Ліна Костенко. Записки українського самашедшого (2015) [mp3]

Нові коментарі

Нова тема   Відповісти
Автор Повідомлення
Knigolub 
VIP


З нами з: 31.08.10
Востаннє: 23.08.17
Повідомлень: 763

2017-03-01 04:05  
Ліна Костенко. Записки українського самашедшого (2015) [mp3]

Ліна Костенко. Записки українського самашедшого (2015) [mp3]


Опис:
Роман написано від імені 35-річного комп'ютерного програміста, який на тлі особистої драми прискіпливо, глибоко й болісно сканує усі вивихи нашого глобалізованого часу. У світі надмірної (дез)інформації і тотального відчуження він — заручник світових абсурдів — прагне подолати комунікативну прірву між чоловіком і жінкою, між родиною і професією, між Україною і світом. За жанровою стилістикою «Записки українського самашедшого» — насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики. Це перший опублікований прозовий роман видатної української поетеси

Мова: українська
Озвучено: Нажаль інформації не маю, буду вдячний за доповнення (високий жіночій голос)
Кодек звуку: MP3
Бітрейт: 64 kbps, 44100 Hz, Mono
Тривалість: 12 год. 11 хв. 49 сек.
Жанр: Сучасна українська література
Озвучено з видання: А-ба-ба-га-ла-ма-га, Київ, 2010 рік

Приємного прослухування....


 Трекер:    Зареєстрований   

Завантажити / скачати аудіокнигу українською



відео для новачків



 Зареєстрований:   2017-03-01 04:05
 Розмір:   356 MB 
 Оцінка аудіокниги:   10/10 (Голосів: 20)
   
Knigolub 
VIP


З нами з: 31.08.10
Востаннє: 23.08.17
Повідомлень: 763

2017-03-01 04:12  
На Гуртом ви можете завантажити друковану версію книжки https://toloka.to/t20047, https://toloka.to/t20176, https://toloka.to/t31863
[email protected] 
Свій


З нами з: 03.08.08
Востаннє: 10.08.17
Повідомлень: 62

2017-03-23 03:11  
Книга, як діагноз українськім потугам із будівництва «свого дому». Жанр: записки, у яких гіркий фактаж подій наведено через кому разом із наболілими роздумами автора – небайдужого українця, що феноменологічно редукує парадокси довкола себе. Ось лише декілька ремінісценцій, на доказ уміння Ліни Костенко БАЧИТИ абсурд та надію у політичному буденні:

«У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало. Свобода хамства, свобода невігластва, свобода ненависті до України. Все, що є ницого й зловорожого, вигрівається під сонцем нашої демократії. Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа».

У неділю повів малого в Лавру. Сніг, сіре небо, золоті бані храмів. Красиво. Розповідав йому трохи з історії, трохи з легенд. А якась бабця, підпираючись костуром, все кружляла навколо нас, як підбита ворона. Я думав, може, вона просить, як це буває при храмах, а вона одскочила до групки таких, як сама, і, показуючи на нас костуром, каркнула: — Разговарюють по-украінскі! А здєсь же нізя! Здесь же святая православная Лавра!
Як я поясню це малому? Це ж не кожний дорослий зрозуміє — чому українська мова протипоказана святій православній Лаврі? Та й не тільки українська, і не тільки мова. Це ж ті самі кликуші, що робили хресний хід проти приїзду Папи Римського. Ті, що проти всіх і проти всього, що не є в їхньому розумінні російським, а тому небезпремінно святим. Це ж навіть і не вони — самі б вони не додумались, — це їхні дрімучі душі акумулювали в собі хронічні вже у віках заряди ксенофобії.
Привид ходить по Україні, привид шовінізму. Часом він вилазить на трибуну і вимагає другої державної мови. Часом стрибає по снігу, як підбита ворона, підпираючись костокрилим костуром. Часом курсує в коридорах влади в костюмі від Версаче. Часом вищирюється з нахабної фізіономії заїжджого гостя, часом з простодушної пики тутешнього неандертальця. Часом прикидається президентом, часом народним депутатом. Часом б’ється з іншими привидами, і тоді зчиняється великий бедлам.
А до чого тут ми? До чого тут Україна?
— Це ж не Україна, — каже Лев, інвертований на пустелю. — Це пень розпаденого Союзу. Через те й змії кишать.
Він має рацію
”.

Але в підземній «трубі» знайома мелодія розриває душу — колись за цю пісню можна було й на станцію Потьма загриміти. Пам’ятаю, батькові друзі її підпільно співали, мати притишено виводила своїм оксамитовим меццо: «А ми тую червону калину підіймемо…» Вперше її на повен голос заспівав хор «Гомін» на граніті нашої студентської революції. І це було потрясіння, це була моральна перемога, вияв свободи духу! Тепер її співає у підземному переході жебрак, сивий змучений чоловік з бандурою. Люди пробігають повз нього, й не глянувши. Зрідка хто кине яку монету, тільки українці зупиняються, як ударені в груди, і потім швидко-швидко йдуть, заганяючи сльози кудись глибше у душу”.

“ Якби мені хто сказав, — каже батько (шістдесятник), — коли нам крутили руки під судами, коли хлопці гинули по тюрмах і таборах, і ще й мріяти не могли про свою незалежну державу, що десь у шахтарському посьолку вже підростає майбутній президент України, зриває шапки з перехожих і матюкається, відбуває вже другий термін, десь тут же, на зоні, поруч з політв’язнями, юний рецидивіст із табірною кликухою Хам, — чи могли б ми повірити в такий абсурд, змиритися з таким блюзнірством?!


Все це нагадало оптимістичні сподівання з подій 2004-2005 років... та гіркоту розчарувань, нових сподівань, та нових розчарувань...

Читання швидке, а проте виразне. Якість запису хороша.

Ваш часовий пояс: GMT + 2 Години

Нова тема   Відповісти