя людини у всій його складності та суперечливості. Водночас для Фелліні внутрішній світ – то тільки відображення світу зовнішнього, проте на глибшому, ніж побутова правда, рівні. Тому говорити про Феллліні-сатирика можна тільки з певними застереженнями, бо режисер ніколи не мав на меті когось засудити, ніколи не підримував радикальних суспільних рухів і, судячи з багатьох його висловлювань, не відстоював якогось позитивного суспільного ідеалу. Він любив говорити: «Мене цікавить не стільки історія людства, скільки історія людської фантазії». І цілком імовірно, що саме надмірна фантазія режисера, а не схильність виставляти на показ суспільні виразки, привела його до гострих зіткнень із певними колами італійського супільства.

Вперше це сталося після прем’єри фільму «Солодке життя». Для Фелліні ця стрічка – тільки розповідь про його «внутрішній» Рим, а сама назва жодним чином не покликана когось критикувати, режисер хотів тільки сказати, що в житті, попри всі негаразди, є своя, нездоланна солодкість.

Проте критики побачили в картині набагато більше. Церква вгледіла тут спокусу для вірних, аристократія – дзеркало власного виродження, політики побачили критику всього повоєнного політичного та економічного курсу Італії, що ніби-то вела до спотворення базових людських цінностей. У фільмі все життя величезного Рима підпорядковане марнославству і тілесним утіхам. А головний герой картини, популярний журналіст Марчелло, не може досягти внутрішнього спокою, кидаючись від однієї спокуси до іншої.

У фіналі стрічки, в епізоді на березі моря, Фелліні дає своєму героєві щось схоже на надію. «Мене завжди хвилювала невинність, – казав Фелліні, – перед невинною душею я почуваюся обеззброєним і суворо роздивляюся самого себе». «Солодке життя» і закінчується зустріччю Марчелло з правдивою невинністю, у якій він має вгледіти власний порятунок, проте режисер залишає за кадром усі наслідки такої зустрічі.

А ось свій фільм «Казанова Фелліні» режисер називав «Солодким життям» вісімнадцятого століття». І головний герой тут також веде глядача за собою у світ розпусти та декадентського занепаду усіх прошарків тодішнього суспільства. І на відміну від «Солодкого життя», в якому муза Фелліні ще достатньо цнотлива, а інтонації підкреслено ліричні, у «Казанові» режисер не соромиться бути максимально саркастичним. Фелліні одверто не подобається ні сам Казанова, якого він порівнює з манекеном, ні його фантасмагоричне оточення.

Власне, «Казанова» – чи не єдина справді сатирична картина Фелліні. У ній нема місця напівтонам чи хоч якійсь амбівалентності. Перед нами розгортається парад почвар, які змагаються між собою у власній потворності. Апогею картина досягає в епізоді любовного акту Казанови та механічної ляльки. Манекен зустрічає механічну ляльку – ось вам ідеальна пара. І це не просто антитеза фіналу «Солодкого життя», але також і повна зневіра у здатості героя (читай, людини) переродитися, стати кращою.

Наприкінці сімдесятих Фелліні знімає для телебачення коротку, проте надзвичайно змістовну картину «Репетиція оркестру», яка мала потужний резонанс в Італії. Кожен трактував стрічку на свій розсуд. А сюжет цієї історії доволі простий. Певний оркестр збирається на свою репетицію у приміщенні старого храму. Перед початком музиканти дають інтерв’ю місцевим телевізійникам. Згодом прибуває дириґент. Після кількох невдалих спроб провести репетицію, оркестранти бунтують проти дириґента. Бунт стрімко розвивається і зрештою все обертається катастрофою, бо до приміщення храму залітає величезна чавунна куля, якою руйнують стіни будинків, призначенних на знесення.

Закічується фільм начебто примиренням музикантів, яких єднає смерть арфістки, проте у самому фіналі дириґент знову лає оркестрантів, у якусь мить переходячи на німецьку мову з одверто гітлерівськими інтонаціями.

Для Фелліні «Репетиція оркестру» була метафорою усього західного суспільства ХХ століття, яке розвивалося від демократії до тоталітаризму, згодом знову повернулося до демократії, аби незабаром піддатися анархії та спокусі тероризму. І в такому розвиткові режисер побачив своєрідну закономірність, суть якої – у самій природі людини. Щоправда, були й інші думки. Фелліні часто згадував якогось свого шанувальника, що той перестрів його в гардеробі і сказав похапцем на вухо: «Я бачив ваш фільм, ви маєте рацію – нам потрібен дядячко Адольф».

Своєрідним завершенням сатиричної епопеї майстра можна вважати картину 1985 року «Джинджер і Фред». Дія стрічки відбувається в середині вісімесятих років ХХ століття на записі телевізійної різдвяної програми, що вона збирає разом розмаїтих зірок сучасного та минулого. Цього разу, зокрема, має відбутися виступ танцювального дуету сорокових років, який наслідував американських танцюристів Фреда Астера та Джиджер Роджерс. Герої зустрічаються знову, вони вже немолоді і гостро відчувають свою зайвість у сучасному світі.

Фелліні дуже точно показує світ сучасної людини, яка фактично віддала своє життя на поталу телебаченню, котре повністю заступило собою усе інше. Режисер вибудовує стрічку таким чином, аби в кожному кадрі неодмінно був присутній якийсь екран з телевізійним зображенням. І на тлі цього безперервного бомбардування всілякими, часом доволі ексцентричними, образами, зустріч двох примар з минулого, їхнє спілкування та виступ на сцені виглядають чимось неймовірно зворушливим, справді людяним.

А 28 листопада о 01:30 в АРҐУМЕНТІ-КІНО «Сатирикон Фелліні» – одна зі стрічок, які ніби прокладають дорогу з минулого до нинішнього. І знову слід застерегти охочих побачити явні паралелі між сьогоденням та давно минулими часами. Майстер у цій картині максимально аполітичний. Йому ідеться не про політичні аналогії, а про саму атмосферу епохи. А вона у Фелліні фактично одна й та сама. Це епоха руйнування приватного простору, особистого життя, простих та очевидних цінностей, перетворення людського існування на безконечний акт марнославства і демонстрацію власних пороків.

Проте «Сатирикон Фелліні» – це ще й універсальна історія дорослішання, яке відбувається у незмінно символічних декораціях людського соціуму. Можливо, саме тому картина дивовижно схожа на стрічку «Колір ґраната» Сергія Параджанова. Паралелі тут – в елементах сюжету та зображальних особливостях. І разом вони творять світ неймовірної краси, яка справді єднає людську історію в ланцюг неймовірних закомірностей.

Ігор Грабович, 2011
Тривалість: 02:09:43
Якість:
Відео:
кодек:
розмір кадру: 720 x 304
бітрейт: 2012 кб/с

Аудіо # 1:
мова: українська
переклад: двоголосий закадровий
кодек: 2.0
бітрейт: 192 кб/с

Аудіо # 2:
мова: українська
переклад: двоголосий закадровий
кодек: 2.0
бітрейт: 192 кб/с

Аудіо # 3:
мова: італійська
переклад: оригінал
кодек: 2.0
бітрейт: 192 кб/с
Скріншоти














Джерело:
За відео та першу доріжку дякую п. robotron005, olgaya, Vasua95
За запис з amc дякую пану Sando7
Особиста оцінка: не пробував дивитися


Срібний реліз (на рейтинг впливає 50% завантаженого)
 Трекер:    Зареєстрований   

Завантажити / скачати фільм українською



відео для новачків



 Зареєстрований:   2017-09-10 15:45
 Розмір:   2.37 GB 
 Оцінка фільму:   4.9/10 (Голосів: 18)
   
Інші релізи
Ваш часовий пояс: GMT + 2 Години

Нова тема   Відповісти