Флудильня №3

Наближення дати виборів та несподіваність їхніх результатів щоразу породжують масу звинувачень і найчастіше в тому, що не та в Україні політична еліта і не такий народ. Цікаво тільки, що виставляється мірилом правильності? Особливо в умовах, коли ідеться про дві України. Одну публічну – «напоказ», а другу – «за замовчуванням». І дивно, чому майже ні в кого не виникає спокуси нарешті порівняти ці дві України. Напередодні надзвичайно важливих і відповідальних парламентських виборів спробуємо це зробити.

Дивно, але в керівництва України досі не було бажання зробити загальний аудит у державі. Ну бодай провести перепис населення. Ми й надалі не знаємо, скільки нас є. Скільки дітей, скільки пенсіонерів, скільки виїхало на заробітки, а скільки емігрувало назавжди. «Незнання» головного ресурсу країни вигідне тільки сезонним мародерам при владі. Уявляєте, скільки пенсій виплачується давно почилим вічним спокоєм? А скільки непідтверджених соціальних виплат? І яке ж це «поле не оране, вівці не лічені» для різних урядовців?

Відсутність перепису також дозволяє Системі здійснювати карколомні маніпуляції на виборах. І в такий спосіб боронитися. Тому що списки виборців – це фільчина грамота з натовпами давно неживих людей, «готових» завжди за потреби проголосувати за потрібних партію або кандидата.

Складається враження, що українці самі не хочуть знати про те, скільки ж їх лишилося. Бо правдива інформація зашкодить так добре виплеканому образові неіснуючої України. Якщо загально глянути на українську державу, то нічого особливого і не зауважиш. Є президент, уряд, парламент. Є органи правопорядку, юстиції, суд. Діють фіскальні органи. Регулярно відбуваються чергові і позачергові вибори. Українська держава змогла зупинити зовнішню агресію, захистити свій територіальний суверенітет. Хоча територіальна цілісність і постраждала. Це, так би мовити, фасадна Україна.

Але для того, щоб знати, на чому стоїмо і які амбіції в стані реалізувати, набагато важливішим є приглянутися до України «за замовчуванням». Процедура ця надзвичайно неприємна, болюча, а почасти й небезпечна. У чому ж справа?

Почнемо з української влади. Точніше з того, хто був тією владою на неозорих просторах держави Україна, починаючи з 1991 року. Для цього варто подивитися на рівень впливовості Києва на такі регіони, як Крим, Донецьк, Луганськ, Харків, Дніпро, Одеса, Ужгород. Не таємниця, що уряд в Києві майже не мав впливу на Крим. Призначення представника президента України в цій автономії відбувалося шляхом узгодження кандидатури з місцевими кримінальними елітами. Що тут Служба безпеки України та підрозділи МВС не чулися українськими. Вони в кожну мить були готовими перейти під владу сильного і, на їхню думку, справжнього сюзерена. А не того київського президента, візити якого нагадували вилазки в тил ворога. Так все, на жаль, і закінчилося.

Так, Україна втратила Крим через анексію його Росією. Але як довго ми закриватимемо очі на те, що основна маса населення бажала цієї «зміни»? Як довго душитимемо в собі факт, що майже всі поголовно офіцери СБУ перейшли на службу до ворога – Росії? Гірка правда полягає в тому, що українці так і не призналися собі, що в Криму і на Донбасі української влади насправді ніколи не було. Що український уряд тільки вдало лавірував між різними кримінальними кланами Сходу України. Значною мірою, відкупляючись велетенськими субсидіями з державного бюджету вугільній галузі. І це лавірування закінчилося тоді, коли східноукраїнські «еліти» вирішили не встидатися і взяти під себе всю Україну, захопивши в легітимний спосіб владу в Києві.

Донецький варіант України без українського антуражу насторожив багатьох українських громадян, але не спам’ятав. Не спам’ятав тому, що головні хранителі намагалися оберігати форму, українські декорації, якими прикривалася кланово-олігархічна Україна, і їм ніколи було думати про зміст. Українські еліти не спохватилися навіть тоді, коли самі ж голосували за державний бюджет, де проглядався очевидний перекіс в бік поліцейської держави і нищилися збройні сили, які мали захищати державу від зовнішнього ворога. Донецькі, як напівобгризену кістку, кидали якусь корупційну можливість поживитися з державного бюджету патріотичним депутатам. І ті мовчали. Мовчали навіть тоді, коли повстало громадянське суспільство. А потім по-мародерському знову захопили владу в державі і, прикриваючись національною бутафорією, регенерували під себе стару систему.

Як наслідок, за замовчуванням, у нас виявилися бутафорськими: армія, поліція, СБУ, парламент, уряд і навіть президент. Військо, яке очолював громадянин Росії та офіцер її ж спецслужби. Армія, яка навіть не мала пального, щоб задіяти військову техніку й особовий склад, якої був навчений тільки для будівництва генеральських дач та розкрадання всього до дрібниць. Органи МВС, які були найкраще укомплектовані та екіпіровані, але тільки для придушення внутрішніх повстань та протестів проти влади, а не для захисту громадського поряду. СБУ, яка в останні роки Януковича перетворилася на провінційний філіал ФСБ Росії. Працівники якого, повторюся, у повному складі при першій же нагоді переходили на бік ворога. І яка грізно викривала грибників-змовників, але під носом не побачила державного перевороту. А ще відсутність правосуддя і корупція в неймовірних масштабах. Але про це не можна було навіть подумати. Бо це зашкодило б образові України. Це зашкодило б оманливому уявленню про квітучу Неньку-Україну.

Відгриміла Революція гідності. З’явився шанс збудувати справжню, а не бутафорну Україну. Тим паче, що цю нову Україну вже окропили кров’ю патріотів. І що? А нічого. І надалі все як у казці про Кота Баюна, який своїми солодкими розповідями спочатку усипляв, а потім зжирав подорожніх.

Цей Кіт Баюн заколихав українське суспільство солодкими і пафосними промовами для того, щоб в Україні нічого не змінилося. Щоб гірка правда про дійсний стан речей не витверезила людей і щоб вони не заходилися, чого доброго, розбирати бутафорні завали і будувати Україну. Насправді майже все залишилося в недоторканому стані. Суди, як були корумпованими, такими і залишилися. А це означає, що в Україні немає справедливості, не діє сила закону і не тільки інвестори не йдуть сюди, але й громадяни чуються абсолютно незахищеними. А злочинці та злодії почуваються безкарними.

Те саме можна сказати про роботу митниці та податкової служби. Кому невідомо, що значна частина економіки держави перебуває в тіні? Про виплату зарплати в конвертах? І хто не знає про страхітливі масштаби контрабанди на українській митниці та про те, хто здійснює «кришування» цього злочину? А про корупцію в армії та контрабанду на лінії зіткнення на сході? Але про все це треба мовчати, бо це зашкодить іміджу української держави.

Відчутних втрат за останні п’ять років зазнало й українське громадянське суспільство. Бутафорні націоналісти вірою і правдою служили російським пропагандистським медіа, підтверджуючи їхню брехню про нібито переворот і нацистську хунту в Києві. Про неонацистів, що дорвалися до влади і вбиватимуть нормальних людей тільки за те, що вони не розмовляють українською мовою і не сповідують віри в Степана Бандеру. І ніхто, повторюю ніхто з патріотичної влади або публічних інтелектуалів не заявив, що «Правий сектор» – провокатори. Що це фікція і бутафорія. Що Ярош в останню ніч їздив для узгодження дій з Януковичем. Ніхто не звернув уваги на те, що це нечисленна група незрозумілих людей, яку російська пропаганда змогла розкрутити до рівня найпотужнішої сили в Україні, змогла маркувати цілу державу на весь світ цим недолугим покручем.

Потужного удару по іміджу Революції гідності завдала «приватизація» окремих громадських активістів різними бандитськими кланами. І знову ніхто «не зауважив», скільки так званих ГО створив відвертий ворог України Віктор Медведчук. А згадаймо «активістів» на утриманні у «свободівця» Кривецького або олігарха львівського розливу Григорія Козловського. А що вже говорити про ветеранів АТО, яких включили до складу відверто рейдерських та бандитських угруповань? Шановні, але це також Україна. Причому більш реальна, ніж та у віночку і на параді.

А якщо приглянутися українським політикам, які за останні двадцять років змінили по п’ять партій, і то з протилежним ідеологічним та політичним спрямуванням, на яких клейма нема де ставити від продажності та злодійства. І що? Та нічого. Перемалювавшись вкотре в актуальний патріотичний колір, вони переконують своїх виборців у тому, що йдуть боронити Україну, що стануть заборолом на шляху ненависного ворога. І все це блюзнірство супроводжується хороводами та славослів’ям з боку визнаних культурних діячів, митців, співаків, журналістів, улюблених народом політологів, моральних авторитетів та публічних інтелектуалів.

На додаток іще кілька слів про патріотів та національно-патріотичну інтелігенцію. Як виявилося, бутафорні прикраси при будівництві держави кожного разу для них виявлялися важливішими за зміст. Причому ця бутафорія завжди мала архаїчне вираження і тому просто не мала шансу бути сприйнятою всією Україною. І ще одне. Виявилося, що прощатися з бутафорією найважче. Особливо, коли для багатьох публічних інтелектуалів та моральних авторитетів ця бутафорія і є основною цінністю. А вони є звичайними її співцями.

Як наслідок, існує загроза, що в ім’я бутафорної України до парламенту знову потраплять вправні і безпринципні брехуни. Жонглери словами, людьми і цінностями. Які знову танцюватимуть ритуальні танці у традиційних вишиванках, намагаючись домовитися за кулісами про якийсь особистий інтерес. А виборці, віддавши усе цінне, що мали, тобто свій голос, знову шукатимуть щастя на заробітках у Польщі, Чехії або Італії. Бо їх навчили, що своя держава – це ефемерний фантом, який не має жодних зобов’язань перед громадянином. Вона ніби створена для того, тягнути, але нічого не давати. Такий собі покруч у ХХІ столітті, столітті соціально орієнтованих держав. До всього, цей покруч доводиться боронити своїм життям і кров’ю.

Але не покруч треба боронити. Потрібно відбирати владу в негідників і розбудовувати нову Україну. Україні треба позбутися бутафорності, чесно оцінити свій потенціал і заходитися працювати. Махнути рукою на національно-патріотичних трутнів, які тільки те й робили, що прикривали національними декораціями, якщо не вбивство української держави, то її повільну смерть.

Підручники з політології нам не знадобляться. Це хімія і фізика описують реальні процеси, а сучасна політика — все більше про віртуальне. Та й мої знання про цю систему черпаються не з книг, а завдяки витокам інформації, які час від часу прориваються назовні.

На жаль, не зможу підкріпити свою розповідь доказами. Тому, щоб уникнути відповідальності, не зазначатиму, про яку країну йде мова. Назвемо її країна У. Це може бути Україна. Або Уганда. Або Уругвай. Але не Узбекистан. Оскільки в країні У вже немає авторитарної влади. І вибори там реальнi, не фіктивні (якщо, звісно, мірилом реальності є регулярна зміна влади).

Отже, уявіть, що вас обрали депутатом за списком однієї з партій завдяки її рейтингу. Рейтинг партії — це рейтинг лідера, вашого альфа-самця або самки, які привели вас до парламенту. І тепер ви маєте відплатити їм лояльністю. У сенсі голосувати так, як скаже він або вона або люди, близькі до них.

Загалом лояльність — річ ілюзорна, як і рейтинг. Чим нижчий рейтинг, тим нижча лояльність. А рейтинг зазвичай схильний падати.

Як же в такому разі отримати беззаперечну лояльність? По-перше, вас можна шантажувати. В країні закони зведені так, що якщо їх не порушиш, то і не проживеш. Кожен — потенційний злочинець. Тому ваша лояльність може базуватися на погрозах: зрадиш — сядеш.

Втім, страх — не найкращий спосіб. Надійніше придбати лояльність. Це означає, що крім звичайної депутатської зарплати у вас буде ще одна — у конверті. Протистояти спокусі складно. По-перше, депутатське життя коротке. Рейтинг партії може не дотягнути до наступних виборів, і другого шансу може й не випасти. А разочок взяти гроші — не гріх. А якщо і гріх, то можна покаятися. Гріх пробачать, гроші залишаться.

По-друге, ви ж не просто берете гроші. Ви берете їх заради високих ідеалів. Тобто за все хороше проти всього поганого. А оскільки ви боретеся за ці ідеали свідомо і невтомно, то і грошей ви варті. Цілком заслужено.

Звісно, в парламенті завжди знайдуться ті, хто не бере конверти. Дійсно ідейні депутати. Але ці щасливі винятки не змінюють загального правила.

А правило таке: аби щомісяця забезпечувати депутатів конвертами, лідер партії має бути дуже багатою людиною. Тому він або вона не можуть кинути бізнес, навіть якщо займаються політикою. Зрештою, політика і є бізнесом. Можна продавати місця у списку або кришувати чийсь бізнес.

Припустимо, сам лідер не займається бізнесом. Тоді хтось має утримувати і його, і партію. Олігарх. Але він дає гроші за умови, що йому відплатять лобіюванням інтересів у парламенті.

Хоча тут можуть виникнути проблеми. Той, хто лобіює свій бізнес у парламенті, нерідко вкладає кошти в різні партії. Хто ж у здоровому глузді покладе всі яйця в один кошик? І тут починається торгівля, хто кому і скільки запропонує, і хто кого перекупить. Той, у кого є влада, може заблокувати того, у кого є гроші. Оскільки влада — козир, який криє будь-яку іншу карту.

Хоча влада теж має свої проблеми. Як переконати депутата відмовитися від суми, запропонованої олігархом, і перейти на тонший («чесний») владний конверт? Тут вступає в гру перший пункт — шантаж і груба сила.

У будь-якому разі партія повинна мати солідну неофіційну касу. Всі розмови про те, що її можна сформувати чесно з добровільних пожертв виборців — лише розмови. За гроші виборців навіть передвиборчу програму не оплатиш.

Перемогти таку систему вкрай складно. По-перше, ніхто не зізнається — це рівноцінно самогубству. По-друге, навіть якщо хтось зізнається, то де взяти докази? По-третє, за політичні скандали тут ще ніколи нікого не карали. Люди так звикли до системи, що одним скандалом більше, одним менше — яка різниця?

Це приблизна схема політекономії законодавчої влади. Схожим чином працюють виконавча і судова гілки. Корупція так глибоко вкоренилася у держструктури, що прибери її — і сама держава може розвалитися. Тому корупція тепер — справа національної безпеки. Але не в тому сенсі, про який ми подумали: вона не підриває стовпи влади, вона сама є цими стовпами.

Зламати систему можна лише одним способом — вивівши її на сонце. Прийняти такий виборчий закон, який збудує партійні каси з держбюджету і зробить депутатські зарплати настільки великими, щоб не виникало спокус.

Але як це зробити у країні, де всі партії на виборах говорять, що боротимуться проти корупції замість того, щоб легалізувати її? Адже вони знають, чого хоче виборець. І остання річ, яку він готовий почути, — це про великі зарплати народних обранців. Там, де править популізм, корупціонери можуть спати спокійно.

Ось так і живе країна У. Не кажу, що вона приречена до такого життя. Як показує Transparency International, у двох із трьох країн — в Україні та Уганді — корупція з часом все ж знижується, а третя (Уругвай) навіть вибилася до найменш корумпованих країн світу.

Колеса демократії перемелюють повільно, але борошно все ж є. Якщо хочемо, щоб вони крутилися швидше, давайте не плутати жорна з вітряними млинами. Тим паче — міняти їх місцями.