Історична правда з Вахтангом Кіпіані (78 серій) (Сезон 1-2-3) (2013 - 2014) AVC

Нові коментарі

Нова тема   Відповісти
Автор Повідомлення
ВТО 
Частий відвідувач


З нами з: 05.05.11
Востаннє: 23.09.17
Повідомлень: 27

2014-04-22 23:35  
Історична правда з Вахтангом Кіпіані (78 серій) (Сезон 1-2-3) (2013 - 2014) AVC


Щотижневий історичний тележурнал!


Єдиний у вітчизняному телепросторі інформаційно-аналітичний альманах.


Жанр: Документальний, історичний.
Країна: Україна, Львів

Телеканал / кіностудія: ZIK
Режисер: Юрій ДАНКЕВИЧ
Актори: Вахтанг Кіпіані
Офіційний сайт:

_____________________________________________________________________

Сюжет:
Ми говоритимемо не про події тижня, а про те, що було п’ять років тому чи навіть сто. Відповідно, будемо запрошувати гостей: експертів, професійних істориків, публіцистів, письменників, очевидців подій. Дуже важливо сприймати історію як явище із життя.

Історія - не тільки наука, але й життя. Ніхто не володіє монополією на неї. Ніхто не знає точно, чи історична правда взагалі існує, але це не означає, що не треба шукати відповідей.

Тривалість: ~53 хв. ~26 хв серія.
Опис серій
Сезон 1

1. ФСБ проти Шухевича. Відповідь з Луб'янки 60 років потому.

2. Як насправді галичани допомагали Карпатській Україні?
• Народні обранці вісімдесят дев’ятого: мандат народу проти Радянської імперії. Що поєднує дії галичан на Закарпатті у тридцять дев’ятому році із фактичною участю галицьких депутатів у демонтажі Радянського Союзу?

3. Значна частина галичан сьогодні є націоналістами і греко-католиками. Але так було не завжди. У 30-их роках минулого століття це поєднання викликало питання.
• 25 років тому український лікар Анатолій Кашпіровський провів першу операцію у прямому ефір.

4. Чому у Львові Дмитра Донцова називали «ловеласом»?
• Як Папа-галичанин допоміг зруйнувати Радянський Союз? Внесок Івана Павла ІІ у розвал комуністичної системи та незабутній час перебування Папи в Україні.
• Нетипова розповідь про «львівський період» життя Дмитра Донцова, коли сучасники характеризували його як ловеласа і «світського лева».

5. Що історики називають «найбільшою таємницею СРСР»?
• Історія, яка відбулася понад 50 років тому і яка до кінця Радянського Союзу була чи не найбільшою його таємницею.
• Олександр Кривенко – легендарний редактор газети «Поступ».

6. 101 рік тому, 1912 року відбулася перша «пластова» присяга.
• 19 квітня 1945 року було оголошено про створення Першої Української дивізії Української Національної армії.
• 101 рік тому, 1912 року відбулася перша «пластова» присяга. Тому у другій частині програми ви побачите унікальне відео – зустріч Митрополита Андрея Шептицького з «пластунами» двадцятих років.

7. Чи правильно зробили герб для Януковича?
• Катастрофа, що стала першим геноцидом ХХ століття. 24 квітня в усіх країнах світу, де живуть вірмени, звучатиме музичний інструмент дудук. І у Львові теж.

8. Якою має бути молодь: патріотичною чи сучасною?
• Багаторічний політв’язень Василь Овсієнко розповість, чи справді адвокати українських дисидентів взагалі ніяк не могли вплинути на вироки, заздалегідь винесені посадовцями КДБ?
• Хто насправді заснував місто Донецьк, і чи варто вважати «шахтарський край» держави безнадійно виокремленим із загальноукраїнських процесів?
• Про річницю сумнозвісної операції «Вісла», внаслідок якої десятки тисяч українців примусово виселили з земель, де віками жили їхні предки.
• Чому радянські солдати, яким довелося брати участь у військових діях у Афганістані у 70-80-их роках, визнають, що їх привезли на цю землю «щоби вбивати»?

9. Чому радянські спецслужби фізично знищували емігрантів з України»
• Розмова про останнього в історії України Гетьмана – Павла Скоропадського. Чому радянські спецслужби фізично знищували емігрантів з України, які плекали надію відновити державний устрій у формі Гетьманату?
• Чи можна вважати, що без участі українського жіноцтва національно-визвольний рух на українських землях жодних шансів на успіх?

10. Розмова з головою ради Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Андрієм Салюком про бездумне варварське втручання у безцінну перлину європейського зодчества – історичне ядро міста Лева, та байдужість львів’ян до руйнування архітектурних пам’яток.
• Вони писали один одному листи, які і зараз не можна читати без захоплення. Він – український журналіст, дисидент Валерій Марченко. Вона – голландська красуня, студентка Джекі Бакс. Вони так ніколи і не побачилися. Київський журналіст Юрій Луканов зацікавився цією історією і зняв документальний фільм, котрий і буде запропоновано увазі глядачів.11. «Історико-архітекторне середовище Львова»

11. У селі Грімне Городоцького району зусиллями ентузіастів створено Музей-Криївку. Ця історія пов’язана з життям Головнокомандувача УПА Романа Шухевича.
• Чому історики донині не мають достеменної інформації про кількість жертв знищення єврейських гетто Галичини?

12. Важлива подія в історії ГУЛАГу – в ці дні у державах колишнього радянського союзу відбуваються урочистості з нагоди 60-ої річниці Норильського повстання.
• Організація «єврейських колгоспів» на території України та репресії сталінського режиму проти учасників цієї ініціативи.

13. Тема, що викликає біль, гнів і цікавість не лише в Україні, а й у Польщі. Влітку 1943 року на Волині відбулися акції, котрі дехто називає геноцидом і різаниною. Інші – етнічними чистками. Треті – українсько-польською війною.
• 105 років тому тут у Львові відбувся перший акт політичного терору. 21-річний студент Мирослав Січинський вбив намісника Галичини графа Анджея Потоцького. Після цієї трагедії існував культ Січинського – він став першим першим національним героєм галичан.

14. Антифашистська» істерія, розгорнута владою проти української опозиції, актуалізувала тему: чи взагалі були в історії українські фашисти?
• Історія гілки українського народу – бойків. Чому у 1951 році комуністична влада депортувала їх з рідних земель на степи і як їм вдалося зберегти власну етнічну ідентифікацію?

15. Таємниці найкривавішої в історії людства сутички двох тиранів – Гітлера та Сталіна. Чому донині приховують справжню причину війни, що почалася у червні сорок першого? Чи можна вважати визвольною вітчизняною війною кампанію Радянської Армії у Східній Європі?
• Маловідомі сторінки життя та діяльності першого в історії Галичини Президента – керівника ЗУНР Євгена Петрушевича.

16. Українська Конституція відзначила свій 17-ий день народження. Кучма, Янукович, Ющенко, Тимошенко, Литвин, Медведчук. Чи вони вбивали українську Конституцію? Чи вони її покращували? Цю Конституцію 10 років не переписували, але зрештою зробили це.

17. Корені, причини і витоки конфлікту між українцями і поляками на Волині. Це, напевно, остання така точка в історії, де українська і польська позиція знаходяться дуже далеко. Свідчення та коментарі екс-міністра закордонних справ Польщі, губернатора Волинської області Бориса Клімчука, голови Об’єднання українців Польщі Петра Тими та єдиного етнічного українця у польському парламенті – Мирона Сича.

18. Документ, де вперше було проголошено ідею Незалежності для українського народу. 25 років тому у Львові була оприлюднена Декларація Принципів Української Гельсінської Спілки.
• Унікальні кадри проголошення Української Незалежності. Це сталося не в серпні 91-го, а в липні 90-го, коли Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про Державний Суверенітет України.

19. Андрей Шептицький - постать, яка визначала обличчя галицького українства на початку 20-го століття.
• Чому донині існує переконання, що Андрей Шептицький був «прислужником німецького фашизму»?

20. Ефір присвячено п’ятій річниці воєнного конфлікту, який характеризують як російсько-грузинську війну у серпні 2008-го. Президент Грузії Міхеіл Саакашвілі в ексклюзивному інтерв’ю розповість про таке:
• Чому світова спільнота фактично «сором’язливо заплющила очі» на неприховану агресію Росії проти Грузії?
• Якою була участь американського військового флоту у подіях серпня 2008-го?
• Чи справді грузини вірять у те, що російські вояки колись залишать новозбудовані бази на де-юре території Грузії?

21. Розмова з людьми, яких можна вважати символами боротьби за Самостійність України у другій половині XX століття – з Левком Лук’яненком та Ігорем Калинцем. Левко Лук’яненко продемонструє унікальний артефакт – учнівський зошит, в якому звичайною кульковою ручкою він написав текст Акту про Незалежність, прийнятого Верховною Радою 24 серпня 1991 року.
І ще пан Лук’яненко у розмові з Вахтангом Кіпіані розповість:
• Чому він – уродженець переважно зрусифікованої Чернігівщини – як випускник Московського державного університету, потрапивши в середині 50-х на роботу в Галичину, відчув необхідність продовжувати (після вояків УПА) боротьбу за самостійність України.
• Про десятки підпільних пронезалежницьких груп, які у 50-х – 70-х роках декларували бажання відновити державність України.
• Хто саме спонукав депутата ВР УРСР Лук’яненка дуже оперативно підготувати вікопомний законопроект – текст Акта про Незалежність.
У другій частині програми політв’язень радянських таборів поет Ігор Калинець розповість про власний досвід політичної боротьби у 60-х – 80-х роках (навіть у радянських концтаборах) і згадає про події у Львові на зламі 80-х і 90-х, які передували проголошенню незалежності України.
Крім того, «Історична правда» покаже унікальне відео – виконання українською мовою французької «Марсельєзи». Цей запис зроблено 1919 року у Сполучених Штатах.
Також програма розповість про непересічного колекціонера, який заради хобі – колекціонування ретроавтівок – переселився з великого міста у глухий хутір.

22. 1 вересня 1939 року почалася Друга Світова війна. Сталін і його оточення розраховували, що у горнилі цієї війни мала розпочатися світова революція, яка б звільнила весь світ від буржуазії. Ви побачите дуже цікаву історію про те, як німецький Вермахт та радянська Червона армія зустрілись у бою на вулицях Львова ще у вересні 1939-го.
Програма привідкриє донині маловідомі сторінки історії, які недвозначно свідчать, що у вересні 1939 року Радянський Союз розглядав гітлерівську Німеччину чітко як союзника, узгоджено співпрацюючи з нацистами у різних сферах (не лише в мілітарній).
Зокрема, у програмі йтиметься про такі аспекти обставин початку восени 1939-го військового конфлікту, який розрісся до глобального масштабу:
• Чому мільйони громадян СРСР після прослуховування по радянському державному радіо полум’яних промов Адольфа Гітлера вважали, що німецький фюрер є «майже комуністом»?
• На підставі чого у вищих ешелонах військової еліти Радянського Союзу панувала атмосфера захоплення успіхами німецького Вермахту?
• Чи є об’єктивні підстави вважати, що, попри офіційну (загальновизнану) дату початку II Світової у вересні 39-го, варто визнати, що фактично нацизм почав втілення своїх загарбницьких планів на українській етнічній території, потопивши у крові Карпатську Україну зі столицею у Хусті у березні 1938-го?
• У другій частині програми ітиметься про події вересня 1939-го в Галичині, зокрема й у Львові. Дослідник військової історії Михайло Слободянюк розповість про перший бій, у якому зійшлися німецькі і радянські війська у Львові. І було це не у червні 1941-го, а у вересні 1939-го.

23. 145-річний ювілей створення у Львові товариства «Просвіта» та проведення у Києві Установчого з’їзду Народного Руху України (у вересні 1988 року).
Герой України, прижиттєво класик української літератури, почесний голова Львівської обласної організації «Просвіти» Роман Іваничук у розмові з ведучим у студії «Історичної правди» розповість про минуле та сьогодення українського культурно-просвітницького товариства, яке фактично стало наріжним каменем національно-визвольного руху українців Галичини у XX столітті.
У другій частині програми голова організаційного комітету I з’їзду «Народного Руху України за Перебудову» Микола Поровський привідкриє дотепер маловідомі сторінки обставин, у яких тривала підготовка до цієї вікопомної події. І, власне, про перипетії Установчого з’їзду НРУ.
Зокрема, програма «Історична правда» поінформує:
• Чому завідувач ідеологічного відділу ЦК КПУ Леонід Кравчук категорично не погоджувався на присутність у залі синьо-жовтого прапора і тризуба, які тоді він називав націоналістичними символами?
• Як Народному Рухові України кінця 80-х вдавалося поєднувати у своїх лавах діяльність націоналістів, лібералів, проросійських демократів та політиків, які вірили, що Комуністичну партію СРСР варто реформувати?
• Якою була участь «рухівців» у подіях, що призвели до проголошення незалежності України?

24. Показ та обговорення документального фільму «Золотий Вересень»: про події 1939 року, коли українська держава нарешті возз’єдналась в її теперішніх кордонах, але майже у кожну галицьку родину прийшли репресії, страх, переслідування.

25. Відомий київський журналіст та історик Данило Яневський озвучить власні вкрай нетрадиційні (з точки зору т. зв. класичної історіографії) погляди на діяльність лідерів українського націоналістичного руху у 20-х – 50-х роках XX століття.
Глядачі програми «Історична правда» зможуть стати свідками дискусії ведучого Вахтанга Кіпіані із запрошеним у студію гостем. Зокрема про те, чому саме Данило Яневський робить однозначний висновок, що лідери українського націоналістичного руху (головно ті, що діяли в екзилі) були агентами розвідок багатьох європейських держав.
• Крім того, програма запропонує увазі аудиторії розслідування: чи правомірно (чи є для цього історико-політичні підстави) вважати, що однозначно Українська повстанська армія діяла за вказівками керівників Організації українських націоналістів?
• У другій частині програми розповідь про українську «бондіану»: йтиметься про життя і творчий доробок популярного у Львові 30-х років українського музиканта Богдана Весоловського, званого Бонді. І про те, як головні віхи його життя в Галичині перед еміграцією до Канади можуть слугувати ілюструванням складних процесів, що відбувалися в Західній Україні, починаючи з 1939 року.
• Також «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» розповість про маловідомого на батьківщині українця Пилипа Коновала – кавалера ордена Хреста Вікторії – найвищої та найпочеснішої нагороди за мужність перед лицем ворога, якою можуть бути нагороджені військовики з країн, що підлеглі Британській короні.

26. Волинська трагедія 1943-1944 років – це селянська війна за землю сусіда, а не погроми «геноцидального характеру». На Волині комуністичні агітатори використовували націоналістичні гасла до 1939 року, а в роки Другої світової – українські націоналісти теж вже не цуралися ідеологічних методів, притаманних прихильникам «вчення Леніна».
• Наскільки аргументованими є ці судження говоритиме професор історії Богдан Гудь сьогодні, 1 жовтня, у програмі «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» (о 22 годині на на телеканалі ZIK).
• Богдан Гудь видав у Польщі книгу «Українці і поляки на Наддніпрянщині, Волині і в Східній Галичині у ХІХ і першій половині ХХ століття. Нарис історії етносуспільних конфліктів», у якій автор наводить свої аргументи стосовно причин і наслідків подій на Волині у 1940-х роках.
• На думку історика, причиною кривавого протистояння українців і поляків на Поліссі у першій половині XX століття стали соціальні, а не ідеологічно-політичні причини.
• У другій частині програми мова буде йти про благородну діяльність товариства пошуку жертв війни «Пам’ять», активісти якого розшукують місця загибелі солдатів. Львівські пошуковики проводять перепоховання загиблих воїнів різних армій за християнським звичаєм. Крім того, товариство займається реконструкцією (відтворенням) битв, які точилися на Галичині під час Першої і Другої світових воєн, а також після 1945 року.

27. Про Михайла Грушевського, як про видатного історика, голову Центральної ради та звичайну людину.
• У другій частині програми – про першого національного героя Галичини та про місто, яке побудував Данило Романович.

28. Чи справді 14-го жовтня 42-го року відбулося щось таке, що давало підстави вже багато років говорити про цей день, як про день УПА?
• Хто ж був засновником УПА? Бульба Боровець, чи Клим Савур?
• Київський історик доктор історичних наук, доцент кафедри новітньої історії України Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка Іван Патриляк переконаний, що у лавах Української Повстанської Армії у «пікові» роки навряд, чи було більше, ніж 35 тисяч бійців. А інформація про «сотні тисяч озброєних бандерівців», на його думку, значною мірою базується на звітах представників каральних органів радянської влади, які, прагнучи засвідчити свою «важку роботу», звітували «нагору» про на порядок вищу кількість знищених поставців, аніж було насправді.
• «Якщо, наприклад, у якомусь селі у невеликій криївці вбили двох вояків УПА, то вже у районному центрі вирішували, що треба звітувати про 20 убитих упівців. І коли інформація про цю акцію доходила до Москви, то на рівні обласного центру і Києва кількість ліквідованих «озброєних ворогів радянської влади» зростала у кілька і, навіть, кільканадцять разів», -- вважає І. Патриляк.
• Підтвердження цих та інших своїх висновків стосовно правди про героїчну боротьбу українських патріотів у складі УПА проти різних окупантів у 40-50-их роках столичний експерт І. Патриляк викладе у спілкуванні з ведучим програми «Історична Правда» Вахтангом Кіпіані.

29. Програма, присвячена 125-річчю від дня народження видатного політика і полководця Нестора Махна, проаналізує, наскільки образ «батька-анархіста», створений радянською кіноіндустрією, відповідає фактам? Якою людиною він був насправді?
Нестор Махно – завдяки старанням радянських пропагандистів більше, ніж півстоліття, для більшості людей асоціювався з підлим шахраєм, який ладний забрати в людини останню свитину.
Люди, які дивилися радянське кіно про роки громадянської війни, бачили Махна неврівноваженим бандитом з великої дороги, який хильнувши оковитої мав, наприклад, звичку вправлятися у стрільбі з вогнепальної зброї.
Проте легенди та народні перекази, більше того - історичні документи зображають цього чоловіка геть інакше. Ким же тоді насправді був, та що за душею мав, такий облюбований радянськими кінематографами селянський ватажок – Махно?
…Бунтарський характер Нестора Махна проявився ще змалечку. Хлопець з незаможної, багатодітної родини змушений був працювати на полях поміщиків та колоністів, і завжди конфліктував з хазяями. Протестував проти спроб принизити його, тому як тільки міг помститися, шкодив. А коли подорослішав не вагаючись вступив до лав анархістської організації «Спілки бідних хліборобів», що діяла на тодішній Катеринославщині.
«Спілка бідних хліборобів» трималася на ентузіазмі, а точніше – на грабунку багатих. Нестор Махно разом з побратимами-анархістами зі Спілки у паперових чорних масках вривався до місцевих торговців та вимагав по 500 рублів для «бідних хліборобів». За такі розбійницькі напади поліцейські не раз його затримували. Але невдовзі все одно відпускали додому.
Проте невдовзі власті вирішили ліквідувати Спілку бідних хліборобів. І вистежили її керівників. Цього разу Махна арештували. Його разом з іншими гуляйпільськими анархістами засудили до страти через повішання. Однак, Нестора від страшного вироку врятувала помилка у метриці. За документами Нестор ще на один рік занадто молодим – тобто неповнолітнім, щоби його могли стратити. Махна просто запроторили у тюрму. Відсиджував він тривалий термін у знаменитій Бутирській тюрмі у Москві.
Завдяки Лютневій революції 1917 року Нестор Махно зумів вдихнути подих волі уже через шість років. Вийшов з тюрми за амністією від Тимчасового уряду. Після «тюремних університетів» повернувся він на батьківщину вже ідейним анархістом. Майже фанатиком. І заснував в Гуляйполі Селянську спілку. Анархістського спрямування, звісно.
Нестор Іванович декларував опір будь-якій владі, яка могли би експлуатувати людей праці. І для захисту трударів організував свою армію, яка, з поміж іншого, виступала проти армії УНР та її австро-німецьких союзників. Махно ще виправдовував криваві розправи повстанців над поміщиками та всілякими іншими експлуататорами і окупантами.
Армію Махна тоді відверто боялися. На полі бою це військо діяло вишукано, інколи розігруючи хитрі майже театральні дійства та практикуючі оригінальні маневри. Озброєні махновці також зажили слави як вояки, які зовсім не шкодують своїх ворогів.
У ці смутні роки авторитет Махна зростав. У 1919-му році його загони налічували до ста тисяч бійців. Але навіть на чолі такого чисельного війська батько-анархіст не зумів подолати пристрасті до алкоголю.
Галичина також була у планах Махна. Коли у 21 році армія батька зазнала непоправних втрат від більшовиків на чолі з Фрунзе. Махно пропонував здійснити рейд у Галичину. І за допомогою уже галичан створити нову армію, яка змогла б повернутися у степову Україну. Однак, командири його не підтримали.
Пізніше Нестору Махну як людині, яку радянська влада у оголосила «поза законом» через анархізм та боротьбу з більшовиками, навіть в еміграції намагалися приписати антиєврейські погроми.
Проте найдовше ходили легенди про золото, яке ніби-то ховав у своїх мішках батько Махно. Є свідчення, що ці скарби радянські спецслужби шукали аж до кінця 50-х років.
Попри те, що про постать Махна досі дискутують, однак він залишається найяскравішою і найхаризматичнішою постаттю селянського руху в Україні 17-21 років минулого століття.
• Відомий історик, декан історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка Роман Шуст збирає гроші. Паперові. І показав глядачам «Історичної правди з Вахтангом Кіпіані» свою колекцію.
У Романа Шуста є чотири альбоми з колекцією банкнот. Загалом це близько півтисячі різних купюр. За екземплярами можна вчити українську історію.
Ринські увійшли в обіг ще з часів, коли Австрія воювала з Наполеонівською Францією. На таких купюрах були написи усіма мовами імперії.
Такі гроші було легко підробити. За шахрайство могли посадити до в’язниці. Найчастіше фальшивками дурили неграмотних селян. Хоча були і цікавіші випадки.
Австро-угорські гроші початку 20 століття підробити уже було важче. Вони мали водяні знаки. З одного боку – напис німецькою, з іншого – угорською.
Перші українські купюри почали друкувати у 1917-му році. Це були гроші Української Народної республіки.
На банкноті написи чотирма мовами – українською, польською, російською, івритом. Це єдина українська купюра, що показувала усю багатонаціональність країни.
До влади у Києві прийшов гетьман Скоропадський а з ним і нові гроші. Вони були в обігу найдовше.
Українські гривні друкували в Берліні. Часто при транспортуванні цих грошей ризикували життям.
Як розмінний грошовий знак використовували шаги. Паперові купюри використовували замість монет.
Є у колекції Романа Мар’яновича і лотерейні білети. Їх випускали доброчинні організації під час Другої Світової війни.
Свої банкноти мала і УПА. Тим, хто здавав гроші для повстанців, видавали бофони. Своєрідні квитанції від бойового фонду.
Випускати свої гроші могли дозволити собі і окремі міста. У колекції професора Шуста є купюри з Бродів, Кременця та Золочева.

30. Чи можна вважати боротьбою двох патріотизмів кількатижневі бої за Львів у листопаді 1918 року?
• Чому на 23-му році незалежності залишається так багато запитань про діяльність КДБ в Україні?
• Що знають кияни про те, яка подія відбулася 1 листопада 18-го року у Львові?
• Cюжет про те, якими були події жовтня-листопада 18-го року у Львові. Але не українськими, а польськими очима
7 жовтня 1918-го поляки -- представники Регенційної влади – тобто державної адміністрації Австро-Угорщини проголосили маніфест, у якому декларували після розвалу імперії бажання створити незалежну польську державу. Львову і Східній Галичині у такому новому польському сценарії з самого початку відводилася особлива роль.
Поляки запевняли, що після проголошення держави зі столицею у Варшаві, Європа отримуватиме нафту з Галичини на кращих умовах. Крім того, за підтримки впливових осіб зі Сполучених Штатів та держав Антанти у Парижі створили Польський національний комітет – предтечу уряду незалежної Речі Посполитої.
Відтак, в Кракові уже 28 жовтня проголошено: керівництво відродженої Польщі перебере на себе всю владу. У Східній Галичині також. Польська делегація готувалася прибути до Львова з таким завданням 2 листопада. Наступного дня після великого католицького свята – Дня всіх святих. Українці зіграли на випередження.
Проте львівські поляки досить швидко оговталися від цього потрясіння. Вже по обіді 1 листопада почали організовувати перші загони, які мали протистояти українцям, які влаштували переворот у місті. У перший день листопада 18-го українці ще контролювали центр Львова і всі стратегічні пункти – Ратушу, урядові будинки Галицького сейму, пошту, вокзал та навіть військовий комплекс -- Цитадель.
Формування і озброєння загонів польських добровольців почалося у південно-західній частині міста. Одним із центрів початку організованого опору поляків був будинок техніків на теперішній вулиці Горбачевського. Там жили студенти Львівської Політехніки.
А молодші охотники, часто шкільного віку, приходили до тодішньої гімназії імені Генрика Сєнкєвіча. Тепер це вулиця Залізняка. Сюди ж стягувалася зброя.
Польські діти здебільшого розклеювали агітки з закликом повставати проти української влади і, навіть, з закликами стріляти в українських вояків з горищ будинків.
Львів перетворився на суцільну лінію фронту. Але без чіткої лінії протистояння. Загони з обох боків маневрували і вуличні бої спорадично виникали в різних районах міста.
Ще в перших числах листопада 18-го польські підрозділи зайняли західну частину Львова, включно з залізничним Двірцем. З кожним днем поляки щоразу більше витісняли українських вояків з міста. І 22-го числа українські загони повністю залишили місто, яке мало бути столицею Західно-Української республіки.
Сучасні історики підтверджують, що тамта українсько-польська війна була однаково трагічною для обох народів.
Тепер українцям і полякам залишилося знайти мужність порозумітись стосовно інших болючих сторінок спільної історії.
• Які секрети зберігає архів сьогоднішнього СБУ. Чи архіви КГБ вже доступні для українців?
Вересень 1991-го . В повітрі ейфорія від недавно проголошеної незалежності. Нова держава потребує нового захисту. Верховна Рада приймає закон Про створення служби національної безпеки і ліквідовує КДБ. Здавалося б – все, історія структури, яка роками тримала руку на шиї українців, закінчилась. Та чи так це насправді?
Серед рядових працівників КДБ у той час були вже ті, що підтримували демократичні процеси в країні. А от керівництво завжди боялося послаблення в національному питанні. Якщо людину хоч раз називали ворогом держави, іншого сценарію, як ув’язнення, для неї – не було. Олександр Скіпальський пригадує, як КДБ організовувала докази проти В’ячеслава Чорновола.
… Кінець вісімдесятих років – масових ув’язнень уже немає. Чекістів зобов’язують щоразу частіше говорити про гласність та формувати у громадськості образ захисника. Проте змінити давні методи роботи виявилось не так легко.
… Орест Шейка у 1987-мому був першим головою молодіжного товариства Лева. Йому часто приходили листи з інших республік від керівників демократичних організацій.
У 1989-му 5 управління, яке вело ідеологічну боротьбу, ліквідували. Однак стежити за представниками націоналістичних організацій КДБ ніколи не припиняло.
Коли товариство Лева організувало конференцію для представників патріотичних організацій з різних республік Союзу, КДБ зробило все, аби перешкодити зустрічі.
Якщо «кадебістам» не вдавалося зірвати акції молодіжних організацій, то вони намагалися їх …очолити.
Розуміючи, що всесоюзна комуністична партія доживає останні дні, керівництво КДБ почало активно знищувати свої архіви. У 1989-му почали вивозити архіви з Львівської, Тернопільської, Волинської, Чернівецької областей.
Микола Посівнич досліджує історію УПА. Відколи у 2007-мому СБУ відкрила деякі свої архіви, йому не раз доводилось в них працювати. З роботи – 11 томів літописів УПА і ще більше відкритих запитань, на які мабуть вже не можна знайти відповіді.
Коли КДБ ліквідували, частина керівництва перейшла у нову, вже українську службу безпеки.
У вересні 1991-го Олександр Скіпальський очолив українську контррозвідку. З часом офіцерам заборонили брати участь у патріотичному русі, а національно налаштованих витиснули з посад. Матеріали архівів, у яких йдеться про роботу КДБ у 80-х роках є особливо засекречені і вільного доступу до них досьогодні немає.

31. 7 листопада... Багато років саме цей день був головним святом радянської держави. Як більшовицька революція відбилася на житті галицьких українців?
• Доктор історичних наук Ярослав Грицак про перипетії навколо пам’ятної дошки Іванові Франку у Віденському університеті, де навчався Каменяр. Деякі представники єврейських організацій звинувачують Франка у пропаганді антисемітизму і вимагають ліквідувати пам’ятну дошку.
Актуальна тема. Інтернет вибухнув. З’явилася інформація, що незабаром у місті Відні – столиці Австрії – незабаром буде демонтовано пам’ятник видатному українському письменнику Іванові Франкові. Першим, хто поширив цю інформацію був єврейський активіст з однієї організації, які представляє вихідців з колишнього радянського союзу. Потім інформацію підтримав народний депутат Колєснічєнко з партії регіонів. Відтак, журналісти, історики, громадськість почали хвилюватись: що ж таки буде з пам’ятником Франка. І тепер ми знаємо точно. Ярослав Грицак для «Історичної Правди».
• Щоби не складалося враження, що «ліва» ідея – це винахід більшовиків, пропонуємо подивитись сюжет. Про те, як почали на Галичині відзначати «ліві» свята. 1-ше травня 1890-го року.
…Львів 1890-го року. У місті помітно зростає кількість нужденних. Вони рояться натовпами коло брам і благають перехожих про милостиню. Це безробітні. Звичним місцем, де збиралися ці нещасні люди тоді була площа Святого Духа. Тепер це площа Івана Підкови, а також вулиця Гетьманська – нині проспект Свободи.
У 1890-му з майже 70-ти тисяч мешканців Львова – близько 20-ти тисяч були робітниками. Як правило тодішній пролетаріат переважно ледве виживав.
Майже доведені до відчаю тисячі трудяг з такими злиднями миритися вже не могли. Тож львівські робітники у березні на зборах ремісничо-робітничного товариства «Гвязда» вирішують страйкувати. Одним із агітаторів такої акції протесту виступає друкарський челядник Антін Маньковський.
Тоді на зборах львівські робітники вирішують бути солідарними з ремісниками з інших країн та зібратися разом 1 травня, щоби на повний голос заявити про свої біди. Тим більше, що так діяти робітникам рекомендував у 1889-му конгрес 2-го Інтернаціоналу, який проходив у Парижі. У пам’ять про трагічний виступ чиказьких робітників, які 1 травня 1886-го вперше у світовій історії організовано виступили на захист прав трудового люду.
До Ратуші 1 травня прийшли сотні львів’ян. Згідно з поліцейськими звітами прибуло близько двох тисяч людей. Найактивніші брали участь у зборах у сесійній залі Ратуші, інші чекали на рішення цієї наради на площі Ринок.
Окрім цього збори, за пропозицією друкарського челядника Юліяна Обірека, без дискусії вирішили заснувати на випадок стихійного безробіття «робітниче допомогове товариство».
Врешті збори одноголосно схвалили всі прийняті пропозиції, в тому числі щодо введення обов’язкового навчання до 14-ти річного віку і про 8-ми годинний робочий день. І оформили на зборах щодо пропозицій петицію в австрійський парламент.
Відтоді ці першотравневі збори робітників у Львові стали традицією, яку запозичили й інші міста Східної Галичини.
А вже через кілька років львівські робітники навчилися відстоювати свої права не лише на словах, а й організовуючи потужні страйки.
А після 39-го року, коли Львів став частиною Радянського Союзу і після війни відзначення дня 1-го травня особливо не відрізнялося від імпрез, які проходи у великих містах СРСР. У цей день обов’язковою була хода – демонстрація трудящих, які мали радісно декларувати підтримку Компартії та ідей керівників КПРС.
Відтак, з часом першотравневі демонстрації перетворилися більше на порадію, і стали для більшості громадян просто черговим вихідним, святкуванням, а не виявом справжньої солідарності робітників, як це було колись.
А через 99 років після першого організованого виступу львівських робітників – у 1989-му центром Львова знову прокотилася демонстрація трудящих. Але йшла вона вже переважно під синьо-жовтими прапорами і з гаслами про незалежність України.

32. Як воювали французи з росіянами у 1812 році на території Західної України!
Дружина багаторічного політв'язня про маловідомі факти антирадянської діяльності.
А також сенсація! Перший в історії тиражований запис національного гімну «Ще не вмерла Україна!», зроблений у 1916 році!
• Українці агресивно не сприймали свобод, які 1812 року ніс Наполеон
Українські еліти і маси селянства під час французько-російської війни 1812 року з усіх сил намагалися засвідчити вірнопідданство російському самодержцю Олександрові I. Попри те, що Наполеон Бонапарт планував надати громадянам на завойованих територіях Російської імперії значні національні, громадянські та релігійні свободи.
Тодішня Україна просто була неготовою сприйняти ті свободи, які ніс зі своїм військом Бонапарт. Відтак нащадки козацьких родів, які очолили народний спротив французької армії у 1812 році, стали вагомим чинником, що призвів до саме такого висліду військової кампанії, яка могла змінити історію всієї Європи.
Про це у програмі «Історична правда» в дискусії з ведучим Вахтангом Кіпіані заявив доктор історичних наук, завідувач кафедри всесвітньої історії Українського католицького університету Вадим Ададуров.
«При цьому варто наголосити, що про ніяку можливість утворення української козацької держави у планах Наполеона не йшлося. Це міф, який, на жаль, дотепер є популярним у нашій історіографії. Йшлося не більш ніж про утворення на завойованих французами землях кількох герцогств і маріонеткового Волинського королівства. Не більше», – наголосив пан Ададуров.
«Історична правда» покаже сюжет про реальні бої, які вели французи з росіянами в Західній Україні 1812 року, здебільшого на Волині.
• Іншою головною темою програми стане розповідь про дружин видатних українських дисидентів – політичних в’язнів радянських таборів. Ці жінки не лише молитвами, а й реальними вчинками допомагали своїм чоловікам, які стали на прю з комуністичною системою. У студії програми вдова видатного політв’язня-націоналіста Івана Геля розповість про маловідомі факти, пов’язані з життям і антирадянською діяльністю не лише Івана Андрійовича, а й В’ячеслава Чорновола, Михайла Гориня, Зеновія Красівського та інших нині вже легендарних особистостей національно-визвольного руху українців другої половини XX століття.
• Крім того, «Історична правда» запропонує глядачам сенсацію – перший в історії тиражований на грампластинках запис національного гімну «Ще не вмерла Україна!», зроблений 1916 року на всесвітньовідомій студії «Columbia» у США.
• Також в ефірі програми прозвучить перше інтерв’ю (записане 24 жовтня 1990 р.) ще донедавна головного ідеолога Компартії України Леоніда Кравчука для «Радіо Свобода». Чимало аргументів і тез, які тоді виголошував Леонід Макарович, можна вважати актуальними і нині.

По сюжету:
Наполеонівські війни на території Західної України.
Пасмо волосся Наполеона Бонапарта до Львівського історичного музею потрапило у 40-му році, коли Радянська влада розформовувала колекції музею князів Любомирських. Натомість туди частинка тіла великого полководця потрапила як дар графа Казимира Стадницького, про що свідчить підпис на медальйоні. Останній, кажуть науковці, походив із шляхетної польської сім’ї і, швидше за все, на боці Бонапарта воював хтось із його близьких родичів. Не дивно, саме на Наполеона сусіди українців покладали надії на відродження великої Польщі, яку окупувала Росія.
Науковці кажуть – досі не вкладається в голову як імператор Франції зміг програти… Пройшло більш ніж 200 років, але навіть його волосся досі випромінює сильну енергетику.
Дідусь Митрополита УГКЦ Андрея Шептицького – класик польської літератури Александр Фредро в армію Наполеона пішов не випадково. Він з юності був національно свідомим і, як і багато інших, вірив, що саме француз допоможе Польщі відвоювати свою незалежність, яку вона втратила у 1795 році. Нагадаємо, що тоді державу між собою поділили Австрія, Росія та Пруссія.
Кажуть, що Фредро не просто воював. Він воював по-геройськи. Дійшов до Москви і отримав престижну нагороду -- Золотий Хрест Virtuti Militari.
Коли ж Бонапарт зазнає фіаско майстер слова поїде додому, на Львівщину, знову вдасться до літературної праці і напише рядки «Виїхали разом, але з різних побудок: Наполеон на Ельбу, а я собі до Рудок». Знавці польської літератури цитують їх і досі...
Просторі поля, обмілілі ріки, озера і славнозвісні волинські ліси. Ця територія кампанію 1812 року пам’ятає дуже добре. Свого часу у деяких місцях земля була буквально зрошена кров’ю, а кістки виорювали ще довгі роки по її закінченні. Не дивно, адже саме через Волинь на Москву мали пройти війська австрійського генерала Карла Шварценберга і пізніше з’єднатися з основною армією. Перші сутички там розпочалися уже в серпні.
Серед експонатів Любомильського краєзнавчого музею чи не найбільша кількість – гарматних ядер. Цьому два пояснення. По-перше, саме там неприятелі з’ясовували хто сильніший за допомогою артилерійської дуелі. По-друге, навіть за 200 років важкий чавун не проржавіє.
Окрім Любомля бойові дії на Волині точилися ще в кількох локаціях. Біля річки Турії російська і французькі армії вкотре зійшлися в артилерійському двобої. Причому, як з одного боку, так і з іншого військами керували досвідчені інженери, військовики та стратеги.
Зрештою, після низки боїв на Волині російському війську таки вдалося відкинути неприятеля до лінії Брест-Кобрин-Пінськ. 30 тисяч вояків, на яких так сподівався Наполеон, до Москви так і не дійшли...
Та цікавий цей край навіть не своїми боями, а історіями, що були дотичними до них. У селах, містах і містечках досі можна відшукати якісь цікавинки. Чи не найбільше їх у Володимирі-Волинському, де знаходився штаб російського генерала Олександра Тормасова. Для своєї штаб-квартири високий військовий чин обрав Домініканський монастир...
З числа мешканців Волині у 1812 р. рекрутів у свої лави набирало як командування Наполеона, так і генерали Олександра I. Свідченням цього є оригінал так званої «Квитанції» з відповідними печатками російської імперії.
За кого ж воювати самі українці вагалися; якщо шляхтичі і знать майже однозначно підтримували французів, то простолюдини до іноземних військ ставилися двояко. Одні справді покладали надії на визволення від росіян. Інші люто ненавиділи, бо перш за все наполеонівське військо асоціювали з грабунками і мародерством. Поляки, які входили до складу полків Бонапарта, і були католиками, частоне гребували грабунком церков. Скажімо, з цього собору Успіння Пресвятої Богородиці, що у Володимиру-Волинському вони забрали церковну касу та усе золото-срібло…
Важко сказати, яка доля чекала б на Україну, якби перемогу усе-таки здобула армія Наполеона. Швидше за усе ніякої незалежності наші землі так і не отримали б. Принаймні, жодних ініціатив від уряду Франції, щодо статусу України за увесь передвоєнний і воєнний час не поступало. Наша земля традиційно була стала розмінною монетою в імперських інтересах потужніших сусідів...
• Як жінки українських політв’язнів допомагали своїм чоловікам.
Ярослава Левкович, у дівоцтві Романина, познайомилася зі своїм чоловіком -- чотовим Воєнної округи УПА «Буг» Василем Левковичем -- коли ще була районовою провідницею Українського Червоного Хреста на Радехівщині. Однак, доля цих двох людей звела не на батьківщині, а уже в неволі. У засланні у Воркуті.
У молодої сім’ї 57-го у таборі народився син Роман. З табору пані Ярослава вийшла у 59-му. З двома дітьми на руках їй за амністією дозволили не досиджувати 12-ти річний термін ув’язнення. Чоловікові, який залишився за гратами, дружина допомагала як могла.
Кадебісти тоді намовляли жінку, аби вона покаялася і переконала свого чоловіка публічно визнати «злочиних проти радянської влади». Однак чотовий УПА робити такі зізнання відмовлявся. Дружина його і надалі у всьому підтримувала. Василь Левкович вийшов на волю лише через 25 років, у 72-му.
Пригадує тюремні будні чоловіка-дисидента шістедисятника і пані Ольга -- дружина Михайла Гориня. Каже, коли приїжджала до чолвіка у табір в Мордовію, то намагалася вловити кожен його знак і натяк. Бо знала, що Михайло їй обов’язково щось передасть на волю. Деякі зустрічі вони пам’ятає ніби це було вчора.
Пані Ольга пригадує, що тоді передала записку від політв’язнів в ООН. Але не завжди така допомога і навіть подекуди відчайдушність жінок йшла чоловікам політзекам на користь. Так одного разу пані Горинь передала Михайлові у табір підпільну літературу. Зокрема, книгу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм та русифікація».
Дружини політв’язнів намагалися переправити за колючий дріт будь-що, що могло би підтримувати дух ув’язнених. Так один із політв’язнів, вояк Української Повстанської Армії, Іван Підляшецький весь термін відсидки носив вшитий матір’ю в одяг національний прапор із текстом молитви. Такі вишивки багатьох чоловіків значною мірою і тримали при житті навіть у нелюдських умовах концтаборів.

33. Еміграція з Галичини. Як все починалося? З якої волі та від якої біди люди тікали світ за очі? Діяльність Комітету захисту Української греко-католицької церкви: цікаві факти історії створення.
• Як Степан Хмара президентові Франції на Горбачова скаржився.
«Напередодні візитів генсека КПРС Михайла Горбачова у демократичні держави ми відносили у посольства звернення до керівників цих держав з проханням підтримати прагнення українських греко-католиків відновити свою Церкву. В амбасадах ці наші заяви приймали і дійсно передавали президентам і прем’єр-міністрам. І під час візиту Горбачова до Франції президент Франсуа Міттеран прямо запитав лідера СРСР: коли вирішите питання Греко-Католицької церкви в Україні. Одним словом, Міттеран засоромив Горбачова».
Про це у програмі «Історична Правда» у дискусії з ведучим – Вахтангом Кіпіані – заявив один із керівників Руху за Відродження УГКЦ Степан Хмара, розповідаючи про перипетії акції протесту греко-католиків України у Москві влітку 1988 р.
Розповідь про події, які передували виходу з підпілля УГКЦ наприкінці 80-х років – одна з головних тем телепрограми.
«Наша акція в Москві була однозначно вдалою. Вона стала темою міжнародного значення. І вже у 1989 р. Горбачов дав відповідну вказівку, і греко-католики могли вільно реєструвати свої громади і відправляти Богослужіння у своїх храмах», – додав С. Хмара.
• Іншою темою програми стане аналіз причин масової еміграції українців з Галичини, Волині, Закарпаття і Буковини наприкінці XIX і на початку XX ст. Дослідник цієї теми – завідувач кафедри нової та новітньої історії ЛНУ ім. І. Франка Степан Качараба розповість про українців, які мешкали навіть у пустелі Гобі та про чоловіка на прізвище Макогон, якого вважають першим українським переселенцем до Сполучених Штатів Америки (ще у XVIII ст.).

По сюжету:
Чутки та оповідання про еміграцію в Галичині 100 років тому.
Своєрідною сваркою Івана Дідуха з птахою розпочинаються перші кадри фільму «Камінний хрест», який відзняли за новелою Василя Стефаника. Його, на рівні із стрічкою «Земля» Олександра Довженка вважають шедевром українського кіно. Не дивно, бо за допомогою метафор режисерам дуже добре вдалося передати атмосферу, що панувала в Галичині наприкінці XIX століття. Це убоге, напівголодне існування, а насамперед — брак землі, коли кожен клаптик грунту був на вагу золота. Напевне саме тому Івана Дідуха, який з мішком гною піднімається на гору, відзняли з висоти пташиного лету. Видно, як ландшафт тяжіє над людиною, а вона – ніби та мураха, що несе свою важку ношу…
Таку важку ношу під владою Австро-Угорщини та Польщі ніс не тільки головний герой стрічки, а мільйони українців. Вони жили у суцільних злиднях. Ніби і на власній землі, але як раби. У результаті буковинцям, закарпатцям та галичанам не залишалося іншого виходу, як шукати кращої долі у далеких краях. Навіть якщо цей шлях пролягав через океан.
Нужда була не єдиною причиною масової еміграції населення. У великих повітових містах проводилася потужна інформаційна кампанія. Сполучені Штати, Канада, Бразилія, що в той час активно розвивалися, шукали дешеву робочу силу. Ставку робили на працелюбних і слухняних європейців, а особливо тих, що жили під гнітом Австро-Угорщини. У клієнтах були зацікавлені і великі мореплавні кампанії, яким необхідно було збільшувати пасажиропотік. Не дивно, що усі вони змальовували заморські держави, як краї з молочними ріками та кисельними берегами. З тих часів і до наших днів дійшло чимало рекламних буклетів, де навіть збереглися адреси фірм у Тернополі, Львові, Станіславі, що вербували людей до праці. Цей, у газетний розмір, найпопулярніший. У ньому в подробицях розповідається про хліборобську країну Техас: який там клімат, заробітна плата, скільки вільної землі і які землеробські культури найбільш добре почувають себе на місцевих грунтах.
Тільки на перший погляд потрапити на заробітки могли усі. Насправді навіть тоді існував жорсткий відбір. Потенційний мігрант мав показати довідки про свій соціальний і майновий стан, характеристику від війта, бути молодим і здоровим. Перший медичний огляд проводили у Гамбурзі. Наступний — на місці призначення. Окрім того, жінки та дівчата могли виїжджати тільки у супроводі чоловіків. Інакше за кордон їх просто не випустили б. Та найголовніше – заробітчани насамперед мали бути моральними…
На раритетних фотокартках зафіксовано піонерів емігрантського руху. Це Василь Єленяк і Іван Пилипів. Якщо у вересні 1492 Колумб відкрив Америку, то два куми із села Небилова теперішньої Івано-Франківської області 7 вересня 1891 року проторували дорогу до Канади.
Хоча українські першопрохідці і агітували краян їхати за ними та умови в далеких краях спершу були жахливими. Часто людей просто викидали на березі і вони залишалися із своїми проблемами наодинці. Далі чоловіки працювали або лісорубами, або рільниками, або у шахтах. Жінки прибирали чужі помешкання, прали одяг, доглядали за дітьми. Жили у приміщеннях, які годилися хіба що для худоби. Та повернутися назад їх не могло змусити навіть таке пекло. Вдома було ще гірше…
Науковці стверджують – відмінною рисою українців від решти мігрантів є те, що вони практично не асимілювалися з місцевим населенням. Скажімо, і в Канаді, і в Америці було достатньо своїх церков, але навіть священик мав бути українцем. Це добре видно з цього листа в Галичину, де поселенці пишуть:
«Від сошествія Святого Духа ще не був у нас Священик – а вже багато похоронено без нього, а много чекають Святого хрещення. А може би ваше Преосвященство взяло нас в свою опіку. Церква уже робиться, а станцію для священика вишукаємо тимчасово…».
Іван Гречко пригадує – свого часу відвідав усі найбільші громади українців за кордоном. Не один раз доводилося бувати в Америці, Канаді, Австралії. Звідти привіз кілька контейнерів книжок, з яких у Львові на початку дев’яностих сформували бібліотеку діаспорної літератури. Після Радянського Союзу, де усі книги проходили жорстку цензуру і оспівували партію та вождів, це був ніби ковток свіжого повітря…
Минуло лише одне століття. Діти і внуки тих, що ступили з корабельних трюмів на невідому землю, стали повноправними громадянами чужих країн. Напевне саме тому еміграція з нашої держави продовжується і в останнє десятиліття сягнула небачених масштабів. Як і раніше людей у світи жене дві причини. Перша -- біда. Інша -- реклама. Реклама більш захищеного і кращого життя, що їх пропонують розвинені країни.
• Як діяв комітет захисту української католицької церкви.
На відео кадри підпільного богослужіння греко-католиків на цвинтарях воїнів УПА. Перше відео, яке вдалося відзняти священикам.
Святу літургію у червні 88-го відправляє отець Матей Гаврилів із комітету захисту Української греко-католицької церкви. Це нелегальна служба на горі Яворина,біля села Липа на Івано-Франківщині. На літургію на могили українців прийшло 18 вірних греко-католиків…
Отець Матей Гаврилів досі добре пам’ятає цю святу службу Божу на Яворині. Оскільки тоді був активістом. Комітету захисту української греко-католицької церкви, який очолював політв’язень Іван Гель.
Добре пригадує перші і спроби легалізувати греко-католицьку церкву і дружина керівника цього Комітету – Марія Гель. Адже засідання зазвичай проходили у помешканні сім’ї Гелів – у Львові на вулиці Масарика, 8.
Католицькі діячі вирішили організувати кампанію повернення церкві легального статусу. Навіть збирали підписи до Верховної Ради СРСР з вимогою відновити офіційну діяльність Греко-католицької Церкви. Окрім цього, активісти почали видавати самвидавний журнал «Християнський голос».
А вже в серпні 87-го року, коли група українських греко-католицьких священиків на чолі з єпископом Павлом Василиком та Іваном Семедієм закликала Папу Римського, Івана Павла II, щоб він підтримав всіма можливими способами легалізацію Української греко-католицької церкви в СРСР.
Водночас комітет почав впроваджувати нові методи боротьби за відновлення УГКЦ у містах і селах Західної України.
Через рік комітет організував дуже важливий публічний захід - у 89-му, 26 лютого у Львові відбулося урочисте богослужіння на честь святкування від дня народження Тараса Шевченка, яке провели два священики. Греко-католицький отець Михайло Волошин і православний отець Михайло Нискогуз. Після цього богослужіння отець Нискогуз наважився разом зі своїми вірянами села Стара Сіль, що на Старосамбірщині, першими перейти у лоно УГКЦ.
Пізніше у Львові, із травня 89-го біля колишнього монастиря кармеліток босих, греко-католицькі священики почали щонеділі служити Літургії.
Однак, найбільш грандіозним став похід греко-католиків вулицями Львова до собору Святого Юра 17 вересня 89-го. Тоді зібралося від 250 до 300 тисяч вірян, які показали владі, що хай там як, а вони боротимуться до кінця за свою Церкву.
Греко-Католики Західної України відчули впевненість, що їхні вимоги комуністична влада ігнорувати вже не зможе. Хоча тому, що акція з вимогами легалізації Католицької Церкви у Москві на Арбаті спровокувала розголос у всьому світі.
• Приватна колекція: Ігор Юрій малює ікони на камінні.

34. Тема, яка об'єднує всю Україну - пам'ять про голодну смерть. Якою вона є на сході та на заході нашої держави? Гучне вбивство у Львові, яке стало відповіддю Західної України на голодомор.
Експерт: Це галичани домоглися розгляду Голодомору у Лізі Націй.
Великий голод у радянській Україні справив настільки велике враження на українців, які були тоді громадянами Польщі, що у липні 1933 р. у Львові понад 40 громадських організацій створили понадпартійний Комітету рятунку України.
По сюжету:
Сюжет про гучний терористичний акт, який організували у 1933 р. у Львові українські націоналісти, протестуючи проти Голодомору в УРСР.
… До атентату, а простіше кажучи – вбивства з політичних мотивів, провід ОУН готувався дуже довго і ретельно. Українці добре розуміли, що в умовах тотальної інформаційної блокади з боку СРСР, іншої можливості заявити світові про голодомор просто не було. Відтак, у червні 1933 року, на конференції у Берліні, Степан Бандера приймає рішення ліквідувати радянського консула у Львові.
Здійснити вирок висловлюють бажання більше десятка членів ОУН, однак жоден з них для терористичної акції не підходить. Причина цьому проста – володіти зброєю і влучно стріляти виявляється замало… Перед потенційним вбивцею стояли набагато складніші завдання; мати вольовий характер, зуміти здатися живим у руки польській поліції, а головне – бути інтелігентним і вміти добре говорити, щоб згодом на суді виважено пояснити свій вчинок. Усіма такими якостями був наділений син бідного галицького селянина - Микола Лемик. Додатково на його користь зіграв і юний вік…
Технічною підготовкою до атентату керували бойові референти ОУН Роман Шухевич та Богдан Підгайний, а увесь процес контролював безпосередньо сам Степан Бандера. Кілька разів він навіть зустрічався з юнаком у Львові і давав інструкції, як саме поводити себе під час і після замаху.
Також один з підпільників відвідав консульство і в деталях змалював на папері внутрішнє його облаштування: де сидить охорона, в якій частині будинку знаходиться кабінет самого консула і як він виглядає. Саме ж вбивство запланували на 21 жовтня. Останню ніч Лемик провів в одному з готелів міста. Ще раз перевірив зброю і попросив друзів про послугу…
…Лемик підходить до будинку консульства. Тричі телефонує у двері і домагається зустрічі з консулом. Мовляв, хочу виїхати до сестри на Східну Україну. Коли його запитують чи має він запрошення від родичів, той замість паперів витягує з внутрішньої кишені пістолет і холоднокровно стріляє у службовця. Від отриманих поранень російський дипломат миттєво помирає на місці. Як виявляється кулі оунівця дісталися не консулу Голубу, як це планувалося спочатку, а високопоставленому кремлівському чиновникові – Григорію Майлову, що в той час інспектував діяльність дипломатичних установ…
Після ліквідації чекіста Лемик бере під приціл охорону і заявляє, що готовий добровільно здатися у руки поліції. Викидає пістолет і у результаті потрапляє у карцер. В той час інцидент набуває нечуваного розголосу. Не дивно, бо серед білої днини у Львові ліквідували особу, що діяла від імені самого Йосипа Сталіна. Щоб не вступати у конфлікт з Радянським Союзом поляки не відкладають справу у довгий ящик і уже за кілька днів оголошують про початок суду.
Захищати бойовика зголосилися практично усі українські адвокати, серед яких був і дядько Романа Шухевича — Степан Шухевич. Під тиском СРСР спершу поляки хотіли засудити бойовика до смертної кари, але на перешкоді стало його неповноліття. Провід ОУН усе передбачив до найменших нюансів. На суді Микола Лемик чітко розповідає про мотиви злочину, про те, що вбивство зроблене суто з політичних міркувань і має на меті привернути увагу до страшного голодомору, який триває на великій Україні. За якийсь час його слова процитують більшість газет та радіостанцій світу. Микола Лемик стає національним героєм.
Йому присудили довічне ув’язнення. Та у тісному карцері оунівець відсидить лише шість років. Коли у 1939 між Радянським Союзом і Німеччиною розпочнеться війна йому вдасться втекти.
Миколі Лемику вдалося уникнути розправи з боку Радянських спецслужб, але його знищують інші окупанти – німецьке гестапо. Понад те, справа зроблена юнаком таки дала свої результати. Світ дізнається про голодомор, в Галичині зросте рівень національної свідомості, а позиції Комуністичної партії навпаки - занепадуть. Більше того в ОУН візьмуть приклад з чоловіка і вдадуться ще до низки терористичних актів.
…Зараз про атентат, який стався 80 років тому, нагадує меморіальна табличка на будинку по вулиці Котляревського у Львові, на колишньому будинку Радянського консульства. Це згадка не тільки про відважний і самовідданий вчинок, але й пам’ять про страшну трагедію – Голодомор, якого Галичині, на щастя, вдалося уникнути…
• Сюжет про те, як жили і по-своєму протестували проти радянської системи львівські хіпі у 70-их роках.
… Бути хіппі в СРСР -- це означало бути майже ворогом радянського народу. Екстравагантних людей, які закликали до миру та любові, країна у якій вони народилися, агресивно не сприймала. До хіппі ставилися упереджено, як до антирадянського дисидентського масового руху. Більше того -- хіпарів у 70-ті роки радянська пропаганда висміювала. Однак, «діти квітів» на це не зважали і дотримувалися власного «дрес-коду», який передбачав довжелезне волосся і джинси типу кльош. Львівські хіпарі збиралися біля Домініканського костелу.
… А ще львівські хіпарі відвідували однодумців у Прибалтиці, Москві і Ленінграді. І завжди мріяли потрапити у Сан-Франциско, в Америку, де збиралися тисячі таких, як вони.
Львівські хіпі і тепер часто збираються разом, у кав’ярні, на Вірменці -- культовому для них місці. Кажуть, дотепер не знають, кого тут вони зустрінуть завтра, адже досі сюди приїздять їхні брати-хіппарі з усього колишнього радянського Союзу.
• Раритетне відео: один з переможних боїв Віталія Кличка.

35. Історик: Служба безпеки ОУН (б) – перша в нашій історії сильна спецслужба.
Служба безпеки ОУН бандерівського напрямку – це була перша в історії України сильна спецслужба, яка зарекомендувала себе як потужна організація, що дбала про дисципліну в українському визвольному русі середини XX століття.
Її діяльність була спрямована на те, щоби не допустити проникнення ворожої – польської, німецької і радянської – агентури в середовище Організації Українських націоналістів.
Про це у програмі «Історична Правда» у дискусії з ведучим – Вахтангом Кіпіані – заявив історик з Києва, науковий співробітник Центру досліджень Визвольного Руху Олександр Іщук.
«А постать особи, яка створила і кілька років очолювала СБ ОУН – Миколи Арсенича, попри всю неоднозначність та інколи надмірну жорстокість бойовиків Служби безпеки, все одно заслуговує на встановлення йому пам’ятників від нащадків, які сприймають історію України у всій її багатогранності і складності перипетій», – вважає О. Іщук.
• Крім того, «Історична Правда» викладе цікаву позицію вченого з Києва Віктора Рога, який переконаний, що в історичній ретроспективі українці мають дуже багато схожостей з ірландцями. Ці нащадки кельтів вели віковічну боротьбу проти гніту імперії – Англійської. Про інші подібності боротьби ірландців та українців за незалежність можна буде почути в ефірі «Історичної Правди з Вахтангом Кіпіані».

По сюжету:
Сюжет про те, як діяла Служба безпеки Організації Українських Націоналістів, керована Миколою Арсеничем.
Літо 1935 року. Серед українських емігрантів у Фінляндії з’являється перебіжчик із Радянського Союзу. Він представляється народним учителем, який буцімто розчарувався у комунізмі. Швидко входить в довіру до людей і навіть знайомиться з деякими членами проводу ОУН, а невдовзі і з самим його керівником – Євгеном Коновальцем.
Той як ніхто інший симпатизує втікачеві з СРСР і попри усі перестороги друзів починає з ним дружити. Навіть не усвідомлює, що колишній «народний вчитель» - ніхто інший, як агент НКВС Павло Судоплатов. Знищити Коновальця його до Європи відправив сам Сталін. Червонозоряні довго думали, як саме ліквідувати лідера ОУН. Зрештою, вирішили бити цинічно і по найвразливішому — любові до цукерок. В коробку з-під них майстерно вмонтовують вибухівку, яка має спрацювати, як тільки її обернути в інше положення. Коновалець бере подарунок і за кілька хвилин гине на одній із вулиць Роттердама. Це сталося 23 травня 1938 року. І тільки через тиждень, із звичним для тих часів запізненням, газета «Діло» напише: Наш паризький кореспондент надіслав телеграму такого змісту. Полковник Коновалець вийшов у Ротердамі 23 травня вполудне з ресторану Атлянта Бульвар Гольдсінгель з пакетом, який вибухнув. Передав йому цей пакет якийсь Валюх. Є думка, що це вчинок третього Інтернаціоналу. Справець утік. Похорон відбувся 28 травня у приявности дружини, католицького священика, литовського посла і представників влади. Більшовицький агент Валюх, убивник полковника Коновальця, виїхав з Голяндії в день атентату…
Вбивством Коновальця «совєти» добиваються своєї основної мети — розколу ОУН. Невдовзі вона розпадається на дві частини -- радикальну Степана Бандери та помірковану Андрія Мельника. Однак, як на це розраховував Сталін і його оточення, повністю не зникає. Навпаки — укріплюється.
Націоналісти розуміють, що смерть в образі більшовицького агента довкола їхнього поводиря кружляла довго і її можна було уникнути… Аби убезпечити себе від знищення провід ОУН приймає рішення створити власну Службу Безпеки. Одна з основних її цілей — контррозвідка, а отже — робота на випередження та ліквідація ворожої агентури.
Першим керівником СБ ОУН стає Микола Лебедь. Це був прекрасний тактик і стратег, що в 1934 році підготував замах на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Операція пройшла дуже успішно. Тож важку місію з формування служби безпеки вирішено було покласти на нього. Щоправда, на цій посаді він перебуватиме недовго. Причиною стануть глобальні політичні зміни – початок Другої Світової війни.
Микола Лебедь, оголошений Гестапо у розшук, зміг уникнути арешту. Він бере керівництво ОУН на себе і переводить її у підпілля. Сам же ж Микола Арсенич у підпіллі вибудовує ще одне підпілля – напівміфічну службу, про діяльність якої знали одиниці і яка за короткий час починає наводити жах не тільки на супротивника, але й самих націоналістів. Цьому додає плюсів одіозна постать її керманича. За короткий час Микола Арсенич створює службу, робота якої відлунює навіть у Москві. На нього починають полювати. Радянські спецслужби. Двічі рапортують про ліквідацію, але усе даремно. Справу мають з генієм конспірації.
Якщо за гестапо і НКВС стояв багатолітній досвід агентурної боротьби, то СБ ОУН усе розпочинала з нуля. До того всього ще й у підпіллі. Та хлопці не розгублюються – за основу беруть підручники з карного розшуку. По крихтах вивчають методи розвідки, контррозвідки, охорони, маскування, конспірації, ведення допитів. Багато з них мали вищу юридичну освіту. За короткий час СБ ОУН створює широку мережу інформаторів і навіть засилає своїх агентів у самісіньке лігво ворога: поліцію, допоміжні батальйони, установи окупаційної влади. Наприклад, агент СБ «Кость» працював перекладачем у штабі елітної дивізії СС «Адольф Гітлер». Більше того, націоналісти йдуть далі і навіть перевербовують засланих в Галичину агентів.
Далі функції СБ ОУН розширюються. Якщо спершу організація діяла, щоби уберегти від знищення провідників визвольного руху, то вже за кілька років в поле її зору потрапляють так звані агентурні групи – чекісти, що були переодягнені під повстанців та кидали тінь на увесь визвольний рух. Ліквідовували бойовики і звичайних бандитів та мародерів, які не хотіли ставати ні на бік Радянського Союзу, ні на бік УПА.
Українські «есбісти» втрачають сили тільки у 1946-1947 роках. Тоді гине не лише Арсенич, але й багато інших професійних кадрів. Показовий факт – практично нікого з них взяти живим не вдалося.
Зараз роботу служби безпеки ОУН науковці тільки починають досліджувати. Кожна інформація про неї на вагу золота, адже по собі підпільники практично нічого не залишили. Ті ж крихти, які уціліли здебільшого надійно зберігаються в московських архівах.
• Боротьбі українців та ірландців за незалежність від потужних імперій.
«Нація, яка не капітулює». Мова – не про українців. Про ірландців. Чому історики вважають, що у боротьбі українців та ірландців за незалежність від потужних імперій (російської та британської, відповідно) так багато паралелей і подібностей?

36. Ми відчували велику відповідальність, – Шейка про становлення Товариства Лева
«Історична правда» розповідатиме про становлення і діяльність Товариства Лева – першої неформальної і фактично опозиційної до комуністичної влади львівської громадської організації.
«Ми не шукали конфлікту, а навпаки, вишукували можливість порозуміння. Можливо, саме тому середовище «левенят», яке на першому етапі формувалося як культурологічне та історіографічне, невдовзі переросло у повноцінну Львівську громаду, яка могла збирати людей на багатотисячні заходи, зокрема, мітинги. Крім того, у своїй діяльності ми відчували величезну відповідальність за людей, які йшли за нами. Ми дійсно щось щиро робили і люди це бачили і відчували».
Так у програмі «Історична правда» у розмові з ведучим Вахтангом Кіпіані описав діяльність ще у 1987 році вже нині легендарного львівського Товариства Лева його перший керівник Орест Шейка.
«Найбільше тоді нас підтримував Ростислав Братунь – на мою думку, найавторитетніша у Львові 87-го року людина, – згадує О. Шейка. – Також потужною була підтримка з боку відомих дисидентів, які тоді вже відсиділи терміни у тюрмах і таборах для політв’язнів. І Товариство Лева віддячувало їм за це. Так, до прикладу, яскраві борці проти радянської системи – Михайло Горинь і В’ячеслав Чорновіл – мали змогу вперше у 1987 році виступити публічно на заході, організованому нашим Товариством. Це був вечір пам’яті Василя Симоненка».

По сюжету:
Сюжет про акції, які організовували і проводили активісти Товариства Лева у 1987-88 роках.
Вишита сорочка на тілі, на грудях старовинний медальйон, а у серці українські пісні. Львів’янка Роксоляна Шимчук зізнається — співати любить і робить це при кожній нагоді. У її репертуарі досить таки рідкісні тексти, які мало де почуєш. Більшість із них жінка вивчила саме у Товаристві Лева. Туди вступила одразу після десятого класу. Пригадує, що у ті часи громадська організація була сповнена романтичної таємничості. Учасники товариства боялися провокацій з боку комуністичних органів і чужих людей до себе не брали. Дарма й говорити, що двері туди відкривалися не для всіх… Особисто для Роксоляни поштовхом стали гаївки, що їх у 1988 році вперше провели у Шевченківському гаю.
Мирослав Решетило — один з тих, хто стимулював Роксоляну Шимчук вступити у товариство Лева. У 1988 році саме він із своїми побратимами організував у Шевченківському гаю ті перші гаївки. Згадує, що ажіотаж з боку мешканців міста спостерігався небачений. У герметичному середовищі кривавої імперії серпа і молота це був ніби ковток свіжого повітря. Про українські традиції, звичаї та обряди говорили давно. Але тільки пошепки і так, щоб ніхто не чув. Членам товариства це тільки додавало азарту. На Великдень — гаївки, влітку – Івана Купала, взимку – Вертеп.
Відродження українських традицій — це був тільки один з кількох напрямів, якими займалися у товаристві Лева. Воно мало чітку структуру і поділялося на кілька секцій. Основні з них — історична, екологічна, етнографічна. Мирослав Решетило очолював останню. Це саме її учасники займалися пошуком пісень та легенд, організовували українські забави та відроджували промисли. Мало хто знає, але саме з легкої руки цієї організації вдалося вдихнути нове життя в унікальну гаварецьку кераміку.
Якщо одні учасники товариства Лева відновлювали українську культуру, відшуковуючи старі пісні та промисли, то Валентин Стецюк у товаристві Лева боровся за інше — чистоту природи. Чоловік очолював екологічну секцію, а насамперед — був капітаном численних сплавів по Дністру. Після однієї з екологічних катастроф її учасники брали хімічні аналізи води, вимірювали глибину та ширину ріки, а на берегах паралельно проводили археологічні дослідження.
Майже містичною історію розповідає ще один учасник товариства -- Андрій Квятковський. Колись він очолював історичну секцію, яка, зокрема, упорядковувала Личаківське кладовище. Чоловікам вдалося зробити неймовірне – ідентифікувати захоронення українського письменника Осипа Турянського, що написав повість «Поза межами болю». Парадокс – за Радянського Союзу за нею зняли кінофільм, але відшукати прах автора його творці не надто турбувалися... Більше того, члени товариства Лева знайшли гранітну плиту і самотужки зробили письменникові надгробок...
Неформали, як називали групу львів’ян комуністичні чиновники, зробили ще чимало добрих справ. Усіх їх і не перелічиш. Вони не вписувалися у канони з однієї причини – були прогресивними і не боялися щось змінити. Пройшли роки, але ці люди залишаються на проукраїнських позиціях. Це дуже добре видно з їхнього побуту: хтось будує Козацьку слободу, хтось колекціонує вишивки, а хтось просто щиро любить співати українських пісень.
• Сюжет про долі дітей українських політв’язнів.
Дорогий мій татусю! Пишу тобі свого четвертого травневого листа, сьогодні п’ятниця, учора я здавала екзамен з математики, дуже боялася і хвилювалася, але здала на чотири. Я вчора дивилася татусю польський кольоровий фільм, у пустелі та джунглях, польського письменника Сенкевича, в ньому розповідається про двох дітей, брата та сестру, яких викрали розбійники жовтої раси. Закінчується кіно щасливо, діти зустрічаються зі своїм батьком, який вирушив їм на пошуки. Фільм мені дуже сподобався. Тільки що я ходила на пошту, бо прийшли до мене книжки з Москви. Татусю, ми дуже скучаємо, бо від тебе немає довго листа. Цьомаю тебе. Люблю тебе. Твоя доця.
Цей лист лише один із сотні тих, які відправила маленька Оксанка своєму батькові правозахисникові та дисидентові Іванові Гелю у табір у далеку Мордовію. Ця дівчинка вже з семирічного віку відчула – як це бути донькою ворога радянської влади.
Добре знав, як це бути білою вороною у класі і Тарас Чорновіл, син відомих дисидентів В’ячеслава Чорновола та Олени Антонів. Тарас вважався теж особливим, адже був дитиною політв’язня. Каже: спочатку у школі він сам з гордістю розповідав про обшуки удома.
За дітьми дисидентів пильно стежили, радили з ними не товаришувати. І до оцінювання їхніх знань ставилися неймовірно прискіпливо. Так, на випускні іспити, які складав Тарас Чорновіл, приходили якісь суворі дядьки, які дуже нагадували кадебістів.
Нормою було «виховувати» дітей політв’язнів легендою про Павліка Морозова – напівміфічного персонажа комуністичної пропаганди. Хлопчика, який доповів комуністам про нехороші -- тобто антирадянські -- вчинки свого батька.

37. Жертви акції «Вісла» дотепер бояться вголос розповідати про пережиті жахіття, коли у 1947 році нова польська комуністична влада змусила покинути рідні домівки.
Українці у Польщі донині неохоче публічно висловлюються про те, як проходила організована комуністичною владою акція їх примусового виселення з етнічних земель. Вже літні люди все ще бояться про це розповідати. Тож можна твердити, що «Операція «Вісла» досі не скінчилася.
Так у розмові з ведучим програми «Історична Правда» – Вахтангом Кіпіані – заявив голова Фундації «Живі Долі», яка діє у Польщі, журналіст, кінодокументаліст і дослідник історії Роман Крик.
«Основною метою діяльності фундації «Живі Долі» (Fundacja «Losy Niezapomniane») є збір свідчень щодо акції «Вісла». Це спогади українців, яких 1947 року нова польська комуністична влада змусила покинути рідні домівки, місця, де вони та їхні предки жили споконвіку. Українців насильно вивезли зі східних регіонів Польщі, де були українські села, будувались українські церкви, було чути українську мову, а вечорами над гаями лунали українські пісні, - додав Р. Крик.
Докладніше про трагічні долі українців – жертв акції «Вісла» можна буде довідатися з ефіру «Історичної Правди». Програма запропонує глядачам подивитися документальний проект (виготовлений Фундацією «Живі Долі») «Остання поїздка додому». Фільм базується на розповідях людей, які зазнали страждань і пригноблень лише тому, що народилися українцями.

38. Чому ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов, працюючи у Львові, заслужив опінію «ловеласа»? Дивіться у програмі «Історична правда» на телеканалі ZIK. Як львівські скаути зуміли відшукати безцінну реліквію – довоєнний прапор куреня «Пласту»?

39. Ірина Козак - зв’язкова Головнокомандувача УПА Романа Шухевича.

По сюжету:
Cюжет про «Весну Народів» у Європі. 1848-ий рік. У Європі повсюдно люди вимагають розширення своїх соціальних, політичних і національних прав. Тоді ж про свої права заявила українська нація.
Барикади на вулицях, потрощені шиби в державних установах, натовпи людей із металевими прутами у руках. У 1848 році таку картину можна було спостерігати одразу у кількох європейських країнах. Люди, які дуже довго терпіли знущання вельмож, імператорів та королів, раптово повстали проти них. Вогонь революції запалав у Франції, але через короткий час перекинувся на Італію, Німеччину та Австрійську імперію. За якийсь час вибухова хвиля народного протесту докотилася і до Галичини. Центром бурхливих подій став і Львів.
Першими ініціативу у свої руки взяли поляки. Вони відправили цісареві петицію, де вимагали свобод для представників польської нації. Документ надіслали від імені усієї Галичини, але у ній жодним словом не йшлося про права українців. Так, ніби тих і не існувало. Дізнавшись про це обурені русини і собі написали звернення до монарха.
2 травня 1848 року, українці створюють у Львові першу легальну політичну організацію — Головну Руську Раду, яка і має захищати їхні інтереси. Серед 66 засновників було 20 дрібних чиновників, 9 представників інтелігенції, 18 духовних осіб, 13 студентів, 5 міщан та один підприємець. З тих часів збереглися протоколи засідань, де вказано імена, прізвища та рід занять. Що найцікавіше, кажуть історики, творці першої української революції навіть не вміли добре писати по-українськи…
Незважаючи на низький рівень письменності члени Головної Руської Ради засновують першу газету, що виходить українською мовою. Вона називається «Зоря Галицька» і уже 15 травня 1848 року потрапляє до рук своїх читачів. У першому номері українці публікують відозву, що через який час стане знаменитою. Науковці цитують її і досі.
Ми, русини галицькі, належимо до великого руського (тобто, українського) народу, котрий одним говорить язиком і п’ятнадцять мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю Галицьку замешкує…
Ця газетна стаття по суті стала першою офіційною заявою про те, що наддніпрянські і галицькі українці — одна нація. Наступні випуски видання теж характеризувалися високим рівнем патріотизму.
Враховуючи історичну традицію Головна Руська Рада за символіку українців приймає синьо-жовтий прапор та герб галицько-волинських князів із зображенням золотого лева на блакитному тлі.
Також, використовуючи революційну ситуацію галичани домагаються від влади виконання низки важливих вимог. Насамперед, українську мову вводять офіційною у діловодство, її починають вивчати у школах та університетах. Місцевим мешканцям навіть пропонують професорські посади. Та найсуттєвіше – аби привернути на свій бік селянство, влада оголошує про скасування панщини.
… Галичани не йшли на різку конфронтацію з владою, а свої вимоги формулювали не агресивно. Чого не скажеш про поляків, які вимагали від Австрії не культурних чи соціальних поступок, бо вони їх практично уже мали, а відновлення власної державності. На таке у Відні не погоджувалися. Коли слів забракло, заговорила зброя.
Перед натиском військових повстанці капітулювали, а у Львові оголосили надзвичайний стан. За якийсь час його поширили на всю Галичину. Революційні процеси згорнули, що свідчило про наближення кінця Весни народів… Попри багато недоліків українцям вона дала багато позитивних моментів. Вони ніби пробудилися із тривалого та важкого сну і нарешті почали усвідомлювати себе нацією.
• Рубрика "Колекція": хронометри та твори сакрального мистецтва
Відразу дві розповіді про дуже цікаві колекції. Перша – про унікальне практично безцінне зібрання творів сакрального мистецтва. Друга – про колекцію хронометрів з різних держав і різних істориичних епох.
У келіях храму Святого Архистратига Михаїла у Львові міститься дуже особлива колекція сакрального мистецтва. Її ще на початку 80-х років, коли Українська Греко-Католицька Церква діяла у підпіллі, почав збирати отець Себастьян Дмитрух. Вона налічує близько 5 тисяч різних експонатів. Священик каже: більшість з них він знаходив у селах Львівської та Івано-Франківької областей, у закинутих церквах. А інколи – навіть на звалищах.
Кожен експонат у цьому своєрідному музеї-келії є унікальним та має свою, особливу історію. Отець Себастьян мріє, що влада Львова колись виділить окреме приміщення для музею сакрального мистецтва, де можна було б показувати людям цю експозицію. І поповнювати її.
А цей колекціонер про окреме приміщення від влади для своїх скарбів не мріє. Йому з його колекцією затишно у власній домівці.
У Львові Петра Микитюка здебільшого добре знають як фактурного актора театру «Воскресіння». Проте, цей чоловік, окрім лицедійства має ще одну пристрасть. У час вільний від сцени час пан Петро удома збирає та ремонтує старовинні годинники.
Пан Петро розповідає, що свій перший раритетний годинник – німецький «Шварцвальд» 1905 року -- знайшов у пивниці будинку батьків у Жидачеві. Відтоді, годинники наче самі навмисно прямували до рук актора. Куди б він не їхав, та де б не гастролював, дзиґарі у яких тимчасово зупинялося серце – ніби шукали свого нового доброго господаря.
Хоча пан Петро спеціально ніде не вчився ремеслу годинникаря, однак, уже сам відрестраврував та зібрав за 3 роки понад 30 різноманітних годинників. І у мріях цього свого роду «володаря часу» стати власником годинника, який промовляв би своєю власною мовою кожних чверть години.

40. Валентин Мороз ридав, коли його позбавляли громадянства СРСР
Я вже вдруге був засуджений за «політичними» статтями. У 1979-му якось несподівано мене з табору перевезли у сумнозвісну тюрму «Владімірскій централ». І там під час одного з довжелезних якихось дивних допитів директор цієї тюрми заявив, що за «антисовеєцкую дєятєльность» в мене забирають «совєтське гражданство» і виганяють за кордон. Я плакав там, як холєра. За що ж з соціалістичного «раю» мене виганяють у капіталістичне «пекло».
Так, жартуючи, у розмові з ведучим програми «Історична правда» Вахтангом Кіпіані розповів історію свого звільнення з комуністичної неволі український дисидент історик Валентин Мороз.
Валентина Мороза разом із чотирма іншими найвідомішими у цілому світі дисидентами з СРСР фактично обміняли на звільнення з тюрми у США двох агентів КДБ, яких спіймали «на гарячому», коли вони викрадали секрети модерних американських атомних підводних човнів. Розвідки двох наддержав – США та СРСР – домовилися, що за звільнення цих двох шпигунів-невдах Радянський Союз дозволить виїхати на Захід п’ятьом авторитетним політв’язням. Одним з них і був історик Валентин Мороз.
При цьому, в СРСР довго не погоджувалися з вимогою американців, щоби в «обмінному» списку обов’язково був хоча би один представник дисидентського руху з України. Хоча би тому, що у таборах для політв’язнів у 60-70-ті роки щонайменше половина засуджених була з України. І лише втручання у цю справу Папи Римського Івана Павла II і видатного геостратега зі США Збігнєва Бжезінського допомогло українському історикові Валентину Морозу вийти на волю. Точніше, після позбавлення радянського громадянства, бути видвореним за межі СРСР.
Про ці та інші перипетії свого яскравого життя Валентин Мороз розповідатиме в ефірі «Історичної правди з Вахтангом Кіпіані» 12 січня на телеканалі ZIK.
• У другій частині програми «Історична правда» запропонує глядачам цікавий документальний фільм (авторства Юрія Луканова) про Степана Бандеру. Стрічка «Три любові Степана Бандери» показує провідника Організації українських націоналістів не лише як символ патріотичного руху українців, а радше, як просто людину – яка у борні за незалежність своєї нації прожила недовге, але яскраве життя. І трагічно загинула від рук найманця кривавого кремлівського режиму.

По сюжету:
Українці складали переважну більшість в’язнів радянських концтаборів. Так було і в Мордовії. Що ж робили українські політв’язні там – у глибині мордовської тюрми?
З початку 60-х років в мордовських таборах діяла тюремна система таборів під назвою «Дубравлаг». Там відбували покарання засуджені з усіх республік СРСР «за особливо небезпечні державні злочини».
У 70-х роках в мордовських таборах третину становили в’язні «антирадянщики» різних відтінків. І добра половина з них була політзеками-українцями. Так українська гельсінська група у своєму першому меморандумі на підтвердження цього зачитала заяву правозахисника Михайла Масютки. Цитуємо:
«Коли б якомусь подорожньому поза усі категоричні заборони вдалося побувати в таборах для політв'язнів Мордовії, яких тут є аж шість, то він би був надзвичайно вражений: тут, за тисячі кілометрів від України, на кожному кроці він почув би виразну українську мову на всіх діалектах сучасної України».
До 71-го року усі табори для політв’язнів СРСР були у Мордовії, однак, опісля – табірна адміністрація вирішила особливо активних в’язнів вивозити подалі від Москви -- за Урал. Однак, старання наглядачів за політзеками виявилися даремними. Вигадливі українці навіть звідти навчилися передавати свої заяви-протести у саморобних малесеньких торбинках.
…Лише у період з 72-го до 76-го року у нові табори суворого режиму за Урал етапували близько півтисячі мордовських в’язнів. Українці у таборах як могли протестували проти жорстокого тюремного режиму. Постійно організовували голодування і акції-протесту. І в різний спосіб вимагали у табірної адміністрації поваги до себе.
… Табірні наглядачі навіть за найменше порушення та невиконання норми виробітку карали політзеків карцером до 15 діб. Хоча це вже були не сталінські гулагівські табори, однак, люди в цих карцерах все одно гинули.
• Традиційне вуличне опитування «Історичної Правди». Що молоді львів’яни знають про Мордовію – край у Росії, де відбували покарання за антирадянську діяльність тисячі українців, у першу чергу – вихідців з Галичини.
«Історична правда з Вахтангом Кіпіані» повертається зі спецпроектом.

Єдиний в українському телепросторі науково-популярний історичний альманах «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» повертається в ефір телеканалу ZIK.

Двомісячна пауза, яку взяла команда програми, була вмотивована революційними подіями, що пережила наша держава. Автор і ведучий проекту, лауреат Всеукраїнського конкурсу «Телетріумф-2013» Вахтанг Кіпіані брав щонайактивнішу участь у подіях, які, сподіваємося, дозволять Україні стати на якісно новий і вищий рівень цивілізаційного вибору і розвитку.

«Ми закінчуємо підготовку до яскравого повернення в ефір телеканалу ZIK. Але я вже з великим нетерпінням очікую на нову зустріч з глядачами. Адже виявилося, що «Історична правда» у телевізійному форматі була якісним, цікавим і потрібним продуктом. І пауза, впродовж якої ми не виходили в ефір, лише це підтвердила. Кількість дзвінків, листів та інших звернень від десятків людей з проханням готувати нові випуски нашого альманаху – приємно вражала», – каже Вахтанг Кіпіані.

Не відкриваючи усіх секретів оновленої «Історичної правди», ведучий і автор програми розповів таке: «Повернеться «Історична правда» в ефір 15 березня принципово оновленою. Це буде спеціальний проект, присвячений величному чинові утворення і проголошення у березні 1939 р. Державної самостійності Карпатської України. Про героїзм, завзятість і про трагедію активістів державного утворення українців Карпат ми розповідатимемо з місць, де власне і проходили події, які на думку багатьох авторитетних істориків, фактично, означали розв’язання Другої світової війни».

Однак, окрім відчутних новацій програма «Історична правда» не відмовлятиметься і від високо оцінюваних глядачами рубрик програми. Окрім спеціальних проектів в ефірі історичного альманаху періодично з’являтимуться програми, які будуть сформовані з дискусій ведучого з маститими дослідниками минувшини та рубрик, які особливо припали до смаку аматорам історії – «Приватна колекція», «Музика з історією» та «Родинний альбом».
Сезон 2

41. 15 березня 1939 року на Закарпатті у місті Хуст було створено державу – Карпатську Україну. На Красному полі полягли січовики – оборонці Карпатської України.
У героїзмі захисників Карпатської України і майданівців багато спільного, – історик
«Можна чітко проводити паралелі між самопожертвою майданівців взимку цього року і героїзмом активістів Карпатської України у березні 1939 року, – переконаний дослідник історії з Ужгорода Володимир Кришеник. – Молодь, яка на наших очах не боялася йти під кулі снайперів у центрі Києва, боролася за право жити у гідній державі. А майже беззбройні юні карпатські «січовики» билися з окупантами, мріючи про становлення їхньої Української держави зі столицею у Хусті».
Так авторитетний вчений з Закарпаття говорить в інтерв’ю ведучому і автору телевізійного інформаційно-аналітичного альманаху «Історична правда Вахтангові Кіпіані».
Програма приготувала аматорам історії справжній подарунок. Це буде спеціальний проект, повністю присвячений величному чинові проголошення рівно 75 років тому Незалежності Карпатської України.
У рамках спецпроекту «Карпатська Україна» ведучий програми відвідав чимало місць на Закарпатті, де творилася історія Українського державотворення. Також Вахтанг Кіпіані поспілкувався з дослідниками, висновки яких дозволяють по-новому оцінити весь масштаб героїзму захисників Карпатської України, а також замислитися про помилки, що їх припустилися керівники цього державного утворення українців у Карпатах.
• Зокрема, історик і краєзнавець з Хуста Олег Мельник у програмі висловлює переконання (і обґрунтовує його), що саме окупація регулярною угорською армією території Карпатської України у березні 1939-го фактично розпочала II Світову війну.
• Глядачі «Історичної Правди» зможуть також почути спогади вихованок сиротинця, що його власним коштом утримував Президент Карпатської України Августин Волошин. Попри похилий вік вихованки сиротинця Волошина донині зі сльозами згадують доброту греко-католицького священика отця Августина, якого вони називали (і дотепер називають) не інакше, як татком.

42. Трагічні та героїчні події, які всіма мовами світу звучать як "Майдан", продемонстрували велику любов українців до свого національного прапора. І це стало одним з символів того, що ми називаємо "явищем революції гідності".
Розмови про те, щоб «перевернути» прапор України є спробою принизити державу, – історик
Розмови про те, що національний синьо-жовтий прапор України є «неправильним» і нашій державі для ідентифікації слід використовувати стяг, де верхньою барвою мала би бути жовта, є щонайменше ненауковими і просто спекулятивними. Вони не мають нічого спільного з історичними традиціями, а є радше методом якоїсь «холодної війни» проти України, або, навіть, намаганням принизити нашу державу.
Так доктор історичних наук, президент Українського Геральдичного товариства Андрій Гречило у розмові з ведучим телевізійного інформаційно-аналітичного альманаху «Історична Правда з Вахтангом Кіпіані» схарактеризував нову хвилю навколоісторичних дискусій з приводу доцільності «модифікації» прапора України.
Гречило став головним експертом чергового випуску «Історичної правди» 23 березня, головною темою якого є історія походження національного прапора України.
• У другій частині програми глядачі почують розповідь про причини надпотужного юридичного статусу російського військового флоту у Криму. «Історична правда» проаналізує події з новітньої історії України (а саме з 90-их років), коли тривали переговори між керівниками Незалежної України з Кремлем про «тимчасове» перебування у Криму російського флоту. Безпосередні учасники цих подій згадують про перипетії перемовин і розповідають про очевидні прорахунки української сторони у цих переговорах, які, фактично, призвели до анексії Криму росіянами.

43. Бездарна кампанія 1854 року. Кримська війна. Захід проти Росії. Росія проти Заходу і Туреччини.
Крим 1854-го і 2014-го: історичні паралелі шокують, – історик
Підпорядковуючи собі силою зброї території у Придунайській зоні і не приховуючи прагнення контролювати Палестину та вихід у Середземне море, Росія у середині 50-х років XIX століття, образно кажучи, перегнула палицю. Це була відверта агресія і держави Заходу вже не могли з цим миритися. Тому Великобританія, спільно з Францією, 28 березня 1854 р. оголосили російській державі війну. Ця війна увійшла в історію як Кримська і закінчилася поразкою Росії.
Так доктор історичних наук, завідувач кафедри нової та новітньої історії України ЛНУ ім. І. Франка Олексій Сухий у розмові з ведучим телевізійного інформаційно-аналітичного альманаху «Історична Правда з Вахтангом Кіпіані» описав причини, які врешті решт спонукали європейські країни рівно 160 років тому на території Кримського півострова дати гідну відсіч непомірним апетитам російського імперіалізму.
Аналіз геополітичних причин, які призвели до кровопролитної війни у Криму (вона тривала більше як року), є першою і головною темою чергового випуску «Історичної правди» 30 березня.
• У другій частині програми глядачі почують розповідь про одного з найяскравіших представників керівництва ще довоєнного ОУН – Михайла Сороку. Цей політичний діяч, який з 60-ти літ життя більше, ніж 33 роки провів у тюрмах і концтаборах. У неволі М. Сорока і відійшов у засвіти.
М. Сорока для багатьох українських дисидентів з когорти «шістдесятників» у Мордовських таборах, для політзеків СРСР став духовним лідером, який спрямовував молодше покоління представників національно-визвольного руху на боротьбу проти московської імперії за становлення Незалежної Української держави.

По сюжету:
Сімейна історія подружжя видатних борців за Незалежність України -- К. Зарицької і М. Сороки.
Сюжет про дивовижну сімейну історію подружжя видатних борців за Незалежність України – Катерини Зарицької і Михайла Сороки.
Люба Сорока, невістка Михайла та Катерини, показує невеличку кімнатку легендарного подружжя. На стінах полотна метра українського живопису Івана Труша. Багато тут і родинних світлин, зокрема роду Зарицьких. Саме тут у 1940-му році мешкали Катруся і Михайло. Їхнє сімейне щастя тривало лише 4-ри місяці.
Через рік у 1925-му родина Катрі переїхала до Львова. Катруся з Михайлом зустрілися у таборі «плАсту». Катруся була провідницею 2-го куреня пластунок-юначок, Михайло - був найкращим серед хлопців у вправах на скоку.
Катря з Михайлом втретє зустрілися у СтаніславОві. В одній із найжорстокіших тюрем Речі Посполитої. Свого часу тут відбував покарання Мирослав Січинський, який у Львові вбив галицького намісника Анджея Потоцького. У наш час – це Івано-Франківський слідчий ізолятор.
21-норічну українську націоналістку Зарицьку ув’язнили тут у 35-му році через причетність до резонансного теракту на міністра внутрішніх справ Польщі БронІслава Пєрацького. Михайло Сорока потрапив у цю в’язницю у 1937-му. Це був другий його арешт. Цього разу за нелегальне переправлення книжок через польсько-чехословацький кордон.
Про те, як бачилися Катря та Михайло тоді у в’язниці розповідають легенди. Кажуть, що Сорока співав у церковному хорі при тюремній капличці, а Катруся завжди радо відвідувала ці Богослужіння.
Оскільки Михайло на той час уже осиротів, то на батьківщину не повертався. Попрямував до Львова. Одружуватися з Катрусею.
Вже у березні 40-го року радянська влада почала перевіряти у Львові неблагонадійних людей. Тобто тих, хто сидів у в’язниці ще «за польщІ». 22 березня енкаведисти навідалися до помешкання Катерини. Більше ніколи в житті вони так і не побачилися.
Вагітну Катрю відправили сюди на вулицю Городоцьку, в найстарішу діючу Львівську тюрму «Бригідки». Михайла посадили спершу у 2-гу Львівську тюрму що на вулиці Замарстинівській, а пізніше засудили на 8 довгих років таборів. Тільки на воркуті Михайло довідався, що його Катруся у цих стінах народила сина Богдана.
Михайло побачився зі своїм сином Богданом лише у 49-му після звільнення. Коли Богданові було 9. Лише на цих світлинах батько і син були по-справжньому щасливими.
Проте, у 52-му Михайла знову арештували за зв’язок із націоналістичним підпіллям. Зіслали у Красноярський край на спецпоселення. І там Сорока не припинив боротьбу. Навіть у таборі продовжив керувати підпільною організацією «ОУН-Північ». За що йому спершу присудили смертний вирок, який замінили на 25-ть років таборів.
Катерина у той час також відбувала 25-тирічне ув’язнення. За те, що була зв’язковою Головнокомандувача УПА Романа Шухевича.
Вісточки один до одного подружжя передавало у листах до батьків. Мама Катрі усі ці поштівки для неї та внука зберегла.
Зв’язок між подружжям обірвався 16 червня 71 року, коли Михайло помер у концтаборі.
Вчетверте Михайло та Катерина зустрілися уже у вересні 1991 року у Львові. Коли їх перепоховали в одній могилі на Личаківському цвинтарі. Віддати шану Катерині і Михайлові, труну з тілом якого привезли з Мордовії, прийшли громадяни вже Незалежної України.
• Про те як російська і радянські пропаганди малювали «подвиг рускіх моряков»
Сюжет про те як російська і радянські пропаганди малювали «подвиг рускіх моряков». Наскільки відповідає історичній правді кремлівський міф про «споконвічність російського Криму.
Право Росії на Крим – це один з багатьох міфів, якими прикрашена історія будь-якої імперії. У випадку Криму – це міф, який неодноразово цинічно змінював свій базис, аж поки не набув сучасного вигляду – захисту російського населення півострова. Основою цієї міфологізації є Кримська війна у середині 19-го століття, а точніше її фрагмент – битва за Севастополь. Який відтоді російська історіографія називає не інакше, як «Город русской слави». І це, не дивлячись на явний загарбницьких характер війни і, що ще більш дивно, поразку Росії в самій битві за Севастополь. Навіть простий перегляд історії на рівні шкільного підручника демонструє, що аж до кінця 18-го століття у Криму «русскім духом» навіть не пахло.
Війна Росії проти держав Заходу у середині XIX ст. почалася з агресії Росії на Валахію і Молдову, яка мала продовжитись на Болгарію. Спочатку західноєвропейські держави намагалися примирити суперників. Вони змусили Туреччину не противитись агресії і погодитись визнавати права християн. Але боротьба за православ’я була тільки гарним міфом, насправді росіяни продовжили окуповувати нові території. Саме нахабство Росії змусило Захід ввести свої війська, що і призвело безпосередньо до Кримської війни. Суперники вірили у свою силу, свою імперську велич, а програти довелось Росії. Тим не менше саме з цієї ганебної поразки народився один з найбільших російських міфів: про Севастополь - Город русской слави.
Остаточно цей міф руйнується подіями 20 ст.
Радянську владу встановили у Криму лише у 1920 році. Щоби зробити це майже 30 тис. мешканців Криму було вбито без суду і слідства, за звинуваченням у допомозі білій гвардії…
Але і цього для великого російського міфу було мало. У 1945 році корінних мешканців, і не тільки кримських татар, звинуватили у співпраці з нацистами і вивезли за межі Криму.
Натомість заселили людей з російської глубінки, які нічого не петрали в специфіці господарки на південних землях. Від кінцевого занепаду і остаточного розвіювання міфу, Крим врятувало приєднання до УРСР.

44. «Історична Правда»: про «катакомбну» Церкву і про законспіровану політичну організацію
Як Українська Греко-Католицька Церква ще у 80-ті роки на весь світ заявляла про свої законні права? Та повернення з Риму до Львова очільника Церкви Мирослава-Івана Любачівського, яке увінчало процес виходу УГКЦ з катакомбів.
Урочистий приїзд з Риму до Львова очільника УГКЦ Мирослава-Івана Любачівського 31 березня 1991 року став, фактично, вінцем процесу виходу з підпілля Греко-Католицької церкви в Україні. На той час вже багато церковних громад відкрито заявили про свій вихід з-під порядкування Російської православної церкви, що, по суті, означало закінчення «катакомбного» періоду функціонування УГКЦ.
Про це йдеться у розмові автора і ведучого телепрограми «Історична правда» Вахтанга Кіпіані з очевидцем і безпосереднім учасником цих вікопомних подій – настоятелем львівської Церкви Преображення ГНІХ отцем Ярославом Чухнієм.
Я. Чухній розповідатиме не лише про повернення на рідну землю Мирослава-Івана Любачівського, а й про події, які передували фактичній легалізації УГКЦ ще наприкінці 80-х років. Зокрема, у черговому випуску «Історичної правди з Вахтангом Кіпіані» значна увага приділена розповіді про масштабну акцію – маніфестацію у Львові 17 вересня 1989 р. з вимогами відновлення законних прав Греко-Католицької церкви в Україні.
• Другою головною темою випуску «Історичної правди» 6 квітня стане розповідь про незаслужено малознану сторінку в історії національно-визвольного руху в Україні у 60-х роках XX ст. – про діяльність підпільної організації Український Національний Фронт. Один із керівників цієї організації, багаторічний політичний в’язень радянських концтаборів Іван Губка ділиться спогадами про ідеологічну боротьбу проти комуністичної системи, що її вели в умовах глибокої конспірації активісти УНФ упродовж майже чотирьох років по всій території радянської України.

По сюжету:
Як після 45-ти років гонінь вірні і душпастирі Української Греко-Католицької Церкви виходили з підпілля.
Вихід УГКЦ з підпілля співпав з рядом геополітичних подій у світі – стагнацією економіки Радянського Союзу і розвалом комуністичного блоку у Центральній та Східній Європі. З приходом до влади Горбачова з його політикою гласності і перебудови та відзначенням 1000-ліття хрещення Руси-України.
Ці процеси чітко розумів провід УГКЦ – церкви, яка була загнана у підпілля, але продовжувала функціонувати.
Очільник Церкви -- Митрополит Любачівський контактував зі світовими лідерами: від Івана Павла II – до генсека КПРС Горбачова. Єпископи УГКЦ домагалися легалізації Церкви на рівні європейських правозахисників та радянських міністерств, а прості священики та віряни – активно діяли на місцях.
Серед ініціатив по відновленню УГКЦ осібно стоїть вшанування у липні 88-го пам’яті героїв УПА на горі Яворина, поблизу Долини. Воно проходило за активної участі монахів і священників УГКЦ.
Але основні події відбувались у Львові. Неформальним центром гуртування греко-католиків також була гора. Тоді ще не Святоюрська, а узвишшя перед костелом Кармелітів на тодішній вулиці Радянській, під боком в обкому Компартії. Саме звідси греко-католики 17 вересня 1989-го провели похід вулицями Львова з гаслами легалізації церкви. Чисельність маніфестантів вразила. Організатори походу говорили навіть про 300-та тисяч учасників. Не рахуватися з цим влада не могла. Рух за відродження УГКЦ цілковито співпадав з боротьбою за Незалежність України. І у цьому контексті Західна Україна вела за собою решту держави. Щоразу більше було зрозуміло, що патріотизм в поєднанні з духовністю придушити неможливо.
Першим храмом, який повернувся у лоно УГКЦ був Преображенський собор. Через 44 роки, в день Преображення Господнього 1990 року від порогу цього храму вірні на чолі з архієпископом Володимиром Стернюком рушили до собору Святого Юра, щоби повернути святиню її правовитим власникам – греко-католикам.
А вінцем процесу відродження УГКЦ став приїзд з Риму до Львова духовного лідера, митрополита Мирослава Івана Любачівського. Це було 30-го березня 91-го року. Після 45-ти років гонінь з боку радянської влади мільйони українських греко-католиків знову отримали можливість молитися у своїх храмах. Разом зі своїми душпастирями.
• Про незаслужено малознану сторінку історії національно-визвольного руху українців в СРСР. Як активістам Українського Національного Фронту впродовж майже 4-ох років вдавалося уникати арештів?
Ідеолог підпільної націоналістичної організації «Український національний фронт» - Дмитро Квецко – народився у мальовничому краї, що у Долинському районі. Там же зустрів і смерть.
У Карпатах Дмитро Квецко попросив свого однокласника Дмитра Юсипа викопати криївку, щоби уже там друкувати журнал. Чоловік розповідає тоді часто ходив на полювання і знаходив у горах сховки УПА, націоналістичні брошури, які і передавав Квецкові.
Для розповсюдження літератури та конспірації активісти Українського національного фронту формували законспіровані самостійні групи. Активістами яких були дуже авторитетні люди. Зокрема, літератор Зеновій Красівський, учитель фізкультури Ярослав Лесів, , курсант міліції Микола Федів та капітан міліції з Долинського району -- Михайло Дяк.
Активісти Українського Національного Фронту у своїх поглядах були досить радикальними і сміливими . Навіть надсилали свій Меморандум у Москву на 23-ій з’їзд Комуністичної партії, який відбувався навесні 66-го. У звернені до властей УРСР та СРСР зазначали, що, цитуємо «тепер Москва всіляко чіпляється за злочинну сталінську національну політику, хоч часи вже не ті, що за Сталіна».
Фронт, яким керував Дмитро Квецко діяв три роки. Організацію викрили влітку 1966-го. На той момент у світ вийшло 16 випусків журналу «Воля і Батьківщина».
Кожного із активістів кагебісти арештовували окремо. Під тиском та фізичними тортурами люди просто не витримували. З їх рідних та близьких морально знущалися. Активістів українського національного фронту судили у 67-му. Більшість в обласних судах, найактивніших – у Верховному у Києві.
27 листопада 1967-го року Верховний суд УРСР виніс засновникові організації Дмитрові Квецкові найсуворіший вирок, за статтею 56-ть. «Зрада Батьківщині». Квецкові присудили 5 років тюрми, 10 років таборів та 5 років заслання. У справі «народні засідателі» зазначили, що «вирок остаточний і оскарженню та опротестуванню в касаційному порядку не підлягає».
• Книжкова рубрика "Історичної правди"
"Книгозбірня" - "Іноземці про українських політв'язнів"

45. Історія Криму, історія його багатостраждального корінного народу. Репресії 20-30-х років, які зробили кримських татар фактичною меншістю на своїй рідній землі.
Кримські татари бояться нових репресій з боку росіян, – Гульнара Бекірова
Корінні мешканці Кримського півострова вже кілька разів в історії зазнавали масових репресій з боку російської влади. Так було після завоювання Російською імперією Кримського ханства у XVIII столітті, після встановлення на півострові радянської влади. І, особливо, після 1944 року, коли сталінська влада просто депортувала киримли (самоназва кримських татар, - Ред.) з їхньої батьківщини у Середню Азію. У подіях, які зараз відбуваються у Криму, можна чітко побачити яскраві паралелі у ставленні російської влади до кримських татар.
Так авторка телевізійної програми «Тарих седасы» («Голос Історії») Гульнара Бекірова у розмові з ведучим телевізійного інформаційно-аналітичного альманаху «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» розповіла про настрої, які нині панують у середовищі кримських татар.
Крім того, п. Бекірова в ефірі «Історичної правди з Вахтангом Кіпіані» зробила екскурс у маловідому історію народу киримли.
• Другою головною темою програми «Історична правда», яка вийде в ефір у неділю, 13 квітня, стане аналіз обґрунтованості причин любові офіційного Кремля до «георгіївських стрічок». Це саме ті чорно-помаранчеві стрічки, якими, зокрема, «прикрашені» проросійські сепаратисти Сходу і Півдня України під час своїх протиправних акцій.
Історик і геральдист Іван Сварник аргументовано пояснює, що ці барви використовували російські фашистські політичні організації, а також колабораціоністи з Росії, які в роки II Світової війни перейшли на службу до гітлерівської Німеччини.

По сюжету:
Історія про захоплення. Київський колекціонер Олексій Шеремєтьєв уже багато років збирає артефакти Кримської війни 1854-56 рр. Зайдемо до нього в гості.
• Рубрика "Книгозбірня": книга політв’язня Зеновія Красівського «Перегук двох над безвістю»
Книгу «Перегук двох над безвістю» можна знайти лише в бібліотеках. Це роман у листах. Історія взаємин людей, які ніколи один одного так і не побачили. З українського боку – політв’язень Зеновій Красівський. З американського – член «Міжнародної Амністії» інженер Айріс Акагоші. 30 листів написала Айріс до невідомого їй політв’язня перед тим як отримала першу відповідь. Розповідає упорядник книги – політв’язень радянських таборів, правозахисник Мирослав Маринович.
• Найвідоміші уродженці української землі, які стали кавалерами царського ордена Святого Георгія
Про найвідоміших уродженців української землі, які за особливу доблесть та мужність були удостоєні честі стати кавалерами царського ордена Святого Георгія.
Символи самі по собі порожні і беззмістовні. Це логотипи, які тисячами мерехтять перед очима на щодень. Важливий той зміст та ідеологія, яку вони несуть. Напевне, будь-хто не задумуючись назве емблеми гітлерівської Німеччини чи есесеру, з якими і асоціюються всі їхні злочини. Зараз в один ряд з ними стає Георгіївська стрічка – символ з колись славною історією, нині недолуго експлуатований неоімперськими політиками.
Історія стрічки починається з постаті Георгія чи по-нашому Юрія, в честь якого вона названа. Це був шляхетний воїн часів римської імперії, який відзначився багатьма подвигами, військовою вправністю та мужністю. Мав високий статус при імператорі. Але відрікся всього, захищаючи християн. З того часу став одним з найшанованіших святих, патроном лицарів і воїнів. Тому його зображали не лише на іконах, але й на військових нагородах і відзнаках.
Першим з найвідоміших кавалерів ордена святого Георгія -- уродженців української землі – була… жінка. Киянка Надія Дурова. Перша в історії російського війська жінка-офіцер. Або ж дівиця-кавалерист. За порятунок офіцера у програному росіянами бою з наполеонівською армією під Фрідландом у 1807-му їй жалували солдатський Георгіївський хрест і підвищили до унтер-офіцера.
А уродженця Подільської губернії Петра Кішку можна вважати одним із найвідоміших персонажів битви за Севастополь під час Кримської війни 1854-56-го років. Він мав т. зв. повний бант -- всі георгіївські медалі, тобто був повним кавалером ордена Святого Георгія.
У роки Першої Світової десятки тисяч українців рекрутували до царського війська. Наші краяни билися на фронтах гідно. За що й нагороджувалися почесними бойовими відзнаками. Серед кавалерів Георгія були і відомі особи, про які більше знаємо як про воєначальників червоної армії.
Так, уродженець Одеси Родіон Малиновський у 40-их роках 20-го століття один із радянських маршалів. А в роки Першої Світової був підносчиком патронів у складі Єлісаветградського піхотного полку. За те, що навіть з важким пораненням з поля бою – він 16-ти річний хлопчисько -- не ретирувався, удостоївся георгіївського хреста 4-го ступеня.
А легендарний для багатьох партизанський командир Сидір Ковпак удостоївся аж двох Георгіївських хрестів і двічі був нагороджений «георгіївськими медалями» за хоробрість. Одну з цих відзнак Ковпаку особисто на гімнастерку припинав цар Микола другий.
А Гетьман України Павло Скоропадський російським орденом Святого Георгія відверто пишався. Він був нагороджений за особливий героїзм як командир кінного полку. Орденом найвищого – 4-го ступеня. З усіх військових нагород на кителі Гетьман Скоропадський носив лише «георгія».
Радянська влада тривалий час ігнорувала цей символ. Не стільки через його походження, як тому, що його використовували білогвардійці Денікіна та фашистські колаборанти генерала Власова.
А теперішня російська влада окрім відзначення власне звитяги над гітлерівським нацизмом не приховує, що вкладає у «георгіївські» кольори зовсім інше значення. Для пропагування «Слави російської імперської зброї і війська».

46. Рятуючи Великдень
Їх змушували ходити до школи в неділю, щоб вкрасти день найважливішого свята. Їм отруювали мозок політпропагандою і погрожували розправою. У них відбирали можливість залишатись вірними традиціям предків. Та вони вистояли. Як ці люди врятували Великдень для України?
Комуністична влада вважала, що знищуючи українське духовенство та провідних мирян зможе залякати весь народ і викорінити релігійні цінності українців. Але так не сталося. Національні та духовні традиції все одно жили. І особливо яскраво це проявлялося при підготовці до Великодня.
Так дослідниця історії, співзасновниця громадської організації «Фонд святого Володимира» Леся Крип’якевич у розмові з ведучим телевізійного інформаційно-аналітичного альманаху «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» описала настрій, який панував у Галичині у 40-80-их рр. минулого століття напередодні найбільшого свята – дня Воскресіння Хрестового.
За словами Лесі Крип’якевич, дотепер маловідомі загалові приклади сміливості греко-католицьких священиків, які попри гоніння з боку радянської влади, наважувалися відправляти урочисті Пасхальні літургії, освячувати страви для Великоднього столу, давати подружнім парам шлюб, сповідати та причащати вірних.
• У другій частині програми «Історична правда», що вийде в ефір у Великодні свята, йтиметься про відродження одвічних українських традицій святкування Пасхи. Один із керівників нині майже легендарного Товариства Лева Мирослав Решетило розповідатиме, як саме «левенята» ще у 1988-у році не побоялися організувати і провести у Шевченківському гаю Львова Великодні гаївки.
• А в рубриці «Колекція» «Історична правда» розповість про унікальне зібрання ікон, писаних на склі, яку упродовж багатьох років акумулював дослідник історії та мистецтвознавець Іван Гречко. Ця колекція, фактично, заклала підвалини створення музею Українського католицького університету, після того, як пан Гречко подарував УКУ це зібрання.

По сюжету:
Як галичани гідно відзначали Великодень попри тиск та переслідування у радянські часи
Про заборонений в часи радянської влади Великдень. Як галичани примудрялися гідно відзначити величне свято Воскресіння Ісуса Христа попри тиск та переслідування з боку комуністичних опричників.
У радянські часи за святкування Великодня можна було не лише втратити добру роботу, а й накликати на всю родину поважні неприємності. Попри це галичани знаходили спосіб гідно відзначити величне релігійне свято.
Добре пам’ятає заборонений Великдень й Іван Гречко -- відомий львівський мистецтвознавець, який у 80-х роках брав участь в русі за відновлення української греко-католицької церкви. Чоловік каже: львів’яни були настільки мудрими, що вміли перехитрувати комуністичну систему…
Підпільні священики аби уникнути переслідувань з боку радянської влади навіть відправляли Богослужіння у лісах та на кладовищах. Подалі від недобрих очей. Але бувало і таке, що самі комуністи, які так затято з трибун пропагували атеїзм, потай зверталися до священнослужителів.
Святкували Великдень українці навіть у неволі. Дисидент і правозахисник Мирослав Маринович пригадує, як у 81-му концтаборі політв’язні відзначали Паску за святковим столом. Страви, звісно, були небагаті – лише канапки із маргарином та чай. Однак, навіть за це табірна адміністрація відправила Мариновича разом з кількома побратимами-політв’язнями у карцер на 15 діб. У відповідь політв’язні Пермського табору, написали листа до Папи Римського. Неймовірно, але Понтифік цей лист отримав. Вже згодом політв’язні від рідних довідалися, що Іван Павло Другий навіть провів спеціальну месу за здоров’я усіх підписантів з-за грат.
Як могли допомагали велично зустріти Великдень українцям з комуністичної імперії представники діаспори. У рідну Україну родичі і знайомі відсилали Пасхальні листівки майстерно оформлені найкращими художниками. Такі листівки українці в радянські часи дуже шанували. Часто вдома зберігали їх поруч з образами.
• Ігор Калинець разом з дочкою Дзвениславою розповідає про історію своєї родини. Розповідь базується на світлинах, які зафіксували як радісні, так і сумні миті життя цієї славної фамілії.
• Мистецтвознавець Іван Гречко багато років збирав колекцію покутських та гуцульських ікон, писаних на склі. Він формував це зібрання, щоб згодом подарувати його музеєві Українського Католицького Університету. Тож усі охочі можуть милуватися неймовірними роботами народної творчості.
Унікальність збірки полягає в тому, що ікони на склі почали робити приблизно з середини XIX і до початку XX століть. Ці роботи жили серед народу лише півсотні років і, до того ж, поширювались на досить обмежених територіях, здебільшого, карпатського регіону. Слід також зазначити, що скло – доволі крихкий матеріал, тож багато робіт просто знищились часом. Також, у людей існує своєрідна народна традиція: не тримати вдома нічого битого, а ікони часто нищились під час ремонтів. Тому їх так мало і дійшло до наших днів.
«Ці ікони – лише хатні. Їх ніколи не малювали для церков, оскільки зображення тут не зовсім канонічні: вони не завжди мальовані за церковними правилами. Думаю, це тому, що їх робили прості люди і робили так, як бачили і як їм підказувала душа. Зокрема, зразком такої відносної канонічності є ікона з зображенням Богородиці, яка годує Ісусика, а поруч з ними – Святий Миколай.
Очевидно, що поєднання святих диктував замовник чи господар дому. Він хотів мати Богородицю, яка годує Ісусика і поруч з ними – святого Миколая. Звичайно, що ікони виконані у стилі «народне малярство». Тобто помітно, що людина не проходила ніяких шкіл чи академій, а вчилася сама. Такі художники брали за зразки давніші церковні ікони, те що бачили в церквах», – розповів керівник музею Українського католицького університету Андрій Цибко.

47. Їх розшукували, ув'язнювали та розстрілювали. Проте СУМ залишився. Філадельфія, 1949 рік. За океаном – справжній український протест. Як ураїнці не затихли у ситій діаспорі?.
«Бог і Україна» – таким є гасло активістів Спілку Української Молоді (СУМ), яка вже майже 70 років активно діє на території Сполучених Штатів Америки. У чому секрет міцності цієї організації, що об’єднує вихідців з різних куточків української землі, яких доля закинула на Північноамериканський континент?
Телевізійний інформаційно-аналітичний альманах «Історична Правда з Вахтангом Кіпіані» презентує унікальний документальний фільм «СУМ в Америці: фрагменти». Ця стрічка розповідає про найважливіші віхи зародження, становлення та розвитку цієї організації українців у США.
Режисер фільму Святослав Липовецький так розповідає про своє дітище: «Кіно інформує про початки СУМу від 1925 року та історію відновлення Спілки в еміграції. Акцентовано увагу на акціях, проведених «сумівцями» у Штатах у 50-80-их роках для інформування Західного світу про події в Україні. Значна увага приділена і сьогоденню СУМу у США, який продовжує виховувати маленьких українців у національному дусі».

48. Сталін не вважав 9 травня Днем перемоги, – історики
Двадцять років, після капітуляції гітлерівської Німеччини, у Союзі день Перемоги не святкували взагалі. Чи маємо відзначати зараз? Чому 9, а не 8 травня? Помпезний парад чи скорбота? І скільки ще років потрібно, аби "травневі" запитання отримали відповіді?
До 1965-го року у Радянському Союзі дата 9 травня не була «червоним днем календаря». Це був звичайний робочий день. І лише Леонід Брежнєв постановив бучно відзначати 9 травня на уславлення «перемоги радянського народу над німецьким фашизмом».
Про це у розмові з ведучим телевізійного інформаційно-аналітичного альманаху «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» розповів кандидат історичних наук, доцент історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка Ярослав Онищук.
Він переконаний, що ініціатива Л. Брежнєва влаштовувати пафосні заходи 9 травня була інструментом кремлівської пропаганди, щоб переконувати принаймні громадян СРСР у «перевагах» комуністичного устрою як запоруки звитяги над коричневою чумою. А факт, що радянські традиції відзначення Дня перемоги над гітлерівським нацизмом залишилися (зокрема і в незалежній Україні) навіть після розвалу СРСР, доцент Онищук вважає історичним нонсенсом.
Один із експертів програми – завідувач кафедри нової і новітньої історії України УКУ Олександр Зайцев – в інтерв’ю «Історичній правді» так пояснив те, що у Радянському Союзі аж 20 років після війни не надавали особливого значення дню, коли війна з гітлерівською Німеччиною закінчилася офіційно. «Є різні припущення, чому за Сталіна так грандіозно не святкували цей день. Наприклад, цікаву теорію висунув Віктор Суворов, який вважає, що Сталін взагалі не вважав це перемогою, бо він планував захопити всю Європу. А оскільки це Сталіну не вдалося і СРСР зумів підкорити лише Східну Європу, то він був розчарований і не цінував цієї перемоги. Тому 9 травня гучно й не святкували», – вважає пан Зайцев.

По сюжету:
Чому дотепер Незалежна Україна відзначає день закінчення війни з гітлерівським нацизмом окремо від решти цивілізованого світу – 9 травня, а не 8 травня.
9 травня о шостій ранку за московським часом про капітуляцію військ гітлерівської Німеччини в ефірі всесоюзного радіо поінформував легендарний диктор Юрій Лєвітан.
Документ про офіційне припинення війни підписали у передмісті Берліна 8 травня близько одинадцятої вечора. У той час у Москві було вже 9 травня. Звідси і дві дати закінчення Другої Світової. 8 травня – для західних союзників і 9 числа – для СРСР.
Дата 9 травня, однак, у 45-му не стала «червоним днем календаря» громадянина Радянського Союзу. Цей день впродовж двох десятиліть був звичайним робочим. Генералісимус Сталін не глорифікував день, коли війська третього рейху офіційно визнали свою поразку.
Помпезно відзначати 9 травня як день перемоги радянського народу у великій вітчизняній війні постановив Леонід Брєжнєв. Майже відразу по тому, як восени 64-го став генеральним секретарем компартії СРСР. Відтак, з 65-го року День перемоги став святом, яке відзначали з особливим розмахом. Тоді ж започаткували традицію проводити на Красній площі у Москві військові паради.
Від середини 60-их пафосні паради на 9-те травня почали практикувати у всіх більших містах Союзу. Громадянам СРСР нагадували, що у 45-му червона армія здолала величезне зло – німецький фашизм. Само-собою, що завдяки мудрому керівництву комуністичної партії.
У Європі дату закінчення Другої світової прийнято відзначати аскетично і якось стримано -- як День Пам’яті та Примирення. У пострадянських державах – і Україна тут не виняток – день перемоги все ще здебільшого відзначають за шаблонами кремлівської пропаганди.
Історики переконані, що громадяни Незалежної України повинні крок за кроком виходити з рамок пострадянської, а тепер вже путінської пропаганди. У справі ставлення до спадщини найстрашнішої в історії людства війни також. Зрештою не є ключовою дата відзначення перемоги над коричневою чумою – 8-го чи 9-го травня. Важливішим, вочевидь, ж сенс – прагнення вшанувати десятки мільйонів жертв цієї бійні і бажання недопустити повторення такої історії у майбутньому.
• Про долі геніальних хіміків Йогана Зеха та Ігнація Лукасевича, які у Львові винайшли гасову лампу.
У середині XIX століття передгір’я Карпат називали Галицькою Каліфорнією. Промисловці будували тут тисячі копанок, звідки тисячі робітників відрами черпали нафту. У Львові теж почали думати, як і собі заробляти на чорному золоті. Дослідники історії розповідають: у 1853 році бориславський підприємець Абрагам Шрайнер привіз власникові львівської аптеки «Під золотою зіркою» Петрові Міколяшу кілька бочок нафти. Пан Шрайнер міркував, що фармацевти зуміють її переробити на спирт.
Після сотень експериментів із нафтовою ропою фармацевти аптеки «Під золотою зіркою» Йоган Зех та Ігнацій Лукасевіч таки досягли успіху. Розробили методику дистиляції і очистки нафти, і 3-го березня 1853-го року отримали нову речовину – гас. Теперішні хіміки характеризують роботу Зеха і Лукасевіча так: фармацевти застосували метод розділення рідин, тобто зробили перегонку нафти за температурою кипіння.
Спершу люди ставилися обережно до цього винаходу і особливо ним не цікавилися. Популярними гасові лампи стали після того як 31 липня 1853-го хірург Львівського міського шпиталю Заорський зробив термінову нічну операцію при світлі гасового пальника.
Патенти на гасову лампи навіть брали в оренду. Однак, найбільше їх почали використовувати не у Львові, а у столиці Австро-Угорщини – у Відні.
Самі ж «батьки» гасової лампи долею свого дітища переймалися мало. Дружина Зеха – Дорота – загинула під час пожежі. І Йоган важко переживав втрату коханої. Йоган Зех мешкав у Бориславі, де й помер у 1897-му. Винахід гасу не зробив його багатим, хоча й бідним він не був. Місце його поховання дотепер не знайшли.
А от Ігнацій Лукасєвіч через рік після вдалого експерименту -- у 1854 році виїхав зі Львова на батьківщину. У село Бубрка, недалеко від Перемишля. Тут відкрив першу нафтову копальню. Тепер у Бубрці великою популярністю користується музей-скансен нафтової промисловості, відкритий на честь Лукасевича. Тут можна побачити свердловини і бурильні знаряддя з XIX століття і кузню біля якої ходив сам Лукасєвіч.
Польські історики вважають, що Лукасевіч приїхав зі Львова сюди, бо хотів бути ближчим до нафти. Хоча аптекарську справу не полишав і в місті Горліце відкрив кілька аптек. Ігнацій Лукасевіч був настільки авторитетною особою, що його наділили правом представляти інтереси людей у Галицькому сеймі. Однак, найбільше Ігнацій Лукасевич прославився меценатством. Він відкривав школи і церкви. Дослідники історії вважають, що саме така щедрість і не дозволила Лукасевичу стати мільйонером.
Знаменита ж львівська аптека «Під золотою зіркою», в якій колись Йоган Зех та Ігнацій Лукасевіч створили гасову лампу, зараз не працює. Її вже рік як реставрують. У міському управлінні історичної спадщини запевняють, що вже невдовзі усі охочі побувати у цьому історичному для всього світу місці. І навіть посидіти у кріслах, в яких працювали геніальні винахідники.
• Згідно з офіційною історією КПРС, 5 травня 1912 року В. Ленін заснував відому в радянські часи газету «Правда». Однак чи справді її було засновано саме в той час?
Офіційну версію комуністичної пропаганди вирішили спростувати журналісти програми «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» (щонеділі, о 23.05, на телеканалі ZIK). Отож газету «Правда» насправді заснував інший діяч російського революційного руху – Лев Троцький. І видавали її попервах у Львові.
«Газета «Правда» не виходила у Львові. Насправді вона тут тиражувалася, – розповідає Лідія Сніцарчук, директор Інституту пресознавства національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. – Ми знаємо про те, що ця газета була нелегальною. Хоча у вихідних даних зазначена адреса її редакції. Це місто Женева. Видавати газету там було дорого, тому Українська соціал-демократична спілка, напевно, шукала якісь шляхи, щоб здешевити її наклад. Отож її учасники зуміли знайти друкарню у Львові».
За словами дослідниці, перше число «Правди» вийшло 3 жовтня 1908 року. У вихідних даних газети була вказана поштова скринька львівської друкарні. Там також зазначалося, що «Правда» – видання Російської соціал-демократичної робітничої партії. Її поширення відбувалося на теренах Російської імперії.
«Загалом у Львові видрукували 5 номерів газети «Правда». Надалі її видавці, серед яких був і Лев Троцький, знайшли друкарню у Відні. На цьому львівський період газети завершився. І лише через чотири роки В. Ленін почав видавати свою газету під назвою «Правда», – зазначила Лідія Сніцарчук.

49. Невже розгін української революції списали з Китаю? Невже нинішні події в Україні йдуть за сценарієм Чечні? Два зразки жаху, які комусь вигідно відтворити тут і зараз.
Д/Ф «Русизм»
Президент Чеченської республіки Джохар Дудаєв ще у 1994 році намагався привернути увагу цілого світу до такого страшного явища як «русизм». Він казав, і про те, що ця, фактично, державна ідеологія Кремля несе цивілізованому людству небезпеку не меншу, аніж фашизм у 30-40-их роках. Більше того, Дудаєв ще 20 років тому попереджав: після того, як Москва «наведе порядок» на Кавказі, то почне інтервенцію у Криму. Дуже шкода, що Джохара тоді не почули.
Так історик, директор київського Музею радянської окупації Роман Круцик у розмові з ведучим телевізійного інформаційно-аналітичного альманаху «Історична Правда з Вахтангом Кіпіані» згадує про особисті спогади від поїздки у Чеченську республіку у 1994 році. Тоді він мав нагоду ґрунтовно бесідувати з лідерами самостійницького руху чеченців – Джохаром Дудаєвим і Шамілем Басаєвим.
Також в ефірі «Історичної Правди» Роман Круцик вперше розповідає про майже фантастичну історію – як українці виставили дурнями офіцерів російських спецслужб. І сталося це в околицях Москви.
Після тривалої підготовки спецоперації фізичного знищення президента Чеченської республіки Джохара Дудаєва у 1996 році, ФСБ захопило у заручники і його дружину – Аллу. Жінку вбити не наважилися, її перевезли у Підмосков’я. І там вона перебувала фактично під домашнім арештом.
«Ми організували групу відчайдушних українських патріотів, які біля цього будинку блискуче провели операцію викрадення Алли Дудаєвої з-під носа у «ефесбешників». Наші хлопці розіграли «спектакль», влаштували ніби «пияцьку бійку» під будинком. Охорона будинку втрутилася, а у той час з іншого боку будівлі наші люди вже виводили Аллу Дудаєву на вулицю», – так Р. Круцик розповідає про перебіг операції звільнення українцями дружини чеченського лідера з російського полону.
По сюжету:
• Нарізка висловлювань Джохара Дудаєва, записаних у 1994 р.
Ще 20 років тому лідер самостійницького руху чеченців Джохар Дудаєв попереджав цивілізований світ про зародження небезпечного явища «русизму». Дудаєв заявляв, що, придушивши державницький рух у Чечні, Кремль не заспокоїться. І «візьметься» по-своєму «наводити лад» вже за кордонами Російської Федерації. Зокрема, і в Україні. На жаль, світ тоді Дудаєва не почув.
Що знають львів’яни та гості княжого міста про постать президента чеченської республіки Ічкерія – Джохара Дудаєва. Опитування проведене на вулиці Дудаєва, яка у центральній частині Львова.
• Сюжет про героїчний виступ китайських студентів у 1989 році. Чому і для чого комуністична влада Китаю так жорстоко розправилася з протестувальниками, які вимагали демократичних реформ у Піднебесній Імперії? І як події на площі Тяньаньмень у Пекіні вплинули на студентський рух в Україні у кінці 80-их років?

50. Як зрізати економіку цілого регіону так, що і за тридцять років не відродилась? Як зменшити бюджет держави на чверть одним наказом? І зрештою – як розвалити імперію? Швидкий і надійний спосіб від Горбачова – усе про "сухий закон" 1985 року. Такого про історію пиятики ви ще не чули!
Закарпаття ще й досі не оговталося від антиалкогольної кампанії Горбачова, – дослідник
Антиалкогольна кампанія Горбачова – це трагедія нашого народу. Знищення виноградників в Україні можна порівняти з вирубуванням маслинових садів в античному світі. Так діяли варвари.
Такими емоційними словами один із експертів телевізійного інформаційно-аналітичного альманаху «Історична Правда з Вахтангом Кіпіані», дослідник історії з Ужгорода Павло Чучка охарактеризував наслідки непродуманої політики боротьби з алкоголізмом, започаткованої Михайло Горбачовим у середині 80-х рр.
«Сухий закон по-радянськи» – одна з головних тем чергового випуску «Історичної Правди» на телеканалі ZIK. У програмі згадуватимуть, наскільки недолуго діяла комуністична влада, намагаючись кавалерійським наскоком враз покінчити зі справжнім бичем радянської дійсності – масовим пияцтвом «будівничих комунізму».
«Історична Правда з Вахтангом Кіпіані» згадає і про таку кумедну річ, як «безалкогольні весілля», після яких «активісти «товариства тверезості» потрапляли у медвитверезники.
Особливу увагу програма зверне на те, наскільки «антиалкогольна кампанія» Михайла Горбачова підірвала економічну міць СРСР. І як постраждали від неї виноробні регіони України.
«На Закарпатті вирубали виноградні плантації, що підірвало економіку краю настільки, що донині харчова галузь господарки у нас оговтатися не може. Постраждали тоді не лише лози, а й люди. Цілі династії виноградарів, виноробів, бочкарів втратили джерела заробітку і були змушені без роботи якось виживати», – розповів Павло Чучка.

По сюжету:
• Шлях Першого Пробойового Куреня УГА, сформованого з євреїв Тернополя
Яким був бойовий шлях Першого Пробойового Куреня Української Галицької Армії, сформованого з євреїв Тернополя?
У ході війни на Галичині у 1918-199 рр, поляки отримали підкріплення з Франції – армію під командуванням генерала Йозефа Галлера і розпочали подальший наступ. Українська Галицька Армія була змушена відступити до річки Збруч. Однак, 16 червня 1919 року ситуація змінилася. Українці змогли відбити у поляків захоплений Тернопіль. Після цього колишній поручник австрійського піхотного полку Соломон Ляйнберг, за уповноваженням «Жидівської національної ради» Тарнополя звернувся до полковника УГА Осипа Микитки з пропозицією, щоби кілька сотень євреїв вступили до лав українського війська.
У військових списках нове з’єднання на базі єврейської міліції Тарнополя назвали «Пробойовий курінь Першого корпусу Галицької армії».
Преса тамтих часів писала: «По одномісячнім вишколі відійшов курінь на фронт. Боровся геройсько під Буськом та Озірною, де поніс великі втрати».
Єврейські військові 14 липня отримали наказ – прикривати відхід частин 1-го корпусу УГА за Збруч. У районі Скалата, Гримайлова та Гусятина. Поляки хотіли здійснити тут прорив і захопити цю лінію фронту. Однак, пробойовий курінь не дозволив польським військовикам реалізувати цей план.
На Великій Україні, себто за Збручем, уже на Жидівський курінь разом з УГА воював уже проти більшовиків. Особливо радісно курінь зустрічали в Бердичеві. Населення цього міста навіть дозволило тоді командиру Соломону Ляйнбергу провести мобілізацію добровольців. А вже тоді разом з об’єднаними силами уенер Жидівський курінь попрямував на Київ.
Тоді від тифу та дизентерії вижила лише 10 частина вояків, тобто приблизно сто вояків куреня. Місця поховань вояків Жидівського куреня краєзнавці донині не знайшли. Припускають, що загиблих євреїв через небезпечну хворобу ховали там, де вони помирали. Хоча у колі істориків існує і версія, що деякі вояки «Жидівського куреня» все ж могли вертатися пораненими додому. Тож, не виключено,що їх могли пізніше таємно ховати на місцевих кладовищах. Зокрема, на єврейському цвинтарі у Тернополі є кілька могил, датованих 1920 роком. Але чи це поховання вояків Жидівського Куреня УГА – історики достеменно у цьому не впевнені.
Що знають львів’яни, які ходять вулицею Соломона Ляйнберга, про командира Жидівського Куреня Української Галицької Армії?
• Бездумна кампанія боротьби з алкоголізмом принесла величезні економічні проблеми в СРСР
Бездумна кампанія боротьби з алкоголізмом, започаткована в СРСР у середині 80-их років, не лише не подолала майже патологічне пияцтво в Союзі, а й принесла величезні економічні проблеми. Зокрема, на Закарпатті, яке дотепер не може оговтатися від масових вирубок виноградників майже 30 років тому.
Те, що в СРСР п’янство -- це практично норма життя, розуміли всі. Навіть керівництво держави. Треба було з цим якось боротися. Діяли комуністичні лідери з розмахом і масштабно. Є проблема і її треба вирішувати. Жорстко і в максимально короткі терміни.
Насамперед вирішили викорінити надмірну любов «радянських будівників комунізму» до недорогих, або й відверто копійчаних вин. Ці напої виготовляють головно з винограду. Відтак, вочевидь, вирішили у Кремлі: не стане виноградників, зникне вино. Трудящим буде напиватися нічим. Гляди, і алкоголізм як явище зникне.
Тож взялися хвацько викорчовувати виноградники. По всьому Союзу. На Закарпатті, звісно, також. Завдання комуністичних борців з пияцтвом тут виконали настільки ретельно, що дотепер, вже через майже 30 років, виноградарство регіону ніяк повноцінно відновитися ще не може.
Виноградарство і виноробство на Закарпатті – ремесло культове. У душі чи не кожен народжений на цій землі чоловік вважає себе майстром із виготовлення вина. Адже, хоч у краї годилося б боротися за вино, тут боролися із вином. Боролися і пропагандою, і – сокирою. Антиалкогольна кампанія Горбачова згубила казкові закарпатські виноградники, незгірші за французькі.
Не лише лози – постраждали люди. Пішла в небуття ціла каста закарпатських виноградарів. Адже антиалкогольна кампанія не просто зрубала виноградники, а й поламала і долі. Виноградарі та винороби, мали цілорічну роботу: щепили рослини, доглядали за ними, збирали і обробляли виноград, виготовляли вино. У людей була зарплата, у підприємств – обігові кошти, які вкладали у землю. Коли пішли під сокиру лози, виноградарі змушені були шукати іншої праці, а земля занепадала.
Вина, які тепер виробляють на Закарпатті – лише тінь від минулого багатства. Зараз надія – на виноробів-приватників, нове покоління. Вони привозять саджанці і прищепи елітних лоз з-за кордону та закладають нові виноградники. І «незлим-тихим» згадують Горбачова. Тільки не так, як мешканці з іншого виноробного регіону України – Криму за те, що розвалив есесер. Закарпаці пробачити Михайлові Сергійовичу не можуть варварства, з яким знищувала споконвічне ремесло мешканців Срібної Землі – плекати лозу, а з винограду виготовляти пречудові напої. Які з пріснопам’ятним совковим шмурдяком не мають нічого спільного.

51. Його боялись, переслідували, намагались підкупити... Чи був Євген Коновалець німецьким шпигуном? Унікальні факти та матеріали, що фахівці довірили тільки "Історичній правді". За кого вмирали українці?
Співробітники КДБ навіть після похорону Володимира Івасюка чинили тиск на членів родини. Вони вимагали, щоб батьки і сестри зробили публічну заяву, щоб люди припинили приходити на могилу композитора, де постійно збиралися патріоти, не згодні з реаліями життя у комуністичній системі.
Так сестра геніального композитора і поета Володимира Івасюка – Галина Івасюк-Криса – у розмові з ведучим інформаційно-аналітичного альманаху «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» розповіла про жахіття, яких зазнали найближчі родичі видатного представника української культури 70-х рр., загиблого за нез’ясованих донині обставин.
Наприкінці травня минає 35 років з часу, коли у Брюховицькому лісі поблизу Львова тіло Івасюка зняли з дерева із зашморгом на шиї. Офіційна версія слідства, яке притьма провели у 1979 р. – самогубство митця. Хоча навіть тоді у висновок, що Володимир Івасюк добровільно пішов з життя, ніхто не вірив. Однак справжні причини смерті генія української пісні, який прожив лише 30 земних років, не відомі донині.
Також сестра Івасюка розповіла програмі «Історична правда», як невдовзі після похорону Володимира його батько – Михайло Григорович – не погодився підписати підготовлену партійним керівництвом заяву. Колишній політв’язень, який провів 9 років у таборах ГУЛАГу, Михайло Івасюк навідріз відмовився підписати відкритого листа «від родини», в якому Івасюки «дякують радянській владі» за «шанобливе ставлення до пам’яті» Володимира.

По сюжету:
• У чому секрет вічної популярності Володимира Івасюка
Геніальний композитор і поет Володимир Івасюк пішов з життя вже 35 років тому. Але його твори менш популярними не стали. У чому ж секрет всенародної любові до пісень, створених Івасюком? «Історична Правда» запитала про це у відомих співаків.
• Ким був насправді Євген Коновалець
В архіві документації польської поліції міжвоєнних часів є свідчення про контакти Коновальця з радянськими шпигунами. Однак деталі цієї справи все ще невідомі. Попри це розуміємо, що польська поліція про Організацію Українських націоналістів на чолі з Євгеном Коновальцем дізналася майже одразу після її створення. Через це полковник, змушений був постійно мігрувати.
Щоправда, Коновалець на чужині був змушений жити одразу після поразки української революції у 1920 році. Тоді, як ще керівник Української Військової організації, тобто понадпартійної підпільної армії, він вирішив знайти союзників проти Другої Речі Посполитої. Польської незалежної держави, яка знову з’явилася на політичній карті світу після Першої Світової війни та отримала частину земель, де мешкали переважно українці – Східну Галичину, Західну Волинь, частину Полісся. Відтоді життя Коновальця стало схожим на суцільну мандрівку: різні країни, нові міста. До рідної хати у Зашкові, що на Жовківщині, полковник Євген Коновалець після поразки української революції більше не приїздив.
Однак, тут від самого Євгена Коновальця насправді майже нічого не зосталося. Справжніми є лише стільці з його останнього помешкання у Римі.
Євген Коновалець ще з початку 20-их років шукав стратегічних партнерів для Української Військової організації. УВО тоді потерпала від браку грошей. У пошуках зовнішньої підтримки начальна команда організації налагодила контакти з Німеччиною -- Веймарською республікою. Яка теж мала територіальні претензії до післявоєнної Польщі. Йшлося про землі Познанського воєводства та Померанії.
У 20-х роках розпочалася співпраця Української військової Організації з Райхсвером -- збройними силами Німеччини. Українці з німцями домовилися про обмін розвідувальними даними про польське військо. Для цього німці навіть відкрили у Мюнхені, Берліні та Гданську спеціальні курси для членів УВО.
Однак, далеко не все було так просто. Дехто з членів УВО на такій співпраці прагнув просто нажитися. Зокрема, Ріко Ярого, українського військового діяча, який представляв українців в Німеччині, серйозно підозрювали у фінансовій нечистоплотності, оскільки жив він у Берліні на широку ногу.
Проте, найважливішим закордонним партнером Української військової організації стала Литовська держава. Сам тодішній міністр закордонних справ Литви Юоазис Пуріцкіс ініціював співпрацю представників УВО з литовською владою.
З 1925 року в місті Каунас, яке було столицею Литви міжвоєнних років, діяло постійне представництво УВО. Також литовська влада допомагала українській військовій організації з паспортами. Дослідники розповідають: сам Євген Коновалець мав один офіційний литовський паспорт власне ім’я та ще кілька підробних на інше прізвище.
Окрім цього, литовська влада виділяла українцям кошти. Відомо, що у 1937 році Євген Коновалець за допомогою свого секретаря Олекси Бойківа отримав у Парижі дві з половиною тисячі американських доларів на діяльність організації українських націоналістів. Однак, таку співпрацю, як з литовцями, так і з німцями науковці вважають звичайним холодним розрахунком, добре продуманим полковником Коновальцем.
Гучні заяви про те, що Коновалець міг бути агентом німецьких спецслужб історики спростовують. Кажуть: агентурна діяльність в структурі Абверу означала б для Коновальця просто зраду українських національних інтересів. Оскільки німецькі нацисти у 1933 році зробили кардинальну переорієнтацію у своїй політиці та розпочали боротьбу не лише проти спільного ворога як для німців, так і українських патріотів -- а й почали виношувати плани нападу на Радянський Союзу. І у цих планах Гітлера про самостійну державу Україна насправді не йшлося.
Що знають львів’яни, які ходять вулицею Євгена Коновальця, про першого очільника Організації Українських Націоналістів?

52. Унікальні спогади перших членів "Студентського братства". Історії співпраці та виживання українців та росіян у таборах. Та ексклюзивне інтерв'ю з одним із найвідоміших українців на Заході.
Пам’ятник дивізії «Галичина» 24 роки тому будували члени Студентського братства ЛНУ ім.І.Франка на місці «Бродівського котла», де влітку 1944-го загинули українці-дивізійники.
Наталія та Тарас Сивуляки – постійні учасники будівництва – одружилися саме завдяки цій будові. Тоді, у 1990-му, студенти провели весь свій вільний час у селі Ясенів Бродівського району. Тут, на горі Жбир і будували пам’ятник.
Наталія згадує ті непрості часи: «Все робилось вручну. Спочатку навіть декілька ночей ночували в наметах на горі. Було по–різному. Молоді люди які виросли практично весь час в місті і не так вже й були звиклі до фізичної роботи, самі взялись формувати фундамент. Спочатку планувалось, що студенти стануть лише підсобниками при майстрах, але як потім виявилось, вся робота лягла на студентські плечі».
Втім, без підтримки місцевого населення нічого б не вдалося – жінки носили молоко, чоловіки допомагали з дровами. «А як смакувало жовте старе сало з часником, що нам приносили місцеві жителі, щоб ми не повмирали з голоду, картоплі колгосп нам виділив аж півпивниці. Інколи було свято – нас кликала на вареники родина сільського голови Степана Демківа. І було надто дивно, як його дружина пані Ірина примудрялась наварити стільки, що після обіду підвестися було складно!» – згадує Наталія Сивуляк.
Памятник освятили 26 травня 1990-го року. Втім простояв він не довше місяця. Про те, як і чому зусилля членів студентського братства зрівняли з землею – дізнавайтесь у програмі «Історична правда з Вахтангом Кіпіані».
Крім того у програмі – унікальні спогади перших членів Студентського братства, історії співпраці та виживання українців і росіян у таборах.

По сюжету:
• Як студентські братчики будували пам’ятник дивізії «Галичина»
На початку 90х члени Львівського студентського братства вирішили власними силами звести пам’ятник воякам дивізії СС «Галичина». Місце братчики обрали не випадкове.
Тут в липні 1944 року тривали запеклі бої між червоноармійцями та українцями, які воювали у складі німецьких військ, в дивізії СС «Галичина». Тепер же з гори Жбир – найвищої точки в околицях, видно панораму однієї із наймасштабніших операцій радянської армії, яка отримала назву «Бродівський котел». Влітку 44-го тут загинули тисячі українців.
Могли постраждати і братчики, які хотіли увіковічнити трагічні події пам’ятним знаком. Славко Козак пригадує: «Мені розповідали хлопці, тому що я вже не застав у ті дні, коли я там працював, кружляли на низькій висоті гелікоптери, свідомо знаючи, що тут люди і робили маневри, ніби намагаючись стати в силову позу начебто вони намагаються стріляти.» Та студентів не відлякала ані військова авіація над головою, а ні морозна зима. «Коли ми будували пам'ятник вже лежав сніг, і за цілий день можна було добряче намерзнутися, ходили ми сюди на цегельню грітися» - ділиться спогадами активіст Студентського братства.
Впродовж усього складного і тривалого будівництва братчиків підтримували місцеві мешканці . Ось на цьому подвір'ї львівські братчики жили. Колись тут стояла хатина, яку їм дали для прожиття добрі люди. Місцева мешканка Ірина Демків добре пам’ятає ті дні: Там було дві кімнати, хто на дворі спав, хто на стодолі, хто на сіні і на дворі спали. І під калиною спали.
Ольга Стельмащук тоді носила хлопцям молоко. Жінка пригадує, як 26 травня 91 року пам'ятник урочисто освятили: «Було багато людей з-за кордону, були дивізійники, були люди з Англії,були з канади дивізійники, було багато людей із Буська, і зі Львова, і з Бродів. Цей пам’ятник освятили, дуже ним всі пишалися, він був такий гарний, він був викладений плиткою, такою, що я пам'ятаю їхала зі Львова і бачила з автогбуса, що мерехтить на горі Жбир. То так та плитка мерехтіла, такий гарний той пам’ятник був.»
Однак, такий дорогий серцю ясеньчан пам’ятник, зведений братчиками, не простояв лише місяць. 18 червня 1991 року за двадцять четверта вночі місцеві мешканці почули страшний вибух. Поруч з горою, де стояв пам’ятник, живе Марія Різник. Жінка розповідає: «Світильник посипався на маленьку дитину, телевізор впав, всю техніку понищило, а по сусідству каміння аж на хату попадало, і зранку ми те все побачили, не було жодної шибки у вікнах.
Тоді вандалів пам’ятника не знайшли, хоча у селі подейкували, хто це міг зробити. Тоді у пресі, датованій 1991 роком, краєзнавець Дмитро Чобіт сміливо написав: «Хто ж зруйнував пам’ятник в Ясенові? Всім добре відомо, що сичали найбільше проти нього функціонери Бродівського райкому і львівського обкому КПУ та компартійна преса».
• Співпраця українців і росіян в 70-х роках у таборах -- історії виживання з перших вуст
Два мільйони переглядів в youtube набрав вірш киянки Анастасії Дмитрук «Ніколи ми не будемо братами». Дівчина написала його 2 березня, коли росіяни розпочали експансію Криму. Однак, як жили українці з росіянами колись? Чи завше все було так погано – свої історії з життя тільки «Історичній правді» розповіли українські політв’язні.
Позитивні історії допомоги із дисидентськими текстами та анекдотичні випадки нерозуміння української ідеї – від людей, які знають , як поводяться росіяни у спільній біді.

53. Двері Лемківщини
Їх виселили із рідних земель за те, що українці. Їм не дали можливості бути собою і пустили по світу. Унікальні спогади вцілілих.

По сюжету:
• Сучасні виконавці лемківських пісень
Лемківські пісні співає Софія Федина, українська співачка, голова Світової федерації українських лемківських об’єднань. Батьки дівчини із Лемківщини, обоє були переселені, але дівчина розповідає, тільки там , на території зараз Польщі, відчуває себе вдома. Співачка із задоволенням співає лемківських пісень, бо каже, такої доброї музики ще треба пошукати: «Лемки співали на різні приводи, але з таких що ми найбільшіше знаємо, багато пісень про рідний край. Зокрема ота співанка, там під гором, розказує про рідні терени, за якими лемки сумують, багато про депортацію і про тое, що не можуть повернутись до рідної землі, зокрема: горами ходжу, не виджу никого, серце моє плаче, серце моє плаче, од жалю великого».
Дуже багато є лемківських пісень із сумними мотивами, але насправді лемки дуже любили веселитися, а лемківська забава, дуже нагадувала гуцульську, але весільні пісні відрізнялися.
«На відміну від гуцульських коломийок, з невеликим діапазоном, лемків навпаки на ширшу ноку, така співанка з словаччини: шенелися моториця, тітмарар, шутки пташки зоволало тімтрара».
Не слід забуваи і про обрядові пісні. Хоча дуже багато колядок, лемки співали питомо релегійних. Але вигадували і дещо своє. «На лемківщині знаходимо чи не найбільш унікальні екземпляри коляд, - розповідає Софія: Найдавніша коляда світу, то є коляда лемківська: коли не було, згаща свята, святи й вечір, оді не було, неба ни земли, дебрий вечір…».
Ще одна співачка, яка вибухнула-лемківським співом - Христина Соловій. На одному із талант-шоу вона змусила плакати Славка Вакарчука. Співачка каже, що у лемківських піснях, є такий змішаний ритм - чардашу, і на тлі сумної мелодії, це таку драматургію створює, воно дуже зачіпає, і не має значення чи пісня сумна чи весела. Вона стає дуже драматична. Та найбільше приваблюють дівчину співанки ліричного стилю: про кохання і, навіть, ворожбу: «Тай піду я піду, куди не ходила, та найду я надйу, та найду я найду, колего я любила».
• Рубрика "Колекція": Лемківське село
Ірина Громосяк заплющує очі і пригадує кожну дощечку в рідній лемківській хаті. Коли пані Ірині було 6, її разом з батьками у 47-му році примусово депортували з рідного села Криниці. Це західна Лемківщина, тепер Новосанчівський повіт підкарпатського воєводства Польщі. Усі речі, які вдалося зберегти, пані Ірина разом з іншими переселенцями передала у Монастириський музей лемківської культури. Тепер тут відтворена окрема кімната лемків. У ній посуд, келихи, з яких колись лемки пили оковиту. А ще стародавня скриня з 19 століття, де одяг складали бабусі, потім мами і згодом – доньки.
На батьківщині лемки будували незвичайні дерев’яні церкви, які мали тризрубну форму. Вежі храму зменшувалися від найвищої над дзвіницею до найнижчої над вівтарем. Ось ця колекція макетів храмів, виготовлена лемком Орестом Гойняком. Також збереглися і безцінні церковні стародруки з тамтешніх храмів, датовані ще 1866 роком. Під час переселення лемки забирали собою церковні требники, Євангелія та богослужбовий одяг – ризи. Отець Анатолій Дуда-Квасняк, душпастир для лемків в Україні, показує церковний требник, який використовувався на лемківщині. «Написана є церковно-слов’янською мовою, і вдома на Лемківщині, лемки користувалися тими требниками, святим писанням, і службу Божу правили не на українській мові, а на церковнослов’янській» - розповідає душпастир.
Та не молитвою єдиною – лемки тримали овець і велику рогату худобу, тому мали великий сільськогосподарський реманент, наприклад хомут для коней та грябки для підкошування жита. Проте, найбільше лемки працювали в лісі, оскільки жили в західних Карпатах. Пересиленець Михайло Громосяк пригадує: «Пилорам не було, дерево приходилося тесати, були спеціальні такі сокири називалися барта, були на праву, на ліву руку. Шнурком відбивали лінію, і тесали по лінію, і з цього будували хати, а щілини між зрубом запихали сухим мохом»
Доки чоловіки працювали в лісі, їхні газдині господарювали вдома. І ось таким винахідливим реманентом вони прасували всій сім’ї одяг.
Валентина Грабчак, молодший науковий співробітник музею, розповідає: «Лемки розводили велику рогату худобу і звідти мали сир, сметану, масло. Його робили зі сметани в дерев’яній боденці, яка складається з трьох частин. Наливалася сметана і коли вона вже є густою, і тоді починали бити, доки не утворилося масло»
Після виселення лемки спершу опинилися на сході Україні, зокрема у Харківській області. Однак, там, в індустріальній столиці, люди з Карпат прижитися не змогли. Розпродали все і поїхали у Монстириськ на Тернопільщині. Тут вони уже шукали своїх далеких і близьких. Лемкиня Стефанія Ванат каже, що Монастириськ став другою батьківщиною для переселенців: «В нас тут фестивалі, сюди приїжджають люди з усього, дуже гарно відновлююся традиції лемків»

54. У одних забирали можливість творити. У інших – можливість жити. Справжні історії людей, яких знищує система.
Сьогодні, 15 червня, одному з найяскравіших акторів українського кінематографу могло б виповнитись 73 роки. Актор, якого запрошували до Голлівуду, так і не дочекався від радянської влади дозволу на поїздку. Зате дочекався багато іншого.
«Даси відрізати палець, відріжуть руку», – так коментував свою непоступливість режиму Іван Миколайчук у розмовах із другом та колегою Федором Стригуном. У студії «Історичної правди з Вахтангом Кіпіані» на ZIKу художній керівник театру ім. Марії Заньковецької розповідає про утиски, які довелось відчути його побратимові.
Так найбільш лагідною цензурою можна вважати те, що акторові не дозволяли грати негативних героїв, аби раптом не затьмарився позитивний образ у глядачів. Далі – гірше. «Зрізали» ще на пробах у фільми, де хоч трохи вбачали націоналізм, – аби раптом зірковий артист не надав образові бандерівця позитиву. Так і не дозволили зняти фільм за власним сценарієм «Небилиці про Івана».
Народжений у Карпатах, чоловік проніс через усі твори гордість за своє походження, розповідають друзі і близькі. У Верховині жінка, що здавала помешкання знімальній групі фільму «Анничка», розповідає журналістам про жорсткішу позицію актора. Начебто Миколайчук любив казати: «Шляк би їх трафив, тих москалів!».
«Перед смертю важив 36 кілограмів, – пригадує друг і колега Іван Гаврилюк, – і це при зрості 186 сантиметрів! Важко було дивитися». Рідні думають, що виразка шлунку, від якої помер митець, могла бути спричинена утисками творчості одного з найвідоміших акторів, сценаристів та режисерів.
• На місці нацистського концтабору у Львові сьогодні діють готель і банк, – історик
Фотографії та документи розклав на столі директор музею «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий. Каже, відомо про 6 утікачів з концтабору на цитаделі, яких упіймали і розстріляли у дворику на Лонцького. Скільки ж людей перебували у самому концтаборі – Stalag-328 «Tsutadell» – достеменно не відомо. За різними даними – від 140-а до 280-ти тисяч осіб.
Камера-душова
Ці страшні цифри дають історикам підстави говорити про те, що концтабір у Львові у 1941-1944 роках можна ставити на один рівень з Бухенвальдом та Аушвіцом.
У таборі в різні роки крім червоноармійців перебували французи, бельгійці та італійці. Територія охоплювала понад 20 гектарів, на яких розміщувалось більше десятка споруд: бараки для полонених, будинок начальника табору, лазарет, їдальня та, навіть, майстерня з пошиття одягу і взуття.
Гість програми розповів, як придушувались повстання на таборі, чому у знущаннях були винні не лише нацисти, а й радянська влада, і чи варто на тому місці утримувати готелю.
Директор готелю на львівській Цитаделі заперечує, що він збудований на кістках
Керівник фешенебельного готелю на Цитаделі у Львові заперечує, що його заклад стоїть на території колишнього концтабору.
Про це розповідає журналістка програми «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» Інна Березніцька.
На запрошення журналістів Мейлах Шейхет, директор благодійної організації «Єврейське відродження», за допомогою старовинного методу біолокацій шукав братські могили на території Цитаделі. Каже, таким чином можна дізнатись, якої довжини розстрільна яма.
Громадський активіст переконаний: тут вся земля всіяна могилами і тут необхідно робити археологічні розкопки, бо у кожній будівлі на цій території вмирали люди. На думку пана Мейлаха, можна побачити, де була вежа смерті, в якій загинула велика кількість військовополонених голодною смертю, а зараз на цьому місці створений 5-зірковий готель-ресторан, і люди, які не знають, тут зупиняються та стають учасниками тої страшної наруги.
Однак жодного пам’ятного знаку на «Цитаделі», окрім хреста, поки що немає.
Віра Лясковська, депутат міської ради, скаржиться: «Феєрверки постійно, постійні співи, постійні танці. Це те, що ми маємо на вежі смерті. Ну і як це може сприймати нормальна людина? Чи ми не робимо страшний гріх? Це територія, яка полита кров’ю повністю, тут мають повикидати оцю всю нечисть, оці готелі».
Натомість директор фешенебельного готелю, який розташований на території колишнього концтабору, не розуміє, через що панікує громада. Каже, на цю забудову дали «добро» усі державні установи: «Ми зробили з руїн те, що ви зараз бачите, це ми зробили престиж Львова, на мою думку. Люди мають на що подивитися, а ми похвалитися».
- Тобто вас не лякає, що тут був концтабір?
- Я б так не сказав, що тут був концтабір. Якби він був, я би знав більше від вас і від того, хто вам це говорить.
Тим часом історики ледь не хапаються за голови, коли розповідають про жахіття, які відбувалися на території «Цитаделі» з 1942 року до 1944-го.
Так історик Володимир Зелінський, розповідає: «Один із в’язнів табору, якого звали Карл Бер, свідчив, що німці одного разу закрили в камері радянських військовополонених і довгий час їм не давали їжі. А через певний час відкрили цю камеру і побачили, що тіло в одного було наполовину з’їдено».
У таборі утримували полонених різних армій: червоноармійців, бельгійців, франзуців та італійців. Історик Іван Сварник наводить такі факти: «Концтабір охоплював все це узгір’я по периметру веж. Веж є 4. От між цими вежами були натягнуті колючі дроти. По схилу були споруджені для спеціального захисту невеличкі бетонні вогневі точки, які охороняли підступи до концтабору. І тут стояли сотні бараків, в яких утримували 100-150 чоловік в одному дерев’яному баракові».
Віра Лясковська, яка уже напам’ять вивчила кожну грудочку на цій землі, показує нам єдиних свідків тих страшних подій, які досі зосталися на території Цитаделі. Це стовпи із потрійної огорожі: «Ця територія була закрита так, що ніхто звідсіля вийти не міг. Це були залишки, які відносилися до одного ряду, і з колючим дротом. Таких було три. Ця територія була захищена, щоб людина не могла вийти звідтіля».
Історики порівнюють львівський шталаг із Аушвіцом та Бухенвальдом. Однак, на відміну від тих страшних місць, на території львівського концтабору зараз немає музеїв, лиш готелі і банки.
Відтак, єдиною перемогою львівської громади залишається той факт, що львівську Цитадель, на численні запити, два роки тому таки визнали національною пам’яткою.
Нагадаємо, 1 квітня, на Цитаделі, на місці розміщення нацистського концтабору «Шталаг-328» відбулись пам’ятні заходи з нагоди Міжнародного дня визволення в’язнів фашистських концтаборів.
На Цитаделі у Львові встановили пам’ятний хрест жертвам нацистів
Сьогодні, 11 квітня 2011 року, на Цитаделі, на місці розміщення нацистського концтабору «Шталаг-328» відбулись пам’ятні заходи з нагоди Міжнародного дня визволення в’язнів фашистських концтаборів.
Поминальну молитву за загиблими в концтаборі провели священики різних конфесій, після чого вони освятили пам’ятний хрест на місці колишнього концтабору «Шталаг-328».
Після спільної молитви до пам’ятного хреста поклали квіти представники Львівської облдержадміністрації, Львівської обласної ради, Львівської міськради, ветеранських та скаутських організацій.
Міністр культури України Михайло Кулиняк, який брав участь у заходах, повідомив, що Міністерство та він особисто бере на себе зобов’язання належно вшанувати пам’ять усіх, хто постраждав від фашистів. Міністр зазначив, що обов’язком усіх присутніх є вшанування пам’яті невинних жертв. «Встановлення цього хреста, мабуть лише початок вшанування пам’яті за цими людьми. Я глибоко переконаний, що і міністерство культури, і міська громада спільно докладуть зусиль, щоб на цьому місці був створений меморіал за жертвами, які тут були замордовані та розстріляні», – сказав Михайло Кулиняк.
Депутат Львівської облради, голова комісії Львівської обласної ради з питань культури, історико-культурної спадщини, духовного відродження та засобів масової інформації Орест Шейка, розповів, що пам’ятний хрест вдалось спорудити завдяки підтримці влади Львова та Львівської області.
Заступник міського голови Василь Косів у своєму виступі закликав цінувати та берегти живих свідків цих жахливих подій. «Історія цього місця, події Другої світової війни, крім всього іншого, є ще й живою історією. Вона буде живою до того часу, поки живуть свідки, поки живуть люди, які були жертвами тоталітарних режимів. І можна написати багато книг, можна відзняти фільми, можна сформувати цю історію для учнів, але поки живуть свідки, найціннішими їхні індивідуальні, особисті, усні спогади. Ми повинні сьогодні зібрати свідчення про ці події і передати їх далі», – сказав Василь Косів.
Депутат Львівської облради Андрій Халявка, виступаючи, назвав концтабір «Шталаг-328» «львівським Бухенвальдом», підкресливши масштаби злочинів проти людства, які були тут скоєні.
Від імені Львівської облдержадміністрації начальник управління з питань внутрішньої політики Роман Кураш запевнив, що Львівська облдержадміністрація доклади усіх зусиль для того, щоб увіковічнити пам’ять жертв нацистського режиму.
Одна з ініціаторів досліджень жертв концтабору, депутат Львівської міської ради Віра Лясковська зачитала лист-відповідь від Служби безпеки України, у якому було вказано, що за всю історію існування, через концтабір пройшло більше 280 тис полонених. З них 142 тис загинуло.
Герой України, громадський діяч Юрій Шухевич, як один з підписантів звернення не допустити нищення історичної пам’ятки-цитаделі, подякував усім, хто долучився до спорудження хреста.
«Ми стоїмо на місці, де було скоєне страшне варварство, де було замордовано понад 140 тисяч беззбройних військовополонених. Пройшли десятиріччя, проте ніхто не згадував про цей жахи йшов такий самий ворог, який так само нищив своїх громадян. Сьогодні я хочу подякувати усі, хто не допустив святотатства та допоміг відстояти цитадель, як історичний, археологічний та архітектурний пам’ятник».
За словами Юрія Шухевича, були люди, які хотіли знищити це місце, побудувавши великий розважальний комплекс, однак громадські діячі, представники національних громад Львова та місцеві політики відстояли цитадель. «Ми, чотири львівських Героя України, маю на увазі Іваничука, Возницького, Хмару та Вашого покірного слугу також підписали звернення про те, щоб це місце стало національною пам’яткою, і щоб ніхто не міг зазіхати на нього. Сподіваюсь, що цей хрест стане грізною пересторогою для всіх, хто захоче знову розпочати якесь будівництво», – сказав Юрій Шухевич. Громадський діяч висловив обурення діями приватних підприємців, які на місці Башти смерті, де була розміщена одна з зон концтабору, побудували готель та ресторан та діями місцевої влади, яка допустила будівництво.
Нагадаємо, в таборі «Шталаг-328» утримувалось 284 тисячі в’язнів різних національностей: українці, росіяни, євреї, італійці, поляки, бельгійці, білоруси, голландці та представники інших народів. Мученицькою смертю загинули 142 тисяч осіб. Кожен четвертий з них – українець.

По сюжету:
• Іванові Миколайчуку не давали творити на повну, - близькі та друзі
Вже перший фільм подарував Іванові Миколайчукові, простому хлопцю з Буковини, світову славу і визнання. На міжнародному кінофестиваль в Мар-дель-Плата, в Аргентині, кінострічка «Тіні забутих предків» отримала гран-прі. Івана після цього навіть запрошували до Голлівуду. Однак, він чекав і так і не дочекався дозволу від радянських властей. Зате діждався багато всього іншого від влади.
Василина Харук-Зеленчук опікується хатою-граждою у селі Криворівня Івано-франківської області. Каже, у простій хаті, де знімався фільм «Тіні забутих предків». Показує ярмо, начебто саме його Параджанов поставив Іванові та Палагні у фільмі. А мешкала знімальна група під час зйомок одного з найвідоміших фільмів про гуцулів у Верховині, в старому дерев’яному будиночку. Згодом сюди приїздила родина Миколайчуків уже просто відпочивати – пригадує мешканець містечка Іван Шкрібляк. Тоді зірковий актор і не здогадувався, що за десять років його побратима Параджанова заарештують і він приїжджатиме в Карпати на зйомки уже сам. Під час прем’єри першого фільму за участі Миколайчука – «Тіней забутих предків» у Києві 4 вересня 1965 року, українська інтелігенція запротестувала проти масових арештів українців - пригадує рідна сестра Івана – Фрозина. Митців почали переслідувати, до Івана теж приходили, щоби він підписався проти Василя Стуса: «Ходили по всіх знаменитостях Драч, Павличко, Яворівський... І казали, що підпишіть, що Стус проти радянського народу, подивіться, які він вірші пише. А Іван каже, ви знаєте, я на свій встид не мав часу, я нічого не прочитав, не вспів, я не можу розписатися, раз я не читав. І так ся лишили» - розповідає сестра митця.
До Івана Миколайчука, як головного героя «Тіней забутих предків» тоді ставилися вкрай уважно. Тож фільм про Тараса Шевченка «Сон», у якому Тарасом був Іван Миколайчук, навіть хотіли заборонити, начебто через націоналістичні мотиви та петлюрівщину.
Проте Іван Миколайчук до закидів комуністичної партії ставився байдуже. У 1967 році він знову поїхав у рідні Карпати зніматися у фільмі Бориса Івченка «Анничка». Тоді всі дівчата з околиць закохалися в нього. «Ну та бігали. А хто би не бігав за таким файним? Га? Але москольноту не любив, казав, шляк би їх трафив», - пригадує пані Марія, у якої мешкав Миколайчук під час зйомок. У кінострічці «Анничка» про події вітчизняної війни Іван грав роль поліцая «Романа», який носив убір з тризубом та захищав свою карпатську землю, яка опинилася по різні боки барикад. Дуже вже нехарактерний був поліцай. Саме через такого героя Іванові Миколайчукові пізніше заборонили грати роль упівця Ореста у фільмі «Білий птах з чорною відзнакою» .
Іван Миколайчук і далі продовжував в тому ж дусі. У 1971 році він став сценаристом фільму «Білий птах з чорною ознакою». І вперше у радянському кіно заговорив про заборонене: долю вояків Української Повстанської Армії.
А вже у 1972 році Іван Миколайчук долучився до створення яскравого фільму Бориса Івченка «Пропала грамота». В цій кінострічці Іван не лише виконавець ролі козака Василя, а й фактичний співрежисер фільму. Він працював над музичним оформленням кінокартини. Проте і цей фільм цензорам не сподобався. Чиновники були проти стрілецьких пісень. Окрім цього, москвичам не сподобався ляпас Катерині II від козака Василя. Хоча творці фільму переконували компартійців у тому, що це не ляпас, а козак Василь просто вбив муху, яка сіла на вилиці цариці. Проте московські чиновники були непохитні і наказали переробити епізод зустрічі козака Василя з Катериною II. І навіть після того заборонили показувати «Пропалу грамоту» в кінотеатрах.
Після таких кінострічок Івана Миколайчука почали звинувачувати в націоналізмі. Цензори кілька років поспіль викреслювати прізвище Івана з кіносценаріїв. Миколайчук зник з екранів.
Ліна Костенко тоді написала такий вірш присвячений Іванові Миколайчукові:
Його в обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони, -
чекало все! Іван косив траву.
Та попри все це, у 1979 році Іван Миколайчук втілив свою найзаповітнішу мрію та відзняв фільм «Вавилон XX». Ця кінострічка про перші кроки колективізації в українському селі у 1980 році була відзначена призом «За кращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе. Друг Миколайчука Іван Гаврилюк пригадує, і тоді цензори порізали фільм Івана: «Там було багато речей просто вирізано і вже знятих, і на стадії завершення, і під час написання сценарію. І все одно це шедевр. Порізали те, що проукраїнське. Коли робилися шедеври, весь кінематограф говорив Езоповою мовою і простий глядач розумів цю езопову мову, незалежно від освіти, може навіть не знав, хто такий Езоп»
Така агресивна державна політика добряче підірвала здоров’я митцеві. Іван важко переживав втручання цензорів у його «Вавилон XX» . Тож написав у 1983-му ще один сценарій фільму «Небилиці про Івана». Однак, художня рада та академія наук настільки довго приймала рішення про цей дозвіл, що Іван вже був однією ногою на тому світі, коли сценарій затвердили. Однак, відзняти його вже сам не зміг. Іван Гаврилюк пригадує свою останню розмову з митцем: «Остання моя розмова була в нього вдома, я прийшов ще з одним режисером, ми прийшли принесли горівку, бо він просив. І коли ми тільки зайшли, його дуже боліло, і коли він випив, в нього була чарка стограмова, закурив цигарку, з нього коц сповз, і я жахнувся тому що в нього був зріст 186см, а важив 36 кг. Важко було дивитися».
Іван Миколайчук помер на 46 році життя у 1987 році. Тоді як зіграв 34 ролі, написав 9 сценаріїв та подарував світові дві чудові режисерські роботи. А його останнє творіння «Небилиці про Івана» побачило світ у львівському театрі імені Марії Заньковецької. І тепер є постійно у театральній програмі.
• Нацистський концтабір в центрі Львова
За допомогою старовинного методу біолокацій Мейлах Шейхет, директор благодійної організації «Єврейське відродження». Шукає братські могили на території Цитаделі. Каже, таким чином можна дізнатись, якої довжини ця розстрільна яма. Якщо два дроти у руках – рамки – спершу рухаються, а потім ні – в тому місці яма має багато тіл.
Громадський активіст переконаний: тут вся земля всіяна могилами і тут необхідно робити археологічні розкопки, бо у кожній будівлі на цій території вмирали люди.
Шталаг 328 – єдиний концтабір в центрі європейського міста. Входить у десятку найбільших нацистських таборів. Охоплював територію понад 20 гектарів. За різними даними в таборі перебувало від 144 до 280 тисяч полонених. За даними активістів, на території були бараки, де мешкали полонені, велика площа, на якій їх шикували, два будинки-лазарети, окремий будинок начальника табору та інші приміщення, навіть майстерня одягу і взуття.
Пан Мейлах уже навіть склав разом з фахівцями карту концтабору на основі аерофотозйомок зроблених американцями під час Другої Світової війни. На думку пана Мейлаха, можна побачити, де була вежа смерті, в якій загинула велика кількість військовополонених голодною смертю, а зараз на цьому місці створений 5-ти зірковий готель-ресторан, і люди, які не знають тут зупиняються та стають учасниками тої страшної наруги.
Однак жодного пам’ятного знаку на «Цитаделі», окрім хреста, поки що не має. Віра Лясковська, депутат міської ради, скаржиться: «Феєрверки постійно, постійні співи, постійні танці, оце те, що ми маємо на вежі смерті. Ну і як це може сприймати нормальна людина, чи ми не робимо страшний гріх? Це територія, яка полита кров’ю повністю, тут мають повикидати оцю всю нечисть, оці готелі»
Натомість директор фешенебельного готелю, який розташований на території колишнього концтабору, не розуміє, через що панікує громада. Каже, на цю забудову дали «добро» усі державні установи: «Ми зробили з руїн то, що ви зараз бачите, це ми зробили престиж Львова, на мою думку. Люди мають на що подивитися, а ми похвалитися. - Тобто вас не лякає, що тут був концтабір? - Я б так не сказав, що тут був концтабір, якби він був я би знав більше, чим ви, чим хто вам то говорить»
Тим часом історики ледь не хапаються за голови, коли розповідають про жахіття, які відбувалися на території «Цитаделі» з 1942 року до 1944-го. Так історик Володимир Зелінський, розповідає: «Один із в’язнів табору, якого звали Карл Бер свідчив, що німці одного разу закрили в камері радянських військовополонених і довгий час їм не давали їжі, а через певний час відкрили цю камеру і побачили, що тіло в одного було наполовину з’їдено.»
У таборі утримували полонених різних армій: червоноармійців, бельгійців, франзуців та італійців. Історик Іван Сварник наводить такі факти: «Концтабір охоплював все це узгір’я по периметру веж, веж є 4, от між цими вежами були натягнуті колючі дроти, по схилу були споруджені для спеціального захисту невеличкі бетонні вогневі точки, які охороняли підступи до концтабору, і тут стояли сотні бараків в яких утримували 100-150 чоловік в одному дерев’яному баракові»
Віра Лясковська, яка уже напам’ять вивчила кожну грудочку на цій землі і показує нам єдиних свідків тих страшних подій, які досі зосталися на території Цитаделі. Це стовпи із потрійної огорожі: «Ця територія була закрита так, що ніхто звідсіля вийти не міг, це були залишки, які відносилися до одного ряду, і з колючим дротом, таких було три, ця територія була захищена, щоб людина не могла вийти звідтіля»
Історики порівнюють львівський шталаг із Аушвіцом та Бухенвальдом. Однак, на відміну від тих страшних місць, на території львівського концтабору зараз не має музеїв, лиш готелі і банки.. Відтак, єдиною перемогою львівської громади залишається той факт, що львівську цитадель на численні запити два роки тому таки визнали національною пам’яткою.

55. Спеціально до 22 червня: як насправді починалась радянсько-німецька війна? Як Львів зустрів окупантів? І хто в результаті познущався над галичанами більше – нацисти чи «енкаведисти»? Таємниці Дем’янового лазу – місця найбільших розстрілів на Галичині.
Енкаведисти знущались над людьми перед розстрілом у Дем’яновому лазі, – керівник розкопок
25 років тому під Івано-Франківськом віднайшли одне з найбільших поховань жертв сталінських репресій в урочищі Дем’янів лаз.
Про те, як у 1989-му велись розкопки на цьому місці, та як вдалось вберегти від знищення докази – розповіли активісти.
Зі сльозами на очах Юліан Куйбіда, активіст товариства «Меморіал» в Івано-Франківську, згадує події вересня 1989го. Розповідає, що підійшов чоловік на розкопки і плакав, цілував землю, казав, що там його брат похований. Нібито брат зник, коли вчився в школі у десятому класі, і чоловік впізнав його за чоботами – сам їх пошив.
Судмедексперт, що працював на розкопках у Дем’яновому лазі, Омелян Левицький, розповів журналістам «Історичної правди» про знущання над страченими, які вдалось зафіксувати. Каже, енкаведисти стріляли у людей, як у капусту, знаходили навіть по 6 пострілів у черепі.
«Частина пострілів були або вхідні, або вихідні – таких знайшли 81 скелет, – розповідає судово-медичний експерт, – Бо стріляли в потилицю, а куля пройшла в рот, значить людина кричала тоді. А були навпаки, на потилиці вихід, а не було входу, це означає, що стріляли в рот або в око. Все свідчить про те, що людей катували там, їх мучили».
«Ми знайшли жінку, до якої колючим дротом була прикручена дитина. Експерти встановили це, – згадує керівник розкопок Роман Круцик, – Там багато жінок було знищено, познаходили довге жіноче волосся».
524 черепи знайшли у Дем’яновому лазі 25 років тому. Та це лише одне місце масових розстрілів із 112-ти тільки в Івано-франківській області.

По сюжету:
Політичні партії Галичини і їхнє ставлення до нацистів
Олександр Зайцев, завкафедри нової і новітньої історії України УКУ, каже, що Галичани завжди були активні, в тому числі у міжвоєнний період, може не тому, що така природа галичан. А тому що в жодній іншій частині України в той час не було умов для політичної активності
У міжвоєнній Галичині, яка на той час входила до складу Польщі, було 12 партій з поглядами від крайніх лівих до крайніх правих.
Найбільшу політичну партію утворили у 25-му році – Українське національно-демокаратичне обєднання. Ігор Петрій, завідувач сектору бібліології ЛНУ ім. Івана Франка, каже, що це була легальна партія, учасники якої намагалися досягнути кращого статусу для Українських земель правовим парламентським методом. Лідерами найвпливовішої партії Галичини були Дмитро Левицький, Мілена Рудницька та Іван Кедрин.
У своєму друкованому органі «національна політика» УНДО 30-го липня 39-го року засуджує германофільство та пише, що «Німеччина має на вазі не українські, а свої власні імперіалістичні інтереси»
«Також доволі сильною була українська соціалістична радикальна партія, утворена в 1926-му році, яка була за самостійну Україну, але Україну соціалістичну, хоча цей соціалізм не марксистський, вони критикували радянський союз, за що це гнобительська держава, яка нічого спільного з соціалізмом немає», – розповідає Олександр Зайцев. Її найвідомішими керівниками були досвідчені політики та активісти Лев Бачинський та Іван Макух. Як й інші помірковані організації, радикальні соціалісти засуджували фашизм.
Компартію Західної України найпопулярнішою не назвеш – 4 тисячі членів у 30-х роках. Програмою дій комуністів-західняків стала платформа антифашистського народного фронту. «Ця партія закликала орієнтуватися на першу таку пролетарську державу, якою був радянський союз», – зазначає Ігор Петрій. «Це були люди, які вирили у поєднання комуністичної ідеї, ідеї соціальної і ідеї національної, однак ця група націонал комуністів, була фактично розгромлена, майже всі ці люди загинули в сталінських концтаборах» - додає Олександр Зайцев.
В 1920 р Празі офіцери заснували у Українську військову організацію (УВО), командиром якої згодом обрали полковника Євгена Коновальця. Галичанин, який очолював загони січових стрільців у боротьбі за незалежність, швидко стає незаперечним лідером інтегральних націоналістів у міжвоєнний час.
«Це була підпільна організація, яка потім перетворилась в ОУН, вони в парламентській діяльності участі не брали, вважали що для відновлення державності можна використовувати будь-які методи, включно з терором», – коментує Ігор Петрій. Олександр Зайцев, каже, що члени ОУН вважали, ніби Гітлер діючи у власних інтересах Німеччини, допоможе їхній боротьбі за соборну і самостійну Українську державу.
• Як проводили розкопки у 1989 році в Дем’яновому лазі біля Івано-Франківська
При згадці про той моторошний день Іван Павликівський досі здригається уві сні, хоч минуло вже 25 років. Не може забути, як того сонячного ранку вперше пішов на розкопки в урочище Дем’янів лаз поблизу Івано-Франківська. «Там розумієте, такий був запах з тої ями, кишки, то все перегнило, мозки, в ямі, коли ми вибирали останки, ми могли протриматися три хвилини, п’ять не більше і мусів уже хтось другий йти», – пригадує Іван Павликівський. Тепер же пан Іван приходить в Дем’янів лаз щотижня. Відтоді, як 21 вересня 89-го року разом з товаришами розпочав перші розкопки жертв комуністичного терору в СРСР. Каже, що місце маскували, засівали, робили дренаж, аби ніхто не знав, що там є.
Про ці таємничі захоронення хлопці з товариства «Меморіал» почули від мешканців села Пасічна, зараз це вже частина міста Івано-Франківськ. Це єдиний запис свідків тих страшних убивств: «То було постами обложене це місце, не пускали, бо тут ці могили, закопували людей, вони то всьо довозили з тюрми зі Станіславова. Тогди, коли вони тутка возили, то я орав на тім боці. Ми чули тутка стріл. Стріл чули ми».
У 1941 році в’язниці радянської України були переповнені вдвічі, замість 30 тисяч в’язнів НКВСівці у камери «запакували» 72 тисячі людей.
«От Станіславська тюрма, вона розрахована на 400 чоловік, а там тримали декілька тисяч. Камера, яка на 8 місць, в ній тримали 60 чоловік. І їх навіть тримали в шафах» - розповідає Михайло Фреїк, директор меморіального комплексу Дем’янів лаз, - «От коли їх привезли, в коридорах стояли шафи і декілька діб тримали в шафах, бо в камерах вести не було куди».
У зв’язку з агресією німців, радянська влада вирішила нашвидкуруч ліквідувати політичних в’язнів з тюрем прифронтової зони. Так на заході України розстріляли 22 тисячі осіб, з них 2 500 людей були зі Станіславівської в’язниці.
Тодішні звірства НКВСівців вражають навіть сучасних експертів-криміналістів. Так Омелян Левицький, який пропрацював більше 30 років в Івано-франківській судово-медичній експертизі довго не міг забути те, що побачив на розкопках в Дем’яновому лазі. Каже: працівники НКВС в людей стріляли, наче в капусту, знаходили навіть по шість пострілів в черепі. «Частина пострілів були, або вхідні або вихідні, – розповідає експерт, – таких було 81 скелет, а в чому тут справа, здивувало мене. Бо стріляли в потилицю, а куля пройшла в рот, він видно кричав тоді, вхід був, а виходу не було. А були навпаки, на потилиці вихід, а не було входу, це коли йому в рот стріляли, або в око. То це говорить про те, що людей катували там, їх там мучили».
У 89-му розкопки у Дем’яновому лазі тривали 40 днів. З дотриманням всіх тодішніх радянських законів хлопці з товариства «Меморіал» розкопки вели разом з понятими та свідками.
«Йшла сильна боротьба ці КДБісти перешкоджали, кожного дня приїжджали з обкому партії, і лякали нас, що ви робите не те, що треба, тобто обзивали нас лайкою, брудними словами, всім, чим хочеш, – пригадує Степан Каспрук, – казали, що то бандерівці зробили, що це не могла зробити радянська влада. Якщо ви не найдете жертви, то ми вас всіх арештуємо і засудимо».
Проте 23 вересня 89-го року активісти в урочищі Дем’янів лаз таки знайшли першу яму із загиблими, пізніше – ще дві.
У них виявили останки 524 галичан, серед них було більше ста жінок. Побачене шокувало. У архівних зйомках знаходимо таке: «Ну от череп ще, видно, що чітко збережене волосся, це є якраз відкритий верх того заховання. Як видно ось тут зуби гарно, молоденькі, певно, молодий чоловік був».
Активісти пригадують: вони ледь стримували сльози, коли знаходили за халявами чобіт – квитанції та вироки суду. Однак, були у товариства «Меморіал» ще більш вражаючі знахідки. «Прийшов чоловік і плаче, каже, тут мій брат є похоронений, його вбили він у середній школі тоді вчився у 10 класі. Як ти знаєш, що то твій брат? Я знаю, мій брат швець і я робив своєму братові чоботи. І коли дійсно ті чоботи найшли, він впав на землю і він ту землю обнімав і цілував, то був його брат», – зі сльозами на очах згадує Юліан Куйбіда.
Тоді у Дем’яновому лазі встановили прізвища 22 закатованих. Навіть на ложках люди залишали свої імена, з надією, що їх таки знайдуть рідні і колись дізнаються про їхню долю. Завдяки прізвищам, які знайшли в одязі, експерти встановили, що усім цим закатованим в 41-му в Дем’яновому Лазі інкримінували вироки за статтею 54 Кримінального кодексу УРСР «контреволюційна діяльність» та зрада батьківщині. Цим так званим «злочинцям» УРСР було всього по 20.
А вже у жовтні 89-го, після 40 днів розкопок, тисячі людей приїхали хоронити закатованих галичан, яких зібрали нарешті разом у тридцять три домовини.
• Рубрика "Історичної правди" "Колекція": Меценат Дідушицький
Для птахів – палац, за зубра – цілий маєток… Такі дивні витрати і не менш дивне хобі було у одного з найбільш щедрих меценатів галичини – Володимира Дідушицького. Чоловік називав себе «Дідухом» і одним з перших розкріпачив своїх робітників. Зате тварин і птахів, схоже, відпускати не вмів.
100 тисяч унікальних експонатів вдалося зберегти «Дідухові», а згодом передати у природничий музей. Лише для «Історичної правди» зберігачі фондів відкрили експозицію, яку ще два роки будуть готувати до широкого показу.
У 1868 році граф Дідушицький викупив цілий палац у центрі Львова, на вулиці Театральній 18, щоб створити тут природознавчий музей.
В 1848 році під час революції народів, австрійська армія бомбардувала з цитаделі центральну частину міста, де бунтували польські студенти. Бомбами був зруйнований костел Францисканців, який був навпроти будівлі нашого музею, і одна бомба попала в музей, були зруйновані перекриття. Тому будинок коштував дещо дешевше, ніж такого розміру кам’яниці тут в центрі міста. І Дідушицький мав можливість її викупити і перебудувати.
А вже у 1870 році музей Дідушицького почав приймати перші екскурсії. Тепер більшість з експонатів – на межі зникнення та занесені до Червоної книги. Або і узагалі унікальні – цей заєць-страшко з вісьмома ногами.
«Сьогодні такі тварини називаються сіамськими близнюками, тобто це зрощені між собою два зайчики, але на превеликий жаль така тваринка є недієздатною, тут настільки порушена опорно-рухова система, ця тваринка, яка їла в мами молоко, але рухатися самостійно не могла, тому коли б мама його покинула, то він би пропав. Очевидно, що хтось з мисливців його знайшов, підібрав, і передав в музей Дідушицьких, для того, щоб зробити такий унікальний експонат», – Андрій Бокотей, каже співробітник державного природознавчого музею.
Усе заради дивовижних експонатів, навіть справжній маєток – у жертву! «Дідушицький був таємним радником цісаря і відповідно мав з ним зустрічі і просив його дозволу отримати зубра для своєї колекції. Але цісар віджартувався, що віддаш один зі своїх маєтків, то тоді отримаєш зубра. Жарти жартами, але доки Дідушицький не віддав свій маєток Тарнаватку із землями, людьми, будівлями, доти не отримав дозволу забрати впольованого цісарем зубра», – розповідає Андрій Бокотей.
Дивні птахи з 19-го століття, як от ця – сиворакша. Її в житті можна і не побачити – сидить в дуплі і їсть лише комах. За словами Андрія Бокотея, сьогодні він трапляється дуже-дуже рідко, лише далеко на півночі, а коли був Дідушицький – це був дуже поширений вид, здобутий у Дублянах, біля Львова.
А птахи брижачі – навпаки, запам’ятовуються зовнішністю. І кожен самець відрізняється від іншого – двох однакових не знайти. «Ось вони тут стоять, в позашлюбний період птах виглядає ось таким чином. Він малопомітний,сіренький, і мало чим відрізняється від решти куликів. А ось в шлюбний період самці одягають ось такі гарні кольорові коміри і влаштовують між собою бійки за право володіння самкою» , – каже співробітник музею.
Завдяки нелюдським старанням Дідушицького львів’яни і гості міста й досі можуть розглядати пташок, родом з 1880-го року. Втім, саме цю експозицію – лише через два роки, коли виставку трохи модернізують.

56. 300 років тому цього хотіли козаки, 18 років тому захотіли й депутати. Чи можна називати документ Пилипа Орлика першою Конституцією? Дивовижні пригоди основного закону України.

По сюжету:
Конституція Орлика – справжня і написана його рукою,– львівські дослідники
Орлик конституцію своєю рукою написав. Про це в один голос кажуть обоє Трофимуків. Подружжя вже 20 років досліджує латиномовну літературу і саме Мирослав та Олександра чи не першими в Україні взялись за орликівський документ.
«Всі казали, що цей документ не автентичний, що це є фальсифікат 19 століття, коли Бодянський його надрукував. На конференціях, куди б не приїжджали нам завжди ставили питання, чи він не є придуманий пізніше. Коли був знайдений український варіант, староукраїнський, то в ньому дійсно є підтвердження, є місце для печатки, датування, що це не було видумано, а що такий документ дійсно існував», – розповідають дослідники.
Тільки от староукраїнський примірник, який кілька років тому знайшли в московських архівах, на думку подружжя дослідників, писав не сам Орлик, а інші козаки: «Мирослав висунув версію і ми порівняли. У нас є словник Максимовича. Іван Максимович, генеральний писар, написав від руки цей документ, Орлик підписав і скріпив печаткою. І це вважалося для міжнародних стосунків абсолютно достатньо».
У той же день, як Пилип Орлик перейняв булаву, гетьман склав разом зі старшинами так звану Бендерську конституцію, яку пізніше назвуть Конституцією Пилипа Орлика. Навіть нинішні юристи вважають цей документ прогресивним, як на 18 століття. Ба більше. Деякі статті із Конституції Орлика, на думку експертів, навіть перегукуються із теперішнім основним законом України.
Доктор юридичних наук Микола Кобилецький, порівнює: «Відповідно в нас є парламент Верховна рада, в них конституція передбачала Генеральну Раду. В нас є Верховний Суд і Конституційний, там є генеральний. Навіть така схожість і актуальність будівництва власної православної церкви. Був окремий пакт конституції, який передбачав відновлення, перехід до константинопольського патріархату. Тобто навіть церковні питання були актуальними».
Та чи можна називати цей документ першою конституцією? Чи брали його за основу парламентарі у 1996-му? Чому депутати вважали подвигом ніч на 28-ме червня 18 років тому? Дізнавайтесь про це у неділю ввечері з програми «Історична правда».
• Як приймали Конституцію України вночі 28 червня 1996
Михайло Косів, депутат НРУ із Львівщини, сказав вночі 28 червня 1996-го року: «Я не знаю, чи ще десь є у світі парламенти, які зробили те, що зробили ми». У чому подвиг? Головний документ держави приймають усі парламенти, ба більше, Україна – єдина з колишніх радянських республік без конституції.
Пенсія п’ять мільйонів, яких вистачає на тиждень, науковці виживають торгуючи на базарах, малинові піджаки з’являються і у верховній раді. Це літо 1996-го.
«Досить! Порушення не пройде! Не вийде! Мороз схитрив, знаючи, що голосування не пройде і збуриться зал, і доведеться ставити на референдум, вирішив почати зі спокійніших статей. Але ні один закон ніколи не голосувався з середини, тому ми голосуємо проти цього грубого порушення регламенту» - обурюється у залі Верховної ради Вячеслав Чорновіл.
Мова, символіка, приватна власність і Крим – теми статей, що викликають найбільше суперечок. Президент ввечері 26-го червня підписує указ про референдум, на якому спірні статті прийме народ. Волевиявлення обійдеться пустій скарбниці у неймовірні трильйони карбованців, а депутати швидше за все позбудуться своїх мандатів, як нездатні прийняти рішення.
«Винесення цих статей на референдум плюс російські гроші які підуть, будуть означати, що ми не дійдемо реальної згоди по цих пунктах … Це підла, єзуїтська лінія, яку Мороз завжди веде» - каже Віктор Терен із групи «Державність»
Ранок 27-го червня – перед початком засідання верховної ради, у тимчасовій комісії з прийняття конституції , дискусії – майже бої. Мало хто вірить у можливість прийняти конституцію сьогодні. Петро Осадчук за радикальний варіант: «Маємо можливість зірвати голосування, те, якого хоче Мороз»
Це одне з найдраматичніших засідань верховної ради в історії україни. Статтю про приватну власність не приймають уже впяте – гальмують комуністи. Лише за 6-м разом вдається її затвердити .
Ближче до 12ї ночі в очах депутатів з’являється надія: «Думаю, о 4й завершимо!», - коментує Євген Марчук.
А дехто починає святкувати і до закінчення голосування, як Володимир Мухін (СПУ) « 13:41 Разом з Мусіякою сьогодні день народження у нас. І день починається так, ніби приймео конституцію. Мусіяка за і я теж»
Настій ночі змінюється на оптимістичний! Та радість триває не довго – депутати сваряться через статтю про прапор: «Моя мать била схвачена мордатим поліцаєм, под синежовтим прапором», «Не піддавайтесь на провокації!», «Чи треба нам сьогодні змінювати прапор? Я вважаю – ні», «Введення нового прапора мінімум 100 млн доларів обійдеться Україні», «Під прапором синьожовтим відбуваються всі церемонії в світі, де приймає участь Україна».
О сьомій ранку нарешті крик щастя і оплески у Верховній Раді.
«Нарешті ми увіковічнили Державний Герб, і Прапор, Гімн, все то українське!», - тішиться Сергій Головатий із групи «Реформи» (Київ). Ігор Осташ, з тієї ж групи, додає: « Тяжко говорити, бо сльози навертаються, ну ми виграли!»
Дев’ята ранку – це найбільш очікувані секунди!
Президент України каже: «Це величезне свято!»
Вперше у залі верховної ради стоять під офіційно затверджений конституцією гімн. Хоч традиції підспівувати ще не було, чи просто не всі знали слова. Кричать «Слава Україні! Слава!»
«Я хочу перед вами вибачитись, що може некоректно стимулював вас до цього», – говорить Президент, зал сміється.
Вячеслав Чорновіл уже пізніше, за святковим столом, із келихом в руках «Щоб Україна була завжди, була багатою, демократичною! Слава Україні!, Героям Слава!»

57. Справа принципу. Перший постріл великої війни. Чому Гаврило Принцип почав Першу світову, яка розділила українців на різні армії? Війна – як перший крок до незалежності «Історична правда з Вахтангом Кіпіані».
Як і чому сто років тому розпочиналась Перша Світова війна, розповів старший науковий співробітник «Музею визвольної боротьби України» Орест Круковський програмі.
Першу світову не вважають «справедливою війною» – українці воювали в обох арміях. Півмільйона наших співвітчизників взяли участь у цій війні, яку можна назвати найбільш братовбивчою в усій історії. Так, у російській армії кожен другий вояк був українцем.
«Перша Світова допомогла українцям перестати боятись крові, – каже гість програми Орест Круковський, – як і зараз, бойові дії загартовують майбутніх лідерів визвольної боротьби».
Загалом у війні взяли участь 50 мільйонів людей із 48 держав, 10 мільйонів загинули. А почалась війна із, на перший погляд, дивовижного збігу обставин. Боснійський серб Гаврило Принцип кількома пострілами у Сараєво змінив хід історії – юнак, що не вмів добре стріляти, з шести кроків поцілив у наслідника Австрійського престолу. Чому Франца Фердинанда охороняли настільки погано, що відстань між охоронцями сягала сотні метрів? Як, після першого невдалого замаху, герцог продовжив рух по відомому усім маршруту? Чому після багатьох попереджень про можливі теракти він був у відкритій автівці, як жива мішень? Детектив початку XX століття ставить запитання – чи таким уже й несподіваним був цей постріл для оточення Франца Фердинанда? Відповідь на нього знаходить «Історична правда з Вахтангом Кіпіані».

По сюжету:
• Як почалась Велика Війна
Рівно сто років тому для більшості простих українців починалася звичайна неділя. Коли вони поверталися із церкви у далекій комусь можливо навіть невідомій Боснії пролунав постріл. Хлопці, які спочивають тут навряд чи відчули , що той постріл фатально змінить їхню долю і долю ще кількох мільйонів українців , які загинуть у Першій світовій війні. Але починалося все 28 червня 1914 у Сараєво.
Хід історії 20-ого століття улітку 14-ого кількома пострілами змінює юнак Гаврило Принцип – сербський націоналіст, учасник революційних угрупувань «Млада Босна» та «Чорна рука». Втім про свою роль Принцип і ще п’ятеро його спільників навіть не здогадуються, готуючи замах на спадкоємця австро-угорської корони Франца Фердинанда, який у 1914-ому був п’ятдесятирічним престолонаслідником Австро-Угорської імперії, племінником імператора Франца Йосифа.
Ланцюжок подій 28 червня склався із стількох випадковостей, аж видається неможливим, що тепер його вважають приводом до першої в історії світової катастрофи. За словами Андрія Козицького, кандидата історичних наук із кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн ЛНУ ім. І. Франка, популярна точка зору, що через вбивство політиків війни зазвичай не починаються, цього разу не справдилась. Ерцгерцог приїхав до Боснії інспектувати військові навчання. Звідси перше доленосне співпадіння – військові та поліцейські були задіяні у маневрах, тому для охорони спадкоємця просто не вистачило людей. Сім кілометрів маршруту яким мав рухатися його автомобіль контролювало всього 120 поліцейських , в результаті у тих місцях де існувала небезпека нападу один поліцейський припадав на 60 метрів маршруту. При тому що більшість людей очікували що станеться замах, у тому числі і сам ерцгерцог. Фердинанд знав що поїздка може бути небезпечною і не хотів брати з собою свою дружину чешку за походженням Софію Хотек, однак вона наполягла на тому, що якщо є небезпека для його життя то вона хоче бути разом із ним. Залишивши удома трьох дітей вінценосна сім’я потягом прибула у Сараєво. Після урочистої зустрічі на вокзалі кортеж із шести автівок, у другій із яких їхав ерцгерцог, рушив містом до ратуші повз колони прихильників його високості. Раптом букет квітів, в якому насправді замаскована граната, вилітає із натовпу. Букет впав на складний верх автомобіля ковзнув по ньому і впав під колеса наступної машини в кортежі де вибухнув важко поранивши водія. Загалом було поранено 20 осіб, оскільки ручна граната додатково була начинена цвяхами і порубаним дротом. Але замах не зупиняє Фердинанда, хоч його і переконують перервати візит. Як і було заплановано заїжджає на прийом до Ратуші. Після цього він сів в автомобіль з дружиною, знову другий в кортежі і тут стався один момент який власне вирішив його долю. Вирішує змінити маршрут, щоб відвідати щойно пораненого гранатою офіцера із його кортежу – Еріха фон Меріцці. За неймовірним збігом обставин саме цей офіцер і мав слідкувати за зміною маршруту ерцгерцога та через невдалий замах реагувати на небезпеку не було кому. Загалом замах передбачав кілька місць де мали би статися напади, спочатку стояли двоє молодих людей з вогнепальною зброєю, потім хлопець із ручною гранатою замаскованою у букет квітів, ще одна граната була схована у кущах обабіч дороги, і ще дві гранати були сховані – одна в приміщенні де мав відбутися урочистий бенкет в честь Франца Фердинанда, а одна у комині будинку, де вони можуть зупинитися на відпочинок. Гаврило Принцип мав визначене місце замаху, але як він потім стверджував стріляти в тому місці він не міг через те що автомобілі проїхали повз нього надто на великій швидкості.
Водій ніяк не може зрозуміти, куди ж йому їхати. На якусь мить кортеж зупиняється, щоб змінити керунок. Та цієї миті вистарчило! І знову доленосна випадковість: в цей час у крамниці на розі після своєї невдачі Гаврило Принцип купує перекус. Виходить на гамір натовпу і бачить ціль за півтора метри від себе. Саме це зіграло фатальну роль – бо Принцип без військової підготовки із пістолетом браунінг, котрий призначений для стрільби лише на короткі дистанції, з іншого місця найімовірніше не влучив би. Перший постріл пробиває дверцята автомобіля і влучає Софії у бік, друга куля ранить її в живіт, третя попадає у шию спадкоємця престолу. Артефакти тої події тепер тримають у Військовому музеї Відня.
Ось що запам’ятав охоронець ерцгерцога підполковник Франц фон Гаррах: «Тоненька цівка крові бризнула з рота Його Високості мені на праву щоку. Я почув вигук герцогині «Що з тобою?». Потім вона впала обличчям у коліна і зісковзнула вниз по сидінню. Я й гадки не мав, що її теж поранено. Я думав, що вона просто знепритомніла від жаху. І тут я почув, як Його Імператорська Високість каже: «Софіє, Софіє, не помирай! Живи заради наших дітей!».
Уже за кілька годин після цього трагічну звістку із Боснії повідомили у Львові. Тут, на місці де зараз Податкова, зібралося понад 12 тисяч людей на Шевченківський або ж Великий здвиг. Скільсько-стрілецький здвиг розпочався в центрі Львова, від Великого театру, Народного дому, величезні колони , піші, кінні, йшли сюди в околиці стрийського парку демонструвати силу. За словами Миколи Литвина, доктора історичних наук Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, паніки не було. Бо відомо було до цього що є два міліарні блоки , відомо було що Німеччина зазіхала на східноєвропейський чорнозем, відомо було що Росія марила дістати дешеву якісну прикарпатську нафту , тобто оцей сморід війни вже витав в повітрі.
Вже наступного дня львівська газета «Діло» докладно пише про «Катастрофу». Йдеться про Сараєвське вбивство, не початок війни. Але передчуття прийдешнього світового протистояння добре читається поміж рядками: «…вчера насильно перервано нитку життя того, кого в Росиї ненавиділи найбільше з усіх сучасних, про кого говорили як про найбільшого і найнебезпечнішого ворога росийських політичних плянів завершити «збиранє російських земель» і спрямувати всі «славянські ріки» в «росийське море»…Не вважаючи на офіцияльні заяви спочутя, Росия певне врадуєть ся…Тепер на перший плян тиснеть ся тривожне питанє: що буде далі?...» Газета «Діло», понеділок 29 червня 1914
А далі 28 липня Австрія оголошує Сербії війну. Наступного дня Росія починає мобілізацію. І ще за день Німеччина виступає проти Росії, а потім Франції та Бельгії. 3-ого серпня початок європейської війни вже не викликає жодних сумнівів. І хоч замах у Сараєво сприймався як чергова Балканська криза, яку можна буде врегулювати мирно… БОГДАН ЧУМА, фахівець світової історії кінця ХІХ – початку ХХ ст. (ЛНУ ім. І. Франка), наводить найцікавіші приклади. Так, міністр закордонних справ Британії Грей в той час перебував у відпустці і займався своєю улюбленою справою – вивчав пташок . Раймонд Пуанкаре голова уряду Франції перебував також на вакаціях на Балтійському морі. Але насправді в червні 14-ого до війни були готовими уже усі європейські імперії: вже були готові альянси Троїстий союз з одного боку з іншого боку Антанта , взаємні договори про допомогу були вже укладені і підписані, були вже готові детальні плани військових дій , і всі держави мали плани наступальної війни не стільки захисної.
Організація «Млада Босна» , до якої належали учасники замаху у Сараєво, вбивством Франца Фердинанда бажали відвернути низку реформ. «Реформи полягали у федералізації австрійської монархії, в якій статус слов’янських земель буде суттєво підвищено, – розповідає Андрій Козицький, – завдяки цьому як вважав ФФ можна буде заспокоїти незалежницькі рухи слов’янського населення. Це не подобалося сербам. Єдиним мотивом мотивом який спонукав до патріотичного руху – відсутність деяких національних чи демократичних прав але якщо би такі права надали в Австрійській імперії то сербський рух зійшов би нанівець». Богдан Чума додає: « Франц Фердинанд як не дивно міг би бути тим імператором який міг би допомогти уникнути внутрішнього конфлікту в Австрії, його ідея було створити штати Австрійської імперії, такі собі штати європейські де всі народи мали б об’єднатися». Втім ані Гаврило Принцип ані його спільники не підозрювали, що того дня відкривають скриньку Пандори. Під час суду ті хто вчинили замах поводилися як дітлахи, котрі нашкодили. Гаврило Принцип більш мужніше але також відмовлявся визнати те, що він застрелив жінку яка непричетна до великої політики. Згодом стверджував , що стріляючи він узагалі заплющив очі, у всякому разі треба зважити , що це були дуже молоді люди.
Суд призначив Принципу 20 років ув’язнення. Це тодішній максимум для неповнолітніх в Австрії. Але він помер від туберкульозу у 18-ому не доживши кілька місяців до кінця Першої світової війни , яку, як тепер вважають, розпочав його постріл…В цю світову бійню було втягнуто 48 із 50 держав 00:15 щонайменше 70 мільйонів мешканців планети вбрали військові однострої і щонайменше 10 мільйонів із них загинуло.
• Колишні мешканці «Республіки Святого Саду»
Мелодію з платівки групи Бітлз, Володимир Михалик на прізвисько «Джубокс», вперше підпільно слухав ще півстоліття тому. Коли у Львові західна музика була поза законом, грав на бас гітарі в антирадянському гурті «Супер Вуйки»: «Я би не хотів говорити, що ми протестували відверто проти радянського строю, це якось спонтанно було. Ми просто своїми вчинками і своїм життям демонстрували, що ми не погоджуємося з таким ладом, з нав’язуванням однотипних думок».
«Джубокс» з друзями по сцені тоді відрізнялись серед однолітків довгим волоссям і потертими джинсами, які в той час можна було придбати лише за кордоном за місячну зарплату радянського інженера. Та з-за кордону по-перше завозили найцінніше – музику. «Насамперед до Львова потрапляли всі останні платівки. Вся найновіша музика, - пригадує музикант, - Переважно з Польщі, від родин польських до родин українських посилками, бандеролями йшла з Канади, з Сполучених Штатів. Зі Львова йшла, розповсюджувалася по всьому Радянському Союзу».
Алік Олісевич, відомий львівський активіст руху хіпі, пригадує: сейшени гурту відбувалися в культовому місці львівської хіп-тусовки – в Святому саду, що біля церкви святого Михаїла. Каже, в той сад приходили люди з різних околиць Львова. Що в той час ми знаємо були багато розподіл таких районів бандитських, Хрест, гроб, Монте-Карло, які ворогували між собою, а молодь, попадаючи в святий сад, вона мінялася на краще, вона починала цікавитися не бандитськими розбірками, а якоюсь музикою, культурою, книжки починала читати.
В Святому саду вперше спробував себе як музикант і 15-річний Сергій Кузьмінський, вокаліст рок-гурту Брати Гадюкіни. Кузя приходив у Святий сад, починаючи 79-80 рік. Він любив багато різних стьобів, стібатися з різних речей, коли він щось побачив на вулиці іронічно щось сказати, потім награти ту мелодію. Цікаво було.
Серед громадян Святого саду були навіть підпільні священики української греко-католицької церкви, які ігнорували політику партії. Так в Святий сад часто приходив теперішній єпископ, а тодішній священик – отець Віталій Дудкевич. Синкел у справах монашества та мирян Львівської архиєпархії УГКЦ, пригадує: «Тоді ми цікавилися західною рок-музикою, я також цікавився, слухали передачі радіо вільна Європа, Європа лібера. Кілька годин передавали найсучасніші пісні, особливо Бітлів. І ми то впродовж кількох годин щодня слухали
Легенда львівського блюзу Юрій Шаріфов каже: «Пісні «Супер вуйків» користувалися шаленою популярністю у Львові. Багато гуртів , як тепер кажуть, а раніше групи казали по світовому стандарту, пробували писати на рідній мові, але то не виглядало національною ідеєю, а в Супервуйків, то виглядало так, то не були просто пісні, а то були українські, західноукраїнські».
Певний час з “Супервуйками» товаришував і відомий екс-лідер групи «Галактика» В’ячеслав Сінчук. Каже, це було за щастя потрапити туди: «Я прийшов, шось заспівав, одразу придумали мені кличку Назарет, їм здалося, що голос схожий на Дена Макаферті з Назарета».
Попри шалену популярність двері на телебачення у 70-х роках для андеграундного гурту були зачинені. Компартійці не могли пропустити бунтівників на велику сцену. Тож на екрані були естрадні співаки, метри класичної музики та дуже рідко виконавці джазу.
Любов Козак, редактор музичних програм у 70-80-х роках на Львівському обласному телебаченні, розповідає, що це було табу, це була заборона: «Крім того, що існувала цензура, як вибудувати весь концерт. Концерт мав мати пісню про Леніна, партію і Батьківщину. А тут рок, який має загострені соціальні мотиви, має шарж, метафору».
Тепер «Супер Вуйки» вийшли із музичного підпілля, можуть не боятись великих залів і навіть хочуть записати свою першу платівку – через чотири десятки років після першого виступу в Святому саду.

58. Як рятували мову?
Правда через півтори сотні років: на кому провина за Валуєвський циркуляр? Кому вдалось врятувати українську мову? Мова вистояла, країна задекларувала суверенітет. Скільки разів ми незалежні?
Фаріон: Фраза «Украинского языка не было, нет и быть не может» належить українцеві.
Хоча відому фразу «Украинского языка не было, нет и быть не может» приписують міністру внутрішніх справ Російської імперії Петрові Валуєву, насправді вона належала, на думку нардепа Ірини Фаріон, українцеві Оресту Новицькому.
Про це Ірина Фаріон зазначила у програмі «Історична правда з Вахтангом Кіпіані». Кандидат філологічних наук запевняє: Валуєв видав циркуляр, що придушив українську мову лише після листа київського цензора Ореста Новицького.
Внаслідок Валуєвського циркуляру заарештували 20 активістів. Та інші громадські і культурні діячі намагались навіть у таких умовах пропагувати рідну мову. Допомагали їм і деякі польські шляхтичі, яких називали українцями за вибором, наприклад, Тадей Рильський чи Володимир Антонович. Був серед них і В’ячеслав (Вацлав) Казимирович Липинський, що народився у родовому маєтку польської шляхти і зростав у католицькому середовищі, але свідомо став саме українським політичним діячем та навіть змінив задля цього ім’я.
Крім подробиць виживання української мови півтора століття тому, дізнавайтесь також про шлях до державного суверенітету по-українськи у єдиному у вітчизняному телепросторі інформаційно-аналітичному альманасі «Історична правда з Вахтангом Кіпіані».

По сюжету:
• Хто рятував українську мову за часів Валуєвського циркуляру?
Його порівнювали з угорцем Ференцом Лістом і поляком Фридериком Шопеном. Він міг зробити неперевершену кар’єру в Петербурзі або Лейпцигу. Однак, повернувся в Україну - окраїну Російської імперії, щоби створити власне українське музичне середовище. Миколу Лисенка не зупинили ані цензори, ані Валуєвський циркуляр. Олександр Козаренко, музикознавець, розповідає: «Дійшло до абсурду: обробку української народної пісні «Дощик, дощик капає дрібненько Лисенко видав, але видав з французьким текстом. Він переклав текст української пісні французькою мовою і так у друкарні Лєона Ідзіковського в одному із десятків обробок українських пісень ця пісня вийшла з французьким текстом. В такий спосіб обходилися ці заборони».
По суті Валуєвський циркуляр пов’язував українську мову із політичною неблагонадійністю. Імперські цензори навмисне шукали ознаки підривної діяльності серед українських інтелігентів та фальсифікували їхні твори. Через це під репресії потрапив Павло Чубинський, автор тексту українського національно гімну «Ще не вмерла Україна».
«Внаслідок Валуєвського циркуляру приблизно 20 українських активістів були арештовані, - каже Остап Середа, старший науковий працівник Інституту українознавства імені Івана Крип'якевича НАН України, - Щодо них проводилися слідчі дії, очевидно, що багатьом з них це перекреслило якісь плани особистого життя, професійного зростання.
Жодної книжки українською мовою не вийшло друком наприкінці 60 над Дніпром. Тож громадівські активісти починають видаватись у Галичині. Остап СЕРЕДА, зазначає, що поезії тих чи інших авторів виходять в галицьких періодичних виданнях, «Правда», «Основа», «Літературних альманахах». Тобто іде постійний обмін текстами, постійний обмін інформацією і якоюсь мірою Галичина починає справді відігравати таку важливу роль центру громадських дискусій.
У 1870-му громадівці ініціюють створення у Львові літературно-наукового товариства імені Шевченка. Галина Сварник, завідувач науково-дослідного відділу історичних колекцій ЛННБУ ім. В. Стефаника, підкреслює: «Власне, наддніпрянці Єлизавета Милорадович, Пильчеков, Кониський вони звернули свої погляди в Галичину і, давши кошти на це, принцип Чикаленка «любити Україну до глибини власної кишені». Вони сприяли заснуванню тут літературного товариства».
В Києві ж громадівці просочились у, неймовірно, – російське імператорське географічне товариство. Володимир Антонович і Михайло Драгоманов попри цензуру займались українською історією, етнографією та фольклористикою за царський кошт. Мар’ян МУДРИЙ, доцент кафедри новітньої історії України ЛНУ ім.І.Франка, відзначає: «В Києві в 1874 році організували денний перепис населення і в питальник, з яким вони зверталися до киян включили питання про те, якою мовою вони спілкуються. Що дозволило говорити про мовні настрої киян, про те, де зберігається українська мова»
Водночас в Києві Микола Лисенко разом з Михайлом Старицьким пропагував серед молоді «Товариство українських сценічних акторів». Малоруські опери, над якими вони працювали, щоб молодь частіше чула українську, користувалися шаленою популярністю. «Мало не завалився балкон Київської опери, – каже Олександр Козаренко, так звана гальорка від кількості ентузіастично налаштованих студентів, які виповнювали вщерть дешеві місця, а вся зала була виповнена українофільською публікою».
Щоби театральні вистави були на високому рівні, Михайло Старицький на власний страх і ризик навіть замовляв у художників ескізи українських історичних костюмів та народного одягу. А Микола Лисенко замовляв у художників ось ці ілюстрації для видань українських народних пісень. Хоч навіть за це, їх тоді могли відправити на заслання. Та до циркуляру це жодного відношення не має! «Місцеве українофільське середовище боялося переслідувань і трактувало цей Валуєвський циркуляр як тотальну заборону» – пояснює Мар’ян Мудрий.
Теперішні ж мовознавці прирівнюють Валуєвський циркуляр до лінгвоциту. Так мовознавець Олександра Сербенська проводить паралель: «Розумієте, оця ненависть до іншої мови, оці імперські амбіції величності, що всім приносять щастя, всім приносять визволення, це є якась велика хвороба, на яку хворіє російське суспільство».
Тож якби не спротив громад наслідки Валуєвського циркуляру могли би стати трагічними для українців.
• Парад суверенітетів на території України
355 голосів за і Верховна Рада Української РСР приймає Декларацію про державний суверенітет України. «16 липня 90 року це був час коли радянська партноменклатура трималася дуже добре, в її руках було і КГБ, і міліція, і все… Щоб відважитися на такий крок, парламент український мусив в собі перебороти внутрішній страх, – розповідає Роман Шуст, декан історичного факультету ЛНУ імені Івана Франка, - Легше було проголосити незалежність коли всі проголошували, а тоді в 90-ому це все було ще далеко не визначено.
Документ, котрий вмістився на шести сторінках тоді став передвісником незалежності. Але виявляється це далеко не перше проголошення суверенітету на території України. «Українська земля і її територія є дуже і дуже вдалою на парад суверенітетів – зазначає роман Шуст.
Тож львівські історики та географи створили цілий «Атлас історії української державності». Автори вважають, останнє проголошення суверенітету стало можливим лише завдяки усім попереднім. А їх налічили майже півсотні, перший – ще у 5 столітті до нашої ери. Співавтор «Атласу історії української державності», географ Іван Ровенчак, розповідає: «Перше державне утворення – Кіммерія, і гіпотетична їхня столиця це Дикий сад – в районі сучасного Миколаєва. Якщо говорити про власне українські держави то це починаючи від сарматів, а взагалі-то перша така власна держава, яка мала найбільші ознаки державності, це очевидно була держава готів.
Готи, скіфи, сармати та навіть князі Київської Русі про суверенітет не знали ще нічого, бо це поняття з’явиться через десяток століть після них. Але незалежність їхніх держав, попри те, що жоден документ це не засвідчував, у той час під сумнів не ставив ніхто. Гроші – ось що було тоді справжнім підтвердженням державної самостійності. «Нині гроші є для нас щоб купувати товари і так далі, а для Володимира Великого гроші були декларацією його суверенітету, – уточнює декан історичного факультету, – їх роздавали послам, купцям. Кожен, маючи в руках гроші з зображенням Володимира, розумів – є така держава, виявляється.
Традиційно саме Київську Русь називають першою прародичкою сучасної України. А от далі щодо тяглості суверенних українських держав виникають запитання. Наприклад, у 14-му столітті наші землі відходять до складу, як в школі вчать, етнічно неукраїнських держав Великого князівства Литовського та Польського королівства. Історики розповідають, що це була держава, фактично наповнена руським елементом, особливо Велике князівство литовське – офіційна назва якого: Князівство Литовське Руське і Жимайтійське. Доктор географічних наук Мирослав Дністрянський, зазначає: «Головний документ – сучасною мовою конституція – литовського князівства, був написаний, скажімо так, руською мовою». Роман Шуст підхоплює: «Так що тут цілком можна сказати що то є наші суверени».
Далі – Богдан Хмельницький… Лише радянська історіографія не визнавала незалежності його Війська Запорізького.
Справжній розквіт суверенітетів припав на закінчення Першої світової війни. Так у 17-ому була проголошена Українська Народна Республіка, у 18-ому Гетьманат Скоропадського. Кордони цих утворень були максимально наближені до території сучасної України і включали Схід та навіть Крим. Мирослав Дністрянський підкреслює: «Крим був включений до складу України не лише у 54 році, як зараз висувають у сучасній російській геополітичній думці, а Крим був включений до України ще фактично у 18 році до держави Гетьмана Скоропадського».
Республік ставало так багато, що популярним став жарт – «У вагоні Директорія, під вагоном її територія». «Скільки виникло тоді на сході в центрі України республік порахувати просто неможливо, – каже Дмитро Білий, – деякі з цих республік могли проіснувати один чи два три тижні, деякі кілька місяців, деякі, як Холодноярська з 18 по 22 рік проіснувала, махновська республіка Гуляйполе два з половиною роки проіснувала.
Здавалося б останні у ланцюжку самопроголошених суверенітетів на території України щойно створені, так звані, Донецька та Луганська республіки. Але таке, виявляється, уже було. Це видно на карті Донецько-Криворізької радянської республіки, створеної у 18-ому. Дмитро Білий проводить аналогію: «Більшовики знаючи, що вони не можуть захопити владу у всій Україні, вони намагалися розчленувати Україну, єдиний український простір створюючи, сучасною мовою висловлюючись, такі фейкові республіки. Але спираючись на які, вони б могли доводити от Україна вона не єдина». Де-юре Донецько-Криворізька республіка проіснувала лише на папері і всього місяць. «Тоді виникла отака стратегія: от ми створюємо республіки і не Росія воює з Україною, а українці воюють між собою» - каже історик з Донецького юридичного університету.
Втім у 20-му столітті переважна більшість утворень , що проголошували свою окремішність чи самостійність були таки проукраїнськими. У 38-ому Карпатська Україна, проголошена у Львові у червні 41-ого Українська держава, Олевська республіка 41-ого на Поліссі, Колківська у 43-ому на Волині, республіка Закерзоння у 45-ому аж за Перемишлем і ще багато інших наближали проголошення того єдиного суверенітету у 90-ому.
«Чи можна всі ці республіки і утворення називати приналежними до того параду суверенітетів? - Я вважаю що без сумніву можна чому тому що в їх основу покладено одне – прагнення українців мати свою національну державу» - підсумував Роман Шуст.
• Рубрика "Приватна колекція": артефакти з Першої Світової війни
Віталій Гавгун знає Янівський ліс, як власні п’ять пальців. Майже сорок років він шукає тут військові артефакти. У вересні 1914-ого у цих місцях поблизу села Янів відбулася одна із перших найкривавіших битв Першої світової війни – майже півмільйона загиблих з обох армій за тиждень! Але про ті події нагадує хіба невеличкий цвинтар. «Австрійське вище командування надіялося зупинити цю навалу російську навалу в янівських лісах, – каже колекціонер Віталій Гавкун, – всі ліси вкриті могилами масових поховань. Не мали змоги евакуювувати загиблих, просто ховали поспіхом, бо треба було відступати одним, а наступати – іншим»
Відтак залишили у цих лісах справжні скарби для сучасних дослідників та колекціонерів, частину із них віднайшов і зберіг пан Віталій: «От кокарда австрійського солдата , ґудзики, це все оригінали, знайдені на теренах Янова. На місцях жорстоких боїв які проходили у нас в 14-ому році в вересні місяці».
У колекції чоловіка не лише оригінальний одяг – каски, ордени, монети, набої… Тут понад три тисячі експонатів. Свою першу гранату знайшов ще у другому класі, за що добряче отримав на горіхи від дідуся. «В ті часи воно ще лежало все на поверхні майже бо за часів радянської влади ось за такий штик-ніж, ржавий можна було получити три роки тюрми , повірте мені, були випадки і не один в Яневі», – пригадує колекціонер
Чи не найбільше у колекції саме зброї – від кишенькових, досі робочих ножів, до боєприпасів. Віталій Гавгун демонструє дуже рідкісний пістолет австрійської армії, кавалерійський пістолет: «Я спочатку як знайшов, то думав, що це пістолет з другої світової ТТ. Але це дуже рідкісний пістолет кавалерійський, який заряджався зверху, як гвинтівка, без магазину». Коелкціонер каже, що намагаться реставрувати зброю часів Першої Світової війни: «От гвинтівка мосіна. Це зразок 1891 року, царсько-російська гвинтівка, от бачите тут штик, цей штик дуже небезпечний , коли проколювати людину ним, людину вже було неможливо врятувати. Він проходив наскрізь через людину, рани зразу закривалися, людина стікала всередині кров’ю та й помирала». Демонструє боєприпаси австрійської армії, який був дуже небезпечним: «Цей боєприпас належав австрійській армії, гарматний снаряд 76 колібру шрапний, дуже небезпечний снаряд. В повітрі це була дуже грізна зброя коли він вибухав з нього вилітало більше ста картечин. Люди в окопі, солдати не рятувалися , він вибухав вгорі і був такий собі град, свинцевий град.
Цікаво, що поряд із артефактами Першої світової кілька експонатів з 11-ого століття. Все тому, пояснює колекціонер, що солдати у 14-ому копали 9 ліній оборони. Тоді й витягли на гора знахідки часів Київської Русі. Все це пан Віталій мріє колись помістити у великий музей. А поки що зберігає у кількох невеличких кімнатках у Яворівському національному парку на Львівщині.

59. Шалом, повстанці!
Українці, які ризикували і віддавали останнє, щоб врятувати євреїв у Свірзькому лісі. Євреї, які лікували повстанців і допомагали їм боротись з нацистами. Бандерівці, які захищали схрони втікачів. Дивовижна історія порятунку.
По сюжету:
• Як у селі Свірж люди допомагали євреям, котрі переховувалися у лісі в схронах
Українці, які ризикували і віддавали останнє, щоб врятувати євреїв у Свірзькому лісі. Євреї, які лікували повстанців і допомагали їм боротись з нацистами. Бандерівці, які захищали схрони втікачів. Дивовижна історія порятунку.
• Місця сховку Галицьких євреїв біля с. Свірж
Українці, які ризикували і віддавали останнє, щоб врятувати євреїв у Свірзькому лісі. Євреї, які лікували повстанців і допомагали їм боротись з нацистами. Бандерівці, які захищали схрони втікачів. Дивовижна історія порятунку.
• Історія Бориславського городища, що існувало на Львівщині
Українці, які ризикували і віддавали останнє, щоб врятувати євреїв у Свірзькому лісі. Євреї, які лікували повстанців і допомагали їм боротись з нацистами. Бандерівці, які захищали схрони втікачів. Дивовижна історія порятунку.
• Історія єврейської родини Картенів зі с. Свірж, котра втратила усе майно під час ІІ Світової війни
Українці, які ризикували і віддавали останнє, щоб врятувати євреїв у Свірзькому лісі. Євреї, які лікували повстанців і допомагали їм боротись з нацистами. Бандерівці, які захищали схрони втікачів. Дивовижна історія порятунку.
• Євреям зі Свіржа могли допомагати як українські, так і польські підпільники, - історики
Українці, які ризикували і віддавали останнє, щоб врятувати євреїв у Свірзькому лісі. Євреї, які лікували повстанців і допомагали їм боротись з нацистами. Бандерівці, які захищали схрони втікачів. Дивовижна історія порятунку.
• Історія про славетного львів'янина, письменника-фантаста Станіслав Лема
Українці, які ризикували і віддавали останнє, щоб врятувати євреїв у Свірзькому лісі. Євреї, які лікували повстанців і допомагали їм боротись з нацистами. Бандерівці, які захищали схрони втікачів. Дивовижна історія порятунку.

60. Бродівський котел
"Бродівський котел" – відтворення подій через 70 років після великої битви. Позиції українців, які воювали один проти одного і вижили, щоб сказати правду. Хто і для чого воював у дивізії "Галичина"? Унікальне відтворення битви.
По сюжету:
• Живі історії бійців Дивізії "Галичина" про битву під Бродами 1944 року
• Як намагалися вирватися бійці Дивізії "Галичина" з кільця у битві під Бродами у 1944 році
• Історія Дивізії "Галичина" після Бродівського котла
• Бліц-опитування "Історичної правди": Чи знають львів'яни, що таке Малиновий Клин (Кубань)?
• Як Запорізькі козаки переселились у 1792 році у Кубанський край
• У Кубанському краю донедавна ще розмовляли староукраїнською мовою
• У Львівському державному архіві зберігається унікальний договір між УНР та Кубанським краєм

61. Унікальні спогади українців у Росії
Спеціально до Дня незалежності України!
Мільйон квадратних кілометрів Росії першими заселили українці. За 130 років під гнітом, за 10 тисяч кілометрів від Батьківщини вони змогли зберегти свою мову і культуру.

На Далекому Сході українці змогли зберегти свою етнічну ідентичність, культуру, – спецвипуск
За 10 тисяч кілометрів від історичної батьківщини, навіть у третьому поколінні, українці змогли зберегти свою етнічну ідентичність, культуру. Мова про Зелений Клин.
У День Незалежності, 24 серпня на телеканалі ZIK вийде спецвипуск тележурналу «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» про українців Зеленого Клину – тих, котрі проживають на Далекому Сході у Росії.
Спецвипуск «Історичної правди» має тривалу передісторію. Ще десять років тому Вахтанг Кіпіані здійснив експедицію у Зелений Клин, побував у Хабаровську, Владивостоці, на Сахаліні. Під час мандрівки він знайшов українців, чиї предки поселилися на Далекому Сході понад століття тому – під час утворення українських колоній Зеленого Клину.
«Відомо, що після привласнення Далекого Сходу Росія насправді не знала, як використовувати ці землі. Тож врешті їх заселили етнічними українцями, котрі розвинули цей край, підняли Далекий Схід», – каже редактор «Історичної правди» Ольга Мовчан.
«Мені вдалося записати справді унікальні розповіді людей, які попри життя у чужому середовищі, чужому краю залишилися українцями, не втратили свого коріння і з покоління в покоління передавали звичаї і традиції свого народу. Мешканці Зеленого Клину співають українських пісень, знають українську мову, варять борщ, вареники. Головне – вважають себе українцями», – розповів автор і ведучий «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані.
Матеріал, зібраний Вахтангом Кіпіані в експедиції, вийде на екрани вперше. Під час спецвипуску «Історичної правди» унікальний відеоряд чергуватиметься з діалогом. Із ведучим спілкуватиметься найавторитетніший в Україні дослідник Зеленого Клину Андрій Попок.
«Упродовж десяти років відзняте відео зберігалося у моєму архіві, – пояснює Вахтанг Кіпіані. – Але саме зараз тема Зеленого Клину видається мені особливо актуальною. Коли перед українцями гостро постало питання самоідентичності, виникла необхідність дати самому собі відповідь на запитання: «Хто ти? Чи не втратив свого коріння? Чи готовий захищати себе і свою землю?».
Як зазначає творчий колектив «Історичної правди», історія українців Зеленого Клину – дуже показова у контексті, яким насправді сильним є наш народ. Це приклад того, як, попри все, не втратити себе, не стати манкуртом.

62. Навчання як досягнення
Подвиг ходити до школи. В яких умовах вчились діти українською? Відвага передати споконвічне знання, яке усі заперечують. Спеціально до першого вересня.
У найдавнішій українській школі у Львові були жахливі умови для навчання, ­– дослідник
Попри велику кількість предметів, яким навчали українських дітей у найдавнішій школі з рідною мовою викладання, яка збереглась донині, самі умови для навчання були жахливими. Підтвердження цьому розшукали львівські дослідники.
«..Погана вонь, що втискається на коритарі і в шкільній салі ..спричиняє в учителів і дітей часті болі голови…», – такі скарги щомісяця писали батьки учнів до львівського магістрату. Школа, заснована у 1886 році за адресою Скарбківська, 26 (тепер вул. Лесі Українки), розташовувалась у тісному приміщенні, на стінах якого був грибок. Такі факти наводить Олег Бондар, головний спеціаліст державного архіву. Тож ходити до єдиної на той час школи української школи уже було подвигом.
«Польська влада намагалася взагалі зробити так, щоби українці не були вчені», – додає історик.
Лише через 40 років, завдяки митрополиту Андрею Шептицькому, українська школа отримала нове просторе приміщення, у якому працює й досі.
Більше про освіту у 19-му – 20-му століттях розповість у програмі «Історична правда з Вахтангом Кіпіані», краєзнавець, історик та заслужений вчитель України Ігор Федик.
Як школа пов’язувала провідних діячів ОУН, які особливі предмети викладали у Львові за Австрії та Польщі та які права і обов’язки були у тодішніх вчителів – дізнавайтесь у єдиному у вітчизняному телепросторі інформаційно-аналітичному альманасі «Історична правда з Вахтангом Кіпіані».

По сюжету:
• Академічна гімназія – перша гімназія з українською мовою викладання
Це зараз у Львові різних шкіл та гімназій - більше ста, а ще 200 років тому, за австрійських цісарів, ситуація з освітою у Львові виглядала геть інакше. Працювали два дошкільних україномовних заклади, дві народні школи вправ для дітей при державних семінаріях, 4-класова школа імені Маркіяна Шашкевича та одна-єдина гімназія з «руською мовою викладання». Це означає, що лише близько восьмисот українських дітей мали можливість вчитися рідною мовою, інші - мусіли ходити в польські школи.
Дослідниця Ольга Москалець розповідає: тоді для маленьких українців навчання в стінах Львівської академічної гімназії було великим щастям. Приймали лише дуже обдарованих дітей, які добре знали українську мову, математику і німецьку. Водночас система оцінювання в Австро-Угорській імперії тепер дивує. Дослідниця порівнює: «Коли ми подивимось на оцінки, дуже цікаво, то була шестибальна система. Шість балів – це було найнижчий бал, а 1 – це було дуже добре.»
За австрійських часів лише 15 відсотків учнів академічної гімназії походили зі Львова, інші – були з околишніх сіл. Дітей приймали сюди тільки після закінчення 4-х класів звичайної школи. При чому тільки хлопчиків – випливає з унікальних документів, які збереглися донині. Дівчатам дозволили тут вчитись аж з 1933 року. «Дуже багато спорту уваги приділялося, були такі спортивні товариства як «Січ», як «Сокіл». Та й «Пласт» вперше в нас заснований був і засновник наш професор, викладач Олександр Тисовський» - каже Ольга Москалець. Дисципліна у гімназії була досить суворою - каже краєзнавець Ігор Мельник. Учням цього закладу навіть забороняли гуляти з дівчатами по вулиці: «Якщо би його впіймали, що він щось пив або курив, то за це мав неприємності аж до виключення з гімназії, не можна було їм ходити в кінотеатри, театри. Будь-який професор, який побачив, що гімназист веде себе погано на вулиці міг зробити зауваження і написати скаргу до директора.»
Такі вимоги можна пояснити тим, що у гімназії у різні періоди працювали не просто відомі, а ще й дуже шановані люди, яких називали професорами. Це Іван Боберський, голова товариства «Сокіл-Батько», Анатоль Вахнянин, громадсько-політичний діяч, композитор Філарет Колесса, відомий історик Іван Крип’якевич та музикознавець Станіслав Людкевич.
У 20 роках 20 століття Львівська академічна гімназія прославилася ще й своїми учнями. Саме тут за переповідями діяли нелегальні юнацькі осередки УВО та ОУН, які збиралися, просто таки у гімназії на шкільній стрісі. Такі народні переповіді підтверджує історик Микола Посівнич. Оглядає приміщення і каже саме сюди приходив колись з однодумцями і Євген Коновалець, і Роман Шухевич, і Микола Лебідь і навіть Степан Бандера. «Сторож Тарціан Іван Волошин їм допомагав, не будучи посвяченим в деталі їхньої діяльності, їхніх гуртків, це міг бути гурток по будь-чім, але насправді він маскувався під революційною діяльністю ОУН, це передусім вишкільні матеріали»- розповідає Микола Посівнич. Ці записки, каже історик, відомі гімназисти та їх соратники писали не лише на стрісі, а й навіть у цьому шкільному підвалі доти, доки не розпочалася Друга світова війна. А вже у 1939, з приходом радянських властей, Львівську академічну гімназію реформували у звичайну середню школу №1.
І лише 1992 року цей історичний заклад народився вдруге – зараз у гімназії навчається понад 650 учнів, які так само, як і їхні попередники 200 років тому, вступаючи сюди мають скласти іспити.
• Школа Шашкевича – найстаріший україномовний навчальний заклад, який діє дотепер
Навчали в першій україномовній географії, історії, математики, природознавства, праці та двох іноземних мов – польської і німецької, і все це – українською.
Але шокуючи факти, які знайшли місцеві дослідники, свідчать – учні навчалися в настільки жахливих умовах, що їхні батьки щомісяця скаржилися на суцільну антисанітарію в магістрат.
«…Погана вонь, що втискається на коритарі і в шкільній салі, спричиняє в учителів і дітей часті болі голови…» - йдеться у скаргах.
Та болем голови магістрату Львова ці скарги не стали – каже головний спеціаліст Державного архіву Олег Бондар. Однак, батьки українських учнів не здавалися і продовжували писати гнівні листи в мерію, розповідає дослідник: «Вони просили, або забрати сморід з вулиці Львова, або переселити школу в інше приміщення, або дати дозвіл на будівництво школи.
Тут була перша будівля найстарішої української школи імені Маркіяна Шашкевича, на вулиці Скарбківській, 26, теперішній Лесі Українки. Олег Бондар каже: «Там і грибок ніби був, по суті навчалися в антисанітарії. Польська влада намагалася взагалі зробити так, щоби українці не були вчені.»
У цій складній ситуації «голубом миру» між українцями та поляками став новопоставлений митрополит Галицький - Андрей Шептицький, який не міг спокійно дивитися на дивні умови навчання українських дітей. Роман Гринчук, директор 34ї школи, розповідає: «Українська громада хотіла своє окреме приміщення і нарешті сталося, дякуючи фундації митрополита Андрея Шептицького. Митрополит Андрей Шептицький виділив землю, дав певні фонди і в 1928 році побудувалася ця школа».
Та разом з новим приміщенням з’явились і нові проблеми: у 1924 році польський сейм ухвалив новий закон про освіту. Лариса Середяк , дослідниця історії освіти на Галичині, розповідає: «Вони поставили в закон обов’язковість викладання. Зрозуміло, польську мову польською, історію і географію. Тобто ці предмети були обов’язковими для викладання польської мови, а в початковій школі рідною мовою можна було викладати руханку, фізкультуру, трудове навчання, малювання. Тобто ті предмети, які не є вагомими.»
За радянської ж влади усе залежало від особистої позиції вчителя.
Олена Койфман, вчителька найдавнішої української школи, пригадує: «25 років тому, то був 11 клас. Ми поїхали після випускного вечора на три дні у Воловицю. Я пам’ятаю, що були такі стомлені, все, і кажуть: «Олено Петрівно, відпочиньте трошечки». Потім хлопці пропали. А на наступний день зізналися і кажуть: «Знаєте, що ми зробили? Ми почепили український прапор. Нас не арештують? Я кажу, не бійтеся!»
Тепер про життя за попередніх влад у найстарішій україномовній Львівській школі нагадує одна-єдина раритетна кімната. Тут зберегли першу вбиральню українського освітнього закладу.
«Зараз правди має бути більше!»


У новому 3 сезоні тележурнал «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» на телеканалі ZIK виходитиме в ефір двічі на тиждень. У кожному випуску – нова історія, нова тема, новий погляд на події минулого.
«Зараз правди має бути більше!» – наголошують на ZIKу, а знання історії допомагають не заблукати у складних сценаріях сьогодення, дають відповіді на запитання, котрі є найгострішими для українців.
«Перш ніж вдатися до збільшення кількості виходів і зміни хронометражу – випуски стануть коротшими, але динамічнішими, – ми з керівництвом телеканалу, редакторами програми ретельно обговорили, як зробити «Історичну правду» цікавішою, але при цьому не втратити її глибини», – коментує зміни автор і ведучий програми Вахтанг Кіпіані.
«Шукати окультне коріння сталінізму чи Третього Рейху – це легкий ключ до завоювання аудиторії, – переконаний Кіпіані. – Тоді як телеканал ZIK дає змогу говорити в «Історичній правді» про найважливіші події щонайменше останніх 100 років в Україні і у світі». Тож переходити на «легкоїстівні скандальні теми» проект не буде, – запевняє автор. Хоча «Історична правда» вже налічує понад півсотні випусків, подій, що заслуговують на серйозні історичні розслідування, ще достатньо.
Також у новому сезоні зйомки «Історичної правди» вийдуть за межі студії. Велику частину сюжетів журналісти зніматимуть безпосередньо у тих місцях, де відбувалися події, яким присвячуватимуть випуски програми.
«Ми намагаємося раціонально використовувати кошти. ZIK не заробляє грошей на «Історичній правді», а вкладає їх у проект, бо розуміє важливість історичної просвіти, – розповідає Вахтанг Кіпіані. – Утім можемо собі дозволити не замикатися у межах студії.
До прикладу, зараз готуємо сюжет про Гната Хоткевича, який зніматимемо у Криворівні. За потреби знімальна група ZIKу може вирушити в Харків чи Одесу. А ще періодично маємо постановочні зйомки. Актори, а часто це працівники телеканалу, вдало перевтілюються в історичних персонажів – Донцова або Грушевського, Коновальця чи Чорновола».
Кожен сюжет «Історичної правди» поєднує в собі кадри із хроніки, елементи постановочних і натурних зйомок.

Довідка
«Історична правда з Вахтангом Кіпіані» виходить на ZIKу з березня 2013 року. Це телевізійна версія однойменного інтернет-порталу, розміщеного на «Українській правді». Формат програми – історичний тележурнал – єдиний на українському телебаченні. За підсумками 2013 року Вахтанг Кіпіані став володарем головної телевізійної премії країни «Телетріумф» у номінації «Ведучий/ведуча програми будь-якого формату – регіон».

Кіпіані: Ми повинні дещо нав’язувати світові українську парадигму
Майже півтора року на телеканалі ZIK виходить програма «Історична правда з Вахтангом Кіпіані». Як зазначає її автор і ведучий В. Кіпіані, українські канали мало показують про історію і подають в основному специфічний погляд на події минулого – російський. У той час завдяки ZIK є можливість говорити про найважливіші події щонайменше останніх 100 років України та світу правдиво й аргументовано.
При цьому, як відзначає В. Кіпіані, телеканал не заробляє гроші на «Історичній правді», але вкладає їх у проект, розуміючи важливість історичної просвіти.
Про важливість історичних телепрограм, актуалiзацiю подiй минулого й iсторичну пам’ять Вахтанг Кіпіані розмірковує в інтерв’ю газеті «Україна молода»:

«Не займаюсь шоу-бізнесом в історичній оболонці»
– Вахтангу, скоро глядач матиме змогу дивитися два випуски «Історичної правди» на тиждень. Із чим пов’язане переформатування?
– Думаю, що спрацює збільшення частоти появи на екрані – назва щоденної газети запам’ятовується краще, ніж щотижневого журналу. Було б не зовсім правильно розрізати програму навпіл. Змінити частоту виходу проекту і хронометраж запропонував канал. Із продюсерами і редакторами програми і каналу ще обговорюємо, як зробити випуски цікавішими, не втративши глибини і певної серйозності.
Я не займаюсь шоу-бізнесом в історичній оболонці. Просто шукати окультне коріння сталінізму чи Третього рейху – цим легко завоювати велику аудиторію. Але я дуже ціную те, що – завдяки ZIK – є можливість говорити про найважливіші події щонайменше останніх 100 років України і світу, про які середнє і старше покоління українців просто не знали. Нашу програму глядачі чекають як джерело нового знання, тому сильно, вибачте, «попсити» ми не збираємося.
– Лише за неповний рік ви зняли близько півсотні годинних програм про найважливіші події, про достойників української історії. Кого надалі запрошуватимете у студію, які теми порушуватимете?
– Ми точно ще не вийшли на те коло, коли ми вже йдемо по колу. Якщо згадати проект «Великі українці», який я робив шість років тому, де люди голосували за сотню достойників, думаю, ми ще п’яту частину не проговорили в «Історичній правді». У нас не було спеціальної програми про Тараса Шевченка, Ярослава Мудрого, Степана Бандеру, Валерія Лобановського, Григорія Сковороду, багатьох інших.
Ми говорили про Чорновола, про Шухевича. Пробували помістити історію України у світовий контекст. Великий резонанс, зокрема, викликала програма з львівським професором Вадимом Ададуровим «Україна у Наполеонівських планах» – про українську спільноту, недержавну, небуржуазну, неосвічену, без своєї літературної мови, яку втягували у гру великих держав: Франції, Росії, Австрії.
– Чи хотіли б значно далі вийти за рамки студійної програми, аніж є тепер? Коли йдеться, наприклад, про Михайла Грушевського, щоб були не лише розповіді істориків про нього і зйомки зі Львова, а й з Києва, гуцульської Криворівні, Москви, Праги, Відня?
– Ми готуємо сюжет про Гната Хоткевича, і наша журналістка зніматиме у Криворівні. Якщо потрібні будуть Харків чи Одеса – зніматимемо там. Генпродюсер каналу Омелян Ощудляк мені пропонував поїхати знімати у Швецію, але я не відчув потреби. Ми раціонально використовуємо кошти. Канал не заробляє гроші на «Історичній правді», але вкладає їх у проект, розуміючи важливість історичної просвіти.
Завдяки ентузіазмові і добрій вигадці наших журналістів і редакторів, періодично маємо постановочні зйомки. Часто бачу їх уже як глядач і мені подобається, як показують Донцова або Грушевського, Коновальця, Чорновола. Акторами часом стають співробітники каналу і грають переконливо свої ролі. Ми поєднуємо хроніку, якщо вона існує, з постановочними зйомками, натурними (бій на Маківці чи бій під Бродами).

«Повинні нав’язувати світові українську парадигму»
– Від початку львівський канал ZIK уже відкрив студію у Києві і має наміри стати повноцінним загальнодержавним мовником. До цього «Історична правда» часто більшою мірою концентрувалася на матеріалах Західної України. Як буде тепер?
– Ще до війни на сході країни ми записували бліц-опитування у Донецьку, Харкові, робили карпатську виїзну програму.
Ми не обмежуємося лише Україною. Знімали у Грузії – до річниці вторгнення російських військ. Нещодавно, до Дня Незалежності України, монтували випуск із старого відео, яке до цього ніколи не показували, про Далекий Схід. Колись я знімав на Камчатці і Сахаліні, у Владивостоці та Хабаровську. Інколи ми відштовхуємося від теми – обов’язково треба поговорити про «Просвіту» чи Емський указ російського царя Олександра ІІ від 1876 року про витіснення української мови; або про жінок у визвольному русі. Інколи відштовхуємося від людини – Ярослава Грицака або Володимира В’ятровича, Олександра Зайцева чи інших професіоналів: істориків, краєзнавців, архівістів, публіцистів, письменників. Ще я вважаю ключовою місією програми записати живих учасників історичних подій, які ми переживали останні 25 років: Романа Іваничука, Левка Лук’яненка, Степана Хмару, Ігоря Юхновського, дружин дисидентів, зокрема пані Марію Гель (до речі, «Україна молода» була улюбленою газетою Івана Геля, завжди її передплачував і писав для видання), дітей дисидентів – Дзвінку Калинець-Мамчур, Оксану Гель.
Ми намагаємося записати свідків жахів комуністичної доби. Бо знаємо, що вони ніколи не потраплять в ефіри інших тележурналів. Ми запрошуємо істориків, які не потрапляють на великі ефіри. Час від часу їх кличуть: до Савіка Шустера, Андрія Куликова, раніше – до Євгенія Кисельова. Але, як правило, там політики є головними, а історики – «гарніром» до них. Історики не мають можливості заперечити невігласам, якими, зазвичай, є політики.
– Часто в «Історичній правді» ви називаєте новодруки про історію України.
– В Україні наклади історичних книг дуже малі, а 500 проданих примірників – це вже добре. Я використовую будь-яку нагоду назвати такі видання, які пишуться роками, хвалити їх – і не вважаю це рекламою. Словами в ефірі намагаємося навіть стимулювати людей старшого віку, щоб вони писали свої спогади.
Щоб люди знали історію, мають бути тисячні наклади історичних книг і можливість їх купити. Якщо цього не буде – Україна пастиме задніх і потраплятиме в інформаційні пастки Російської Федерації.
– На вашу думку, чи можуть історичні програми, подібні на вашу, найближчим часом з’явитися на так званих великих каналах?
– Не можна сказати, що наші канали мало показують про історію. Але, в основному, це специфічний погляд – російський. Наприклад, про Сталіна, Велику Вітчизняну війну – достатньо фільмів, є багато серіалів. Але український і московський погляд на це – дуже-дуже різні. Ми не маємо закриватися; повинні бачити і російське кіно, американське, польське... І знімати своє! І повинні дещо нав’язувати світові українську парадигму. Український погляд не буде цілісним, бо щодо багатьох тем не дійшли консенсусу. Але історична правда і полягає в пошуку, досягненні певної точки.
Вважаю, є дві програми, в яких розказують правдиво й аргументовано про історію, – «Історична правда» на ZIK і «Машина часу» на «5-му каналі». (Є гарні регіональні програми – у Харкові, Полтаві). На СТБ ще була «У пошуках істини» – теж неначе про історію, але про надто популярну.
Можливі різні формати і підходи. Але варто не забувати, що люди і вчаться погано, і не все, що їм пропонують журналісти, вбирають у себе. Тому треба не боятися говорити про нібито давно відомі, навіть абеткові (шкільні) теми. Бо в цьому є потреба. Люди мусять розкладати у голові на певні полички інформацію. До того ж життя часто актуалізує події. Ми зробили програму про русифікацію України за часів російського царату – і це сильно накладається на те, що відбувається зараз: коли частина російського істеблішменту й регіональних еліт так само зі зневагою і зневірою ставляться до української мови. І ми мусимо показувати, що українська мова пройшла через такі терни, через такі випробування, що ми просто зобов’язані її підтримувати не тільки тому, що вона для мільйонів українців – рідна. А ще й тому, що вона була упосліджена. Допомагати слабкому – взагалі місія гуманної людини.
Якщо були психіатричні репресії – ми показуємо момент психіатричної експертизи генерала Григоренка. Відео нам надав Семен Глузман. Людина, яку радянська влада звинуватила у божевіллі, сама добровільно пройшла американську психіатричну експертизу, у результаті отримавши довідку, що вона здорова. Нею рухало загострене почуття справедливості. Щодо українських чи загальнодемократичних процесів ми неначе намагаємося ходити по колу. Але практично після кожної програми отримуємо схвальні відгуки. Часто у Львові дякують за програми просто перехожі на вулиці: «Ми цього не знали».

«Бракує історичних телепроектів, бо менеджерам бракує знань»
– Багато хто вважає, що брак справжньої історії на вітчизняному ТБ – це цілеспрямована політика принаймні кількох останніх років. Щонайменше – самоцензура, яку менеджери телеканалів прикривали тезами про низькі рейтинги. Опосередковане підтвердження цьому – результати голосування «Великих українців». Замість Степана Бандери, який лідирував з великим відривом, на «Інтері» оголосили про обрання першим номером нейтральнішого Ярослава Мудрого. Ви – у 2008 році шеф-редактор проекту – заявили про фальсифікацію. (До речі, на сайті російської Вікіпедії у статті про цей проект «Інтера» написано, що на першому місці взагалі Богдан Хмельницький).
– Думаю, що в телеефірі бракує історичних телепроектів власного виробництва, бо багатьом менеджерам бракує знань. Бо вони такі ж радянські люди, які не прочитали відповідну кількість статей чи книжок і їм здається, що там немає чого копати, будуть невисокі рейтинги. Можливо, будуть і не високі. Але телебачення існує не лише заради рейтингів. Бо це не виробництво бетонних чушок, які всі мають бути однаковими.
Класно, коли є гарні шоу – кулінарні, танцювальні, вокальні. У нас їх навчилися робити – це окраса телебачення. Але з досвіду роботи на «1+1» можу сказати, що кожна третя-четверта програма «Подвійного доказу» були про історію. Їхні рейтинги були нижчими, але не нульовими. І ці випуски дивилися: якщо не мільйони, то мільйон людей. Менше, ніж коли ми говорили про смерть Григорія Кирпи чи гроші Павла Лазаренка. Але і події сучасного, і минулого – це історія.
На історичних проектах особливо грошей не заробиш. Але можна привести на канал людей, які їх дивитимуться. Можна зняти цікаві фільми про Мазепу, Шухевича. І їх дивитимуться і на сході країни. Плюватися, сперечатися, але дивитися – бо до цього не отримали достатньо інформації про цю людину. Пам’ятаю розмову в Донецьку з відомим місцевим лікарем. Почувши прізвище «Шептицький», вона заявила, що не бажає його чути: «Це фашист, посібник фашистів». А після моєї кількагодинної розповіді про митрополита жінка сказала: «Я багато чого не знала».
– Чи є панацеєю для того, щоб глядач мав змогу дивитися історичні програми, створення суспільного мовника?
– Суспільне мовлення – потрібне! В його ефірі історичні проекти мають бути! Чи знайдуться люди, які будуть все це робити, – безумовно, так! Я можу назвати 5–7 чоловік, які дуже добре розбираються в історії: киян, вихідців із Харкова, Криму. Зараз, до речі, створено сайт «Лікбез» – для розвінчування російських ідеологем й історичних міфів. Роботу курирує столичний історик Кирило Галушко. Там працюють люди, які б могли бути редакторами телепрограм, можливо, і ведучими.
Я вважаю, що немає проблем ні з людьми, ні з темами. Головне – щоб продюсери повірили в успіх проекту. Не думаю, що власники каналів – Пінчук чи Коломойський, Ахметов чи Фірташ – кажуть продюсерам: «Про історію – не роби». Власників цікавить політичний вплив і, напевно, раціональне використання коштів.
– Чи вважаєте прийнятними розважальні та провокативні елементи у телепроектах про історичні події?
– Історію можна подавати у багатьох жанрах. Скажімо, у Франції видали комікси італійського художника Іґорта про Голодомор. Є комікси про вбивство Бандери, які малювали у Бельгії українці. Треба мати всю палітру форматів: від науково-історичних розмов у студії до класичного документального кіна і легких жанрів. Не треба боятися пропонувати глядачам різножанрові історичні цікаві проекти.

Розмовляла Валентина Самченко
Сезон 3

63. Унікальні спогади про політв’язня №1
Чим Сліпий заплатив за своє звільнення, якого домагались американський президент та Папа Римський? Яка неймовірна знахідка про Йосипа Сліпого 40 років була замурована в стіну? На яку стежку він міг звернути, якби не щасливий випадок під час вступу до семінарії?
Йосиф Сліпий міг сказати терпке слівце, - о. Іван Дацько
«Він був високим, статним, суворим. Коли заходив у зал, всі люди обертались і затримували подих – як у кіно», – згадує про Йосифа Сліпого о.Іван Дацько, який вісім років пропрацював секретарем духовного натхненника греко-католиків і знав його найкраще з нині живих.
До 30-тиріччя з дня смерті наставника найбільшої церкви у вигнанні у програмі «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» таємниці однієї з найбільш знакових українських постатей 20-го століття.
«Строгий педагог, але цікавий викладач» – так відгукується про політв’язня №1 гість програми доктор наук, президент Міжнародного Бюро освіти та розвитку УГКЦ в Україні, отець Іван Дацько.
Про звільнення Сліпого з ГУЛАГу клопотались найсильніші люди тогочасного світу – президент США та папа Римський. Та вдалося це лише після 18 років заслання. Втім, навіть у підпіллі Йосиф Сліпий висвячував священиків і навіть одного єпископа. Про життя у засланні не любив розповідати навіть, коли диктував спогади. Ба більше. Він дратувався, коли задавали запитання про знущання, які довелося пережити там. Натомість, значну частину спогадів надиктував, наприклад, про своє рідне село. Гість програми дивується: «Не кожен про Париж стільки напише, як митрополит про свою Заздрість».
Найбільше Йосифа Сліпого дратувало неуцтво та лінощі. Він підганяв своїх учнів захищати докторські дисертації швидко та якісно. Отець Іван розповідає, що митрополит міг сказати терпке слівце про не надто сумлінних отців: «Піде на парафію і хлопіє там, Святе Писання як в семінарії закрив, так і не відкриває!». Та саме завдяки строгому характерові, Йосиф Сліпий зміг стати гідним заступником Церкви у складний час війни, таборів і диктаторів.
У новому сезоні «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» виходить двічі на тиждень – у четвер та неділю.
По сюжету:
• Найважливіший вибір Йосифа Сліпого
Вступаючи до духовної семінарії Йосип Сліпий до кінця не певен, чи хоче бути священиком, бо так само сильно прагне стати і науковцем. Своїми ваганнями абітурієнт сміливо ділиться із самим митрополитом просто під час вступу. «Ну бо ви розумієте що взагалі-то якщо хтось ставить такі сумніви то йому якась неуважна людина могла сказати ну якщо ти сумніваєшся то тобі нема що тут робити в семінарії натомість митрополит Андрей дуже вдумливо дуже по-батьківськи зрозумів цю дилему і заспокоїв його переконав,що одне не виключає іншого» - розповідає релігіє знавець Олег Турій.
Так греко-католицька церква здобула богослова, досі одного із найвидатніших у своїй історії. «Йосиф Сліпий написав дисертацію про розуміння трійці у православних і католиків , та дисертація наробила шуму багато свого часу після чого його стали вважати видатним схоластичним богословом».
Навіть у таборах ГУЛАГу Сліпий переймається наукою в Україні. І присилає на Батьківщину десяток власноруч зроблених опудал птахів та звірів. Їх досі зберігають у Природничому музеї Львова. «Митрополит висилає дві скриньки з колекцією мотилів і комах, він дуже дорожить тим і каже: як тільки отримаєте, то зателеграфуйте, то буде дуже цінне для науки» - розповідає настоятелька дому сестер Святого Вінкентія у Львові Герарда Крупа.
Не дивно, що одразу ж після звільнення по прибутті у Рим Сліпий засновує дві установи – храм та… університет. «Ці дві інституції мали працювати на те, щоб домогтися свободи церкви в Україні» - каже Олег Турій.
Собор Святої Софії мав стати з одного боку символом єднання для українців розкиданих по світу, а з іншого надією для тих, хто залишився під радянською окупацією. «Не випадково він обирає назву Свята Софія, апелюючи і до Софії константинопольської і до Софії київської тим самим підкреслюючи оригінальність української християнської традиції» - продовжує релігіє знавець.
«Собор Святої Софії це було ясно, що це фактично маленька частина України на заході» - каже доктор богослов’я, випускник Папського університету у Римі, о.Рафаїл Турконяк. Тоді отець Рафаїл був ще молодим семінаристом, а тепер доктор богослов’я. Це Сліпий переконав у тому, що священичі ризи поєднувати із наукою необхідно – жодних сумнівів за півстоліття уже не залишилося. «Для нього знання це була вершина всього і це були якраз двері в світ, так він вважав і тому він дуже наполягав, щоб не тільки був університет, але й щоби всі довкола нього щоб ми всі мали закінчені докторати» - пригадує о.Рафаїл.
Сліпий мріяв: те, що у Львові почалося із Богословської академії у 1929, відродити у діаспорі, а після падіння комунізму вже міцним університетом повернути на Батьківщину.
• Арешт і 18років заслання наставника УГКЦ
Листопад 44-ого, похорон Андрея Шептицького у Львові, де третій місяць панують більшовики. На цьому фото Йосиф Сліпий вперше у митрополичих ризах, але, як сам згодом пригадуватиме, вже з усвідомленням усієї їхньої «ваги».
Оксана Гайова, науковий працівник історичного архіву у Львові цитує Сліпого: «Після недавніх похоронів замітив влучно один із православних із Києва, помітивши мене у ризах, котрі передав мені покійний митрополит – ах стільки то хрестів накидали на тогоАархієрея, бідний бідний Владика»
Рівно за півроку посеред ночі просто у митрополичих палатах Собору Юра нового главу греко-католиків арештовують. Попереду – півстоліття підпілля для церкви і 18 років ГУЛАГу для її очільника.
«Цей арешт очевидно був спланований – він був частиною реалізації плану ліквідації УГКЦ який був розроблений практично відразу після того як радянське військо увійшло в Західну Україну», - каже релігієзнавець Олег Турій.
Пані Дарія внучата племінниця Йосипа Сліпого, пригадує, її мама єдина з усієї родини підтримувала контакт із митрополитом на засланні: «Ми дуже довго не знали навіть що мами моєї дівоча фамілія Сліпа, це було все під секретом. Дуже всі боялися навіть як мама когось питалася чи ви зв'язок маєте чи посилаєте щось , вони казали – ні, ми боїмося, щоб нас не вивезли.
Сестра ж пані Дарії – Ольга – у свої шістнадцять поїхала з матір’ю на відвідини до владики за дві тисячі кілометрів у Потьму в Мордовії і досі зберігає квитки із того потягу. Зустріч тривала три години і …майже без слів: «В нас був медівник загорнутий в папір коричнуватого кольору, і я ті клаптики паперу відривала і вони писали таким хімічним олівцем, що мама запитувала Блаженіший відповідав, і я брала ті клаптики паперу дрібнила на маленькі шматочки, брала в рот їх пережовувала і бігла там була уборна така велика страшна, і я те випльовувала. І так я декілька разів бігала. Тобто фактично то не була розмова, то була переписка. Якщо мене запитають, що я бігаю то тоді я маю то проковтнути.
Найбільше ж владика скаржився на довгі та часті етапи. Десь так, зі спогадів патріарха, виглядали деякі вагони, у котрих йому доводилося переїжджати сотні кілометрів холодної тайги. Поїзд на тижні, а то й місяці залишали на бічних перонах - без обігріву, нормальної їжі та жодних ліків. Навіть у вбиральній за спиною стояв конвоїр. Умови нереальні до виживання для будь-кого, а Сліпому ж у лагерах минуло 70 років.
Хай у ГУЛАЗі під пильним контролем, але владиці вдавалось навіть проводити Служби Божі та висвячувати священиків. У цьому йому допомагали із підпілля у Львові…
• Неймовірна знахідка про Сліпого, що пролежала 40 років замурованою у стіні
Сестра Герарда показує неймовірну знахідку – таємну переписку між Сліпим та однією із сестер їхнього згромадження. Монахиня так ретельно заховала листи , що віднайшли їх лише сорок років по тому.
«В одному із домів наших, це тепер на вулиці Купальських, 2, – розповідає настоятелька дому сестер Святого Вінкентія у Львові Герарда Крупа, – сестра замурувала в чемодані, в звичайному чемодані, ці листи і зробила подвійну стінку на горищі. Ми навіть не знаючи про те, що там є та знахідка, ми продали дім, а чоловік виявився дуже добросовісний і, коли почав робити переобладнання, знайшов чемодан.
Сестри відсилали родзинки, аби владика міг робити вино для літургій. А в одному із листів Сліпий просить про олію, начебто для виготовлення ліків. «Пише, десь через пару днів чи через тиждень – цікаво що то за олія ви мені вислали чи соняшникова, чи яка, я висилаю вам назад. А це вже було освячене миру, він варив там, освятив і вислав назад, так щоб ніхто не здогадався, він так писав.» - зачитує настоятелька.
Чотири вироки вигадала каральна машина НКВД для Сліпого, і озвучувала їх один за одним, як тільки попередній термін ув’язнення добігав кінця. «В принципі була установка не випускати і дуже видно коли наближається кінець строку старого то там в документах виданих. Видно що починають підсилати людей провокувати його на те що б він когось висвятив, щоб він відповів на якесь послання своїм послання і тому подібне» - уточнює релігіє знавець Юрій Чорноморець.
Сліпий стає політв’язнем номер один у Радянському Союзі. І про його звільнення починають клопотати перші особи планети – Папа Римський Іван 23 та американський президент Джон Кеннеді. «Фактично це ставилося такою першою умовою для розрядки, для примирення, питання номер один таке постійне, про цього бідного старого Сліпого. Грубо кажучи, вони дожали Хрущова, який махнув рукою і відпустив його» - розповідає Юрій Чорноморець.
• Він нагадував Снігову Королеву - особливості характеру Йосифа Сліпого
«Інколи у мене особисто складалося враження що він є надто категоричний інколи навіть різкий», - розповідає Оксана Гайова, науковий працівник історичного архіву у Львові.
«Навіть до моєї мами писав: Марійко, уважніше читай листи, я по два рази одного й того ж повторювати не буду, – ну такий дуже строгий був», - згадує Дарія Наконечна внучата племінниця Йосипа Сліпого.
«Якщо хтось щось не розумів – казав що то за гусяча голова що то скільки разів мені повторяти», - каже Герарда Крупа, настоятелька дому сестер Святого Вінкентія у Львові.
«Часом він нагадував таку снігову королеву яка хотіла звести найвеличніший замок», - підсумовує Юрій Чорноморець, релігіє знавець.
Чи можна таким собі уявити духовного натхненника 5-ти мільйонної церкви? Глава греко-католиків, патріарх Йосиф Сліпий попри поважні церковні ризи, залишався людиною із своєрідним характером. Відоме єдине фото, де Сліпий усміхається. Але саме твердий характер очільника став міцним каменем у становленні греко-католицької церкви.
« В обставинах переслідування церкви нищення церкви коли треба було свідчити коли треба було залишатися дійсно твердим як криця ця його риса виявилася рятівною» - розповідає релігієзнавець Олег Турій.
І ця твердість, ймовірно, передалася йому ще від предків. Коберницький-Дичковський – саме таке справжнє прізвище майбутнього патріарха. А Сліпим почали називати одного із його прапрапрадідів, якому за родинною легендою, викололи очі під час Полтавської битви 1709-ого, коли той потрапив у полон до війська Петра І за те, що воював а боці Гетьмана Мазепи.
Юний Йосиф ще з часів навчання в тернопільській гімназії так захоплюється філософією, що як потім сам пригадує, аж ревно плаче, коли читає Сократа.
Петро Гуцал, краєзнавець та кандидат історичних наук Тернопільського педагогічного університету, каже, що достеменно відомо: впродовж двох років він єдиний зробив доповіді на філософську тему, які обговорювали. Це про філософію Канта і другий реферат, як тоді казали, це про Григорія Савича Сковороду.
Саме тоді і відбулась доленосна зустріч Сліпого, ще школяра, із Андреєм Шептицьким. «Ще будучи у гімназії під час візитації митрополита Шептицького, той запам’ятав його як дуже кмітливого і розумного хлопця, який відповів на дуже складне богословське питання про сопричастя святих і митрополит був вражений що такий молодий хлопець це знає», - розповідає релігієзнавець Олег Турій.
Той кмітливий хлопець за кілька років вже у Львові, у 1911-ому, вступаючи у семінарію, знову зустріне свого згодом найавторитетнішого учителя. «Митрополит Андрей відразу побачив що це є особа неймовірно наполеглива, цілеспрямована і що він ніколи не відступить від раз прийнятого рішення» - каже науковий працівник історичного архіву у Львові Оксана Гайова.
Митрополит Андрей починає опікуватися Сліпим і підтримує саме ті його рішення, які згодом приведуть до чину патріарха: заохочує стати священиком, у 1917 висвячує, висилає на навчання в Австрію і обирає ректором Богословської семінарії. «Він як талановитого богослова цінував Йосифа Сліпого надзвичайно і це був один з мотивів його просувати», - аналізує релігіє знавець Юрій Чорноморець.
Втім, щоб обрати собі спадкоємця теплих стосунків і людської приязні було замало. Почалася Друга світова , більшовики показали своє обличчя і Шептицький розумів – нелегкі часи чекають греко-католицьку церкву. Стати її очільником буде не винагородою, а радше випробуванням. Тож найбільшими достоїнствами нового спадкоємця мали стати впертість та міцний дух. І митрополит Андрей знав таку людину…

64. Українська кров
Першого вересня почалась Друга світова війна. Українці брали в ній участь з першого дня. Чому стотисячну армію українців у польському війську вирішили не помічати? Як українець став начальником польської держави? Для чого мовчали про українську кров у найжорстокішій битві війни?
По сюжету:
• Частина армії, яку не помітили радянські історики
З 1939 до 41 з території Східної Польщі, зокрема й Галичини, більшовицькі окупанти репресують за різними підрахунками від двохсот тисяч до півмільйона українців, білорусів, євреїв, поляків.
Тим часом обертів набирає німецько-радянська війна. СРСР починає відступати. Історик Євген Мацелюх вважає, що радянська армія програвала дуже багато битв, ситуація була невтішною і в таких умовах Сталін вирішив використати всі можливі ресурси. «Тоді радянський союз встановлює дипломатичні зв’язки із польським урядом в еміграції, - продовжує думку історик Андрій Руккас, - який він не визнавав з 1939 по19 41 рік і укладає із ним угоду – про формування на території СРСР майже стотисячної армії із польських полонених. Очолювати її має генерал Андерс, звільнений для цього з ув’язнення у Луб’янці.
5 тисяч українців у армії Андерса – це лише версія істориків. Скільки їх воювало насправді у цьому формуванні – достименно не відомо. Адже радянське командування зрозумівши, що охочих може бути надто багато, поставило умову - учасниками армії можуть бути лише поляки. Тож українцям свою національність довелось приховувати. Євген Мацелюх аналізує: «Треба розуміти що ці люди прожили в радянському полоні два роки, вони жили в жахливих умовах , вони недоїдали , їхні товариші помирали навколо і вони хотіли отримати будь-який шанс, щоб вирватися з цих таборів і тут вони побачили що створюється польська армія що це шанс вийти з радянського союзу.
Генерал Андерс не перечив проти участі українців в його армії. Бо ж плекав сподівання, що це військо допоможе відновити довоєнні кордони Польщі. І українці , які колись були її громадянами мали б у цьому допомогти… Втім так вважали не усі. «На місцях багато хто з офіцерів погано ставилися до українців, впевнений історик Євген Мацелюх, вони вважали, що це буде п’ята колона, зрадники, що вони за Гітлера , і таке ж погане ставлення було до білорусів та євреїв».
Але серед рядових солдатів національні суперечки майже не виникали. Історик Тарас Пилипович знає про це з перших уст – його прадід служив в армії Андерса. І пройшов з нею увесь бойовий шлях – Іран, Ірак, Лівію, Палестину , Єгипет. «В період руху армії генерала Андерса на території Палестини українці зустрічалися з англійськими військовими офіцерами ця група українців говорила про те що вони мають бажання створити власне національне військове формування суто з українців, але англійці побоялися йти на такий крок, мотивуючи що українці не мають власної держави», розповідає Тарас Пилипович.
Знаменита польська композиція оспівує те, за що армією Андерса пишаються найбільше. Це бій на горі біля монастиря Монте-Кассіно, після якого звільнився шлях на Рим. Історик Андрій Руккас розповідає: «Британське командування відсилало на це завдання різні частини і навіть непальських гуркхів, які вважаються найкращими солдатами світу, і вони не змогли взяти ту гору, і новозеландські частини не змогли. І от коли полякам дали завдання, то армія Андерса цю гору таки взяли.
За час операції армія Андреса втратила близько п’яти тисяч вояків, серед них ймовірно до сотні українців. Битву на МонтеКассіно називають однією із найбільш кровопролитних у Другій світовій, і вважають символом жертовності та героїзму …саме поляків, але не українців…
«Перший німецький бункер в обороні монте-кассіно захопив саме українець Михайло Паньковець з селища погоріловки, сучасна рівненська область, – розповідає історик Тарас Пилипович, польські поховальні групи зробили надпис: Міхал Паньковец, наголошуючи на його польському походженні, не згадуючи про українське, але такий факт відомий.
• Чому українці першими воювали з Гітлером?
Галичани почали боротися із нацизмом ще тоді, коли СРСР був союзником Гітлера. Українці у складі Війська Польського по суті першими у Європі виступили проти німецьких окупантів.
1939 рік. У складі Речі Посполитої – майже уся західна Україна.
У передчутті війни Польща починає мобілізацію у три хвилі. Ще на весні дивізії формують на Поліссі, на початку серпня на Волині – у Рівному та Ковелі, і наостанок наймасовіший призов у Галичині - Тернополі, Станіславові та Львові.
«Українці у війську польському становили приблизно 10-12 % щороку, під час мобілізації в Польщі у 39-ому чисельність армії зросла до мільйона чоловік. Враховуючи цей коефіцієнт 10-12% можемо говорити що в польській армії в вересні 39-ого служило десь 100-120 тисяч українців» - підраховує історик Андрій Руккас.
Вулиці українських містечок та сіл рясніють агітацією для підняття бойового духу. Поляки, а разом з ними й українці, щиро вірять у швидку перемогу над нацистами. Історик каже, що у перші дні справді було піднесення , патріотичний угар, але дуже швидко наступило протверезіння і люди зрозуміли, щовійна може мати зовсім інші наслідки.
Серед таких опинився і батько пана Степана. Василя Трохимчука із Тернопільщини призвали до польського війська як резервіста напередодні війни. «Для тата і для його солдата – товариша дали одну гвинтівку на двох, татові дістався багнет , а той солдат мав гвинтівку» - каже Степан Трохимчук, син ветерана Другої світової війни.
Сили противників справді були нерівними. За приблизними підрахунками: у живій силі німці перевершували поляків у півмільйона солдатів. Моторизована гітлерівська армія боролася із переважно кінною польською. Лише бойових літаків у Німеччини було 2 000, тоді як в Польщі – 400. Така ж пропорція танків та бронемашин.
Тим не менше до лав польського війська закликали вступати навіть в ОУН, організації, котра своїм найпершим ворогом вважала саме Польщу. Мовляв, лише так бездержавні українці здобудуть бойовий досвід необхідний в майбутньому для боротьби за незалежну Україну. «Іди і служи гарно , будь лояльним польській державі, можеш навіть приймати польську присягу , але подумки думай шо ти присягаєш українському народу, - цитує Андрій Руккас, і продовжує: до речі в польських документах офіцери часто відзначали, що от ці українці з Галичини такі підозрілі мовчазні от явно національно свідомі вони – зараза – гарні вояки.
Бойовий дух втім не врятував польську армію від розгрому на початку війни… Син ветерана розповідає, що частина його батька прийняла перший бій на себе першого вересня, в перший день війни, в так званому Данському коридорі.
Поляки планували вторгнутися в атакований німцями Гданськ , направивши туди зокрема дві дивізії з Волині. Бій там протривав всього день. Ті, хто не загинув, потрапив у німецький полон. Серед них і батько пана Степана. Але на цьому війна для нього, як і для більшості українців не закінчилася – у Василя Трохимчука далі було ще українське підпілля, а пізніше примусова мобілізація вже до радянської армії…
• Унікальні військові звання Українців у польському війську
Зробити військову кар’єру більшості українців у складі Польського війська не вдавалося. Їх не те, що не допускали до вищих чинів, а свідомо залучали лише до найменш відповідальної роботи. Так історик Андрій Руккас розповідає: «Українців намагалися не ставити снайперами, наводчики гармат теж намагалися українців не ставити. Намагалися не брати українців в авіацію на флот в прикордонні війська. Їх намагалися не брати в роботу в штаби з мобілізаційними секретними документами, щоб не дай боже якась військова таємниця особливо мобілізаційна не просочилася».
Історик переконує, таке було чітко прописано у службових інструкціях військового керівництва. Втім кілька високопосадовців-українців у Війську Польському таки було.
Всього троє українців дослужилися до чину підполковника – це Павло Шандрук, Борис Барвінський та Архип Кмета.
Звання генерала-поручика здобув рідний брат митрополита Андрея Шептицького – Станіслав.
І, нарешті, навіть один із трьох маршалів Польщі – Едвард Ридз-Смігли мав українське коріння. Народився в Бережанах, українкою була його мама, у 39-ому був головнокомандувачем польської армії. І хоч Ридз-Смігли до національних прагнень українців ставився не прихильно, тепер навіть визнаний почесним громадянином Тернополя.

65. Олександр Довженко – грона та біль слави
Чаплін вважав його єдиним слов’янським кінорежисером. Сталін виступив продюсером його фільму. Дружина писала на нього доноси. Як він не зійшов з розуму під тиском слави і НКВД? У вересні народився український геній Олександр Довженко.
У суспільства – великий запит на героїв, але не «книжних», а з реального життя, – Кіпіані
Сьогодні в українському суспільстві великий запит на героїв. Але не вигаданих книжних, а з реального життя. Саме про воїнів, які зараз відстоюють Незалежність України на Сході, й потрібно знімати фільми, писати книги, розповідати про них у журналістських матеріалах.
Таку думку висловив автор і ведучий тележурналу «Історична правда із Вахтангом Кіпіані» на ZIKу Вахтанг Кіпіані – у прямому ефірі культурологічної програми «Добридень» на Першому каналі Українського радіо.
«Суспільний запит на героїку завжди зростає у критичних ситуаціях, – переконаний Вахтанг Кіпіані. – Зараз на Сході – війна. Україна стала об’єктом домагань агресивної Росії. Українцям дуже потрібні герої. І справжнє життя продукує справжніх героїв!».
На думку автора «Історичної правди», новітні герої України – безпафосні, «брудні, з обкусаними нігтями, хтось став інвалідом на усе життя», але вони справжні. Ними стають вчорашні підприємці, студенти, журналісти, – звичайні люди, «яким аплодують, а над їхніми могилами ридають».
Відтак митцям, письменникам, журналістам треба шукати героїв не у своїх фантазіях, а у реальному житті і таким чином відповідати на суспільні запити, – переконаний Вахтанг Кіпіані.
«Письменники дуже часто годували нас героїчною неправдою чи напівправдою. Яскраво описували період Київської Русі, козацьку добу… Але зараз вигадки – не на часі, – говорить він. – Через стріми з місць обстрілів наших військових градами, через новинні сюжети із зони АТО ми усвідомили, хто є справжні герої. От саме про них треба писати книжки, знімати фільми».
Повне інтерв'ю ви можете прослухати тут.
По сюжету:
• Довженко в пошуках музи
Геній радянського кіно настільки захоплювався миловидними красунями, що просто втрачав голову від них.
За однією із версій, саме через це від Сашка Довженка пішла перша його дружина Варвара Крилова. Ця жінка хворіла на туберкульоз кісток і не хотіла, щоб відомий чоловік її лише шкодував. Одного дня Варя написала коханому прощальний лист і назавше зникла з його очей: «Ти закохався, Сашко... Повір: од щирого, хоч і зболеного серця, відкидаючи в ім’я тебе ревнощі й біль, хочу, щоб вона стала істинним твоїм другом, твоїм натхненням. А в мене одне-однісіньке прохання до тебе: хочу жити під твоїм прізвищем. Твоя навіки Варвара Довженко». Віра Агеєва, співавтор книги «Довженко без гриму», каже: «В неї тяжке захворювання ноги, вона на милицях. І вони розлучаються. Я не люблю цих слинявих виправдань, що геній не міг себе обтяжувати. Так чи так можна по-різному до цього ставитися, але він лишає хвору жінку на самовиживання. Листи Крилової до чоловіка справили на мене велике враження. От насправді вона його любила, це таке жертовне кохання.
Олександр Довженко тоді не спинив дружину і дозволив їй просто піти. Він був «по вуха» закоханий в іншу. Це акторка Олеся Чернова, яка зіграла роль балерини у фільмі Довженка «Сумка дипкур’єра». У щоденнику Довженко написав: «…Сьогодні я, здається, знову ляжу спати з вашою фотографією в руці. Моя маленька, хороша дівчинка, пробачте мене за мою ніжність. Де ви зараз, Олесю? Знаєш, чому я можу дивитися на тебе годинами? Тому що ти схожа на мою совість. Сашко».
Через кілька місяців митець знову закохується - цього разу надовше у 27-річну актрису радянського кіно Юлію Солнцеву. І писав у щоденнику таке: «Я так люблю мою Юлю... Я безупинно говорю їй найніжніші слова. Милуюсь нею, весь переповнений до неї глибокою ніжністю. … Хто послав мені любов?» Віра Агеєва розповідає про цей союз: «Тут зійшлися два дуже сильні характери. Солнцева вчасно зрозуміла, що вона лише красуня, але не видатна актриса. Вона стає асистентом Довженка, вона йому дуже допомагає, вона стає поруч з генієм так би мовити».
Довженка настільки причарувала неординарна Юлія Солнцева, що митець уже за кілька місяців знайомства вирішив одружитися з актрисою. Ця Довженкова любов прожила найдовше чверть століття і витримала і нових протеже кінорежисера, і Другу Світову. Хоча, люди наближені до цієї родини подейкували, начебто міцність цього союзу котролювали спец органи КГБ.
• Докази націоналістичних проглядів Довженка
«…Слов’янський кінематограф дав світові лише одного режисера – Олександра Довженка», - казав Чарлі Чаплін. Навіть «за залізною завісою» чули і знали про геніального радянського кінорежисера – Сашка Довженка. Таку популярність українському митцю на Заході принесла кінострічка «Земля», яка мала грандіозний успіх у Берліні. Після прем’єри італійські кінематографісти навіть дали друге ім’я Довженкові - «Гомер кіно». Однак, радянський кінорежисер на таке визнання реагував хоча з подивом, але спокійно. Цей успіх не надто тішив самого митця: «Я где-то внутренне горько улыбался сам себе. Почему? Потому что я их мало сделал. Я как-то мало сделал, ну приступно мало сделал. Мне казалось, что рассчитан был я на гораздо больше картин» - зізнається сам Довженко у одній із хронік.
Але так не вважали партійні чиновники, які місяцями не пропускали Довженкові кіносценарії. «…Три часа читал, три часа обсуждали. До трех часов ночи. Причему они мне сделали шестнадцать пунктовразных поправок. И начали надо мною смеяться…» - записує режисер у своїх щоденниках.
Та помститися партійцям Довженко міг хіба що у власних записах. Кінорежисер Олександр Безручко розповідає, що Довженко навіть писав лист, один із розсекречених, де загальні речі, а потім наприкінці: Хай живе Радянська Україна! Ніби трошечки знущаючись над тими людьми, які будуть його читати.
Спецоргани і справді ретельно збирали документи проти режисера. В лютому 1941-го року київське НКВД повідомило таку нову інформацію: "Довженко якобы состоял одним из адъютантов гетмана Скоропадского... был адъютантом 3 отдельной бригады сичевой дивизии, начальником которой был атаман Волох... с проверкой просим не задерживать". Ці дані НКВД підтвердила всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією. Однак, згодом з’ясувалися інші факти, що Довженко через це вже сидів у концентраційному таборі до закінчення громадянської війни. Тож питання закрили. Олег Яськів, кінознавець, розповідає: «Відомо, що точно він був вояком української народної республіки, у військах Симона Петлюри, можливо, навіть сотником. В гайдамацькому сердюцькому полку. Є відомості, що можливо його полк брав участь у придушенні повстання в Арсеналі, в Києві.
Хоча Довженко і був під наглядом спец органів, але колишнім товаришам, які вийшли з таборів не зраджував. Про це згадує відомий український актор Йосип Гірняк, принаймні такі спогади розшукав кінознавець Олександр Безручко: «Він побачив, що Довженко сивий і сказав: «Боже, а ти сивий!» Довженко тоді сказав таку фразу цікаву: невідомо, де краще, там, де ви сидите, чи тут. Ми кожного дня очікуємо, що тут можуть нас посадити».
Такі зустрічі з товаришами остаточно розвіяли романтичні ілюзії Довженка про безцензурне українське кіно. Навіть якось на підпитку Довженко заявив: «Почему в Грузии кино делают грузины, в Росии – русские, и евреи, но только не украинцы». Цю фразу митця пізніше спец органам донесли стукачі.
• Нерівна дружба між Сталіним і Довженком?
Хто насправді Олександр Довженко – український геній чи придворний митець Сталіна? Дивна дружба між вождем усіх народів та відомим українським кінорежисером досі викликає безліч запитань.
Приводом для фатального знайомства зі Сталіним, швидше за все, стала кінострічка «Арсенал». Фільм-поступка перед владою, як вважає більшість кінознавців. У щоденнику Довженко записав: «…Не прийняло письменницьке середовище і, требе думати, вище українське керівництво. «За зраду батьківщині-Україні», за «глум над українською нацією, інтелігенцією», за зображення українських націоналістів у вигляді провінційних нікчем …Фільм…бойкотували»
Проте критики й досі навперебій дискутують щодо цього фільму. Чи то кінострічка «Арсенал» суто більшовицька чи, може, все ж таки – націоналістична? Такий собі іронічний докір Довженка українським воякам, які втратили шанс у 19му році збудувати свою незалежну державу. Так чи інакше, однак, Сталін цей фільм Довженка переглядав. Більше того – свої особливі побажання щодо наступних зйомок говорив особисто митцю. Кінознавець В’ячеслав Кудін розповідає про цю зустріч: «Довженко ніколи не сподівався, що Сталін буде розмовляти з ним. Ну той зразу сказав: Олександр Петрович, з вами буде бесіду вести Сталін. Подивився на годинник і сказав: ви ж дивіться, бережіть час – 15 хвилин. Сталін задав питання: «Як ви ставитеся до Чапаєва?» Довженко був в захопленні, фільм великий і геніальний. Почав говорити Сталін: «Ми теж високо оцінюємо цю картину».
А за наступний більшовицький фільм «Щорс», кажуть кінознавці, Сталін навіть присудив Довженкові премію і «подарував» сучасний звуковий кіно павільйон. І все це не просто так – стрічку «Щорс» - гімн більшовизму - переглянули аж 30 мільйонів глядачів. Режисер Роман Балаян з цього приводу каже: «Любой художник может увлечся любой властью. А потом случилось то, что случилось: Сталин запрещал. Киевская студия вообще прогнала его от сюда, он на всю жизнь обиделся».
Крапку у «Великій дружбі» між Довженком і Сталіним поставив сценарій митця до кіноповісті «Україна в огні». Вождеві настільки не сподобався задум Довженка показати безпорадність населення під час війни, що знімати цей фільм не дозволили. Роман балаян намагається пояснити, що відбулося: «Тоесть он уже понял, что он уже не в фаворе, понимаете? А если ты не в фаворе у главного. То самые низкие чиновники ещё больше стараются. Ты же больше к нему не попадаешь, но все знают, что тот уже не доволен. И начинают давить».
Після цього випадку Сталін тримав образу на Довженка все життя – ім’я найвидатнішого українського кінорежисера викреслили із списків запрошених…
Але коли Сталін помер Довженко у щоденнику написав рядки, які довго не публікували українські видання : «Не стало мого заступника, що кілька разів рятував моє життя од загибелі через злих і жорстоких ворогів, що помітив мене, відзначив, підняв морально. Що жде мене тепер, не знаю. ..Холодно мені і неприютно…» 8 березня 1953 року.

65.(2) Кривавий вересень 1939-го
Їх зустріли як бідних родичів і пригріли змію на шиї. 75 років найбільшій афері радянського союзу на Західній Україні. Як комедія сталінської демократії перетворилась на жах?
Українці в числі перших воювали проти Гітлера, – історичне дослідження
На початку вересня 1939-го, поки Сталін із Ріббентропом усміхались одне одному і ділили світ, українці воювали проти Гітлера у складі польської армії. Та цей подвиг щонайменше ста тисяч українських вояків радянські історики вирішили замовчувати.
«Це через те, що з 24 серпня 1939 року сталінський Радянський Союз став союзником Гітлера. Тож українці, воюючи з Гітлером, у вересні 39-го парадоксальним чином поціляли в Сталіна. Відтак його пропаганда намагалася якомога менше згадувати про цей етап Другої світової війни», – пояснює у програмі «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» історик та журналіст, який досліджує українсько-польські стосунки, Андрій Павлишин.
Та першими днями війни українська участь у військах союзників не закінчилась. Журналістам «Історичної правди» вдалось поспілкуватись з правнуком вояка знаменитої армії Андерса, що пройшов з нею увесь бойовий шлях – Іран, Ірак, Лівію, Палестину, Єгипет. Армія прославилась завдяки найкривавішій битві Другої світової війни під Монта-Кассіно, і завдяки перемозі відкрила шлях до Риму. Британське командування відсилало на це завдання різні частини, навіть непальських гуркхів, які вважаються найкращими солдатами світу, втім змогла взяти цю гору лише армія Андерса. Донині про участь українців у битві широкому загалу не відомо.

66. Українське слово Котляревського
Офіцер, благодійник, масон, директор театру, жертва піратів і… батько української мови. Він написав перше українське слово влучно і з гумором, за картярським столом. Про людину, дякуючи якій ми говоримо і пишемо українською. До 245-ї річниці з дня народження Івана Котляревського.

67. Історія непростого радіо
Першими оголосити на весь світ створення нової держави. Голоси, які неможливо заглушити. Про що не говорили навіть найбільш незалежні журналісти світу?

68. Анафема Мазепи
Він віддав на церкву бюджет України, а його відлучили і прокляли. Знищили портрети, аби нащадки не знали його в обличчя. Три століття прокляття. Чи дійсна анафема гетьмана Мазепи?
Прокляття гетьмана Мазепи схоже на язичницький ритуал, – історик
Сорок вісім церков і монастирів побудував або перебудував гетьман Мазепа. Загальний внесок державника-мецената у розвиток Церкви співмірний із річним бюджетом України. Та не зважаючи на це, Мазепу прокляли і відлучили від церкви.
Ідея прокляття належала російському цареві Петру I. Священики противились такому втручанню у справи Церкви. Тих, хто особливо рвучко захищав гетьмана і не захотів взяти участь у ритуалі прокляття, показово стратили і їхні голови повісили у Глухові на площі. На цьому театралізоване жахіття лише розпочалося. Залякані духівники тримали у руках величезні свічки, обмащені сажею до чорна, ляльку Мазепи совали по землі, знімали з неї ордени та регалії (раніше вручені царем), ходили навколо опудала, співаючи псалми… А сам митрополит посохом штовхнув опудало, щоб воно впало…
«Це більше схоже на язичницький ритуал», – прокоментував анафемування Мазепи гість програми «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» , кандидат історичних наук Василь Кметь.
Історик також зазначив, що такі політичні анафеми притаманні лише російській церкві, адже в інших традиціях явище відлучення є виховним, спрямованим на те, щоб «проклятий» навернувся і не має жодного сенсу без відчуття провини у суб’єкта.
Втім церковне прокляття для Москви – це не пережиток минулого. 1997-го року Російська православна церква анафемувала очільника Київського Патріархату Філарета.
«Всі анафеми, які накладала Москва не по церковним мотивах, не мають абсолютно жодного значення, – прокоментував «Історичній правді» Патріарх. – Це Москва думає, що анафема на Івані Мазепі, а Господь не думає так».
То чи є дійсною анафема на Мазепу зараз, через три століття після прокляття, – дізнавайтесь уже цієї неділі у програмі «Історична правда з Вахтангом Кіпіані». Крім того, глядачі побачать, як насправді виглядав гетьман Мазепа, адже після відлучення усі його портрети знищили і з’явилось багато псевдозображень одного із найяскравіших українських державних діячів.

69. ОУН і УПА – проти алкоголю та тютюну
Чверть польського бюджету – з алкоголю і тютюну. Як повстанці стримували доходи окупанта? Унікальний бізнес Шухевича. Як гроші з цигарок вдалось спрямувати на користь ОУН? Три сотні найменувань напоїв . Як почувались великі виробники, поки горіли шинки?

70. Голокост в Україні
Голокост в Україні - систематичне винищення євреїв на українських територіях, окупованих нацистською Німеччиною в 1941–1944 роках

71. Об'єднання церкви
Шість єпископів скріпили печатками Унію, що мала об’єднати католицьку і православну церкви. Для чого, як і з якими наслідками утворилась церква, що вже пів тисячі років не дає спокою своїм опонентам?

72. Копаний м'яч

73. Нобелівська премія

74. Протестанти в Україні: за що вони?
Проти папського верховенства. Проти життя не за Біблією. Проти заборони віри. Протестанти в Україні: за що вони?

75. Найрозкішніші злочини
Радянська продавчиня, яка накрала на мережу ресторанів за кордоном. Сантехнік і костюмер, що обманом зібрав найбільшу колекцію старовини на мільйони. Карколомні шахрайства минулого.

76. Таємниці листування
За папірець, менший від мізинця, віддавали всі гроші і навіть життя. Скільки може коштувати українська марка? Таємниця листування під контролем Москви. Перші листівки – сороміцькі. Замість першого листа – смайлик. Химерний гумор листування по-українськи.

77. Хто вбив Аллу Горську?
У жорстокому вбивстві відомої художниці звинуватили її чоловіка, потім - свекра. Її син присвятив життя тому, щоб розкрити злочин. Виною усьому стала моторошна знахідка на околицях Києва. Через 30 років ми відтворили події по-кроках.
78. Геноцид українців
Про Голодомор з року в рік говорять одне і теж. Але недоговорюють. Голод – як зброя проти вільнодумства. Найновіші факти з архівів СБУ і дослідження провідних істориків. Через 80 років – правда про геноцид українців.
Якість: AVI
Відео:
кодек: MPEG-4 AVC /
розмір кадру: 1024x576, 16x9
бітрейт: 1 717 кб/с

Аудіо:
мова: українська
переклад: оригінал
кодек:
бітрейт: 192 кб/с

Скріншоти

Сезон 1

Сезон 2

Сезон 3


Джерело:
Особиста оцінка: 10 - без зайвих вагань рекомендую всім! Потрібно знати історію свого народу!
____________________________________________________________________________________________________________________________________________
Історична правда
"Саме на майданах народжується та нація, до якої хочеться належати" – Вахтанг Кіпіані.

Майдану треба шукати форму виходу із ситуації, яка склалася, і при цьому зберегти обличчя і дух сотень тисяч людей, які пройшли через нього.

Про це у коментарі ІА ZIK, 18 грудня, заявив відомий журналіст та ведучий, головний редактор інтернет-ресурсу «Історична правда» Вахтанг Кіпіані, який учора виступив на львівському Євромайдані.

«Люди дуже переживають за свою країну, за своїх друзів, які в Києві, і за те, що з нами буде. І всі нормальні люди у цій країні мають бути об’єднані навколо цих цінностей, які проголошуються (на Майдані, – ред.) або просто живуть у головах людей», – сказав він.

Він не береться прогнозувати, які перспективи Майдану, оскільки, як каже, не знає про наміри і плани керівництва штабу національного спротиву.

«Просто як людина я думаю, що ув’язуючись в будь-яку історію чи будь-яку війну, завжди треба уявляти, як з неї вийти. І в даній ситуації перед Майданом є складне питання, як вийти зі збереженням обличчя і не втратою духу тих сотень тисяч людей, які пройшли через Майдан. Адже зрозуміло, що хоч людей дуже багато і хоч це, напевно, найкращі люди нашої країни, але їх недостатньо для того, щоб шальки терезів переважили. Понад половина України живе своїм життям, не особливо замислюючись над тим, що відбувається у Києві. Тому або стояти дуже довго, але це перший шлях до маргіналізації протесту, або знайти форму, як вийти звідти, перемогти на виборах тощо», – зазначив Кіпіані.

Він не виключає, що шляхом виходу може бути переформатування парламенту.

«Але я не володію інформацією, чи правду говорить Яценюк про те, що не вистачає лише дев’ять мандатів для того, аби в них була більшість. Наша опозиція і наша влада регулярно брешуть, розповідаючи про те, чого не існує. Тому якщо справді дев’ятьох голосів не вистачає, то треба працювати і знайти їх. Це дуже важко, але якщо вони існують, то теоретично ми можемо побачити новий уряд, новий закон про вибори і призначення дати київських виборів», – додав він.
Вахтанг Кіпіані і ZIK – володарі «Телетріумфу-2013»

Ведучий єдиного в Україні історичного тележурналу «Історична правда» західноукраїнського телеканалу ZIK Вахтанг Кіпіані став лауреатом головної телевізійної премії країни – «Телетріумф-2013». Нагородження переможців відбулося сьогодні, 13 лютого.

Вахтанга Кіпіані визнали найкращим у номінації «Ведучий/ведуча програми будь-якого формату – регіон».

«Я радий отримати цю нагороду, адже «Історична правда» у телевізійному форматі справді вдалася якісним, цікавим і потрібним продуктом, – прокоментував перемогу Вахтанг Кіпіані. – Але одразу наголошу, що нагорода належить не тільки мені, а й усьому творчому колективу проекту – журналістам, редактору, операторам, дизайнерам. Зрештою, усьому телеканалу ZIK, завдяки якому «Історична правда» й отримала можливість з’явитися в українському ефірі».

Інформацію щодо майбутнього «Історичної правди», яка вперше з’явилася на телеекранах у березні 2013 року, повідомив генеральний директор медіа-холдингу ZIK Дмитро Добродомов. За його словами, «Історична правда» повернеться на ZIK після зимових канікул уже навесні. Зокрема, зараз триває робота над оновленням формату програми.

Також варто зазначити, що за підсумками минулого року, телеканал ZIK був представлений на «Телетріумфі» одразу в чотирьох номінаціях.

Окрім Вахтанга Кіпіані, авторитетне журі національної телепремії також виділило журналістку Юлію Шафранську, яка потрапила у шот-лист номінації «Репортер-регіон», випуск викривального проекту «ПРАВОкація» – «Монополія обману» у номінації «Програма будь-якого формату – регіон». А серед претендентів на перемогу як краща «Інформаційна програма – регіон», були перші західноукраїнські новини «Огляд дня».

Нагадаймо, що у попередні роки ведучі та програми телеканалу ZIK уже неодноразово були номінантами «Телеріумфу». А у 2012 році автор та ведучий програми журналістських розслідувань «Хто тут живе?» Дмитро Добродомов став лауреатом премії у номінації «Ведучий будь-якого формату – регіон».
____________________________________________________________________________________________________________________________________________


______________________________________________________________________________________________________________





Золотий реліз (завантажене не впливає на рейтинг)
 Трекер:    Зареєстрований   

Завантажити / скачати фільм українською



відео для новачків



 Зареєстрований:   2014-12-24 11:15
 Розмір:   49.79 GB 
 Оцінка фільму:   10/10 (Голосів: 14)
   
igg 
Новенький


З нами з: 26.04.10
Востаннє: 17.10.17
Повідомлень: 22

2014-04-25 21:29  
Дуже дякую! Нарешті якийсь прийнятний об`єм!
shutbanderas 
Поважний учасник


З нами з: 09.04.09
Востаннє: 17.10.17
Повідомлень: 241

2014-04-30 04:30  
Поясніть - а чому такий об'єм в порівняні з іншою роздачею? Якісь відео заявлена ніби та сама, щось я не допетраю.....
kino. 
Модератор відео


З нами з: 27.06.10
Востаннє: 17.10.17
Повідомлень: 2894

2014-04-30 06:03  
shutbanderas написано:
Поясніть - а чому такий об'єм в порівняні з іншою роздачею? Якісь відео заявлена ніби та сама, щось я не допетраю.....

Там оригінальні не пережаті записи.

shutbanderas 
Поважний учасник


З нами з: 09.04.09
Востаннє: 17.10.17
Повідомлень: 241

2014-04-30 19:21  
kino. написано:
Там оригінальні не пережаті записи.

А в чому проявляється "пережатість" в цій роздачі. Наскільки я розумію можна зменшити бітрет, розмір кадру і відповідно зменшується розмір відео. Тут розмір кадру і бітрейт аналогічний тій роздачі, тому я не розумію... Якщо можна поясніть докладніше...

Vikk 
Новенький


З нами з: 14.10.09
Востаннє: 16.10.17
Повідомлень: 15

2014-12-25 03:33  
Залию на свій NAS - допоможу з роздачею.
Jazz73 
Новенький


З нами з: 17.04.14
Востаннє: 27.05.17
Повідомлень: 1

2016-05-23 10:14  
Щиро дякую за архів цікавої передачі!
RusKiy_ 
Новенький


З нами з: 23.08.15
Востаннє: 17.10.17
Повідомлень: 6

2016-07-27 07:08  
Станьте пліз на роздачу. Від igg не закачується :-(
igg 
Новенький


З нами з: 26.04.10
Востаннє: 17.10.17
Повідомлень: 22

2016-07-27 14:10  
Написано: Роздається, Швидкість не обмежена. Кілька інших роздаються...
RusKiy_ 
Новенький


З нами з: 23.08.15
Востаннє: 17.10.17
Повідомлень: 6

2016-07-29 07:57  
Розібрався. Проблема в занадто довгій назві теки як для мого "залізного" торренту... На ББ закачується без проблем. Прохання до автора робити теки більш лаконічними. Ось гарний приклад - https://toloka.to/t33402
Kovex 
Відео Гуртом - підтримка та поширення
Відео Гуртом - підтримка та поширення


З нами з: 01.09.09
Востаннє: 16.10.17
Повідомлень: 432

2016-08-02 01:54  
Коли буває роздача?
Форкуш 
VIP


З нами з: 03.02.10
Востаннє: 17.10.17
Повідомлень: 1877

2016-11-12 13:01  
Нові серії чекають релізу...
Ваш часовий пояс: GMT + 2 Години

Нова тема   Відповісти