Флудильня №3

Усім цим чудовим людям із моєї родини просто непощастило народитись в українському селі на Вінничині. І після завершення своїх технікумів та ПТУ вони пробували шукати кращого життя у Вінниці та Києві. Але кожного разу виявлялось що то життя у режимі самознищення.

Одна сестра працювала медсестрою і на початках по два тижні жила на робочому місці у київській поліклініці. Потім спобувала жити з такими ж бідолахами у гнилій хрущовці. Коли стало зрозуміло, що зарплатні медсестри ледве вистачає навіть на те щоб пересуватись Києвом та їздити раз на тиждень до мами в село, вона виїхала в Росію до дядька (для особливо упоротих скажу, що це було ще задовго до війни). Виїжджала спочатку на роботу, а потім і на завжди. Зараз вона одружена, має сина Кіріла та екзистенціальну кризу.

Інша сестра теж у Росії. Виїжджала туди на початку 2000х місіонеркою від церкви п'ятидесятників. Зараз має на далекому сході Росії мережу приватних шкіл англійської мови. Має там чоловіка Сашу та дочку Анну. Після початку війни почали розмірковувати над переїздом у Львів або Київ. Основна причина вагань - управління бізнесом. Про те щоб почати свою справу в Україні навіть не думають.

Один з братів десь у кінці 2000х відтарабанив два роки на контракті у ЗСУ і зрозумів, що так далі жити не можна. Зараз крутить гайки у автомайстерні у США. Планує одружуватись і емігранткою зі сходу України яка працює там якимсь менеджером на меблевій фабриці. Цей братело виїжджав до США у рамках фермерської програми з переймання досвіду. Зараз працює фактично за спеціальністю. Єдина відмінність, що ремонтує не трактори, як вчили у технікумі, а траки американських перевізників (серед яких теж тьма українців). Працює на пів легально, оформлений, як якийсь циганський біженець. Утримує тут в Україні маму з татом, та молодшого брата (того що гострить лижі на Польщу). Регулярно каже: "Сука, я так хочу додому приїхати, хоча б на тиждень, батьків побачити, на рибалку з тобою сходити. Але бляха, якшо я звідси виїду то вже не повернусь".

Ще один брат у Польщі на фабриці пластикових вікон. Недавно приїжджав, розповіда що на тлі польских працівників має там VIP репутацію. Каже, що коли їхав у відпустку то шеф мало не благав: "Але ж ти тільки повертайся!".

Ще одна знайома філологиня (не родичка вже) із одного українського універу кинула тут академічну діяльність щоб навчати англійської мови польських дітлахів. Останнього разу коли я у неї запитував, що тобі платять в університеті то це здається було 2 600грн.

Я - будівельник у невеличкій приватній фірмі. Якщо зібрати десь в одному місці усі конструкції, які я перепустив через свої руки за останні 15 років, то це буде нехрінова така гора. І усі ці конструкції кожного дня слугують та забезпечують комфорт певній кількості громадян України. Але я не знаю як довго я ще зможу опиратись пропозиціям: "Давай сюди, до нас. Будеш робити те ж саме, а отримувати утричі більше". І чи варто взагалі таким пропозиція опиратись?

Але це все вторинне. Толокійська еліта й далі може спокійно собі насміхатись над неіснуючим зубожінням, дискутувати про те які ці люди ледачі патерналістичні казли, змінювати правопис та будувати повітряні замки з трансцендентного патріотизму на зло усім кацапам.

Дякую за увагу.