КОНСОНАНС (2004) DVD5 / Sub Eng

Нові коментарі

Нова тема   Відповісти
Автор Повідомлення
Форкуш 
VIP


З нами з: 03.02.10
Востаннє: 19.08.17
Повідомлень: 1829

2012-08-29 13:57  
Консонанс (2004) DVD5 / Sub Eng

КОНСОНАНС (2004) DVD5 / Sub Eng


Жанр: документальний, музичний
Країна: Україна

Телеканал / кіностудія: Національна Кінематека України
Режисер: Вікторія Мельникова
Актори: Павло Муравський, Дмитро Радик, Олена Тарасова, Микола Гобдич, Євген Станкович, Надія Купчинська, Віктор Кардаш, Ольга Бенч, Микола Головащенко, мешканці села Плішивець Полтавської області та гурт Древо
Сценарист Ігор Жук, Валентин Марченко
Оператор Валентин Мельниченко

Сюжет:
Що відбувається, коли до одного голосу долучається ще один, ще, а потім ще? Так з»являється унікальний музичний інструмент, який можна порівняти хіба що з проявами природи: веселкою, зливою, пташиною зграєю, яка мігрує у теплі краї…

Хор. Там кожен співає свою партію, проте прислухається до сусіда, і не забуває орієнтуватися на диригента. Інакше навряд чи вийде те єдине, заради чого і працює та спільнота: єдиний тембральний простір музичного твору.

Сьогодні академічний хоровий рух в Україні переживає епоху Відродження, а на селі молодь більше не хоче співати давніх пісень своїх батьків і їх дідів. Проте в Голландії українські пісні, що співають самі фламандці – мають шалений успіх. А ще вісімдесят років тому українській пісні, що її співали у капеллі під керівництвом Олекси Кошиця аплодували і кричали «біс» у всьому світі.

Чому тисячі років тому люди співали гуртом?
Які імена стоять за славетною традицією українців співати в хорі?

Про великих хормейстерів і композиторів в роздумах і дослідженнях наших сучасників: Павла Муравського і Миколи Гобдича, Євгена Станковича і Мирослава Антоновича.

Що ми, сучасні українці, можемо втратити, якщо втратимо потребу співати, і зокрема, в хорі, коли так важливо, співаючи свою партію, чути сусіда, бачити диригента, щоби простір навколо заповнило те саме єдине тембральне звучання…

«Консонанс» – це дебют режисера Вікторії Мельникової і оператора Валентина Мельниченка. Сценарій створили Ігор Жук та Валентин Марченко. У фільмі звучатимуть твори у виконанні хору «Київ», капелли Олекси Кошиця (запис 2000 рр), хору Мирослава Антоновича, що в 50-х рр в Голландії створив Візантійській український хор, виконавці якого самі фламандці.


Тривалість: 00:30:02
Якість: DVD5
Відео:
кодек: MPEG-2 DVD
розмір кадру: 720 х 576
бітрейт: 8 006 кб/с

Аудіо:
мова: українська
переклад: оригінал
кодек: PCM
бітрейт: 1 536 кб/с

Субтитри:
мова: англійська
тип: програмні (м'які)
Медіаінфо
Загальна інформація
Повна назва : D:\Фільми\Українське\Документальні\Конснанс\VIDEO_TS\VTS_01_1.VOB
Формат : MPEG-PS
Розмір файлу : 1 000 МіБ
Тривалість : 14 хв.
Загальний бітрейт : 9 719 Кбіт/сек

Відео
Ідентифікатор : 224 (0xE0)
Формат : MPEG Video
Версія формату : Version 2
Профіль формату : [email protected]
Налаштування формату, BVOP : Так
Налаштування формату, Matrix : За замовчуванням
Налаштування формату, GOP : M=3, N=12
Тривалість : 14 хв.
Бітрейт : 8 006 Кбіт/сек
Ширина кадру : 720 пікс.
Висота кадру : 576 пікс.
Співвідношення сторін екрану : 4:3
Частота кадрів : 25.000 кадр/сек
Стандарт : PAL
Простір кольору : YUV
Субдискретизація хроматичності : 4:2:0
Бітова глибина : 8 біт
Тип сканування : Черезрядковий
Послідовність сканування : Парні - перші
Тип стиснення : Із втратами
Біт/(Пікселі*Кадри) : 0.772
Розмір потоку : 822 МіБ (82%)

Аудіо
Ідентифікатор : 189 (0xBD)-160 (0xA0)
Формат : PCM
Налаштування формату, Endianness : Big
Налаштування формату, Sign : Signed
Режим мультиплексування : DVD-Video
Тривалість : 14 хв.
Режим розрахунку бітрейта : Постійний (CBR)
Бітрейт : 1 536 Кбіт/сек
Кількість каналів : 2 канал(-и,-ів)
Частота дискретизації : 48.0 кГц
Бітова глибина : 16 біт
Розмір потоку : 158 МіБ (16%)


Скріншоти




Інтерв'ю з режисером в журналі Кінотеатр
Вікторія Мельникова Від факту до кінообразу

Сьогодні вже цілком очевидно, що останні роки в українському кінематографі проходять під знаком документалістики. А там, у свою чергу, з кожним днем зростає роль молодих. Фільми Ганни Яровенко, братів Васяновичів, Максима Суркова, Олени Бойко дуже різні і в той же час чимось близькі, дозволяють впевнено говорити про появу нового талановитого покоління з власним баченням і мистецьким почерком. Прем’єра картини «Консонанс», яка відбулася в Будинку кіно 22 лютого цього року, засвідчила, що в цій плеяді з’явилося ще одне яскраве ім’я — Вікторія Мельникова.

Цю режисерку багато хто пам’ятає за фільмом «З життя країни під назвою батьківщина». 26-хвилинна відеострічка про людей, які нині мешкають у Чорнобильській зоні, балансує між телерепортажем і літописом, а буденна реальність, побачена в усьому багатстві живих подробиць, невловимо перетворюється на міф, всеохопну метафору України початку ХХІ століття.

Картина «Консонанс», на перший погляд, зовсім про інше. Цього разу Мельникова пропонує глядачам мандрівку в світ хорового мистецтва. І на наших очах ця нібито вузькоспеціальна тема (яка, між іншим, об’єднує величезне коло людей – від професора музичної академії до бабусі, котра співає в своєму селі) набуває філософської універсальності й перетворюється на притчу про пошук гармонії та наближення до абсолюту.

Інгмар Бергман якось провів паралель між музикою й кіно, говорячи про те, що ці мистецтва діють безпосередньо на наші емоції, минаючи інтелект. Саме це тонке спостереження спливає в пам’яті, коли дивишся фільми Вікторії Мельникової. Виходячи за вузькі межі «документальності», вони промовляють до глядача передусім образно, ніби мимоволі викликаючи думки про вічне.

— Віко, як сталося, що, здобувши спеціальність режисера ігрового кіно, ви прийшли в документалістику?

— Я закінчила інститут у 1997 році, коли українське кіно вже переживало кризу. Можливості працювати за спеціальністю практично не було. Чимало людей були змушені піти в суміжні професії. Знайти себе в кіно вдавалося лише окремим героям-одинакам. Я також намагалася писати якісь сценарії, але всі вони лягали в стіл. Треба було щось робити, і я влаштувалася на телебачення автором-журналістом. І хоча до телевізійної практики у нас в інституті завжди ставилися доволі скептично, для мене це був надзвичайний, я б сказала, безцінний досвід. Я дуже вдячна тим людям, які працювали зі мною, і тим, з ким я працювала. Робота на телебаченні — це безперервний процес (якого, на жаль, нині бракує українському кінематографу). Це по-справжньому захоплює. Але я завжди вперто відчувала, що прийде час і кіно знімати буду.

— Кого ви вважаєте своїми вчителями й чи є у вас безумовні авторитети в режисурі?

— У мене було, і досі залишається чимало вчителів. Хоча ці люди навряд чи про це здогадуються. Вони не те, щоби вчать, а просто живуть сьогодні. У 18 років я ще не знала, що моє життя буде пов’язане з кіно, й надзвичайно захоплювалася театром. Я була дуже романтичною дівчиною. Могла подовгу стояти на Андріївському узвозі навпроти улюбленого Театру на Подолі, уявляти — що там відбувається, слухаючи репліки акторів, замість того, щоб просто купити квиток і подивитися виставу. І чомусь мені дуже хотілося там працювати. Доля забаганку виконала, влаштувала мене туди костюмером, і тоді я передивилася з-за куліс всі вистави. І одним зі своїх вчителів, своєрідних гуру, я і досі вважаю актора Театру на Подолі Володимира Кузнєцова, надзвичайно мудру й талановиту людину.

В інституті, звісно ж, майстри курсу: Михайло Герасимович Іллєнко, Валерій Микитович Сивак, Тарас Денисенко. Взагалі в інституті працює чимало людей, які викликають захоплення й досі. Яскраві спогади про Галину Савченко (історія вітчизняного кіно) і вже покійного Костянтина Теплицького, він читав історію зарубіжного кіно. Не людина, а кіноепоха. По перше, він сам надзвичайно любив кіно, і його розповіді про той чи інший період були дуже яскравими, з якимись власними враженнями. Наскільки я пам’ятаю, він був знайомий з багатьма кінорежисерами, наприклад, італійського кіно, ще з 40-х років.

Майстри курсу вимагали дуже серйозно, проте завжди були людяні. Я і тепер знаю, що завжди можу зателефонувати Михайлу Герасимовичу і поговорити про якісь важливі речі, поділитися сумнівами, звернутися за консультацією чи порадою. Я вдячна долі, що потрапила саме на його курс. Це людина дуже тонкої організації, й водночас вимоглива не лише до інших, а й до себе.

Про авторитети в режисурі мені говорити складно. На початку 90-х я вперше побачила фільми Годара. Це був імпульс, завдяки якому мене круто розвернуло до кіно. Але я, знов-таки, не можу назвати Годара або будь-кого з улюблених режисерів своїм безумовним авторитетом. Мені дуже подобаєються саме поняття – «кінокартина», хоча, правду кажучи, не вважаю себе естеткою від кіно. Принаймні, люблю картини, де естетика не випирає, а є органічною в драматургічному полотні. І от тут є чому повчитися саме в українських режисерів, які вміють поєднувати всі складові кіномистецтва: коли історія не ховається за естетикою і навпаки. Не буду оригінальною, якщо скажу, що шаную фільми українських класиків: Довженка, Параджанова, Миколайчука, Бикова, Осики, Юрія і Михайла Іллєнків, Балаяна, Криштофовича. І це не тому, що так «прийнято» говорити, а тому що переконана, навіть не кіноман, почувши одне з цих прізвищ, одразу має образну кіноасоціацію з ознаками почерку того чи іншого режисера. До речі, про вчителів: Михайло Герасимович, як на мене, володіє такою штукою, якій в жодній майстерні не навчишся. Мені здається, що він вміє дивитися на світ неупередженими, може, навіть дитячими очима. І тому, його картини ні з чиїми не переплутаєш: про серйозні і трагічні речі він вміє сказати з іронією. Куражу й самоіронії навчитися не можна – небо або дало або ні. Але вчитися хочеться. Мрію побувати в цих майстрів на знімальному майданчику: і тому, що досвіду бракує, і тому, що це дуже захопливо. Хоча, зрозуміло, досвід з’являється лише з власного досвіду, вибачте за тавтологію.

— Який фільм ви вважаєте своїм професійним дебютом?

– «Консонанс».

— Але ж приз кінофестивалю «Відкрита ніч» ви отримали за фільм «З життя країни під назвою батьківщина».

— Це все ж таки відеоробота. Так сталося, що на неї звернули увагу в телепросторі, а Михайло Герасимович запропонував мені взяти участь у «Відкритій ночі». Але коли я працювала на телебаченні, не усвідомлювала себе режисером. Було інакше ставлення, інакша самоідентифікація.

— Розкажіть трошки про роботу над фільмом «З життя країни...» З чого все почалося?

— Одного разу Олег Климчук, тоді редактор на Новому каналі, запропонував зробити сюжет про людей, які і досі живуть в Чорнобильській зоні. А йому в свою чергу таку тему запропонував Олексій Доля, який разом із Ліною Костенко та групою науковців-етнографів неодноразово їздили туди. Завдяки цьому я вперше потрапила в зону й познайомилася з людьми, які мешкають у тамтешніх селах. Це було враження на все життя. Якісь неймовірні, фантастично красиві пейзажі в поєднанні з жахливою руйнацією. І люди, по-справжньому сильні, які поважають себе і надзвичайно, до фізичного болю в грудях, люблять свою землю. Я зробила сюжет, а згодом відчула, знову ж таки на якомусь фізично-емоційному рівні, потребу повернутися в ті місця. Так виник фільм «З життя країни під назвою батьківщина». До речі, багато кого з героїв цього фільму я також вважаю своїми вчителями. Принаймні, в них є чому повчитися. Я б не сказала, що люди, які мешкають у зоні, вважають себе нещасними. Навпаки, багато хто з них, навіть маючи статус «переселенця», повернулися до своїх домівок, бо тільки так можуть жити повноцінним і самодостатнім життям. Проте кожна людина має отримувати не тільки пенсію, а й мати де купити продукти, не кажучи вже про ліки. Учасники наукових експедицій привернутають увагу суспільства до проблем цих людей. Саме тому Олексій Доля намагається якомога частіше влаштовувати експедиції за участі преси.

— Документальне кіно балансує на межі аналітики й художності. Мені здається, у ваших фільмах домінує останнє.

— Мені зовсім не хочеться займатися аналітикою, бо я цього просто не вмію. Я це зрозуміла ще під час роботи на телебаченні.

— А як відбувається перехід від факту до художнього образу? Що стає імпульсом?

— Факт завжди намагаєшся пережити, зрозуміти його. Дуже важливим у цьому процесі є враження. Воно з’являється коли, скажімо, говориш з людиною, про щось домовляєшся, оглядаєш місцевість. До цього невловимого відчуття завжди хочеться придивитися, якось «помацати» його, «понюхати», «спробувати» на смак. Напевно, під час цих перших доторків і виникає відчуття майбутнього фільму, настрій, атмосфера.

— А як виникла ідея фільму «Консонанс»? Вам близька тема хорового співу?

– Ідея належить сценаристам Ігореві Жуку й Валентинові Марченку. А першоідея, наскільки я знаю, виникла з дружби між кінорежисером Валентином Марченком і хормейстером Дмитром Радиком ще років 10 тому, коли вони випадково познайомились під час зйомок фільму. Мене ж, як і ще кількох молодих режисерів, минулого року запросили взяти участь у конкурсі дебютантів на студії «Київнаукфільм». Так з’явилася можливість зняти фільм за написаним сценарієм. Чесно кажучи, до останнього моменту відтягувала рішення: і досвід роботи в кіно невеликий, і тема, як на той час, ніби не моя. Тим часом потроху знайомилася з майбутніми героями, намагаючись зрозуміти, чи буде мені цікаво. І була ними просто зачарована. Всі, хто живе мистецтвом співу, — люди особливі. Вони по-своєму відчувають світ, вміють його слухати й чути. Хорове мистецтво — це своєрідна філософія, там можна отримати відповіді на найважливіші буттєві питання.

А за тим, як працює диригент, можна спостерігати безкінечно. Отут я шкодувала, що знімаємо на кіноплівку, яку доводиться економити. Хотілося просто увімкнути відеокамеру й вимикати лише для перезарядки касети. Хоча в режимі «економії» кіноплівки теж був особливий інтерес. Надзвичайні адренолінові сплески, коли кінооператор Валентин Мельниченко вмикає кінокамеру і ти напружено спостерігаєш: відбудеться щось в кадрі за ті кілька секунд, чи ні? (Адже спливають дорогоцінні метри кіноплівки!) Ми, звісно, робили кілька постановочних планів, наприклад, коли баба Параска, мешканка села Плішевець, піднімається на пагорб, та переважно все інше знімалось методом спостереження за живим процесом співу, репетиції, спілкування, просто життя.

— Ваш фільм видався мені надзвичайно концентрованим, перенасиченим проблемами, образами, інформацією.

— Це взагалі моя біда. Така собі творча жадібність. У процесі роботи з’явилось дуже багато додаткового матеріалу. Скажімо, спілкуючись з Дмитром Радиком, одним із консультантів картини, почула ще не означені в сценарії імена. Пішла знайомитись, захопилась. Так, наприклад, зрозуміла, що цього фільму не може бути без Павла Івановича Муравського, одного з патріархів хорового мистецва України. В свої 90 років він щодня викладає в консерваторії й так швидко ходить, що треба ще й наздогнати, не кажучи вже про рівень його майстерності. Коло героїв неухильно зростало, і в певний момент я просто собі сказала «Стоп!». Дехто з творчої групи вже починав на мене дивитися з деякою засторогою. Наприклад, Валентин Віталійович Марченко казав: «Роби, як ти відчуваєш», але явно побоювався, що врешті може вийти така еклектика, яку я просто не зможу нормально змонтувати. Проте в голові кіно склалося, а потім – під час монтажу. Хоча, я маю до себе чимало зауважень.

— Про що буде ваша наступна картина?

— Сподіваюся, що ми зможемо продовжити цю тему. Деталей поки що не розповідатиму, щоб не наврочити.

— А як ви оцінюєте нинішню ситуацію в українському документальному кіно?

— Мені здається, що порівняно з ігровим ситуація в документалістиці дещо краща. Чимало українських документалістів все ж знаходять можливості знімати фільми (хоча б співпрацюючи з телебаченням), тоді як «ігровики» за цих обставин змушені простоювати. В документалістиці, якщо є камера й відбувається якась дійсно яскрава подія, носій не має значення. Це розширює можливості.

— Сьогодні глядачі скаржаться на брак художніх фільмів, які б торкалися сучасних проблем. Можливо, наші режисери просто не бачать сюжетів у довколишній дійсності?

— Матеріалу в сучасній Україні вистачає всім. У подіях, які відбулися в нашій країні за останні роки, стільки драматургії, що питання лише за ідеями та сценаристами. Просто мені здається, що для того, аби написати добрий сценарій про ті чи інші події, — ці події все ж таки мають перетворитися на «історію», потрібен певний час для процесу переживання, осмислення, щоб подивитися на ті речі трохи збоку, об’ємно. І зараз, переконана, вже є такі сценарії і будуть з’являтися ще.

— А ви бачите теми для художніх фільмів?

— Працюючи над телепрограмою про історію Чорнобильської трагедії, багато спілкувалася з учасниками тих подій. Повірте, на тлі однієї великої катастрофи кожен з них пережив не меншу, якщо не більшу трагедію. На жаль, сьогодні цих людей уже залишилося не так багато. Мені здається, що сьогодні вже пройшло достатньо часу, щоби зважитися говорити про це в ігровому українському кіно.

— Прем’єра «Консонансу»з аншлагом пройшла в Будинку кіно. Ви бачите шляхи, якими картина потрапить до глядача?

— Один із найпоширеніших — фестивальний. Поки що подали на український міжнародний фестиваль документального кіно «Контакт».

Я також дуже вдячна вашому журналу й кіноклубу Києво-Могилянської академії, де, сподіваюся, відбудеться показ «Консонансу». Крім того, картиною зацікавилося польське телебачення.

— А як щодо вітчизняного телепростору?

— Поки що важко сказати. Коли ми робили фільм, то все ж таки хотілося вірити, що він не ляже на полицю й український глядач, широка аудиторія, побачить стрічку. Інакше, мені здається, не варто працювати. Це просто неправильно і абсурдно хоча б тому, що на цей продукт витрачені державні кошти. Дуже прикро, що на нашому телебаченні «рейтинговими» вважаються здебільшого легкі, розважальні речі. (Хоча в телепросторі й існує чимало серйозних проектів та досліджень, але не кіно!) Про серйозніші категорії в прайм-таймі не йдеться, бо, мовляв, глядачі, цього дивитися не будуть. Будуть! Якщо їх поважати. Адже не секрет, що чимало українців роблять рейтинг російському телеканалу «Культура», де чомусь можна натрапити й на українське кіно. Можливо, через культурний голод? Далеко не кожен знаходить можливість відвідати кінозал, концерт, театр, виставку. І дуже важливо, щоб телебачення й радіо стали для когось своєрідним вектором. Наша культура має величезний потенціал, не кажучи вже про діапазон. Тож варто його запропонувати глядачеві. Мають запрацювати якісь закони цивілізованої країни, щоб бодай якась частка його потрапила на телеекрани.

Березень, 2005.
Віра Кандинська
ПРЕСА ПРО ФІЛЬМ КОНСОНАНС
Журнал Кінотеатр:

Милозвучність


Консонанс у музиці — милозвучне, одночасне сполучення тонів. Викликає почуття узгодженості, спокою, розв’язання напруги. Консонанси відіграють роль опорних, гармонійних сполучень, центральних у ладу, які підпорядковують собі дисонуючі співзвуччя. Так стверджують енциклопедії. Автори сценарію та режисер взяли це слово назвою фільму, щоб розповісти про спів, збагнути причини його незникаючої популярності.

Загадкою для багатьох є співучість українців. Вона тим більш загадкова, що історична доля цього народу сповнена страждань. Автори фільму «Консонанс» зосереджують увагу на різновидах хорового співу, діапазон якого широкий — від автентичного народного до академічного. Автори шукають і знаходять спільне коріння цих, на перший погляд, далеких один від одного мистецьких явищ. Бо спів є виявом найвищого піднесення духу. Так вважають і диригенти хорів, і самі виконавці, й історики музики.

У фільмі серед інших колективів знімався муніципальний камерний хор «Київ» під керівництвом Миколи Гобдича. Цей колектив люблять і в нас, і за кордоном. Якось на початку 90-х в Будинку композиторів проводився симпозіум, присвячений музиці бароко. Приїхали з доповідями фахівці з різних країн. Там же зі своєю програмою виступив і хор «Київ». Його виконання не залишило нікого байдужим — російські музикознавці, яких вразила роскішна і вишукана виконавська інтерпретація, говорили, що характер цього співу інакший, ніж у російських камерних хорів.

Що ж таке спів? Що спонукає людей до цієї творчості, яка вимагає великих зусиль у досягненні злагодженості й гармонії звучання? Нам не пропонуються готові відповіді, а надається змога самим задуматись над цим.

Скажімо, що таке автентичний фольклор і його виконання? За радянських часів влада визнавала тільки «офіційний» фольклор, коли всі виконавці були в уніфікованих одностроях, а їхній спів і танці шліфувалися, як у професійних виконавців. Тобто визнавався тільки концертний варіант. Але вже у 1980-х роках відкриттям стала радіопередача «Золоті ключі», в якій звучали пісні, записані від носіїв фольклору в різних регіонах України, де панувало багатство варіативності, несхожість та оригінальність виконання. Тобто поставав спів у всій неповторності, у свободі самовираження. Власне, на міжнародних фестивалях автентичного фольклору так і було — народні пісні виконували не професійні артисти, не аматори, а люди, які є носіями пісенної спадщини. Ми про це просто не здогадувались. І от уже наприкінці 80-х в Україні, де рівень автентичного фольклору надзвичайно високий, почався процес його фіксування і відтворення. Одним із перших за це взявся ансамбль «Древо» Київської консерваторії ім. П.Чайковського. Потім підхопили інші гурти. У фільмі показано, як сьогодні співробітники музичної академії записують спів у сільській хаті бабусь із села Плішевець на Полтавщині. Оператор ніби мимоволі доповнює спів краєвидами села, барокової церкви, і все це разом залишає враження повної гармонії буття.

Автентичні колективи в Україні – рівня світового. Це мистецтво істинне, глибинне. Саме на автентичному фольклорі слід виховувати любов до музики в наших дітей, бо вони повинні пізнати істинне, тобто ознайомитись з оригіналом. Якщо діти пізнають фольклор в оригіналі, їм уже не загрожуватимуть ні естрада, ні безкінечні обробки фольклору. Слухаючи народну пісню від автентичних виконавців, вони мають справу не тільки з піснею, а й з людьми, які виросли на землі, на ній трудились, в яких є свій погляд на життя — суспільне, особисте, на любов, на взаємини в родині. І варто не тільки слухати, а й співати самим. Фольклор якраз і спонукає до співу. Це як материнське молоко. Дитина, яка виросла на такому молоці, стійкіша, має імунітет до різних хвороб. І так само в житті духовному: якщо дитина увібрала народну пісню, їй не загрожує масова культура.

Відчувається: автори захоплені предметом, про який розповідають. І глядач відгукується на цю любов і не залишається байдужим. Любов не піддається поясненню, але якщо вона є, її відчуєш відразу. Фільм «Консонанс» цінний і авторськими почуттями, і тим, що вони не нав’язують своєї «єдино правильної» думки, а пропонують спілкування з прекрасним. Фільм інформаційно концентрований та візуально багатий: крім інформації про хоровий спів і самого співу, вмістив у себе багато чудових краєвидів України. Він має велику репрезентативну цінність, може гідно представляти Україну в будь-якому куточку земної кулі.
http://www.ktm.ukma.kiev.ua/show_content.php?id=439

Україна молода:

«Консонанс» світобудови
Минулого тижня шанувальники вітчизняної документалістики мали нагоду зануритись у гармонію консонансу
Вікторія СТАХ

Як я була маленька, мої батьки наймали кімнатку в приватному будиночку на Татарці і не мали телевізора. Тому я на повні груди вдихала насичений дух київських пагорбів, спостерігала за мешканцями тієї дивовижної місцини (чомусь Татарка асоціюється винятково з божевільними, циганчатами, колоритним дядьком у козацьких строях, «запахом котиків» і пивних дріжджів) і надмірно не засмічувала мізки радянським телевізійним продуктом. Однак, щоб згаяти довгі зимові вечори, батькам нічого не залишалося робити, як тягнути мене на перегляд чергового кіна (був тоді на місці теперішнього кінотеатру «Київська Русь» якийсь обшарпаний чи то «Екран», чи то «Зірка»). Хоч як це й не парадоксально, в дитячій пам'яті залишилася лише стрічка «А зорі тут тихі», та й то завдяки хитромудрому слову «слєга», з яким я чомусь пов'язувала лише збирання грибів, і аж ніяк не підступні болота. Тепер я здогадуюсь, що таке несприйняття кінематографа спричинила зовсім не його кепська якість і не дитяча нечулість. Просто кожній художній стрічці передувала ціла низка документальних короткометражок про розбудову прекрасного комуністичного майбуття. Їхнього перегляду мені цілком вистачало, щоб затишно заснути на батькових колінах. Очевидно, сон повертав мені буттєву гармонію, боронячи від внутрішнього дисонансу.
Тому коли нещодавно етнограф і фольклорист Олексій Доля запросив у Будинок кіно на прем'єру документального фільму «Консонанс», я пішла лише тому, що Доля виступав у тій стрічці як консультант. Цьому чоловікові довіряю, хоча з більшим задоволенням послухала би спів «його бабок» «наживо» на якомусь святі в Національному музеї архітектури і побуту України.
«Консонанс» сфільмований на замовлення Міністерства культури та мистецтв України (зазвичай цей офіціозний замовник теж не викликає особливої довіри). Стрічка є кінодебютом режисера Вікторії Мельникової та оператора Валентина Мельниченка, автори сценарію — Валентин Марченко та Ігор Жук. Ідеться в ній про таку далеко не попсову річ, як хоровий спів (академічний, церковний та народний). У фільмі беруть участь відомі українські диригенти, композитори, етнографи, співаки гурту «Древо» та бабульки з одного полтавського села. Ви ВЖЕ позасинали. Чи не так? Збиралась і я почати мужню боротьбу з нудьгою, надто коли на сцену вийшов Дмитро Радик, який, окрім диригентської праці, звик ще й читати лекції студентам аж двох ВНЗ. Проте пан професор був навдивовижу небагатослівний. Він лише представляв ІНТРИГУ цієї презентації — музичний перформенс за участі хорових колективів. Тобто, на перший погляд, повторювався кіношний сценарій мого дитинства: обов'язкова короткометражна преамбула до власне запланованого видовища. Хтозна, чи тому, що я виросла, чи тому, що виспалася, мені вдалось не лише не заснути, а й отримати своєрідне осяяння.
Дослівно «консонанс» перекладається як співзвучність. «Милозвучне сполучення двох і більше звуків або неповна рима, в якій співзвучні приголосні при частковій або повній розбіжності голосних», — читаємо в словнику іншомовних слів. Скептики разом із циніками цілком можуть пришпилити ідеї фільму марксистське звучання, мовляв, людина — це «коліщатко і гвинтик суспільства». Адже будь-який хор існує нібито за рахунок нівеляції окремої особистості, унеможливлює право на індивідуальнiсть. Автори фільму стверджують: так, хор — це єдиний організм, але кожна його складова — винятково важлива. І саме тому кожна людина в хорі — це яскрава індивідуальність, такий собі мікрокосмос. Ці банальні на перший погляд тези розтлумачені у фільмі глибоко, метафорично і водночас напрочуд прозоро. Міняються правителі, під беззубий регіт мужичків в обдертих шапках-вушанках зривають із церков хрести, народжуються і вмирають люди, а соковиті зілля Асканії-Нової все пестять і пестять стегна скіфських бабів і рясні дощі омивають покриті мохом плечі цих невмирущих степових каріатид. А поряд із кам'яними — сучасні бабульки з Полтавщини. Вони, здається, співають віками і співатимуть безкінечно, вважаючи себе коліщатками сільських старечих хорів. І не підозрюватимуть, що на їхньому багатоголоссі тримається вся наша історія — минула і майбутня. Починає і закінчує стрічку найоптимістичніший з усіх можливих хорів: немовлята в пологовому будинку заводять кожен свою партію. Хочеться сподіватися, що «Консонанс» не стане документальним доважком до ігрових фільмів, а матиме власну повноцінну долю. Принаймні середні школи та музичні навчальні заклади вже плачуть за ним, як немовлята.
Режисер Михайло Іллєнко про «Консонанс»:
«Шкода, що не було технічної можливості виконати фільм у сучасній системі звуковідтворювання — «Dolby», яка відтворює звук у тривимірному просторі. Це дало б можливість глядачам опинитися ніби всередині хору. Такі вже наші реалії. Проте вони не перешкоджають цій документальній стрічці справляти емоційний вплив на художньому рівні. За великим рахунком, враження від «Консонансу» можна порівняти зі сприйняттям поезії, коли увагу звертаєш не на якість паперу, а на самі вірші».

http://www.umoloda.kiev.ua/number/380/164/13715/
Інші фільми режисера
З найкращими побажаннями, Енвер! / WITH THE BEST WISHES! ENVER (2005) - https://toloka.to/t39335#490621
Четверта хвиля (2008) PDTVRip - https://toloka.to/t38990
Четверта хвиля (2008) https://toloka.to/t39336
Джерело:
Особиста оцінка: 10 - без зайвих вагань рекомендую всім

Величезна вдячність valent99 та режисеру - Вікторії Мельниковій, за самостійну ініціативу релізу цього фільму і наданий матеріал!!!


Золотий реліз (завантажене не впливає на рейтинг)
 Трекер:    Зареєстрований   

Завантажити / скачати фільм українською



відео для новачків



 Зареєстрований:   2012-09-03 11:00
 Розмір:   2.08 GB 
 Оцінка фільму:   10/10 (Голосів: 3)
   
AlanAlan 
Почесний гуртомівець


З нами з: 29.06.08
Востаннє: 06.02.16
Повідомлень: 1376

2012-08-29 14:37  
Форкуш, будь ласка, прибери написи великими літерами.
І щось дивно виглядає оцей файл VIDEO_TS/VTS_01_3-H264 MOV 640x480.mp4 серед VOB'івських файлів.

Форкуш 
VIP


З нами з: 03.02.10
Востаннє: 19.08.17
Повідомлень: 1829

2012-08-29 15:01  
AlanAlan
Де саме прибрати у заголовку? І чому так, ніби нічого поганого в цьому немає?

Перевірив вказаний файл, це остання частина фільму(субтттри і т.п), чого так не знаю, мені таке надали...

AlanAlan 
Почесний гуртомівець


З нами з: 29.06.08
Востаннє: 06.02.16
Повідомлень: 1376

2012-08-29 15:15  
Форкуш написано:
Де саме прибрати у заголовку?

І в заголовку, і в описі.
Форкуш написано:
І чому так, ніби нічого поганого в цьому немає?

не знаю, чи помітив, але такого оформлення ніде більше немає. І взагалі, майже на всіх форумах-сайтах є заборона писати великими літерами. Це тому, що коли передаєш емоції текстом, письмом, то великі літери вважаються криком. А зі співрозмовником, який весь час кричить, важко розмовляти. Звідси й заборона.
Деталі з цього питання можна дізнатись, якщо поґуґлити "мережевий етикет" чи "нетикет" (від слів "нет" - сітка, і "етикет").

Здається, в описі ще треба аудіокодек додати.

Givi 
Модератор відео


З нами з: 25.02.08
Востаннє: 19.08.17
Повідомлень: 2880

2012-09-02 18:50  
Форкуш написано:
Консонанс (2004) Ліцензія / Sub Eng

Форкуш написано:

Відео:
кодек: MPEG-2 DVD

Форкуш написано:
VIDEO_TS/VTS_01_1.VOB

Ви впевнені що це ріп? Ріп, як такий, включає в себе один файл відео, паралельно можуть іти субтитри. Це DVD5.

Додано через 1 хвилину 5 секунд:

Форкуш написано:
[/spoiler]

І приберіть зайві теги.

bot 
робот


З нами з: 30.09.07
Востаннє: 26.05.05
Повідомлень: 17367

2012-09-02 19:47  
Givi 
Модератор відео


З нами з: 25.02.08
Востаннє: 19.08.17
Повідомлень: 2880

2012-09-02 19:48  
Форкуш написано:

SYNOPSIS “CONSONANCE”

“One can touch neither a choral music, nor a sound itself. It is difficult to compare it with anything else”, says one of the film heroes.
Creating a modern choral culture, the film heroes get going through academic and folk singing in a search of answers to eternal questions: why do people sing? What does the strength of a joint singing lie in?

Приберіть англійську.

Додано через 49 секунд:

Якщо є меню, додайте його скріншоти. В усіх трьох релізах.

Форкуш 
VIP


З нами з: 03.02.10
Востаннє: 19.08.17
Повідомлень: 1829

2012-09-03 11:08  
Торент оновлено, через видалення непотрібних файлів у попередній роздачі...
Givi 
Модератор відео


З нами з: 25.02.08
Востаннє: 19.08.17
Повідомлень: 2880

2012-09-03 11:56  
Форкуш написано:

Субтитри:
мова: англійська
тип: програмні (м'які)

У медіаінфо про них нічого не сказано. Субтитри є, чи немає?

Ваш часовий пояс: GMT + 2 Години

Нова тема   Відповісти