[Win] SOMA [RePack] (2015) Multi8

Нові коментарі

Нова тема   Відповісти
Автор Повідомлення
Кіндрат Книш 
VIP


З нами з: 13.02.13
Востаннє: 16.06.19
Повідомлень: 927

2017-06-22 10:03  
[Win] SOMA [RePack] (2015) Multi8/Eng

[Win] SOMA [RePack] (2015) Multi8


Жанр: Survival Horror, Stealth
Розробник: Frictional Games
Мова інтерфейсу: українська, англійська, іспанська, італійська, німецька, португальська, російська, французька
Мова озвучення: англійська
Локалізація: Кіндрат Книш
Захист: немає

Опис:
SOMA — це науково-фантастичний жахастик від студії Frictional Games, творців славетної Amnesia: The Dark Descent. Це бентежна розповідь про людську особистість, свідомість і буття.
Радіозв'язок не працює, харчі закінчуються, а рoботи почали вважати себе людьми. Досліджуючи відокремлену від решти світу підводну станцію «Патос-II», ви маєте зробити низку складних виборів. Як можна зарадити становищу? Що справді має зміст? Чи залишилося бодай щось, за що варто боротися?
Пориньте у загадковий світ SOMA і зазирніть у вічі жахіттям, які причаїлися в океанічних глибинах. Знаходьте доступ до заблокованих терміналів із таємними документами, щоб довідуватися правду про навколишній безлад. Шукайте останніх уцілілих мешканців і беріть участь у подіях, які зрештою визначать долю станції. Будьте насторожі, адже повсюдно чатує небезпека: заражені люди, спотворені істоти, навіжені рoботи, а також незвіданий усюдисущий Ш.Р.
Пам'ятайте, що битися проти ворогів марно — вам доведеться покладатись лише на власну хитрість і прудкість.
Особливості перекладу:
- Переклад виконано з англійської мови;
- Через технічні обмеження імена мовців, а також певні назви ігрових елементів залишатимуться українськими за будь-якої обраної мови;
- Також перекладено чотири оповідки-передісторії.
Особливості RePack'у:
- За основу взята GOG-версія гри (1.500);
- Нічого не вирізано і не перекодовано;
- Час встановлення репаку ~30 хвилин.
Системні вимоги:
ЦП: Intel Core i3 / AMD A6 2.4 ГГц
Оперативна пам'ять: 4 ГБ
Відеокарта: 512 МБ із підтримкою OpenGL 3.3
Звукова карта з підтримкою DirectX 9.0с
Вільна пам'ять на HDD: 22 ГБ
Операційна система: Windows Vista / 7 / 8 / 8.1 / 10 (лише х64)
Скріншоти:


Встановлення:
1) Перед встановленням вимкніть антивірус;
2) Встановіть гру, слідуючи вказівкам інсталятора;
3) Додайте до переліку винятків антивірусу наступний файл:
...\SOMA\BlackBox.dll;
4) Запустіть гру;
5) У разі виникнення негараздів установіть додаткове програмне забезпечення, розташоване у теці "Software" і запускайте гру з правами адміністратора.
Джерело: Інше

Окремий українізатор можна завантажити отут


Авторський реліз (завантажувати можна без реєстрації)
 Трекер:    Зареєстрований   

Завантажити / скачати гру українською



відео для новачків



 Зареєстрований:   2018-12-23 12:54
 Розмір:   10.13 GB 
 Оцінка гри:   9.9/10 (Голосів: 27)
   
ripper1692 
VIP


З нами з: 15.12.13
Востаннє: 16.06.19
Повідомлень: 257

2017-06-22 12:40  
Значно випередили мене. Вітаю зі завершенням українізації цієї чудової гри та щиро дякую за це. =-)
InKviZ 
Модератор ігор


З нами з: 03.10.10
Востаннє: 16.06.19
Повідомлень: 1157

2017-06-22 20:29  
Однозначно 5+ за виконану роботу. Вітаю із релізом!
Кіндрат Книш 
VIP


З нами з: 13.02.13
Востаннє: 16.06.19
Повідомлень: 927

2017-06-23 12:47  
ripper1692, InKviZ навзаєм дякую, колеги =-)

ripper1692 написано:
Значно випередили мене.

Цікаво... І багато переклав? Завершувати будеш?

ripper1692 
VIP


З нами з: 15.12.13
Востаннє: 16.06.19
Повідомлень: 257

2017-06-23 13:43  
Кіндрат Книш
Зупинився на нотатках до другого розділу та діалоги в 02_07. Завершувати не буду, краще зосереджусь на редагуванні інших забавок від Frictional Games одразу після Outlast 2.

Кіндрат Книш 
VIP


З нами з: 13.02.13
Востаннє: 16.06.19
Повідомлень: 927

2017-06-23 14:56  
ripper1692, зрозуміло, тоді зичу творчої наснаги. А я теперечки чекаю на модифікацію для СОМИ - "Пенумбра: Полонений долі". Можливо, перекладу, якщо вподобаю і якщо ти мене не випередиш Wide grin
ripper1692 
VIP


З нами з: 15.12.13
Востаннє: 16.06.19
Повідомлень: 257

2017-06-23 19:13  
Кіндрат Книш
Дякую. А щодо модифікації, то до сьогодні взагалі не чув про неї, тож за це можна не перейматись =-)

Patriot1997 
Новенький


З нами з: 07.08.13
Востаннє: 13.06.19
Повідомлень: 8

2017-07-13 12:56  
Дякую за чудову гру! Дуже сподобались цікавий сюжет, моторошна атмосфера і якісний переклад!
Кіндрат Книш 
VIP


З нами з: 13.02.13
Востаннє: 16.06.19
Повідомлень: 927

2017-07-19 21:39  
Patriot1997, будь ласка. Мене сюжет досі не відпускає зі своїх хвілософських тенет)
Кіндрат Книш 
VIP


З нами з: 13.02.13
Востаннє: 16.06.19
Повідомлень: 927

2017-12-24 13:47  
Торент оновлено.
Оновлено гру, зредаговано переклад.

special9 
Частий відвідувач


З нами з: 09.02.13
Востаннє: 16.06.19
Повідомлень: 43

2017-12-25 05:05  
Привіт.
А окремо українізатор десь можна знайти ? =)

Кіндрат Книш 
VIP


З нами з: 13.02.13
Востаннє: 16.06.19
Повідомлень: 927

2017-12-25 21:31  
special9, привіт. Маєте стім-версію?
Юрец 2278 
Новенький


З нами з: 01.06.12
Востаннє: 18.12.18
Повідомлень: 5

2018-02-01 21:54  
Дякую, дуже гарна гра. якщо ви граєте перший раз будь ласка думайте та ще раз думайте...
Щіро дякую за гру та переклад.

Кіндрат Книш 
VIP


З нами з: 13.02.13
Востаннє: 16.06.19
Повідомлень: 927

2018-02-03 10:43  
Юрец 2278, щиро будь ласка)
Кіндрат Книш 
VIP


З нами з: 13.02.13
Востаннє: 16.06.19
Повідомлень: 927

2018-11-15 00:42  
Переклав знічев'я чотири оповідки-передісторії. Не знаю, куди їх втулити, тож хай будуть безпосередньо в дописі.
Такий самий звір, як решта
Ґевіну паморочилося в голові. Він лежав на підлозі, вдихаючи сморід паленої електроніки, який заповнив приміщення. Холодна металева поверхня заспокоювала. Він щосили намагався не зомліти.
– Ґевіне, ти живий?
Голос належав Луїз Мерон, техніку виїзного обслуговування, його колезі. Ґевін заледве підвівся з підлоги. Його м'язи боліли. Він глянув на Мерон. Її обличчя та волосся були де-не-де замурзані будовним гелем.
– Що сталося? – запитав Ґевін.
Обличчя Мерон засяяло, наче від сильної полегкості. Хитаючись і тримаючись за бік, вона пройшлася кімнатою.
– Труба вибухнула.
– Авжеж.
– Маємо ввімкнути турбо-батареї.
– Я пам'ятаю.
– Хоч я не певна, як ми це зробимо. Щоб досягти відділу з батареями, треба потрапити до протилежної частини машинних ангарів. На шляху так багато роботів. Можливо, вони всі психовані – захочуть убити нас. Цього ми не можемо знати.
Ґевін кивнув головою. Тепер не лише машинні ангари, а й увесь «Іпсилон» ряснів свавільними машинами та рóботами. То було справжнє пекло – уникати непередбачуваних машин і водночас виконувати свою роботу. Навіть неагресивні машини становили загрозу, оскільки їхні сила та безладні рухи були досконалим поєднанням для спричинення руйнівних нещасних випадків. Досі миналося без смертей, але було очевидно, що смерті не забаряться. Потрібно владнати становище, і перший крок до цього – ввімкнення батарей.
– Маємо ввімкнути турбо-батареї, – повторила Мерон.
– Знаю.
– Потім Карл і Емі автоматизують виробництво, щоб електростанція працювала після нашої евакуації.
– Знаю. Узяти живлення під контроль, а тоді забратися звідси до біса. Відпочинемо в «Теті».
Мерон мала стурбований вигляд, але кивнула головою та зазирнула в сусідню кімнату.
– Гаразд, ходімо.
Мерон, хитаючись, рушила вперед і Ґевін пішов за нею. Вони пройшли порожніми фабричними поверхами «Іпсилона», перелізши дорогою через кількох розібраних усебічних помічників і зламаний навантажувач. Помічників не розбирали працівники «Іпсилона», до такого стану їх довело шаленство, яке ширилося поміж роботів і змушувало їх нападати один на одного. Роботи часто билися і під час бійок несамовито верещали людськими голосами. Ніхто не знав, чому вони стали такими. То було лише одне лихо з багатьох, що спіткали станцію «Патос-II» та її установи. Лихо, яке щодень дужчало. Станційні рóботи були потужною тягловою силою. Гуртом вони могли гори звернути, але тільки за наявності чіткої вказівки. Роботів у «Теті» та в інших установах знешкодили легко, проте в «Іпсилоні» їх було надто багато. Фабрика продовжувала їхнє виробництво, аж доки працівники закрили її кілька днів тому. На щастя, більшість вироблених роботів призначалися для підводної праці, тому вони просто не могли добре пересуватися у приміщеннях. Однак розлогими коридорами та залами «Іпсилона», ймовірно, досі вештається приблизно сотня некерованих машин, яких краще за все оминати.
– Ти знущаєшся з мене? – спересердя проказала Мерон. Вони стояли біля замкнених дверей. Мерон махала всезнаряддям перед панеллю, однак воно не діяло.
– Що таке?
– Безпековому профілю срака.
– Спробуй витягти та знову запхати знаряддєвий чип.
– Не допоможе, тут змінили шифр – хтось або щось.
– Вимкни струм. Відчинимо їх силою.
Мерон зірвала техобслуговчу панель і почала вовтузитися з дротами. Ґевін підійшов до дверей і спробував потягти їх на себе. Двері піддалися. Щойно Ґевін відчинив двері, заіскрили дроти. Мерон, ухилившись від несправної електроніки, відсахнулася до стіни. Ґевін, вражений своїм простим розв'язком, подивися вниз на Мерон, яка сідила на підлозі коло нього. Вона мала приголомшений вигляд.
– Вибач, я просто подумав, що варто спробувати, – усміхнувся Ґевін.
Він простяг Мерон руку та звів її на ноги. Йому й на думку не спадало, яка вона мала супроти нього. Певно, зростом нижча за півтора метри.
– Молодець, – прохрипіла Мерон, переводячи подих.
Вони рушили далі. Їхня мета була вже близько. Запасна система становила собою величезне, розміром з ангар, приміщення, заставлене приладами, які називали просто турбо-батареями. Технічна назва, ймовірно, була якоюсь невиразною і не передавала їхньої неймовірної потужності. Сповна наснажені турбо-батареї могли місяцями живити всі установи без потреби у виробництві додаткової енергії. Геотермальна електростанція, після її спорудження приблизно сорок років тому, вважалася недостатньо надійною для цілковитого забезпечення живлення «Патос-ІІ». Саме тому встановили батареї, щоб у разі збою виробництва енергії не знеструмило всі установи. Упродовж останніх десяти років, чи близько того, виробництво стало таким стабільним, що батареї стояли без роботи. На щастя, їх не розібрали – ніхто б не мав із того вигоди – тож вони, невикористовувані, скніли в найстарішій частині «Іпсилона».
Попереду розташовувалися машинні ангари – просторі великі приміщення, де перебували в прямому розумінні тонни ймовірно заражених машин, повз яких треба було пройти. Щоб оминути непередбачуваних машин, вони підійнялися сходами нагору та перетнули ангар через вузькі проходи високо над основним поверхом.
– Ти бувала тут раніше? – запитав Ґевін.
– Навряд. Більшість тутешнього добра спорудили та полишили задовго до мене.
Ідучи проходами, вони змогли подолати чималу відстань без ризику привернути увагу машин. Унизу виднілися великі навантажувачі, що рухалися розладнано та без мети. Ґевін і Мерон побачили вхід до приміщення з батареями та спустилися сходами на основний поверх. Поблизу сходового майданчика човгав великий УП. Залежно від швидкості руху рóбота, одна з тактик полягала в тому, щоби просто підійти до нього, простягнути руку між частин його корпусу та висмикнути четверний кабель, після чого робот миттєво заспокоювався. Тактика небезпечна – якщо бути недостатньо швидким, то робот може обернути свій корпус і ймовірно розтрощити передпліччя. Від таких ушкоджень, із різними ступенями важкості, постраждало багато працівників і це навіть змусило декого змайструвати собі таку-сяку броню для рук.
– Просто проскочімо повз нього до воріт, – прошепотіла Мерон, стиснувши в руці всезнаряддя.
– Чекай, якщо всезнаряддя не спрацювало тоді, хтозна, чи спрацює тепер. Його треба оновити, забула? Я вимкну помічника, щоб ми спокійно взялися до воріт.
– Добре, тільки не шуми. Там неподалік є купа машин, які можуть прибігти сюди на звук.
Ґевін кивнув головою і став підкрадатися до УП. То була велика модель, яку часто називали «ведмедем» через її розмір і здатність легко перемикатися між стоянням на двох і на чотирьох кінцівках. Ґевін уже робив таке кілька разів, але йому завжди було страшно. Відчуття таке, мов підкрадаєшся до дикої тварини. Він озирнувся в бік Мерон, однак її вже не було на місці. Вона сиділа навпочіпки коло воріт і намагалася відчинити підлогову панель, щоб доступитися до клапана, який повільно відчинить ворота. Від її невиправданого ризикування Ґевін закотив очі, проте не втратив зосередженості на звірові попереду. Робот пересувався дуже легко, підіймаючи та стабілізуючи свою величезну вагу на двох міцних задніх кінцівках.
Ґевін кинувся вперед, застромив руку між рухомих частин робота і спробував дотягнутися до четверного кабеля. Не дотягнувся. «Ведмідь» крутонувся навколо. Ґевін запанікував; коли важкі частини механізму почали стулятися до його руки, він щодуху витягнув її, впершись другою рукою у броньовані пластини «ведмедя». Ґевін і не зчувся, як «ведмідь» утратив рівновагу і вони обоє впали на підлогу. Він скористався нагодою і знову запхав руку між рухомих частин. Коли Ґевін схопив і витягнув четверний кабель, «ведмідь» заверещав спотвореним цифровим голосом, а тоді розкинувся на підлозі мертвою купою металобрухту. Ґевін зіпнувся на ноги, переможно стискаючи в руці четверний кабель. Йому неабияк пощастило. Він повірити не міг, що все минулося. Це ніби упустити гранату без чеки та з божої ласки встигнути підняти її та віджбурнути до того, як вона розірве тебе на шматки вибухом. Пишаючись своїм здобутком, Ґевін поглянув на ворота, які намагалася відчинити Мерон. Її там не було. Вона спромоглася відчинити їх достатньо, щоби влізти в приміщення з батареями.
Ґевін підбіг до воріт і протиснувся крізь вузький отвір. Він опинився всередині приміщення з турбо-батареями, знайомого йому з розповідей. Приміщення було величезне, однак нецікаве – збірка вмістищ, які стояли на однакових віддалях одне від одного. Ґевін зайшов на проміжний поверх, тому чудово бачив усе приміщення. Мерон досягла керувальної кімнати, яка розташовувалася на цьому самому поверсі. Ґевін крокував її шляхом, а коли підійшов до неї зі спини, вона обернулася і мало не вдарила його в груди розвідним ключем, який тримала в руках.
– Господи, обережно. Це ж я.
Мерон заспокоїлася, зрозумівши, хто перед нею:
– Не лякай мене так.
– Я налякав? Це ж не я покинув свого приятеля битися проти «ведмедя».
– Ну, так... Вибач. Справа важлива.
Мерон знову повернулася до нього спиною і взялася натискати перемикачі та завантажувати старий термінал, який, схоже, геть відрізнявся від інших станційних терміналів.
– Зможеш запустити його?
– Так, запросто. Ти лише пильнуй ворота, добре? Нам не треба, щоб машини навіть знали про це добро.
– А де гарантія, що це місце не охопить те шаленство, від якого потерпає решта станції?
– Тут не так багато штучного розуму. Все добро дуже спрощене. Його не мало б заразити.
– А що як роботи надумають вдертися сюди та потрощити все на друзки?
– Сподіваймося, що вони люблять електрику так само, як ми.
Зненацька приміщення освітлилося, відлунюючи різким тріскотом. Покажчики та лічильники встановилися на вихідних значеннях.
– Працює, – кивнула головою Мерон.
Ґевін і Мерон подолали зворотний шлях. Виконавши своє завдання, вони просто мали уникати будь-чого ворожого. Їхня довга подорож супроводжувалася звичними дивними голосами та криками викривлених свідомостей, застряглих у тілах, з якими вони не могли змиритися. «Іпсилон» був небезпечний не тільки непередбачуваними машинами, але й психологічною агонією від повсякчасного слухання людей, які страждали від болю. Треба було повторювати собі, що все це несправжнє. Що це не вони. Це лише рóботи.
– Люди, відчиніть. У мене знаряддєвий чип накрився. Потрібне безпекове оновлення! – крикнула Мерон, грюкаючи у двері, що вели до табору.
Двері відчинилися. Мерон хутко зайшла всередину, Ґевін за нею. Їх зустрів знайомий гурт, однак щось було не так. Ось керівник установи Джейн Адамс, певна річ – Карл, Емі, Шанк, Йонсі, Роджерс і... Ґевін?
– Висмикуй четверний. Мерщій.
Ґевін не розумів, що діється. До нього підбіг Карл і застромив руку йому в живіт. А де ж кров?
– Що ти робиш? – приголомшено запитав Ґевін. – Хто це такий? – він показав пальцем на другого Ґевіна.
– Майже. Є. – Карл витягнув кабель із Ґевінового живота. Чудернацьке відчуття. Ґевін більш не міг рухатися. Йому ставало дуже страшно. Він глянув на Мерон. Вона намагалася не дивитися на нього.
– Мерон! Що він робить?
– Усе гаразд, старий, – відповів Карл і знову запхав руку в його живіт. – Незабаром усе скінчиться.
Це дійство здавалося Ґевіну таким неймовірним. Що, в біса, коїться? Присутнім у кімнаті було ніяково, навіть огидно. Мерон плакала. Другий Ґевін закляк від стресу:
– Та вбий це нарешті!
Це? Не може бути. Я ж допоміг утілити задум. Ми збиралися вирушити звідси. Я справжній Ґевін, адже так? Певно, що так. Я це я. Я Ґевін Фінлі, технік виїзного обслуговування, працюю в «Іпсилоні», «Патос-II». Я справжня людина. Я...
Монета-жереб
Зайшовши в Кетринову сканувальну кімнату, Пітер Страський почувався знервованим, але водночас радісним. Пункт віддаленого керування, який був тут раніше, переобладнали на сканер мозку. Із його допомогою Кетрин зберігала цифрові копії працівників «Тети» та поміщала їх у цифровий світ під назвою «КОВЧЕГ». Оцифрування розуму довго та докладно обговорювали впродовж кількох минулих тижнів. Багатьом воно здавалося непотрібним. Навіщо робити свою цифрову копію? Вона аж ніяк не зберігає мене фізично. Це лише хитромудра фотографія, більш нічого. Прихильники ж мали простий довід: чом би й ні? Сісти в крісло керманича, щоб Кетрин на кілька секунд опромінила мій мозок електромагнітними хвилями – це таке неістотне жертвування. Зате копія мого мозку буде неймовірно щаслива і, можливо, житиме вічно. Це наче послати свого двійника жити в раю.
Проект «КОВЧЕГ» привернув стільки уваги, що почали опитувати працівників для з'ясування їхньої думки щодо проекту, а також для визначення того, яким саме він має бути, якщо йому судилося завершитися. Проект, бувши Кетриновим особистим захопленням, зацікавлював дедалі більше людей і неочікувано для Кетрин його оголосили останнім офіційним зобов'язанням «Тети». У разі вимирання людства, яке здавалося неминучим, останні живі люди залишать про себе згадку. Цей цифровий світ, «КОВЧЕГ», буде найкращим способом зберегти якості людського буття.
Коли Страський зайшов у кімнату, Кетрин сиділа за комп'ютером і вдивлялася в екран монітора, що ряснів графіками та числами.
– Привіт, – сказав він.
Кетрин обернулася на кріслі обличчям до Страського. Він миттю усміхнувся, не лише тому, що вони приятелювали, а й тому, що заглиблена у свою роботу Кетрин завжди здіймала брови та мала трохи збентежений вигляд. Страському чи не найдужче подобалась ця Кетринова риса і вона майже щоразу змушувала його сміятися.
– Страський, як справи? – запитала Кетрин з усмішкою.
– Нервуюся через сканування. Як просувається проект?
– Добре просувається. Кожен новий скан покращує віртуальний світ. Зміни легше вносити завдяки випробувальникам, які повідомляють мені про негаразди.
– Ти можеш розмовляти з людьми в «КОВЧЕЗІ»?
– Намагаюся не розмовляти... безпосередньо. Здебільшого спостерігаю, зчитую відомості. Я не шпигую за ними абощо. Просто виконую статистику. Хочеш почати сканування?
– Не дуже, – Страський нервово засміявся. – Однак, мабуть, доведеться.
– Якщо не хочеш, тоді не доведеться.
– Проґавити найчудовішу виставу на Землі... і поза нею? Я чув, ми запустимо «КОВЧЕГ» у космос.
– Запустимо, не хочу залишати його тут. Це ж усе-таки технічний прилад. ОВВА може легко ним заволодіти.
– Ти справді звинувачуєш ОВВА? Ти ж начебто казала, що це ніби звинувачувати еволюцію за створення акул-убивць.
– Ти знаєш, про що мова. Я просто вжила пом'якшений вислів для всього того шаленства, яке породила ОВВА.
– Ти будь обережною з висловами. Я чув, як люди казали про ОВВА, наче про бога абощо. Казали, що вона керує рóботами та машинами, щоб нацьковувати їх на нас. Щоб усіх нас убити. Важко зрозуміти, що люди думають насправді, коли дехто сприймає це буквально, а дехто вважає це пом'якшеним висловом.
– Вибач. Надалі буду обережною. Не хочеш сісти на крісло?
– Я сподівався ще трохи потягнути час...
– Страск, не хвилюйся. Це не боляче.
– Річ не в цьому. А в тому, що буде після.
Кетринова усмішка зникла. Вона знала, що він мав на увазі, однак не знала, як найкраще відповісти йому.
– Усе буде добре, – тихо вимовила вона. – Лише не тіш себе сподіваннями.
Страський підійшов до обладнаного крісла й усівся на нього. Йому ніколи не випадала нагода користуватися такими кріслами. Їх зазвичай використовували керманичі збудовків і техніки виїзного обслуговування, щоб віддалено керувати технічно складними механізмами та рóботами. Крісло було міцним, але водночас зручним. Аби полегшувати незліченні години праці.
– Відсунь, будь ласка, голову назад. Аж до самої подушки.
Крісло почало вмикатися і ледь-ледь відхилилося назад, аби якнайкраще розташувати керманича. Потім опустився шолом і загородив Страському зір.
– Кетрин? Що... Воно має так звучати?
– Усе гаразд. Ти бачитимеш спалахи світла.
Темрява вибухнула мішаниною барв і образів. Високочастотне гудіння зникло. Страський не відчув болю, тільки страх, який швидко минув. Після початкового переляку він почувався наче під час заїзду на веселих гірках. Заїзд почався і майже одразу припинився. Звук швидко стихнув, а екран перед очима став прозорим. Шолом підійнявся і Страський хихикнув. А тоді його радісне збудження розвіялося – він почав усвідомлювати, що сталося. Він подивився на Кетрин, яка сиділа за своїм комп'ютером.
– Воно не... Я тут.
– Мені шкода, Страск.
Він не здобув головної нагороди. Його очі наповнювалися слізьми й він швидко витер їх рукавами.
– Я не вгадав бік монети, – сказав він тихим голосом.
– Нічого не змінилося. Ти досі тут. Голова не болить? Я маю знеболювальні, антациди й інші засоби.
Страський відчував нудоту, проте міг впоратися з нею самотужки. До того ж його цілковито поглинула думка про те, що він був тут.
– Дякую, але не треба. Я в нормі, напевно. То ми закінчили, так? – він щосили намагався стримати почуття.
– Так, ти просканований. Однак можеш залишитись, якщо хочеш. Я роблю тільки одне сканування на день.
– Ні, треба вертатися до праці.
Підвівшись із крісла, Страський мало не впав на підлогу. Він плакав.
– Хай йому грець... Я так хотів переміститися. Аж не віриться, що мені доведеться бути тут і померти з тими, котрі теж не вгадали. Така несправедливість. Це був вихід. Ми мали врятуватися. Господи Боже.
Кетрин сиділа засмучена, приголомшена. Вона, мабуть, гадки не мала, як поводитися з людьми за таких обставин.
Страський витер очі.
– А всіх твоїх пігулок вистачить, щоб убити мене?
– Ні, тобі просто стане дуже кепсько, – відказала Кетрин, зиркнувши несхвальним поглядом. Вона розвернулася до свого комп'ютера і продовжила роботу.
Страський опанував себе, ще раз витер очі, провів рукою крізь волосся і зробив кілька глибоких вдихів. Він глянув на Кетрин, але не знайшов підтримки. Вона збайдужіла, віддалилася від нього.
– Що ж, і на тому дякую, – промовив він і відчинив двері.
Тільки-но він зібрався вийти, як Кетрин сказала йому:
– Не роби цього, чуєш?
Страський видихнув і усміхнено відповів:
– Не хвилюйся. Вам не спекатися мене так легко.

До евакуації Бакстер Роджерс працював на геотермальній електростанції в установі «Іпсилон». Робота була складною і саме це йому подобалося. Вона давала змогу поєднувати його інженерні знання та навички з добре розвиненим внутрішнім чуттям. Електростанція, що виробляла енергію для всіх установ «Патос-II», була величезною. Її живило геотермальне тепло, яке виходило з розтопленої гірської породи під земною корою. Це не було цілковитим божевіллям, адже здійснювалися обчислення та вимірювання, проте великою мірою це те саме, що спорудити електростанцію на верхівці діяльного вулкану. Роджерс був наглядачем, що пильно стежив за комп'ютерними системами. На ньому лежала відповідальність вирішувати, як розподіляти тепло частково природними, частково штучними повітропроводами, що сягали земного ядра.
Настрій Роджерса зіпсували дві нещодавні події. Перша: інженер технічного обслуговування Гезер Волчек передала його робочі обов'язки на електростанції штучному розуму, ОВВА, фактично залишивши йому тільки виконання техобслуговчих завдань. І друга: евакуація «Іпсилона». Тут він міг зрозуміти причину – не було сенсу в тому, щоб увесь «Іпсилон» продовжував працювати. Після того, як комета знищила поверхню, фактично зникла потреба тримати в робочому стані газозбирачі та виробничі лінії. Вони були потрібні лише тоді, коли «Патос-ІІ» ще запускав супутники.
Коли Роджерс опинився в «Теті», то зрозумів, що він не так залишився без праці, як став чужинцем. Робити було нічого, окрім як тинятися установою. Його нові керівники давали йому всі можливі завдання, однак «Тета» була злагодженим механізмом. Працівники з «Іпсилона» здебільшого плуталися під ногами, а евакуація «Дельти» лише погіршила становище. Роджерс відчував, що стає поганою людиною. Він сердився і заздрив людям, які ще мали мету. Він намагався тримати себе в руках, допомагати іншим і бути приязним, але це не завжди давалося легко.
Роджерс увійшов у Кетринову сканувальну кімнату навіть не постукавши. Незворушна, Кетрин видивлялася на екран свого комп'ютера. Роджерс глибоко вдихнув, намагаючись зберігати зосередженість. Йому великою мірою було байдуже до Кетрин. Вона була слабкою; Роджерс мав тверде переконання, що її варто було тримати замкненою в кімнаті, поки справжні люди долають складні наслідки світової катастрофи. Та попри його неприязнь до Кетрин, вона якось спромоглася дати всім надію – вічне життя в цифровому раю. Пройди сканування і матимеш нагоду отямитись у світі без турбот і клопотів – так казали люди.
– Агов, я прийшов на сканування, – мовив він.
Кетрин поглянула у свій розклад і прочитала його ім'я.
– Добре, – відповіла вона з натужною усмішкою.
– Ага, то мені просто сісти на крісло керманича?
– Так.
Роджерс усівся, намагаючись влаштуватися зручніше.
– Треба відсунутись аж до...
– Повір, я знаю, – відповів він. – Я вже користувався кріслом керманича. Ти просто подбай, щоб воно не вибухнуло абощо.
– Вибухнуло?
– Я чув, ти його так навантажуєш, що аж реєстратор вібрує. Через це людей тягне блювати, їм болить голова і з ними коїться різне паскудство.
– Я маю ліки для по...
– Ліки? Тут радше згодиться швабра.
Кетрин мовчки натиснула клавішу. Опустився шолом, загороджуючи Роджерсу зір.
– Треба щось робити чи воно саме?
– Усе самочинне.
– Добре, вперед.
– Я... я лише маю... Ти Бакстер Роджерс, так?
– Ага, проте ніхто, курва, не називає мене Бакстером, тож навіть не пробуй.
– Ти з «Дельти»?
– Трясця, хіба це не вказано в комп'ютері? Я з «Іпсилона».
– Вибач. Уже знайшла тебе.
Кетрин розпочала перебіг. Роджерс напружився, електромагнітне випромінювання пройняло череп. Його нудило, але він завзято душив це відчуття. Роджерс боровся проти нудоти, фиркаючи крізь стиснену щелепу. Нарешті машина вгамувалася, після чого підійнявся шолом. Роджерс випростався, його ще нудило. Він зміг стриматися, щоб не блювонути, але водночас заплював одяг. Сипонувши прокльонами, Роджерс витер рукавом рот. А тоді раптово зрозумів: він досі в кімнаті.
– Не пощастило з жеребом, ге? – запитав Роджерс, повільно теліпаючи головою.
Кетрин уникнула його пильного погляду, вдавши заклопотаність за комп'ютером.
– Це ж, курва, не «КОВЧЕГ», так?
Кетрин затамувала подих.
– Так?! – гаркнув він.
– Так, це не «КОВЧЕГ».
– Паскудні справи, так? Паскуда. Тішиш людей оцим спасінням. Нумо всі разом жити довго та щасливо в раю – висрана брехня!
Роджерс підвівся з крісла, причвалав до Кетринового стола й ухопив її горня з чаєм. Відхлебнувши трохи чаю, він виплюнув його назад. Потім оглянув модель на екрані її комп'ютера і кивнув головою:
– Це я?
– Так.
– І через це лайно люди вбивають себе, неймовірно. Знаєш, хто має вбити себе? Ти. Ти ж у це віриш, чи не так?
– Я... ніколи не казала...
– Що, дуже боїшся наступати на власне лайно? Ти просто насолоджуєшся людськими смертями, чи не так?
Кетрин наверталися сльози на очі – вона заціпеніла. Роджерс нарешті усвідомив, що він укотре був придурком. Це часто траплялося, особливо під час спілкування з безхребетними людьми на зразок доктора Кетрин Чун. Він стримався, почав шукати вихід зі становища. Йому варто було попросити вибачення, проте відчуття власного «Я» не давало цього зробити. Роджерс поклав горня з чаєм на стіл і прокашлявся.
– Щасти з проектом.
Він пішов геть і більш ніколи не розмовляв із Кетрин.

Коли про проект «КОВЧЕГ» уперше заговорили серйозно, Робін Басс була заінтригована ним. Проект здавався майже неправдоподібно прекрасним. Невже справді можливо завантажити свій розум у комп'ютер і пережити те пекло, на яке перетворилася Земля? Відповідь на це запитання була набагато складнішою, ніж Басс могла уявити, проте факт залишався фактом – Кетрин Чун давала працівникам нагоду зберегти копію їхнього мозку, щоб вона жила в цифровому світі, який приладнають до космічного зонду та запустять у космос. Як-не-як, це було дивовижним прощальним повідомленням від людського роду перед його вимиранням. Подібно до славнозвісного золотого диску «Вояджера» у 1977 році, «КОВЧЕГ» мав бути кінцевим словом, згадкою про минуле існування людства. Одначе Кетрин не передбачила того, що її проект матиме для людей найрізноманітніший зміст. Хтось розглядав його як життя після фізичної смерті; хтось вважав його своїм метафоричним двійником, що житиме як дещо набагато більше, ніж цифрові відомості всередині складної комп'ютерної програми.
Найвагомішою стала ідея під назвою «наступність», яка виникла з філософських розмірковувань Марка Саранґа. Саранґ припустив, що ваша копія є досконалою і невід'ємною від вас. Копія просто вважатиме: нічого не змінилося, мені вдалося переміститися в «КОВЧЕГ». У ній не буде нічого нового; її не запустять, не ввімкнуть; вона, як і зазвичай, невимушено продовжить своє існування; попередня миттєвість змінюється наступною. Єдине, чим ви можете відрізнятися від своєї копії – це життєвий досвід. Пробувши занадто довго відокремленими, ви станете різними особистостями. Проте під час короткого проміжку копіювання ви та ваша копія є однаковими. Не подібними, а точнісінько однаковими. Позбувшись фізичного оригіналу, ви матимете лише один шлях, шлях у цифровий рай – саме так стверджувала суперечлива ідея, яку запропонував Саранґ. Простіше кажучи: якщо ви помрете невдовзі після сканування, ваше суб'єктивне «Я» отямиться в цифровому світі.
Ідея видавалася шаленою. Щоб дійти такого висновку, спершу треба було знайти відповіді на численні метафізичні запитання. Водночас вона дуже нагадувала ідею телепортації. Якщо ви вірили в те, що знищення вашого тіла і створення деінде його досконалої копії забезпечить ваше досконале переміщення, тоді ви з легкістю приймали Саранґову наступність. Поштовхом до прийняття було не лише Саранґове обґрунтування, а й те, що люди відчайдушно хотіли вірити. І коли Саранґ, пройшовши сканування, наклав на себе руки, чимало противників наступності раптово стали її прихильниками.
Робін Басс зайшла в Кетринову сканувальну кімнату знаючи, що жменька людей уже повторила долю Саранґа – вони повірили в те, що також оминуть 50/50-імовірність і гарантовано отямляться в цифровому світі. Робін сподівалася, що їй не доведеться вдаватися до самогубства, сподівалася, що вона отямиться всередині «КОВЧЕГА» і залишить своє фізичне тіло позаду. Кетрин обернулася до Робін, щоби привітатись, але тільки незграбно помахала рукою.
– Докторе Чун. Дякую, що прийняли.
– Дякую, що прийшла, – обережно усміхнулася Кетрин. Ти раніше користувалася кріслом керманича?
– Так, часто. Хоча востаннє це було трохи давно.
Басс сіла на крісло та глибоко вдихнула.
– Треба відсунутися назад.
– Почекайте ще хвилинку.
– Це не боляче, – запевнила Кетрин, усміхнувшись.
– Знаю, мені казали. Я нервуюся через монету-жереб. Я дуже хочу опинитися на тому боці, розумієте? – її голос тремтів, вона ледь не плакала.
Якусь мить вони сиділи мовчки.
– Хотіла б я, щоб люди сприймали це інакше, – сказала Кетрин.
– Не засуджуйте нас за сподівання.
Кетрин стомлено зітхнула від того, що знала, чим усе закінчиться.
– Гаразд, починаймо, – сказала Басс і відсунулася назад.
Кетрин розпочала перебіг, опустився шолом. Басс намагалася контролювати дихання, щоб унайменшити прояви нудоти, про які їй казали. Коли машина затихла, Басс шепотіла вголос:
– Будь ласка, будь ласка, будь ласка…
Шолом почав підійматися і Кетрин відвернула голову до комп'ютерного монітора, щоб уникнути погляду Басс.
– Ні... – Басс затулила обличчя руками. Почуття вирвалися на волю, вона була спустошена. Басс сиділа на кріслі, здавалось, цілу вічність і заходилася плачем.
Коли вона нарешті підвела очі на Кетрин, та, згорнувшись клубком, дрижала у своєму кріслі.
– Пробачте, – Басс підвелася з крісла. – Нелегко бачити, як усі ваші колеги втрачають самовладання.
Кетрин видихнула, її щокою скотилася сльоза.
– Вони всі не вгадують. До Саранґа ніхто цим не переймався, всі сприймали це жартома. Потрапити в «КОВЧЕГ» було неможливо. А тепер усі сподіваються, що саме вони опиняться в цифровому раю. Тепер я бачу лише розчарування.
– Жах. Чому ви це терпите?
Кетрин завагалася з відповіддю.
– Тому що це важливо.
Басс підійшла до Кетрин і обійняла її. Кетрин спочатку опиралась, але поступово її напруженість зникла.
– Це ви важлива, Кетрин. Ви.
Басс відпустила Кетрин, сподіваючись, що більшою мірою не нашкодила, а допомогла цій переляканій дитині, яка щосили намагається врятувати людство.
– Ніколи не здавайтеся, докторе Чун.
Промовивши ці останні слова, Басс вийшла зі сканувальної кімнати. Вона повернулася у своє помешкання і лезом розітнула собі зап'ястя.
Бувайте, пане Манші
Професор Девід Манші силкувався вмістити останній зі своїх численних обрамлених дипломів у картонну коробку, яку люб'язно надав його колишній роботодавець, Дартмутський коледж. Манші відіпхнув колиску Ньютона – подарунок, отриманий багато років тому від одного товариства, назву якого він забув – щоб умістити надміру велику рамку. Він із прикрістю зітхнув – навіщо йому взагалі зберігати цей диплом? Навіщо йому, старому дідові, обрамлений шматок паперу, що свідчить про його колишню наукову діяльність? Він спробував уявити, як дивиться на диплом через рік або два. Чи відчує він гордість або, можливо, впевненість, згадуючи про працю свого життя? Чи сумуватиме за нею? Йому здалося, що зарано ще вирішувати. Потрібно зберегти кляту річ. Потрібно зберегти їх усі, принаймні доти, доки він призвичаїться до свого нового життя на пенсії.
Манші всівся на старе крісло й окинув поглядом кімнату. Порожні полиці. Він щовечора забирав додому по кілька книжок, аби не нести їх усі за один раз. Комп'ютер, який він радо залишить. Це був один із тих добре захищених комп'ютерів, роботу яких повсякчасно відстежували. Девід дуже не любив цього. «Я ще не закінчив писати, а ви вже читаєте», – часто нарікав він. Більшість людей звикли до його нарікань і відмахувалися від них, як від слів старої людини, що бореться проти свого віку. Єдине, через що Девід сумуватиме за своїм офісом – це краєвид. Крізь вікно він дивився, як вирує життя в коледжі. Він захоплено спостерігав, як студенти з несвідомих дітей перетворювались на дорослих особистостей – або, принаймні, щось на зразок цього.
Хтось постукав у двері. То був один із доглядачів, Клей.
– Пане Манші, допомогти вам із речами?
– Так, дякую, пане Клей, – Девід кивнув головою на стіл, де стояла картонна коробка, лише наполовину заповнена обрамленими дипломами.
– Якщо хочете, ми надішлемо її до вашого будинку.
– Не варто, це ж тільки одна коробка.
Клей узяв коробку і вони з Девідом вийшли з офісу. Вони мовчки пройшли коридорами, вийшли через головні двері, перетнули подвір'я і досягли автостоянки. Клей дбайливо вклав коробку в автомобільний багажник, а тоді відкашлявся.
– Ви ще можете отримати її. Зазвичай, її треба довго чекати.
Девід здивувався, не розуміючи, про що йдеться. Насправді він розумів, однак не хотів цього визнавати.
– Я про Нобелівську премію, – уточнив Клей. – Зазвичай, її треба довго чекати.
Саме так, єдина причина, через яку він так затягував із виходом на пенсію. Девіду було вже далеко за сімдесят і він тільки тепер облишив сподівання.
– Авжеж. Дякую, пане Клей.
На схилі віку життя минає швидше. Час вимірюється з урахуванням числа прожитих років. Проживши сімдесят років, один рік здається не таким вже й тривалим. Просто черговий оберт навколо сонця; чотири пори року, які поспіхом змінюють одна одну. Замолоду рік може здаватися вічністю. Манші пригадав, як у дитинстві чекав на вихід кінофільму чи відеогри. Буде аж через півроку? Боже, як мені дожити доти? Час коштовний і незважаючи на це ми так часто хочемо, щоб він минав швидше. Ми гаємо час, сподіваючись, що майбутнє буде кращим. Проте Манші не міг пригадати, яким він був у дуже ранньому віці, коли ще не мав уявлення про плин часу. Чи я тоді сповна усвідомлював дійсність? Мабуть, то був єдиний відтинок мого життя, коли я не чекав якихось змін. Я просто жив.
– Докторе Манші?
Девід збагнув, що загубився у своїх думках. Скільки часу молодий журналіст терпляче очікував на його відповідь? Девід поглянув навколо своєї вітальні; нові меблі, куплені торік, досі мають безрадісний вигляд. Це через освітлення, чи не так?
– Може, зробимо перерву? – запитав журналіст, що сидів на дивані. Його звали Ендрю Макрелл і він робив усе можливе, аби скласти безладні думки Манші в суцільну розповідь.
– Ні, продовжімо. Ви запитували про Саймона Джеррета.
– Так, ви згадали, що повернення його до життя дало змогу розробити штучну інтуїцію, що завдяки йому ви практично змінили світ робототехніки. Можете розповісти докладніше?
Девід зітхнув, впізнавши цитату з інтерв'ю понад тридцятирічної давнини. Відтоді вона переслідували його в кожному наступному інтерв'ю.
– Слухайте, це гарна історія. Колись її мало не втілили у кінофільмі. Однак насправді Саймон просто був першою людиною, яка підштовхнула мене до розмірковувань про те, що таке нейрограма. Ми робили сканування, не надто задумуючись над тим, що ми робимо...
– Ви та ваш колега, доктор Берґ?
– Так, ми з Полом визначали нейрограму як інформацію – технічно, так і є – однак це визначення вводить в оману. Це ніби казати, що люди є просто машинами, або матерія є просто хвилями. Спрощення таких концепцій, таких холістичних сутностей не дає зрозуміти складного механізму, завдяки якому вони існують у контексті людського сприйняття.
Пан Макрелл припинив робити нотатки у своєму малому планшеті. Певної миті Девідові слова спантеличили журналіста.
– Пане Макрелл, яка ваша область професійної компетенції?
– Моя що?
– Ваша журналістська спрямованість. Ви часто пишете статті про штучний розум?
– Я пишу статті, цікаві широкому загалу.
– Тобто, статті про те, як люди рятують котів, чи керують їдальнями для безпритульних?
– Пане Манші, не всі журналісти пишуть про науку. Я прийшов, щоб написати статтю про вас, а не про вашу роботу. Я хочу знати, що сповнювало вас наснагою, що спонукало вас присвятити життя робототехніці.
Девід відчув, як його гордість щезла. Пан Макрелл не розумів, із ким розмовляє, і не мав гадки про те, як вести розмову. Він чіплявся за старі цитати, висловлені десятиріччя тому. Можливо, це була Девідова нагода виправити становище.
– Допитливість, пане Макрелл. Як і будь-якого науковця. Я не є одержимим доктором, що відчайдушно шукає спосіб повернути свого давно втраченого приятеля, хоча багато людей, схоже, вважають мене таким. Саймон справді був моїм першим піддослідним. Він помер. Прикрий випадок, але не доленосний. Ми з Полом і надалі працювали в Торонто та пройшли чималий шлях від першої нейрограми до створення штучної інтуїції.
Пан Макрелл був вражений. Він знову взявся до своїх нотаток.
– Отже, ваша робота була сталою. Без несподіванок.
– Без несподіванок, – підтвердив Девід упевненим голосом.
– А як щодо смерті вашого колеги, доктора Берґа?
– Я не хочу розмовляти про Пола, – Девід здивувався, як голосно прозвучали його слова. Він образився чи просто роздратувався?
– Ви з ним усе життя... – почав пан Макрелл.
– Робота була сталою. Життя – ні.
Девід почувався не в своїй тарілці, почувався ніяково, просто від того, що був собою. Він окинув поглядом кімнату, свою вітальню – він не міг змиритися зі своїм вибором умеблювання. Він не розумів, чому погодився на це інтерв'ю. Хто цей Девід, якому інтерв'ю здалося гарною думкою. Хто цей чоловік, якому здалося, що полишивши роботу він буде щасливий?
– Ви б повернули Пола, якби могли?
– Що? – перепитав Девід розгубленим голосом.
– Ви казали, ваша робота не спонукалася потребою повертати Саймона Джеррета, тож я подумав, що ви, можливо, мали такий намір стосовно Пола?
Девід розсердився. Він був ошелешений плутаними думками пана Макрелла і тим, що вони, попри свою цілковиту дурість, змогли викликати лавину спогадів і невгамованих почуттів.
– Мертвого неможливо повернути.
– Я знаю, – погодився пан Макрелл. – Я мав на увазі те, щоб помістити його мозок у комп'ютер або в рóбота. Чи можливо таке – теоретично?
– Ув істинному розумінні? Ні. Неможливо штучно створити людину, адже вона становить собою процес, який відбувається в ширшому контексті живого світу. Людина – це не тільки розум, але й тіло, а також їхній життєвий досвід, у певному часі та в певному місці. Чи можна зробити так, щоб машина вважала себе Саймоном або Полом? Можливо й можна. Проте вона не буде Саймоном або Полом.
Макрелл зі стурбованим виразом проглянув свої нотатки.
– Я спантеличений, прибічники постгуманізму, схоже, переконані, що ми йдемо саме цим шляхом. Ми будемо заміняти свої тіла електронікою.
– На світі є багато людей, які дурять себе нездійсненними обіцянками.
Макрелл відверто мав труднощі з відповіддю.
Девід зітхнув:
– Якби все-таки вдалося запустити нейрограму так, щоб вона віддзеркалювала суб'єктивне сприйняття Саймона і забезпечувала його зворотний зв'язок з оточенням, тоді, можливо, можна було б отримати розум, який вважає себе Саймоном. Проблема в тім, що людина – це не тільки розум. Подумайте, що буде з цим розумом, коли він збагне, що вже не має тіла, з яким себе ототожнює, і що він перебуває в місці або в часі, які не відповідають його просторово-часовій послідовності. Навіть якщо він не збожеволіє, йому доведеться змиритися з фактом, що він є чимось геть новим. Він не буде людиною, він буде новою істотою, яка вважатиме себе Саймоном.
Макрелл мав кепський вигляд; поза сумнівом, він намагався зібрати докупи хоч якусь статтю, щоб редактор прийняв її. Схоже, йому це не вдавалося.
– А якщо і так згодиться?
– Для того, щоби бути людиною?
– Так.
Манші, на свій подив, розгубився. Він хотів упевнено заперечити, що бути трохи людиною – це як бути трохи вагітною. Це неможливо.
– Якби Саймон або Пол, перебуваючи всередині рóбота, стверджував, що він щасливий. Хіба це нічого б не означало?
Манші певний час сидів мовчки. Крізь його пам'ять пробігли нечисленні спогади про Пола, коли той відчував радість. Макрелл продовжив вовтузитися зі своїми неосвіченими думками:
– Я розумію, що він би не був повноцінною людиною, але якби він почувався щасливим і ви сприймали б його як живу істоту... Приязним можна бути не тільки до людини. От, скажімо, я дуже люблю свою дружину. Не думаю, що така умовність як «не людина» хоч колись змусила б мене любити її меншою мірою, розумієте? Річ не в тому, ким є моя дружина, річ у нашій спільності. Можливо, не все те, що варто зберігати чи переміщувати, зосереджене в глибині душі, але воно весь час виникає та продовжує існувати. Якщо це було б можливим, тоді не думаю, що я зважав би на те, ким вона є.
Манші усміхнувся, здивований емоційною тирадою Макрелла, проте він не був переконаний, що вона бодай якось змінила його погляди. Щоправда, змінилася сама розмова. Тепер вона подобалася Манші. Він захотів розвинути хід думок молодого журналіста, однак навів чутливий приклад.
– А якби ваша дружина померла? Чи прийняли б ви її нову версію?
– Думаю... думаю, що так.
– Думаєте, це не було б егоїстично? Вона не була б вашою справжньою дружиною.
– Зовнішністю не була б, але якщо була б розумом – думаю, це не було б егоїстично. Ми були б щасливі. Ми були б разом. Чи є в цьому сенс?
Манші усміхнувся, стримуючи сміх.
– Мій погляд є занадто дитячим? – запитав Макрелл.
– Ні. Аж ніяк. Він лише показує, як усе це складно.
Макрелл зітхнув і ще раз проглянув свої нотатки. Потім зажурено похитав головою.
– Пане Макрелл, вас цікавить щось іще? – запитав Манші.
– Ні. Гадаю, цього якраз вистачить для статті.
– Для короткої статті, так?
Макрелл засміявся і кивнув. Він потис руку Манші та пішов.
Схвильований, Манші кілька хвилин ходив будинком туди-сюди, потім нарешті взяв олівець і паперовий аркуш із принтера. Спочатку він написав: «І так згодиться – межа, щоби бути людиною, автор др. Девід Манші». Певний час він дивився на аркуш, відчуваючи приплив радісного збудження від того, що починає працювати над чимось новим. А тоді згадав Пола Берґа; згадав, що той мертвий; згадав, що сам він уже старий, без лабораторії.
Девід глибоко видихнув, зім'яв аркуш і пожбурив його у смітник.
Як вилізти на гору
Анжі Коція роками працювала в «Тау». Робота їй не надто подобалась, але за неї добре платили й вона не була дуже важкою. Анжі працювала оператором космогармати «Омеґа» і запускала космічні супутники та зонди. Більшість часу вона підготовляла запуски: забезпечувала збереженість корисного вантажу та міцність корпусу, перевіряла погодну статистику та виконувала балістичні обчислення. Сам постріл із гармати, на якому зосереджувалася назва її посади, був цілковито пересічним. Сидячи в зручному кріслі керманича, вона одним натисканням перемикача виштовхувала тонни металу й електроніки вгору крізь довжелезний тунель із електромагнітами, щоб розігнати корисний вантаж до другої космічної швидкості.
Кожен запуск був інженерним дивом, але з погляду Анжі він був звичною справою. Вона тиснула перемикач, чула помпезно гучний звук пострілу і через відеозображення дивилась на виліт набою з цівки, після чого бачила автоматичне підтвердження: запуск вдало завершений. Потім з'являлася низка відомостей, що описувала запуск. Повідомлення про підтвердження створювала і надсилала платформа на поверхні, яку просто називали «Омеґа». «Омеґа», як і «Фі», не мала сталого особового складу, але на противагу останній вона також не мала працівників. Для того, щоб виконувати свою роботу, Анжі майже щодня проходила сполучним тунелем від «Тау» до «Фі», тож у «Фі» практично завжди хтось був. «Омеґа» ж просто слугувала опорою для космогармати й не потребувала нагляду. Анжі чула, що «Кюрі» час від часу возив туди працівників, які виконували техобслуговування, різні перевірення й інші завдання, проте для неї самої «Омеґа» здавалася дуже усамітненим і пустельним місцем. Вона намагалася збагнути, який вигляд має постріл із космогармати, якщо дивитися на нього звідти. Її інтригувало відеозображення, що з'являлося на контекстному екрані, й вона часто-густо пробувала уявити, як це – бути там нагорі, самотньою посеред океану. Там має бути краще, ніж тут унизу, чи не так?
Останнім часом вона багато думала про це. Минув рік, відколи комета знищила планету, зіпсувала радіозв'язок між западиною і плато й активувала ОВВА у найбільш руйнівний спосіб з усіх можливих. Колега Анжі, Ціолковський, любив казати, що для людей в «Тау» кращим варіантом було б поховання живцем. Принаймні, це була б певна смерть. А в западині, дивлячись угору крізь темну воду, яка нависає над вами, ви просто не могли не думати, що десь там нагорі є світло. І ця думка перетворювалася на малесеньку надію, яка не давала вам спокійно прийняти смерть і змушувала марно боротися за життя. Анжі, на відміну від інших, примирилася з думкою про смерть. Вона вже не переймалася тим, чи є життя після смерті, оскільки за поточних умов фактично немає життя перед смертю. Водночас Анжі було важко уявити таку смерть, яку б вона прийняла без почуття гіркоти поразки. Вона не хотіла чогось драматичного. Їй просто хотілося вмерти, не відчуваючи прикрості, болю чи голоду. Анжі хотіла щирих і непідроблених відчуттів, щоб вони не були тваринними; вона хотіла почуватися людиною, що має гідність і честь.
Саме відеозображення із самотньої платформи «Омеґа» надихнули Анжі зробити те, що вона зробила того дня. Вона переглянула відео кількох останніх запусків. Екран спочатку трусився, а потім рухався обабіч, щоб показати сигнальні буйки на обрії. Проте Анжі ловила поглядом сріблястий обрис платформи «Омеґа». Платформа здавалася такою вабливою, такою затишною. Ось тоді Анжі зрозуміла, щó хоче зробити. Вона хоче потрапити туди. Намір був шаленим – такого ще ніколи не робили й уже ніколи не зроблять. Вона збиралася вилізти туди. Анжі відчувала радісне збудження від думки про те, що вирушить до поверхні. Дороги назад не буде, це поза сумнівом, але її таке влаштовувало. Цілком. Їй і на думку не спадало повертатися потім у западину, навіть якщо поверхня охоплена полум'ям.
Цівка космогармати «Омеґа» розташовувалася не вертикально до поверхні, а навскісно і була завдовжки понад п'ять кілометрів. Чимала відстань, але Анжі з'ясувала, що її можна подолати. На перший погляд здалося, що найбезпечніше буде лізти всередині цівки, проте з огляду на її будову – цівка розділялася на безповітряні ділянки з численними замками – такий шлях виявився надто складним. Навіть якщо Анжі заповнить гармату водою, пересуватися всередині буде важко через ковзку поверхню. Ні, лізти потрібно ззовні, їй доведеться вилізти на платформу, мов на гору.
Анжі вирушила в силовому костюмі з трьома додатковими кисневими балонами та знаряддєвим поясом техніка. Лізти було напрочуд легко, та водночас виснажливо. Через незмінний кут нахилу цівки Анжі почувалася так, немов підіймалася найдовшими у світі сходами. Вона пригадала, як у дитинстві схóдила з батьками на Столову гору неподалік Кейптауна. Вона не пам'ятала, скільки саме часу займало сходження, однак упродовж одного дня їм доводилося добряче находитися.
Шлях був тривалим і оманливим. Навколо панувала така непроглядна пітьма, що Анжі здавалося, ніби вона взагалі нікуди не просувається. Вона зосереджувалася на тих кількох метрах, яких міг освітити її ліхтарик, і подумки повторювала, що треба просто досягти до наступної ділянки, потім до наступної і так далі. Коли минуло дві години, Анжі почула сповіщення про нестачу кисню й обережно сперлася на цівку, щоби змінити балон. У цілковитій тиші вона скинула порожній балон у пітьму, що простягалася під нею. Їй було лячно бачити, як балон зник, наче припинив існувати. Анжі не хотіла визнавати цього, але тепер вона вже не сумувала за своїми колегами, яких покинула внизу. Дивно, та як і кисневий балон, вони припинили існувати для неї. Це не була свідома відмова, просто вона так почувалася.
Анжі продовжила шлях і невдовзі після зміни балона зауважила, що навколо стає трішки світліше. Вона досягла сутінкової ділянки й на радощах мало не захлинулася слізьми. Бачити природне світло, дарма що його так мало – це було щось неймовірне. Вона стала лізти дедалі швидше, застриміла до верхівки. І ось тут Анжі посковзнулася. Вона впала й ухопилася за металеві рейки, які призначалися для техобслуговчих роботів. Тонкі та неміцні, рейки не могли довго її тримати. Охоплена панікою, вона почала вовтузитися зі знаряддєвим поясом, дістала ключ і повністю відкрутила кран одного із запасних кисневих балонів. Наче ракета, він стрімко рушив геть, потягнувши Анжі з собою. Вона пливла догори, проте віддалялася від цівки. Завдяки ретельним рухам і чималому щастю їй вдалося скерувати балон у напрямку цівки та звільнитися від нього. Вона вгатилася в цівку та щосили трималася за неї. Оговтуючись від пережитого, Анжі пробула там найдовший відтинок часу. Вона розуміла, що марнує кисень, але їй треба було заспокоїтися. Коли серце припинило калатати, вона випросталася і продовжила лізти.
Минуло ще дві години й Анжі ще раз змінила балон. Тепер вона виразно бачила верхівку Атлантичного хребта. Вона наближалася до мети, однак не хотіла знову впасти, тож уважно дивилася під ноги та зберігала зосередженість. Згодом вона зрозуміла, що попереду видніється споруда. Це була нижня частина підводних стабілізаторів платформи «Омеґа». Анжі не знала будови «Омеґи», але припустила, що звідси до поверхні приблизно п'ятдесят метрів. Вона не зупинялася, зосереджено крокуючи вгору.
Нарешті вона опинилася на поверхні та відчула важкість костюма. Світло на якусь мить засліпило її, а потім очі до нього звикли. Був прекрасний день. Навколо простягався безкрайній блакитний океан. Високо в небі, загороджуючи спекотне жовтогаряче сонце, клубочилося щось на зразок смогу чи брудно-сірих хмар. Коли на забрало шолома Анжі почали осідати частинки бруду, вона одразу зрозуміла, що повітря насичене пилюкою та попелом. Вона звірилася з кліматичним сканером свого костюма: повітря отруйне, краще не знімати шолома.
Анжі подолала останні метри до місця, де цівка з'єднувалася з платформою. Вона зістрибнула на спостережну палубу і почала шукати вхід. Протерши рукою забрало, вона розгледіла двері, що прямували всередину. Платформа нагадувала малу нафтову вежу. Вона мала робочі приміщення, метеостанцію, кілька офісів, а також невелике помешкання з ліжками та кухнею. Анжі усміхнулася і з бурхливим захопленням подумала: «Я могла б тут жити. Щасливо жити». Вона пройшлася помешканням, роздивляючись книжки й інші речі, які хтось залишив. Потім натиснула рукою на пружну спинку дивана. Їй так закортіло сісти, щоб почитати книжку та попити чаю. «На кухні має бути чай, – подумала Анжі, – та спершу треба дещо зробити». Ставши посеред загальної кімнати, вона глибоко вдихнула та зняла шолом. Вона відклала його вбік і почала звільнятися від важкого костюма.
У кімнаті було тепло, аж занадто, проте Анжі було байдуже. Відчуття природного повітря, хай навіть такого, було божественним. Вона взялася шукати одежу в шухлядах і шафах спальні. Вона не знайшла одежі свого розміру, проте завеликі чоловічі сорочка та джинси згодились, щоби знову почуватися людиною. Анжі поступово скидала з себе жахіття западини. Уперше за кілька років вона була собою. Вона кашлянула, тоді знову. Вона знала, що діється, однак не могла дозволити зіпсувати таку мить.
На кухні справді був чай, а ще залишилося трохи макаронів, рису й інших сухих харчів. Звичайнісінька їжа, проте для Анжі, яка місяцями споживала практично будь-що стравне, це були святкові ласощі. Вона приготувала все і наїлася досхочу. Вона заледве тримала їжу в собі, водночас переїдання викликало в неї сміх. Анжі переповнювало щастя. Вона знову закашляла, цього разу дужче. На її сорочці виднілися плями крові. Не переймаючись, вона поквапилася вдягнути іншу. «Часу обмаль», – подумала Анжі та вийшла на спостережну палубу.
Повітря було ще теплішим, ніж перед цим, але сонячне світло та свіжий океанічний вітер переконали Анжі залишитися тут. Вона притягла із загальної кімнати крісло; взяла складені на купу книжки та поклала їх біля крісла; принесла склянку та пляшку віскі, яку знайшла в коморі. Анжі сіла на крісло. Узяла книжку з віршами Кітса і погортала сторінки. Вона прочитала небагато, її цілковито поглинуло відчуття того, що вона знову була на поверхні. Вона закашлялася. Кров заляпала сторінки книжки. Анжі відкоркувала пляшку з віскі та викинула корок в океан.
Того дня, коли сонце сідало над платформою «Омеґа», Анжі засинала востаннє у своєму житті. Вона відчувала, вона знала, що діється, однак, чорт забирай, це було того варте.

ripper1692 
VIP


З нами з: 15.12.13
Востаннє: 16.06.19
Повідомлень: 257

2018-11-15 02:02  
Кіндрат Книш
Овва! Дуже дякую! Тепер буде чим займатися під час сніданку =-)

Krest0 
VIP


З нами з: 23.01.16
Востаннє: 16.06.19
Повідомлень: 1743

2018-11-15 12:12  
Кіндрат Книш написано:
Переклав знічев'я чотири оповідки-передісторії. Не знаю, куди їх втулити, тож хай будуть безпосередньо в дописі.

Може, в реліз їх впихнути, як додаткові матеріали?

Додано через 48 секунд:

Можна також в шапці вписати, щоб вони не загубилися в коментарях.

Кіндрат Книш 
VIP


З нами з: 13.02.13
Востаннє: 16.06.19
Повідомлень: 927

2018-11-21 22:43  
ripper1692, дуже будь ласка =-)
Krest0, думав так зробити, однак не хотів оновлювати торент лише заради цього. Хіба що заразом переклад зредагую. Редагувати можна нескінченно)

Krest0 
VIP


З нами з: 23.01.16
Востаннє: 16.06.19
Повідомлень: 1743

2018-11-22 00:45  
Кіндрат Книш написано:
Krest0, думав так зробити, однак не хотів оновлювати торент лише заради цього. Хіба що заразом переклад зредагую. Редагувати можна нескінченно)

Принаймні в шапку має вписатися без проблем. Гадаю, треба хоча б туди додати, щоб було на видному місці.

Кіндрат Книш 
VIP


З нами з: 13.02.13
Востаннє: 16.06.19
Повідомлень: 927

2018-12-23 12:56  
Торент оновлено.
Зредаговано переклад; доповнено останню заставку репліками, що не потрапили в кінцеву версію гри; додано перекладені оповідки-передісторії.

grapes 
Новенький


З нами з: 19.11.14
Востаннє: 12.06.19
Повідомлень: 13

2019-05-04 10:40  
Стала на win 10. Подобається. Дякую.
Кіндрат Книш 
VIP


З нами з: 13.02.13
Востаннє: 16.06.19
Повідомлень: 927

2019-05-05 09:11  
grapes, бавтесь на здоров'я)
Ваш часовий пояс: GMT + 2 Години

Нова тема   Відповісти