Дуже приємно. І – дещо ностальгічно, але, знову ж-таки, з приємним змістом. Можливо, річ у тому, що Олександр Ігнатуша – режисер. І якоїсь миті здається, що слухаєш не простий музичний альбом, а – збірку пісень з кінофільмів. Старих, добрих кінофільмів про любов, пошук, сміх і сльози, нісенітниці і серйозні життєві питання. Про правду нашого життя – не ту, що в паперових чи телевізійних новинах. А ту, що в очах усміхненої людини. Й інколи цій людині – п’ять років, інколи – сімнадцять, а інколи – стільки, скільки люди звичайні й не живуть. А ще якоїсь миті це нагадує пісні бардів – не тих, що на Британських островах, а тих, що на пострадянському просторі. А потім здається, ніби відкрив музичну скриньку, що ти знайшов її десь у хащах дорослих речей – а в ній заховані наспіви та вірші, яких часто так бракує дорослим людям. А ще наступної миті розумієш – у цьому театрі актори мають настільки виразні обличчя, що не потребують ані масок, ані гриму. Може, вони й грають ролі. А може – то ролі їх грають. Усе чесно. І тоді стає – затишно.
Антон Йожик Лейба
відео для новачків
