Сандармох (2006) IPTV

Нові коментарі

Нова тема   Відповісти
Автор Повідомлення
Anonymous 







2017-01-03 19:17  
Сандармох (2006) IPTV

Сандармох (2006) IPTV


Жанр: документальний
Країна: Україна

Телеканал / кіностудія: НТКУ
Режисер: Олег Рябокрис
Актори: Текст читали: А.Данильченко, М.Козій, І.Вовк

Сюжет:
У листопаді 1937 року в карельському урочищі Сандармох було завершено знищення так званого "Соловецького етапу" - 1111 "ворогів радянської влади". Частина з них була українцями. Інтелігентами, священниками, службовцями, робітниками, селянами... Різними людьми.

Мистецтвознавець Леонід Череватенко розповів "Радіо Свобода" про одного з 1111 убитих у Сандармосі - класика української літератури Валер’яна Підмогильного.
Розповідь Леоніда Череватенка

Чому я почав писати про Підмогильного, зацікавився Підмогильним? Це просто родинна історія. Річ у тому, що я за походженням із Катеринослава, тепер це називається Дніпропетровськ, а тоді було перейменовано на Січеслав. А Петрович – він з-під Січеслава і навчався у реальному училищі.

У цьому Катеринославському реальному училищі навчався старший брат моєї матері – Олексій Іващенко. Він помер від тифу в 19-му році. Підмогильний прожив набагато більше. Але ясна річ, що це прізвище залишилося в моїй пам’яті.

Я не знав, хто такий Підмогильний, просто бачив на фотографіях його. Але інтерес прийшов, коли я почав читати українську літературу вже, як кажуть, в оригіналах. Бо тоді, фактично, і читати оце "Розстріляне відродження" було заборонено.

Коли я пішов в університет, то одна з моїх ідей, настанов, була така: я напишу дипломну роботу про Підмогильного. Я писав заявку відповідну. Ця заявка розглядалася на кафедрі сучасної української літератури. Потім перейшла до декана Федченка Павла Максимовича. Потім він очолював, якщо я не помиляюся, відділ ідеології ЦК КПУ. Батько у нього був репресований, теж знищений режимом сталінським. Але він був такий дуже правовірний комуніст.

І він мені відверто сказав, що "це неможливо, щоб ви написали цю дипломну". Я кажу: "Чому? Їх же вже реабілітували, цих людей". Він каже: "Еее, ні, Леоніде. Ми реабілітували людей, але не реабілітували їхньої творчості". Мене це його "ми" так вразило.

– Навіщо ж було реабілітовувати?

– Тому що то було неправильно, що їх розстріляли, що їх знищили. А щодо їхньої творчості, то ми переконані, що вона має негативний вплив на молодь. От, зокрема, на вас. От ви ж зацікавилися. Що вас там зацікавило?

– Ну як що зацікавило? Правда життя, яку він відтворив.

– Ну-у-у, нам не вся правда потрібна.

Така була відповідь. При чому дуже чесна.

А щодо Підмогильного, то зрозуміло, що він не вписувався у канони соцреалізму. Однак, я таки добився, щоб мені дозволили опрацювати його архів, який зберігся в університетській бібліотеці. Як студенту філологічного факультету мені дозволили там працювати.

Архів знаходився на тому ж поверсі, що й бібліотека, але це була окрема, як кажуть, зачинена від народу кімната. І там сиділа така старенька жінка, очевидно, того самого "чекістського походження". У неї були такі очі, що коли вона на мене дивилася, я якось свої ховав, розумієте?

Вона влаштувала мені допит: "Почему вы заинтересовались Пидмогильным?". Я намагався пояснити. Вона вислухала й підійшла до стелажа. А там біля стіни стояли стелажі, сховані за пеналом таким. І вона точно знала, де стояв Підмогильний. Вона трохи відхилила той пенал і я побачив, що там не тільки Підмогильний.

В основному там були труди репресованих класиків марксизму-ленінізму: Троцького, Бухаріна й, звичайно, Каменєва. А з нашого боку був там Скрипник й Підмогильного кілька книжечок стояло.

Микола Скрипник та інші українські марксисти

Вона витягла і питає: "З чого ми почнемо?". Я сказав: "Ну, давайте, значить, "Твори. Том 1"".

Підмогильний – фундатор екзистенціалізму

"Твори. Том 1" – це перша його книжка. Вона видана, як зазначено на титульній сторінці, у 1920-му році. Фактично, вона була здана до друку 1919-го. Просто не було паперу і книжка затрималася.

Уявіть собі, що це написала людина народжена 1901 першого року, тобто йому було 18 років. Розумієте? І він вже наважився ставити такий титул "Твори. Том 1". Тобто, він розраховував, очевидно, на багатотомник. Він його не дочекався. І ми його досі не дочекалися.

Хоча були такі спроби, принаймні, двотомник Підмогильного видати. І закінчилися вони нічим. Бо, якщо радянська влада вважала, що він не зовсім вписується в канони там радянської чи соцреалістичної естетики, то ця влада, по-моєму, взагалі вважає, що для неї жодні канони не потрібні. Просто для неї не потрібна культура. Таке в мене враження.

Так от, у цьому однотомнику вже були такі оповідання, які, на моє глибоке переконання, вказували, що це буде один із найбільших письменників, прозаїків європейської літератури. Якщо говорити точно, то Підмогильний був одним із фундаторів чи засновників цього напрямку: і естетичного, і філософського, який потім став називатися екзистенціалізмом.

Фактично Валер’ян Підмогильний був попередником таких нобелівських лауреатів, як Альбер Камю і Жан-Поль Сартр. А цього досі ніхто не може второпати! Скажімо, серед нашого керівництва таких людей немає. І немає людей у тому поколінні, яке зараз приходить у літературу. Вони дуже захоплені тим, що вони називають "постмодернізмом".

Дивно те, що це є, фактично, як писали більшовики, "сумбур, вместо музыки". Тобто намішано абсолютно все, як окрошка: і того, і того, і сього. Є прізвища, гучні, розкручені в основному на європейські гроші, на гранти. Я так їх і називаю: "покоління дітей капітана Гранта". А вартісних митців немає.

А от Підмогильний випередив багатьох письменників європейської літератури, зокрема, й французьких. Адже французький екзистенціалізм набирає сили десь уже наприкінці 30-х і в 40-х роках.

Mене завжди з іронічною посмішкою запитують: "Так що виходить, що Підмогильний випередив Камю?". Так, він випередив Камю. А щоб у цьому упевнитися треба прочитати його філософські твори. Це зрештою, фактично, те саме, що і "Міф про Сізіфа", описаний Камю.

Валер’ян Підмогильний був не лише дуже освіченим, бо знав і європейську філософію, і європейську літературу, Підмогильний був генієм. Його реакція на громадянську війну в Україні якраз така, як у французьких митців на Другу світову війну.

Геній реагує на межову ситуацію, коли людина у безвиході: вона має вибір, або безславно загинути, або чинити опір (й однак загинути), проте заявити про свою присутність у світі. Так-от, Підмогильний такий у перших оповіданнях.

Не забувайте, що це був період громадянської війни в Україні, чи, як тепер пишуть, період визвольних змагань. Воно і те, і те, я думаю, відповідає істині, і тут не треба особливо дискутувати. І ясна річ, що він пережив усі ці хвороби, усі ці трагедії української людини після 17-го року.

Підмогильний був сином селянина, який управляв поміщицьким невеличким маєтком. Поміщик мав своїх дітей. І ясна річ, що, як кожна культурна людина, він запрошував до своїх дітей вчителів. Зокрема, вчителів французької мови насамперед, бо це була мова, як кажуть, культурної Європи. А малий Валер’янчик крутився біля цих дітей і вивчив у дитинстві французьку мову досконало.

Тобто Підмогильний не закінчував гімназію, не кінчав університет. Він закінчив тільки реальне училище, грошей на навчання не було. Як на наші мірки, то це щось середнє між техніком і ПТУ.

Звісно, що тільки виняткові здібності Підмогильного зробили його тим, ким він став. До того ж, геніальність Підмогильного проявлялася і в його провіденціальному дарі, тобто він передбачив те, чого інші не очікували.

"Гайдамака" у громадянській війні

Ось у оповіданні "Гайдамака", він фактично описує ситуацію, скажімо, в яку він міг потрапити або потрапив сам у 1918-му році. Це час, коли війська Муравйова виступають проти Української Народної Республіки, час, коли у Катеринославі-Січеславі створюються загони вільного козацтва.

І от до такого загону потрапляє двоє молодих хлопців – один гімназист, а другий, очевидно, реаліст. Для мене є всі підстави вважати, що в цьому образі є автобіографічні риси самого Валер’яна Підмогильного.

Нам пощастило зняти це оповідання на студії "Дебют". Там вийшов навіть альманах із трьох новел українських письменників, розстріляних сталінським режимом. Таке завдання поставив художній керівник об’єднання, народний артист України Віктор Гресь.

Колись ще у 1970-ті Гресь разом із Валерієм Шевчуком намагався екранізувати "Чотири шаблі" Яновського. Ясна річ, що нічого не вийшло. Як взагалі, з цієї тематики просто нічого не вийшло, бо це було неможливо тоді – показати правду про громадянську війну в Україні. Її ж показували тільки з одного боку.

Якщо все зводити вже до якоїсь кумедної ситуації, то це "Весілля у Малиновці". Є українське село, де живе плем’я, яке танцює і співає. Жінки там у плахтах, а дівчата у віночках. Чоловіки у мінімальній кількості (бо це ж війна іде), у таких шароварах, з довгими вусами, і, як правило, дурнуваті. І над ними панує отаман Гриціан.

Ясна річ, що він теж дурний, але, звичайно, обирає найкращу дівчину, а вона не хоче. І тут, як порятунок, з’являється батько, про якого вона вже забула, що він існує. То він воював на германській війні, потім там ще десь тинявся.

А далі… а далі все стає на свої місця. З’являється загін червоної кінноти, який повністю винищив цих "негідників – повстанців". Там навіть не сказано, що вони петлюрівці, ну просто, скажімо, українці, а ясна річ, що їм не місце на цій землі. І все! Як воно і намічалося, закінчується танцями, співами, і кіннота їде верхи під червоногвардійську пісню.

Те, що показував Підмогильний, ніяк не вписувалося в цю схему. Навпаки, він намагався виходити не із вигадки, а з реальності, яка його оточувала. Оповідання "Гайдамака" пропонує нам конфлікт, який вперше взагалі заявлений в українській літературі.

Двоє хлопців у 18-му році приходять добровільно до армії, фактично навіть ще й армії немає – приходять до вільного козацтва. Але один прийшов для того, щоб здобути зброю, а саме пістолет, який можна вигідно продати і на цьому заробити, а другий прийшов боронити Україну.

І той, що хотів заробити, стає, фактично, вбивцею, бо погоджується розстріляти свого побратима. А той вперто стоїть на тому, що буде "до загину" боронити Україну. Комісар йому каже: "Вы ж еще молодой человек. У вас еще жизнь впереди. Это все фантазии, которые в вашей головке, откажитесь!".

Він не відмовляється, його ставлять над яром і його товариш стріляє. Однак, виявилося, що цей розстріл був фальшивий – стріляли холостими зарядами. І хлопець розгублений, він не знає, як далі жити. Оце кінець цієї картини.

Чим це відрізняється від творів екзистенціалізму, написаних у 30-х або 40-х роках?! Та ж тема й способи вирішення. У Підмогильного ще було кілька таких оповідань, але їх просто перестали друкувати в радянський Україні.

І він передає всі ці свої твори за кордон до журналу "Нова Україна", який редагував Володимир Винниченко. Ось тоді, фактично, Підмогильний вже стає "не радянським письменником". Йому погрожували, але поки не зачіпали.

Голодомор й "Іван Босий"

Після громадянської війни настає голодомор 1920-21 років. І у Підмогильного з’являється низка оповідань про це, причому з усіма страшними наслідками голоду – людоїдством чи, як в офіційних документах писали, з канібалізмом.

І це було помічено не тільки радянськими дослідниками, а й дослідниками емігрантськими. На цю тему дуже цікаво відгукнувся Олег Ольжич, ясна річ, що в емігрантській пресі. І ясна річ, що ця тематика не могла привабити радянську владу, радянських літературознавців і взагалі людей, вихованих на догмах марксизму-ленінізму. Тож Підмогильний змушений був тікати з Катеринослава.

До того ж він працював писарем в українському клубі, переписував якісь папери, замість стенографістки нотував якісь доповіді. Ясна річ, радянська влада, яка утвердилася у Катеринославі, йому цього не пробачає, і він утікає спочатку у Павлоград, а потім на Київщину – опиняється у містечку Ворзель.

У Ворзелі Валер’ян Підмогильний одружується із донькою місцевого священика Катериною Червінською. Потім йому й це поставили у провину, бо братів Червінської теж репресували, про що засвідчують протоколи допитів.

Але ось тут на Київщині з’являється оповідання "Іван Босий". Це розповідь про те, як радянська влада на Катеринославщині, тобто на теперішній Дніпропетровщині, фактично почала "здирати шкуру з мужика".

Цей вислів придумав не я, а придумав Тодось Осьмачка. Він коли змальовує сільраду тих часів, і там над цією сільрадою висить червоний прапор, то він це коментує: "мов шкура здерта з мужика". Це абсолютно геніально, і нічого подібного я в літературі українській не читав.

Так оцю "шкуру, здерту з мужика" Підмогильний показав у цьому оповіданні. Там селяни бунтують й їхнім натхненником є напівбожевільний, "напівфанат" – Іван Босий. Він ходить напівголий і босий, і влітку і взимку, але ходить по церквах і закликає боротися з владою антихриста. Дуже здорово це написано.

Кінчається все тим, що він, як кажуть, потрапляє на око керівництву повіту і місцевий начміл (начальник міліції) дістає наказ його знищити. І він виконує цей наказ, бо, зрештою, Іван Босий для нього – це класовий, політичний, ідейний ворог. І він його поставив серед степу, і починає стріляти.

І тут момент чисто містичний, який використовує Підмогильний, бо виявляється, що він не може його застрелити. Він натискає, а пострілу немає. Він ще раз натискає – знову немає, якась сила немов захищає пророка. А Іван Босий каже: "Ти, який підніс руку на людину! Будь ти проклятий!" і йде від нього.

Міліціонер кричить: "Та що ж це таке? Я сотнями розстрілював заручників, рубав їх шаблею. А цього покидька хіба не вб’ю?!". Він вихоплює карабін з-за спини, стріляє, і той падає. Остання фраза цього оповідання: "те що сяяло і блищало, виявилося купую гною".

Остання "Повість без назви"

Унікальність Валер’яна Підмогильного гостро проявилася і в його останньому творі "Повість без назви". Він почав писати цю повість десь у 32-му. Збереглися якісь чернетки в архівах, їх можна перечитати, вони дуже цікаві.

Підмогильний розуміє, що жити йому лишилося небагато, і він вирішив цей твір завершити саме тоді, коли вже відбулися арешти серед його друзів, коли вже був заарештований Косинка, Фальківський. А їх же арештували ще до вбивства Кірова.

Дмитро Фальківський - співець Червоного Терору

Так-от, у цьому творі, започаткованому ще 2 роки тому, є сюжет, коли гине у боротьбі "полум’яний більшовик" – Сергій Загірний. Але ж Кірова убили 1 грудня у Ленінграді, як Підмогильному прийшов у голову такий сюжет? Це тільки Бог міг йому підказати.

Восьмого грудня 34-го року він сидить у будинку творчості під Харковом, це день народження його дружини – Катерини. Він намагається дописати цей твір, бо розуміє, що не сьогодні-завтра його заарештують. Підмогильний вже знає, що 5-го числа заарештували Плужника – його найбільшого приятеля й однодумця.

І тут з’являється НКВД із ордером на арешт. До речі, ще навіть не було обшуку його помешкання у Харкові. Це вже потім, під час обшуку, вилучили твори письменника і знаєте, який твір стоїть під номером один у списку вилученого? "Іван Босий"!

Що далі відбувається? До нас дійшла, фактично, частина цієї "Повісті без назви", яка збереглася в архіві дружини Підмогильного. З тюрми Підмогильний писав: "Катя, зверни увагу на цей рукопис, щоб ти його не загубила. Така-то сторінка, ти підклей її, щоб вона не загубилася".

Є така версія, що нібито цей твір незакінчений, що це експеримент. Він розпочав, а фінал не захотів дописати. Такий був пошук мистецький. Але, вибачте, Підмогильний не був постмодерністом, він був реалістом, і до таких хитрувань не вдавався.

Але ж чому тоді немає закінчення? Виявляється, воно було. Про це мені розповіла людина, яка сиділа разом з Підмогильним у камері – це Григорій Майфет, видатний, я вважаю, український літературознавець і мистецтвознавець. До речі, нащадок тих полонених шведів, які опинилися в Україні після Полтавської битви, а також син священика.

Я теж дивився справу Майфета й там видно, що коли його заарештували, то насамперед вилучили мистецькі цінності – книжки і листування з європейськими письменниками. Він дуже довго листувався зі Стефаном Цвейгом. І де воно поділося? Можна тільки здогадуватися.

Так-от, Майфет мені розповідав, що Підмогильний, коли він потрапив до харківської в’язниці НКВД, то він говорив доволі відверто. І слідчий, який вів його справу, так-би мовити, "не стеснялся".

"Он понимал, что перед ним сидит завтрашний труп, а чего скрывать? И он сказал следующее: "Ну, вообще-то, если откровенно, то надо было бы всю Украину уничтожить. Но поскольку это невозможно, то вас, украинских интеллигентов, мы точно уничтожим".

Так воно все і вийшло. Чому? Радянська влада дуже добре виконувала настанови Римської імперії: розподіляй і володарюй.

Оця група, яка була призначена для знищення української інтелігенції 1933-го і 34-го років, вона складалася, в основному з людей неукраїнського походження.

Причому ці люди повинні були мати тільки середню освіту, а також мати ненависть до "этих умников, что там закончили разные университеты, писали какие-то там философские трактаты". І, нарешті, вік їхній не міг перевищувати 30 років, бо інакше вони могли б у минулому потрапити під вплив Троцького та його ідей. З таки людей готувалася "сталінська гвардія" й сталінське НКВД.

Так от, щоб ви розуміли, що таке "советская власть и чем она отличается от других властей", то вона не щадить навіть тих людей, які їй вірно служать. Усю цю групу, яка винищила українську інтелігенцію у процесі 34-35-х років, розстріляли в основному в 1938-у році. Залишилися одиниці, мабуть, найбільш верткі, які все-таки чимось вирізнялися серед своїх товаришів.

Скажімо, там такий був Михаїл Хаєт, він вів справу і Підмогильного, і Плужника, і Михайла Бойчука. Такий собі чекіт-фахівець з української культури. Він пережив чистки 1930-х років, але його знищили у 56-му році після XX-го з’їзду [КПРС]. Я знайшов його могилу на Байковому кладовищі. От він, так би мовити, перст Божий: не роби лиха іншим, бо сам цим закінчиш.

Але я й зараз чую: "Ну, подонок. Да, подонок, которому что-то обещали и поэтому он выбивал все эти показания. А показания еще ж какие? Что эти украинские интеллигентики, они были участниками контрреволюционной организации, более того, они организовывали какие-то заговоры, покушения на Постышева, на Косиора".

Це ж все брехня. Люди зізнавалися у тому, що їм підсовували, бо їх ламали. І ламали на абсолютно зрозумілих моментах. Скажімо, говорили: "Да, мы тебя, конечно, можем уничтожить, но перед этим на твоих глазах изнасилуем твою жену или расстреляем твою маму".

І, звичайно, що ці інтелігентні люди погоджувалися. Вони підписували будь-яку "муть", яку їм пропонували. Зокрема, Плужник. Це я знаю від його родичів, що ще до арешту, коли вони з Підмогильним обговорювали, як будуть себе вести, коли їх заарештують, Плужник казав: "Я не витримаю, мені не вистачить ані фізичної сили, ані моральної, щоб протистояти цьому натиску".

Чому? У 1930-му році, коли був процес СВУ, все це передавали по радіо біля Золотих Воріт. Там гучномовець стояв, і вони всі бігали і слухали зізнання Єфремова, Дурдуківського, Чехівського. І тоді вони жахалися, як ці інтелігентні люди можуть таке на себе говорити! А вони ж то говорили.

"Ще в 1930-му проти влади повстав МІЛЬЙОН українців"

Більше того, двоє, а саме Підмогильний і Антоненко-Давидович, вирішили поїхати до Харкова, щоб прорватися на судове засідання і викрити, так би мовити, цей абсолютно брехливий судовий процес.

Вони прийшли, але коли побачили абсолютно зламаних Єфремова, Чехівського, Дурдуківського і те, як їм демонстративно носив каву слідчий, не просто каву, а з тістечкам, а вони жували й і потім казали, що вони справді вороги радянської влади, – зрозуміли, що це щось таке, що нагадує божевілля.

Саме тому, я думаю, Плужник прямо сказав, що він не буде чинити опору. Він його і не чинив. На все, що йому пропонували, а саме те, що він учасник контрреволюційної змови, він погоджувався. А, до речі, перед цим зламали одного з його товаришів, а товариш був членом компартії. Його викликали в райком:

– Ну, ты ж советский человек, ты нам и помоги.

– Как помочь?

– Так ты сознайся, что организовал всех, и они готовили заговор на Постышева, Косиора, Балицкого и так далее.

І той погодився. І потім, коли приводили цього товариша Плужника на очну ставку, і той казав: "Ну, как же Женя? Как же? Ты помнишь, мы же с тобой обговаривали, как убить товарища Постышева". Той каже: "Да, что ж? Участник контрреволюционной организации".

Про це все мені розповів Григорій Майфет, який сидів разом із Підмогильним у цій тюрмі – у Жовтневому палаці, який зараз перетворений на палац мистецтв. Це я вважаю просто блюзнірством і дикістю, бо це катівня, де людей мучили й убивали сотнями, тисячами.

Так-от, Майфет чітко сказав, що коли він запитав у Підмогильного, "ну, вы подписали, что вам предложили?". А він каже: "Да, подписал, но с одним условием. Я сказал следователю: "Я нічого не буду підписувати до того моменту, поки ви мені не дасте купку паперу, олівець чи ручку, щоб я дописав оцей роман. Бо цей роман мене мучить. Я вважаю, що там я можу сказати те, чого ще ніхто не говорив у літературі". І слідчий дозволив йому писати, і роман був дописаний.

Я знайшов підтвердження словам Майфета. 11 січня 35 року Підмогильного переводять із харківського НКВД у республіканське, тобто у Київ, і є опис його речей. І там все: і шкарпетки, і сорочки, але й одна деталь: каламар, чорнильниця. Тобто він таки дописав.

Цей твір був завершений і існував в архівах харківського НКВД. Де він подівся, я не знаю. Можливо, ці слідчі, які так намагалися знищити всю українську культуру, на своєму чекістському ентузіазмі спалили й цей роман. Це могло бути.

Листи Підмогильного спалив слідчий, який полював на Шухевича

Пропали й листи Валер’яна Підмогильного до однієї жінки, яка теж пережила арешти 30-х років. Ці листи були романтичні й слідчий Соколов (прізвище несправжнє), він був заступником наркома внутрішніх справ Білорусії, сказав їй: "Берегите эти письма. Мало женщин получают такие письма".

І вона зберегла, пронесла їх через окупацію, але потім її арештували за справою президента УГВР Кирила Осьмака. І вже інший слідчий довів справу до кінця – перечитав листи й написав: "Уничтожить, как не представляющие ценности".

І це листи Підмогильного! Розумієте, що це за люди керували цієї державою і вважали, що вони хазяї, очевидно, довічно.

І це ще одна історія з життя Підмогильного, яка заслуговує на роман, фільм, дослідження. Адже цей слідчий, який спалив листи Підмогильного, він, між іншим, був один із учасників полювання на Шухевича. Гузєєв його прізвище. Це, щоб просто люди знали ім’я того, хто спалив любовні листи Підмогильного.

А там така історія. Юнак, я навіть не скажу, що він був дорослий чоловік – 24-25 років – освідчується в коханні дівчині. При чому, така ж любов – грішна, бо він одружений. Але потім він її покинув, бо виявилось, що дружина вагітна, і він не міг дружину залишити в такому стані. Тож Підмогильний повернувся до дружини, а цій дівчині залишилися листи.

І вона цитувала з них деякі речення, які вона вивчила як вірші, на пам’ять. Я дещо позаписував, я б зараз процитував, але я просто боюся наплутати. Щось таке, неточна цитата: "Зрештою, все на світі тлінне, і все гине, я це знаю. І все-таки я кохаю вас". Це тільки великий поет міг написати.

Підмогильний підштовхнув шістдесятництво

Я впевнений, що навіть якщо НКВД знищило останній роман Підмогильного, то те, що він там написав, так чи інакше, дало поштовх для літератури, яка з’явилася після Підмогильного. Я думаю, що це шістдесятництво. Якби не було цього розстріляного відродження, то не було б ні Шевчука, ні Костенко, ні Драча...

Першооснови треба шукати тут. Першооснови – це все-таки українська революція початку ХХ-го століття, яка надихнула наше суспільство, нашу інтелігенцію, наших митців на ті пошуки, які, повторюю, виявилися відкриттями всесвітнього значення.

Я ще раз наголошую - першооснови прозового екзистенціалізму треба шукати у творчості Валер’яна Підмогильного.

Чому розстріляли соловецький етап?

Радянська влада вважала "літераторів" такими небезпечними, що навіть запроторила їх аж на Соловки – у табір особливого призначення. Плужника заперли на Анзер.

Анзер – це окремий острів від Соловків. На ньому відбували покарання смертники - зокрема, жінки-людоїдки, які у 1933-му році були заарештовані, тому що поїли своїх дітей, родичів і так далі. Туди запроторили Плужника, найніжнішого українського лірика.

Правда, він там просидів півтора місяця. У нього була відкрита форма туберкульозу. Він і працювати не міг, бо у нього весь час горлом йшла кров. Він там сторожував, бо на Анзері вирощували овочі в теплицях, переважно для табірного начальства, а також для хворих.

Бо, як це не дивно, на Соловках була прекрасна лікарня і прекрасні лікарі з усього Радянського Союзу, де і помер Плужник.

Щодо Підмогильного, то з усієї групи українських інтелігентів "відсепарували" двох: один був просто геній, драматург світового значення Микола Куліш, другий – Валер’ян Підмогильний. І вони всі сиділи в ізоляції, бо їм не дозволяли спілкуватися зі своїми спільниками – товаришами по судовим справам. Він сидів десь в ізоляції, і його ніхто не бачив.

Микола Зеров - неокласик і "терорист". Ще один із 1111 жертв Сандармоху

Тому дивним для мене було почути від Майфета, що коли помер Плужник, то домовину з його тілом відвозив на цвинтар Валер’ян Підмогильний. От тут я не одразу второпав, у чому справа.

Річ у тому що, це був день народження Підмогильного. А його день народження – це 2 лютого. А дата смерті Плужника стоїть 2 лютого. Я декілька років морочив собі голову, ну як же так, не міг же Плужник померти 2 лютого і щоб його одразу поховали. То ж була ціла процедура: морг, досліджували причини смерті.

Я маю протокол смерті Плужника, підписаний він головлікарем, лікуючим лікарем і навіть санітарами. О, вони уміли все писати акуратно, щоб по закону, щоб нічого не порушити. І я там побачив, що Плужник помер 31 січня 1936 року. Тому цілком його могли поховати 2 лютого і, Підмогильний таки міг брати у цьому участь.

Фінал

Щодо долі самого Підмогильного, то вона була визначена наперед. Його розстріляли разом із соловецьким етапом 3 листопада 1937 року. Щороку українці їздять тепер на Соловки і Сандармох, щоб вшанувати пам’ять загиблих. І це абсолютно по-людськи, це справедливо. Дасть Бог, і я ще раз поїду.

Але тут треба знати деякі деталі. Вони, можливо, страшніші, ніж самий розстріл. А чому? Зараз побутує і в пресі, і по телебаченню, і в фільмах така думка, що їх розстріляли до 20-ліття радянської влади. Мовляв, радянська влада таким чином відзначила свій ювілей. Це вигадка, красива, поетична, але вигадка. Бо все набагато брутальніше.

Радянський Союз готувався до агресії: війни з Фінляндією. Він хотів захопити і Фінляндію, і частину Швеції. А відтак автоматично вся ця зона узбережжя Білого моря – соловецькі табори – перетворилися б на зону військових дій. І тому треба було убезпечити себе від поширення небажаної інформації.

І коли складався список насамперед оцього етапу соловецького (1111 душ), то там не було випадкових людей. Складав список комендант табору латиш Апетер.

Логіка простежується така. По-перше, якщо готується війна, то насамперед мають бути розстріляні всі учасники, які воювали із зброєю в руках проти радянської влади. Це білогвардійці, петлюрівці, повстанці – від українських і до басмачів. Ті, хто брали зброю і знали, як з нею поводитися, коли бачили червону зірку. Вони мали лягти в ту землю.

По-друге, вся ідеологія мала зникнути, тобто – священики й віруючі. По-третє, володарі дум – філософи, письменники, все те що називається "інтелігенція". А от четверте – підлягали негайному і обов’язковому знищенню всі інформатори НКВД – "стукачі". Чому? А тому, що вони володіли інформацією, яка, не дай Бог, потрапила б у Європу. Вони таке б своїми паскудними язиками "розпатякали"! І тому, всі вони лежать в цій землі Сандармоху.

Мені про це розповіла жінка, яка досліджувала соловецький процес. Я спочатку ж не знав цієї справи, а потім, коли почав їздити і був декілька разів на Соловках, у мене весь час якийсь ступор починався. І я не розумів чому…

І ще одна дуже важлива річ. Скажімо, одного разу приїхав на Соловки поет Дмитро Павличко. Він взагалі дуже велемовно говорить. І він сказав російською: "Тут многих расстреляли, но только украинцев расстреливали за то, что они украинцы". Красиво звучить?! Красиво.

Але й те саме говорять євреї про себе. Розумієте? "Тут в Бабином Яру все лежат, но только евреи за то, что они евреи". А це неправда. Там лежать всі: і націоналісти, і комуністи, і просто кримінальні злочинці, і все це люди різних національностей.

Де наші кістки - там і Україна. Враження від поїздки на Соловки. ФОТО

Тож невипадково, що після цього випадку й бурхливих оплесків української делегації на підтримку промовлених Павличком слів, до мене підійшов карел – місцевий інтелігент, журналіст. Він мене спитав: "Я понимаю вашу скорбь. Я разделяю эту скорбь. Понимаю, почему вы ездите в Сандармох. Но объясните мне, а за что тогда расстреляли наших бабушек и дедушек. Они, извините, не были украинцы, не были украинскими националистами. Но, тем не менее, их расстреляли".

Якщо з України забирали там отаманів, військовиків, поетів, філософів, перекладачів. То в Карелії ж нікого не було, там не було інтелігенції. Професія: бібліотекар, і на цьому рівні вже чистка була.

Далі ще страшніше: він питає: "А вы не помните фамилии наркома, который провел чистки в Карелии?". На жаль, прізвищу наркома я пам’ятав. Це був українець.

Цей нарком акуратно всю карельську так звану інтелігенцію - на рівні "механік, бібліотекар" - перестріляв. А у 36-му році його викликали в Москву і там розстріляли. Спочатку він у всьому зізнався, а потім, коли його вели на суд, сказав, що його під тиском допитували. І його ще півроку тримали у тюрмі, а потім розстріляли.

Та, на жаль, це, вибачайте, наш одноплемінник. І таким чином, ми не маємо говорити що, мовляв, ми до цього не причетні. Причетні ми, на превеликий жаль. Бо сталінська машина використовувала усіх для знищення усіх.

Але факт є у тому, що у Сандармосі справді загинули найкращі представники усіх національностей.

Я привіз із Сандармоху землю на Байкове кладовище у Києві. Там похоронені дружина Підмогильного і його син, який трагічно загинув. Колись це був кінець кладовища, а зараз це вже в центрі.

За обрядом з нами їздив священик. Я сказав йому: "Давай перепоховаємо із умовної могили Підмогильного до умовної могили на Байковому?". Це дуже просто: 4 кути поховання засипаються землею, проголошується молитва.

Це був день, коли у Росії підірвали будинки.

Розповідь Леоніда Череватенка записана влітку 2012 року

Джерело: Радіо Свобода
Тривалість: 00:47:26
Якість:
Відео:
кодек: MPEG-2
розмір кадру: 768 х 576
бітрейт: ~2200 кб/с

Аудіо:
мова: українська
переклад: оригінал
кодек: MP2
бітрейт: 96 кб/с
Скріншоти
Джерело:
Особиста оцінка: 10 - безцінно


Золотий реліз (завантажене не впливає на рейтинг)
 Трекер:    Зареєстрований   

Завантажити / скачати фільм українською



відео для новачків



 Зареєстрований:   2017-01-03 19:17
 Розмір:   947 MB 
 Оцінка фільму:   7.8/10 (Голосів: 4)
   
Ваш часовий пояс: GMT + 2 Години

Нова тема   Відповісти