Володимир Питель - Незвінчана любов (2008) [MP3] | Pop

Нинішнього соліста легендарного ансамблю «Ватра» Володимира Пителя (на фото) знають і люблять шанувальники сучасної української пісні кількох поколінь. І не лише за неабиякі вокальні дані, привабливу зовнішність і щиру усмішку, а й за веселу вдачу, почуття гумору й душевну щедрість. А ще Володимир – цікавий співрозмовник. Про шлях на естраду, легендарний гурт «Ватра», про друзів і родину із солістом «Ватри» Володимиром Пителем розмовляла кореспондент «Леополіса».

– Володю, чим останнім часом зайняті ваші думки і ваші руки?

– Зараз для мене музика – на другому плані: треба піднімати сім’ю, поставити на ноги сина, який навчається у третьому класі. Хоча з музикою не розлучаюся навіть тоді, коли щось роблю, – постійно собі під ніс щось наспівую. Намагаюся навіть щось писати. Але щоб записати пісню на студії, потрібні гроші – і досить великі. Та й пісні зараз пишуть не такі, як колись. Може, я уже застарий для такої музики, бо виріс на іншій – добротній, якісній, душевній... Проте намагаюся «не падати на дно», як співає у своїй пісні Юрко Цвєтков: «Ти співай все одно, ти не падай на дно, бо живеш на землі тільки раз...».

– Ви – лауреат першої премії фестивалю «Червона рута-2001». Хто вам порадив взяти участь у цьому фестивалі?

– Я тоді саме приїхав з Австралії і працював у ресторані «Таємниця щастя». Про фестиваль мені сказав Євген Юринець і запитав, чи не хотів би я спробувати свої сили на «Червоній руті». Вирішив спробувати. Юринець познайомив мене з поетом і композитором Анею Кривутою. Перебрали багато пісень, я зупинив свій вибір на пісні «Сповідь божевільного» – може, душевний стан відповідав цьому тексту. Перед тим я, щойно прийшовши з армії, поїхав до Австралії, де був два роки. Ще я співав на фестивалі одну з перших пісень Ігоря Білозіра «Гірський танок», написану ще тоді, коли Ігор навчався у десятому класі. Третьою була пісня Романа Олійника і Славка Виджака. Коли посів перше місце у Львові, мене запросили до Києва. Там «бився як риба об лід», півроку працював за контрактом. Я тоді вже був одружений, а шоу-бізнес потребує більшої свободи. Мені хотілося додому. Я був найстарший у групі, де навчався вокалу. Вчителем вокалу у мене був Костянтин Пона – колишній вокаліст гурту «Мен саунд», перший альбом якого записали у Львові.

– Де ще навчалися музики?

– У мене сім’я музична. Мама – баяніст, прадід грав у віденському оркестрі, не знаючи жодної ноти, як і я. Сестра співала у Закарпатському народному хорі, потім у Гуцульському народному хорі. Батько, хоча й водій, теж гарно співає. Зараз закінчую Львівське училище культури та мистецтв. Ще раніше здобув освіту різьбяра по дереву. У столярне училище пішов навчатися тільки тому, що там був хороший музичний гурток. Тривалий час я робив пам’ятники. Якось встановлював пам’ятник чоловікові однієї бабусі, вона пильно до мене приглядалася. Хоча я й натягував шапку на очі, вона мене впізнала й каже: «А видиш, старий, хто тобі пам’ятник робить? Звізда!».

– Ви вже понад десять років – соліст гурту «Ватра». Чи були знайомі з Ігорем Білозіром, як потрапили до його «Ватри»?

– Я виростав на піснях Ігоря Білозіра, на «Ватрі», «Смерічці», «Кобзі»... Ці колективи – мої ровесники. Був знайомий з Ігорем. У сусідньому селі відбувався концерт за участю Ігоря Богдана та Ігоря Білозіра – наприкінці 1990-х років вони зробили спільну програму «Знову разом». Після концерту, як завжди буває на селі, – танці. Я саме був серед хлопців-музикантів. Ігор зайшов, помахав пальцем, як він любив це робити. Й того короткого знайомства вистачило, щоб зрозуміти, якою щирою й безпосередньою людиною він був. Його пісню «Білий сніг» я співав ще у дитинстві. А потрапив до «Ватри» я таким чином. У 1998 році хлопці – Андрій Кучерепа, Юрко Бей – збиралися їхати в Австралію на святкування 50-річчя поселення українців на Зеленому континенті. Вони шукали вокаліста. Я тоді працював у ресторані «Вечірній Львів» (з тією командою ми й досі працюємо на весіллях) у групі під такою ж назвою. Андрій Кучерепа почув, як я співаю, зателефонував і запропонував їхати з ними до Австралії. Я порадився з дружиною і вирішив їхати. До слова, гурт Кучерепи називався тоді «Зорепад».

– І залишилися там працювати?

– Залишився на півтора року. Працював там у ресторанах. Коли повернувся до Львова у 2000-му, продовжив свою «ресторанну» діяльність. Знову зустрівся з Андрієм і почав виступати з «Ватрою» – уже після трагічної загибелі Білозіра. Під час виступу на «Червоній руті» у Львові моєю групою підтримки була вся «Ватра».

– Зараз «Ватрою» керує Андрій Кучерепа. Чим відрізняється «Ватра» 80-90-х років від теперішньої? Як гадаєте, якби Ігор мав змогу побачити зараз свій колектив, чи не був би розчарований?

– Думаю, Ігор був би задоволений сьогоднішньою «Ватрою». Намагаємося «тримати марку». Хоча багато старих пісень виконуємо по-новому, осучаснюємо їх, але традицій і мелодики не змінюємо. Зараз у «Ватрі» працює багато моїх ровесників – Юрко Мельник, Михайло Кушнір, Юрко Бей, Роман Ліщинський... Вносимо багато своїх пропозицій, але й прислухаємося до керівника і старших колег. На святкуванні 30-річчя «Ватри» ми втілили в життя Білозірову мрію – виступили із симфонічним оркестром. Трохи хвилювався, бо я ніколи не співав з оркестром. Але, думаю, впорався.

– Крім традиційної естради, яку музику слухаєте?

– Віддаю перевагу «Квін» – будь-яку їхню пісню можу слухати, не перемикаючи хвилю. Селін Діон для мене – вершина виконавської майстерності. Колись навіть співав її «Титанік», витягуючи усі ноти.

– Чим цікавиться ваш син-третьокласник?

– Найбільше любить ганяти на велосипеді. До музики його не тягне. Любить реп, як усі його ровесники. Якось були з ним на концерті дитячого колективу «Джерельце», яким керує Ростислав Фединець. Після концерту питаю Маркіяна, чи не хотів би він, як ці дітки, танцювати чи співати? Сказав, що ні.

– Чим займається ваша дружина?

– Дякувати Богу, не музикою. Не знаю, чи ми б жили разом, якби мали одну професію. Оля – економіст. Я заробляю гроші, а вона їх рахує.

– У вас цікаве прізвище – Питель. Можливо, були якісь кумедні випадки, пов’язані з ним?

– Так. Було це під час одного концерту, який вів Володимир Шинкарук. Коли Володя оголошував мій вихід, то пожартував: «А зараз на сцену вийде Володимир Питель. Чи Не-Питель? А втім, яка різниця?». Після того я сам іноді обігрую це «Питель-Не-Питель».

– Чим найближчим часом потішить своїх прихильників «Ватра»?

– У планах багато чого. Проте найбільша проблема, яка заважає втілити усі плани в життя, – фінансова. Нещодавно записали пісню «Дощова субота» – вийшло драйвово. Їздимо з концертами по різних областях України – дуже люблять нас на Гуцульщині, в Тернополі, Рівному... Влітку гастролювали Словаччиною. Продовжуємо «ватрівські» традиції – як-не-як минуло тридцять років – це уже майже «Пінк Флойд»! Постійно підкидаємо дров у вогонь, бо «Ватра» мусить палати.

З досьє «Леополіса»

Володимир Питель – соліст ансамблю «Ватра», лауреат першої премії фестивалю «Червона рута-2001». Народився у селі Поповичах Мостиського району Львівської області 27 вересня 1975 року. Закінчив Поповицьку середню школу та училище № 80 селища Нижанковичів за спеціальністю «столяр з виготовлення художніх меблів». З 1994 до 1996 р. – служба в армії. Був учасником музичних колективів «Львівський вояж», «Вечірній Львів», «Зорепад». З 2001 року – соліст ансамблю «Ватра». Місяць тому отримав звання «Заслужений артист естрадного мистецтва України». Одружений, виховує 9-річного сина Маркіяна.

Людмила ПУЛЯЄВА (стаття з wz.lviv.ua)