Недобросовісні переклади книжок з російської та інших мов

Нові коментарі

Нова тема   Відповісти
Сторінка:  1, 2, 3, 4, 5, 6, 7  наступна
Автор Повідомлення
[Captain] 
Попереджень: 1
Попереджень: 1 


З нами з: 18.02.12
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 1545

2016-08-29 18:43  
Вирішив створити список українських перекладів, які виконані не з мови оригіналу, а з російської та інших мов.
Мета: запобігти придбанню неякісних видань, а також створити статистику недобросовісних видавництв.
Буду вдячний за допомогу! Увага, в посиланнях на докази присутні сторінки за межами "Гуртом"!

БАО

Девід Моррелл — "Рембо" (з російської Тарас Ілик, 2006)
Рендалл Фрейкс, Вільям Вішер — "Термінатор" (з російської Н.Б. Клименко, 2006); докази

Видавництво Анетти Антоненко

Кларісе Ліспектор — "Час зірки" (ймовірно з російської Ярослав Губарев, 2016); доказ №1 доказ №2; СУМНІВНО

ВНТЛ-Класика

Петер Зілагі — "Остання Вікножирафа" (з німецької Галина Петросаняк, 2002); докази

Клуб сімейного дозвілля

Джоан Гаррис — "Шоколад" (з російської Володимир Поляков, 2015); докази
Стівен Кінг — "Воно" (1/4 книжки з російської Роман Трифонов та Михайло Каменюк, 2015; докази ПЕРЕВИДАНО З ЯКІСНИМ ПЕРЕКЛАДОМ
Стівен Кінг — "Кладовище домашніх тварин" (з російської Володимир Поляков, 2015); докази ПЕРЕВИДАНО З ЯКІСНИМ ПЕРЕКЛАДОМ

KM Books (Країна мрій)

Грегорі Девід Робертс — "Шантарам" (з російської Вадим Александров, 2013); докази
Джеймс Дешнер — "Той, що біжить Лабіринтом" (з російської Наталя Вишневська, 2015); докази
Е.Л. Джеймс — "П'ятдесят відтінків" (з російської, 2012); докази
Е.Л. Джеймс — "П'ятдесят відтінків темряви" (з російської Вадим Александров, 2013); докази
Е.Л. Джеймс — "П'ятдесят відтінків свободи" (з російської, 2013); докази
Пол Екман — "Теорія брехні" (з російської, 2012); докази

Mikko

ЙМОВІРНО, УСІ ПЕРЕКЛАДИ ВИДАВНИЦТВА ВИКОНАНІ З РОСІЙСЬКОЇ МОВИ

Ранок

Корнелія Функе — "Володар драконів" (з російської Ігор Бондар-Терещенко, 2013); докази

Свічадо

Лусі Мод Монтгомері — "Емілі виростає" (з польської Олег Бурячківський, 2014)
Лусі Мод Монтгомері — "Емілі з місячного серпа" (з польської Олег Бурячківський, 2012)
Лусі Мод Монтгомері — "Емілі у вирі життя" (з польської Олег Бурячківський, 2016)

Фоліо

Джек Керуак — "У дорозі" (з російської Марія Козлова, 2015); докази ВИДАНО З ЯКІСНИМ ПЕРЕКЛАДОМ ІНШИМ ВИДАВНИЦТВОМ
Джон Толкієн — "Володар перснів: Хранителі персня" (з російської Аліна Немірова, 2003)
Джон Толкієн — "Володар перснів: Дві вежі" (з російської Аліна Немірова, 2003)
Джон Толкієн — "Володар перснів: Повернення короля" (з російської Аліна Немірова, 2003)
Стівен Кінг — "Безсоння" (з російської К.Г. Борисенко, 2008)
Стівен Кінг — "Сяйво" (з російської Іван Андрусяк, 2011) ВИДАНО З ЯКІСНИМ ПЕРЕКЛАДОМ ІНШИМ ВИДАВНИЦТВОМ
Шмуель Йосеф Агнон — "Нічний постоялець" (з англійської Володимир Горбатько, 2012); докази
Ю Несбьо — "Сніговик" (з російської Т. Безматьєва, 2014)
Ю Несбьо — "Таргани" (з російської К. Г. Дуброва, 2013)

Школа (Харків)


УСІ ПЕРЕКЛАДИ СЕРІЇ "БІБЛІОТЕКА ПРИГОД" (+"БІБЛІОТЕКА ПРИГОД. ЗОЛОТА СЕРІЯ") ВИКОНАНІ З РОСІЙСЬКОЇ МОВИ, ПЕРЕКЛАДАЧКА ІННА БАЗИЛЯНСЬКА!
Докази

Ярославів Вал

Павло Халебський — "Україна — земля козаків" (з російської, 2009)

У СПИСОК НЕ ВКЛЮЧЕНІ ПЕРЕКЛАДИ В. ВЕРХОВНЯ І В. БОЙКА, ОСКІЛЬКИ ВСІ ВОНИ ВИКОНАНІ З РОСІЙСЬКОЇ МОВИ. ОСЬ ДЕЯКІ З НИХ (АЛЕ НЕ ВСІ):

Жюль Верн — "Діти капітана Гранта" (з російської Володимир Верховень, "Клуб сімейного дозвілля" 2011)ВИДАНО З ЯКІСНИМ ПЕРЕКЛАДОМ ІНШИМ ВИДАВНИЦТВОМ
Генрик Сенкевич — "Вогнем і мечем" (з російської В.С. Бойко, "Фоліо" 2015); докази ВИДАНО З ЯКІСНИМ ПЕРЕКЛАДОМ ІНШИМ ВИДАВНИЦТВОМ
Жан-Жак Руссо — "Сповідь" (з російської Володимир Верховень, "Фоліо" 2014)
Жан-Марі Ґюстав Ле Клезіо — "Дієго і Фріда" (з російської Володимир Верховень, "Фоліо" 2011)
Жорж Санд — "Консуело" (з російської В.С. Бойко, "Фоліо" 2011); докази
Ірвін Шоу — "Багач, бідняк" (з російської Володимир Верховень, "Фоліо" 2007); докази
Лоренс Стерн — "Трістам Шенді" (з російської В.С. Бойко, "Фоліо" 2014); докази
Меїр Шалєв — "Моя російська бабуся та її американський пилосос" (з російської Володимир Верховень, "Фоліо" 2012)
Петер Хьоґ — "Тиша" (з російської Володимир Верховень, "Фоліо" 2012)
Петер Хьоґ — "Смілла та її відчуття снігу" (з російської Володимир Верховень, "Фоліо" 2013)
Решат Нурі Гюнтекін — "Пташка співуча" (з російської Володимир Верховень, "Фоліо" 2012); докази ВИДАНО З ЯКІСНИМ ПЕРЕКЛАДОМ ІНШИМ ВИДАВНИЦТВОМ
Решат Нурі Гюнтекін — "Стара хвороба" (з російської Володимир Верховень, "Фоліо" 2011)
Стіґ Ларссон — "Дівчина, що гралася з вогнем" (з російської Володимир Веховень, "Фоліо" 2011)
Стіґ Ларссон — "Повітряний замок, що вибухнув" (з російської Володимир Верховень, "Фоліо" 2011)
Стіґ Ларссон — "Чоловіки, що ненавидять жінок" (з російської Володимир Верховень, "Фоліо" 2010)
Том Еґеланн — "Євангеліє від Люцифера" (з російської Володимир Верховень, "Фоліо" 2013)
Франсуа Рене де Шатобріан — "Замогильні записки" (з російської Володимир Верховень, "Фоліо" 2014); докази
Шодерло де Лакло — "Небезпечні зв'язки"; Антуан Франсуа Прево — "Манон Леско"(з російської В. Бойко, "Фоліо" 2011); докази
Ю Несбьо — "Безтурботний" (з російської В.С. Бойко, "Фоліо" 2013)
Ю Несбьо — "Нетопир" (з російської Володимир Верховень, "Фоліо" 2012)
Ю Несбьо — "Пентаграма" (з російської В.С. Бойко, "Фоліо" 2014)
Ю Несбьо — "Червоногрудка" (з російської Володимир Верховень, "Фоліо" 2012); докази
Tarasyk 
Відео Гуртом - фільмокрай
Відео Гуртом - фільмокрай


З нами з: 26.08.09
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 6090

2016-08-29 20:38  
Кажуть, що сюди можна віднести усі переклади Верховеня, наприклад:
http://toloka.to/t67828 Ірвін Шоу. Багач, бідняк (2007)
http://toloka.to/t75547 Гюнтекін Р.-Н. Пташка співуча (2012)
та багато інших (можна загуглити по Толоці його прізвище)

А за тему дуже-дуже дякую! Справді дуже цікава та потрібна.
ssTAss 
Модератор музики


З нами з: 05.07.08
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 11103

2016-08-29 21:30  
Tarasyk написано:
А за тему дуже-дуже дякую! Справді дуже цікава та потрібна.

погоджуюсь
ще б докази сюди вставили, щоб не переходити на якісь не зрозумілі ресурси, взагалі б Вам ціни не було
Sehrg-Gut 
Оцифрування книг Гуртом
Оцифрування книг Гуртом


З нами з: 12.10.12
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 748

2016-08-29 21:40  
Представники видавництва "Країна мрій" на Книжковому арсеналі-2016 розповіли мені, що в них є проект, за яким переклад здійснюють "редактори" (прізвище перекладача на таких книжках соромливо не ставлять). Хотів придбати в них нові переклади книжечок Дейла Карнеґі, але через відсутність прізвища перекладача відклав купівлю. Після вищезазначеного пояснення купляти зовсім розхотілося, бо зрозумів, що їхні "редактори" перекладають з російської.
[Captain] 
Попереджень: 1
Попереджень: 1 


З нами з: 18.02.12
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 1545

2016-08-29 22:45  
Декілька доказів щодо "Країни мрій", або "КМ books". До речі, можу зауважити, що переклади з російської доволі якісні, швидше за все перекладачі використовують оригінал теж, але лише щоб звірятися. Або ж редактори добре працюють. Не знаю як насправді, але російський переклад помітно неозброєним оком.

П'ятдесят відтінків:


П'ятдесят відтінків темряви:



П'ятдесят відтінків свободи:



Теорія брехні:


Додано через 6 хвилин 25 секунд:

Sehrg-Gut написано:
ще б докази сюди вставили, щоб не переходити на якісь не зрозумілі ресурси, взагалі б Вам ціни не було

тобто працюють, оминаючи саму працю перекладачів. зрозуміло. швидше за все, цей "редактор" це Вадим Александров, директор видавництва.

насправді досить дивне видавництво, спочатку були під російським "Ексмо", потім ті їх продали.
до речі, переклади "Пісні льоду та полум'я" та "Сутінок" зроблені з англійської, перекладачка Наталя Тисовська — згідно інформації з вікі, "працює завідувачем відділу художньої літератури у видавництві «Країна мрій»"

ssTAss написано:
ще б докази сюди вставили, щоб не переходити на якісь не зрозумілі ресурси, взагалі б Вам ціни не було

усі докази, окрім двох книжок Кінга від КСД розміщені на Толоці, просто я вирішив, що немає сенсу їх переносити, адже КСД визнали свою провину та швиденько перевидали, знищуючи попередній наклад

Додано через 49 хвилин 30 секунд:

Додаю деякі переклади Володимира Верховеня, Фоліо

Гюнтекін Р.-Н. Пташка співуча
укр і рос

Оригінал
DÖRDÜNCÜ sınıftaydım. Yaşım on iki kadar olmalı. Fransızca muallimimiz Sör Aleksi, bir gün bize yazı vazifesi vermişti.

"Hayattaki ilk hatıralarınızı yazmaya çalışın. Bakalım neler bulacaksınız? Sizin için güzel bir hayat temini olur," demişti.

Hiç unutmam; yaramazlığımdan, gevezeliğimden bıkan öğretmenler, o sınıfta beni arkadaşlarımdan ayırmışlar, bir köşede tek kişilik bir küçük sıraya oturtmuşlardı.

Müdirenin söylediğine göre, ders esnasında komşularımı lakırdıya tutmamayı, uslu uslu muallimi dinlemeyi öğreninceye kadar orada bir sürgün hayatı geçirmeye mahkûmdum.

Bir yanımda kocaman bir tahta direk vardır. Ne yapılsa sınıftan çıkarılmasına imkân olmayan ve ara sıra çakımın ucuyla ötesine berisine açtığım yaracıklara stoik bir vakarla tahammül eden sessiz sedasız, ağırbaşlı ve upuzun bir komşu.

Öte yanımda manastır terbiyesinin istediği serin ve mağrur loşluğu temin için yapılmışa benzeyen ve panjurları hiç açılmayan bir uzun pencere dururdu. Ehemmiyetli bir keşif yapmıştım.

Göğsümü sıraya yaslayıp çenemi biraz yukarı kaldırdığım vakit panjurların arasından gökyüzünün bir parçasıyla bir büyük akasyanın yaprakları arasından tek bir apartman penceresi ve bir balkon parmaklığı görünürdü. Doğrusunu söylemek lâzım gelirse, manzara hiç de zengin değildi.
Pencere her zaman kapalı durur, balkon parmaklığına hemen daima bir ufak çocuk şiltesi ile yorgan asılırdı. Fakat ben, bu kadarından da memnundum.
Ders esnasında ellerim çenemin altında kilitli, sör hocalarıma çok ruhani görünmesi gereken bir vaziyette gözlerimi göğe –pancur aralıklarından görünen hakiki gökyüzüne– uydurduğum zaman, onlar bunu bir uslanma başlangıcı sanarak sevinirlerdi.

Ben de onları atlatarak bizden gizlemeye çalıştıkları hayatı seyrediyormuşum gibi bir şey, bir atlatma ve intikam zevki duyardım.
Ірвін Шоу. Багач, бідняк


Ю Несбьо

Оригінал у мережі не знайшов (воно й не треба)
don pedro 
Попереджень: 1
Попереджень: 1 


З нами з: 29.06.11
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 8993

2016-08-29 22:53  
Шмуель Йосеф Агнон, нобелівський лавреат. "Нічний постоялець", "Фоліо", 2012 рік. Переклад виконано не з івриту(а ним тільки і писав видатний ізраїлітянин), а з англійської (місцями доволі кумедно вийшло) якимсь В. Горбатьком.
[Captain] 
Попереджень: 1
Попереджень: 1 


З нами з: 18.02.12
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 1545

2016-08-29 22:54  
don pedro
а ви не можете самі докази знайти і скинути? я завтра додам у шапку
Tarasyk 
Відео Гуртом - фільмокрай
Відео Гуртом - фільмокрай


З нами з: 26.08.09
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 6090

2016-08-29 23:03  
Продовжуємо викривати Верховеня Happy

http://toloka.to/t69963 - Руссо Жан-Жак. Сповідь (2014)
http://toloka.to/t44157 - Ларссон С. Дівчина, що гралася з вогнем. Міленіум (2011)
http://toloka.to/t70628 - Франсуа Рене де Шатобріан. Замогильні записки (2014)
http://toloka.to/t70371 - Ю Несбьо. Нетопир (2012)
Три мушкетери, 2006, Фоліо (на Толоці здається немає)

А ще осьо його колега:
http://toloka.to/t71180 - Г. Сенкевич. Вогнем і мечем (2015)

Там в деяких темах є докази.

Під підозрою:
http://toloka.to/t60419 - Жорж Санд. Консуело (2011)
http://toloka.to/t66682 - Стерн Л. Трістрам Шенді (2014)
http://toloka.to/t66222 - Лакло Ш., Прево А. Небезпечні зв'язки. Манон Леско (2014)
ssTAss 
Модератор музики


З нами з: 05.07.08
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 11103

2016-08-29 23:06  
Tarasyk написано:

http://toloka.to/t69963
http://toloka.to/t44157
http://toloka.to/t70628
http://toloka.to/t37258
http://toloka.to/t70371

будь ласка, додавайте ще й назви книжок сюди, щоб не бігати по темах
don pedro 
Попереджень: 1
Попереджень: 1 


З нами з: 29.06.11
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 8993

2016-08-29 23:16  
[Captain]
Своїми очима бачив і читав, та й в каталогах Національної бібліотеки імені Вернадського про це чітко сказано:
. АО270575

Агнон, Шмуель Йосеф.
Нічний постоялець [Текст] : роман / Шмуель Йосеф Агнон ; [пер. з англ. В. Горбатька]. - Х. : Фоліо, 2012. - 735 с. - (Бібліотека нобелівських лауреатів). - Пер. изд. : A guest for the night / Shmuel Yosef Agnon. - Wisconsin, 2004. - 2000 экз. - ISBN 978-966-03-6070-9. - ISBN 978-966-03-5820-1 (Б-ка нобелів. лауреатів)
Лауреат Нобелів. премії з л-ри 1966 р.
Обкладинка:
https://www.livelib.ru/book/1000568886

До речі, видання здійснено в межах державної програми "Українська книга", тож партачі з "Фоліо" роблять це державним, тобто нашим, коштом.
[Captain] 
Попереджень: 1
Попереджень: 1 


З нами з: 18.02.12
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 1545

2016-08-29 23:49  
don pedro
будь ласка, заховайте під спойлер посилання, аби не різало сторінку

завтра (тобто сьогодні) усе додам.
Sehrg-Gut 
Оцифрування книг Гуртом
Оцифрування книг Гуртом


З нами з: 12.10.12
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 748

2016-08-30 05:26  
Tarasyk написано:
http://toloka.to/t37258

Це "Чорна стріла" Стівенсона, і з нею все гаразд.
Маловідоме видавництво "забуло" визнати переклад Івана Коваленка або представило це як працю своїх "редакторів".
Для перевірки ось видання, з якого злизали текст: Стівенсон Р. Л. Чорна стріла (1958) [djvu] | Оцифровано Гуртом
Порівнював окремі абзаци, все слово в слово.
[Captain] 
Попереджень: 1
Попереджень: 1 


З нами з: 18.02.12
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 1545

2016-08-30 11:23  
Фоліо
Жорж Санд. "Консуело"
українською
– Так, так, пані, можете хитати головою скільки вам завгодно: найрозсудливіша, найкраща серед вас – це… Але я не назву її, тому що вона єдина у всьому моєму класі скромниця, і я боюся, що варто мені назвати її ім'я, як вона відразу ж утратить цю рідкісну чесноту, якої я бажаю й вам.
– In nomine Patris, et Filii, et Spiritu Sancto , – проспівала Констанца із зухвалим виглядом.
– Amen , – хором підхопили всі інші дівчатка.
– Кепський злюка, – сказала Клоринда, мило надувши губки й злегка вдаряючи ручкою віяла по кощавих, зморшкуватих пальцях учителя співу, немов заснулих на німій клавіатурі органа.
– Це ви не за адресою! – мовив старий професор із глибоко незворушним виглядом людини, що протягом сорока років по шість годин на день піддавалася зухвалим і пустотливим нападкам кількох поколінь юних осіб жіночої статі. – І все таки, – додав він, ховаючи окуляри у футляр, а табакерку до кишені й не підводячи очей на роздратований і глузливий вулик, – ця розумна, ця лагідна, ця старанна, ця уважна, ця добра дівчинка – не ви, синьйоро Клориндо, не ви, синьйоро Констанцо, і не ви, синьйоро Джульєтто, і, вже звичайно, не Розіна, і ще того менш Мікела…
– Виходить, це я!
російською
— Да, да, сударыни, можете качать головой сколько вам угодно: самая благоразумная, самая лучшая среди вас — это… Но я не назову ее, так как она единственная во всем моем классе скромница и я боюсь, что, назвав ее имя, я заставлю ее тотчас же утратить эту редкую добродетель, которой я желаю и вам.
— In nomine Patris, et Filii, et Spiritu Sancto , — пропела Констанца с вызывающим видом.
— Amen , — пропели хором все остальные девочки.
— Скверный злюка, — сказала Клоринда, мило надув губки и слегка ударяя ручкой веера по костлявым, морщинистым пальцам учителя пения, словно уснувшим на немой клавиатуре органа.
— Это вы не по адресу! — произнес старый профессор с глубоко невозмутимым видом человека, который в течение сорока лет по шести часов в день подвергался дерзким и шаловливым выходкам нескольких поколений юных особ женского пола. — И все-таки, — добавил он, пряча очки в футляр, а табакерку в карман и не поднимая глаз на раздраженный и насмешливый улей, — эта разумная, эта кроткая, эта прилежная, эта внимательная, эта добрая девочка — не вы, синьора Клоринда, не вы, синьора Констанца, и не вы, синьора Джульетта, и, уж конечно, не Розина, и еще того менее Микела… — Значит, это я!
Стерн Л. "Трістрам Шенді"
укр
Я бажав би, щоб мій батько або мати, а то і обоє вони разом, – адже обов’язок цей лежав однаково на них обох, – розміркували над тим, що вони роблять у той час, коли вони мене зачинали. Якби вони належним чином подумали, наскільки багато що залежить від того, чим вони тоді були зайняті, – і що справа тут не лише в народженні розумної істоти, але що, ймовірно, її щаслива статура і темперамент, можливо, її здібності й сам склад її розуму – і навіть, звідки знати, доля всього її роду – визначаються їх власною натурою та самопочуттям – якби вони, належним чином усе це зваживши і обдумавши, відповідно вчинили, – то, я твердо переконаний, я посідав би зовсім інше становище у суспільстві, ніж те, в якому читач, імовірно, мене побачить. Дійсно, добрі люди, це зовсім не така маловажна річ, як багато хто з вас думає; всі ви, вважаю, чули про життєві духи,[3] про те, як вони передаються від батька до сина, і т. ін. і т. ін. – і багато що інше з цього приводу. Так от, повірте моєму слову, дев’ять десятих розумних речей і дурощів, які творяться людиною, дев’ять десятих її успіхів і невдач на цьому світі залежать від рухів і діяльності названих духів, від різноманітних шляхів і напрямів, по яких ви їх посилаєте, так що, коли їх пущено в хід, – правильно чи неправильно, байдуже, – вони в сум’ятті мчать уперед, як очманілі, і, рухаючись знову і знову по одному і тому ж шляху, швидко перетворюють його на второвану дорогу, рівну і гладеньку, як садова алея, з якої, коли вони до неї звикнуть, сам біс часом не в силах їх збити.
– Послухайте, любий, – мовила моя мати, – ви не забули завести годинник? – Господи Боже! – вигукнув батько спересердя, прагнучи в той же час приглушити свій голос, – чи бувало коли-небудь від створення світу, щоб жінка перебивала чоловіка таким безглуздим запитанням? – Що ж, скажіть, мав на увазі ваш батечко? – Нічого.
рос
Я бы желал, чтобы отец мой или мать, а то и оба они вместе, — ведь обязанность эта лежала одинаково на них обоих, — поразмыслили над тем, что они делают в то время, когда они меня зачинали. Если бы они должным образом подумали, сколь многое зависит от того, чем они тогда были заняты, — и что дело тут не только в произведении на свет разумного существа, но что, по всей вероятности, его счастливое телосложение и темперамент, быть может, его дарования и самый склад его ума — и даже, почем знать, судьба всего его рода — определяются их собственной натурой и самочувствием — — если бы они, должным образом все это взвесив и обдумав, соответственно поступили, — — то, я твердо убежден, я занимал бы совсем иное положение в свете, чем то, в котором читатель, вероятно, меня увидит. Право же, добрые люди, это вовсе не такая маловажная вещь, как многие из вас думают; все вы, полагаю, слышали о жизненных духах[3], о том, как они передаются от отца к сыну, и т. д. и т. д. — и многое другое на этот счет. Так вот, поверьте моему слову, девять десятых умных вещей и глупостей, которые творятся человеком, девять десятых его успехов и неудач на этом свете зависят от движений и деятельности названных духов, от разнообразных путей и направлений, по которым вы их посылаете, так что, когда они пущены в ход, — правильно или неправильно, безразлично, — они в суматохе несутся вперед, как угорелые, и, следуя вновь и вновь по одному и тому же пути, быстро обращают его в проторенную дорогу, ровную и гладкую, как садовая аллея, с которой, когда они к ней привыкнут, сам черт подчас не в силах их сбить.
— Послушайте, дорогой, — произнесла моя мать, — вы не забыли завести часы? — Господи боже! — воскликнул отец в сердцах, стараясь в то же время приглушить свой голос, — бывало ли когда-нибудь с сотворения мира, чтобы женщина прерывала мужчину таким дурацким вопросом? — Что же, скажите, разумел ваш батюшка? — — Ничего.
Шодерло де Лакло — "Небезпечні зв'язки"; Антуан Франсуа Прево — "Манон Леско" ЗБІРКА
Небезпечні укр
Цей Твір або, вірніше, це Зібрання листів Читачі, можливо, визнають занадто великим, а тим часом у ньому міститься лише незначна частина того листування, з якого воно нами вилучене. Особи, яким вона дісталася, побажали опублікувати її і доручили мені підготувати листи до видання, я ж як винагороду за свою працю попросив лише дозволу вилучити все те, що вважалося мені зайвим, і постарався зберегти тільки листи, що здалися мені абсолютно необхідними або для розуміння подій, або для розвитку характерів. Якщо до цієї нескладної роботи додати розміщення обраних мною листів у певному порядку – а порядок цей був майже завжди хронологічний – і ще складання небагатьох коротких приміток, що переважно стосуються джерел тих чи інших цитат або обґрунтування допущених мною скорочень, то до цього і зведеться вся моя участь у цьому Творі. Ніяких інших обов’язків я на себе не брав.
Пропонував я зробити низку більш істотних змін, потурбуватися про чистоту мови та стилю, далеко не завжди бездоганних. Домагався також права скоротити деякі занадто довгі листи – серед них є й такі, де говориться без усякого зв’язку і майже без переходу про речі, що ніяк одна з одною не в’яжуться. Цієї роботи, згоди на яку я не дістав, було б, ясна річ, недостатньо, щоб надати Твору справжньої цінності, вона, в усякому разі, позбавила б Книгу деяких недоліків.
Небезпечні рос
Это Сочинение, или, вернее, это Собрание писем, Читатели, возможно, найдут слишком обширным, а между тем оно содержит лишь незначительную часть той переписки, из которой оно нами извлечено. Лица, которым она досталась, пожелали опубликовать ее и поручили мне подготовить письма к изданию, я же в качестве вознаграждения за свой труд попросил лишь разрешения изъять псе то, что представлялось мне излишним, и постарался сохранить только письма, показавшиеся мне совершенно необходимыми либо для понимания событий, либо для развития характеров. Если к этой несложной работе прибавить размещение избранных мною писем в определенном порядке – а порядок этот был почти всегда хронологический – и еще составление немногих кратких примечаний, большей частью касающихся источников тех или иных цитат или обоснования допущенных мною сокращений, то к этому и сведется все мое участие в данном Сочинении. Никаких иных обязанностей я на себя не принимал [1] .
Предлагал я сделать ряд более существенных изменений, позаботиться о чистоте языка и стиля, далеко не всегда безупречных. Добивался также права сократить некоторые чересчур длинные письма – среди них есть и такие, где говорится без всякой связи и почти без перехода о вещах, никак друг с другом не вяжущихся. Этой работы, согласия на которую я не получил, было бы, разумеется, недостаточно, чтобы придать Произведению подлинную ценность, но она, во всяком случае, избавила бы Книгу от некоторых недостатков.
Манон укр
Навіть не потрібні посилання на такий високий авторитет, аби довести цю просту істину, бо сам здоровий глузд підказує таке правило.
Якщо читачі визнали приємною та цікавою історію мого життя, смію сподіватися, що вони будуть не менш задоволені цим додатком до неї. У поведінці пана де Ґріє вони побачать злощасний приклад влади пристрастей над людиною. Мені належить зобразити засліпленого хлопця, який, відмовившись од щастя і благополуччя, добровільно піддає себе жорстоким бідуванням; маючи всі якості, що обіцяють йому найблискучіше майбуття, він віддає перевагу життю темному та мандрівному над багатством і високим становищем; передбачаючи свої нещастя, він не бажає їх уникнути; знемагаючи під тягарем страждань, він відкидає ліки, пропоновані йому невпинно і здатні в будь-яку мить його зцілити; словом, характер складний, мішанина доброчесностей і вад, вічне протиборство добрих спонукань і поганих вчинків. Таке тло картини, яку я малюю. Особи розсудливі не подивляться на цей твір як на роботу даремну. Окрім приємного читання, вони знайдуть тут немало подій, які могли б слугувати повчальним прикладом; а, на мою думку, розважаючи, напучувати читачів – значить надавати їм важливу послугу.
Манон рос
Даже не нужны ссылки на столь высокий авторитет, чтобы доказать эту простую истину, ибо сам здравый смысл подсказывает такое правило.
Ежели читатели нашли приятной и занимательной историю моей жизни, смею надеяться, что они будут не менее удовлетворены этим добавлением к ней. В поведении г-на де Грие они увидят злосчастный пример власти страстей над человеком. Мне предстоит изобразить ослепленного юношу, который, отказавшись от счастья и благополучия, добровольно подвергает себя жестоким бедствиям; обладая всеми качествами, сулящими ему самую блестящую будущность, он предпочитает жизнь темную и скитальческую всем преимуществам богатства и высокого положения; предвидя свои несчастья, он не желает их избежать; изнемогая под тяжестью страданий, он отвергает лекарства, предлагаемые ему непрестанно и способные в любое мгновение его исцелить; словом, характер двойственный, смешение добродетелей и пороков, вечное противоборство добрых побуждений и дурных поступков. Таков фон картины, которую я рисую. Лица здравомыслящие не посмотрят на это произведение как на работу бесполезную. Помимо приятного чтения, они найдут здесь немало событий, которые могли бы послужить назидательным примером; а, по моему мнению, развлекая, наставлять читателей[2] — значит оказывать им важную услугу.
Клуб сімейного дозвілля
Джоан Гаррис — "Шоколад" (трохи відрізняється від російського перекладу, можливо, я не маю рацію; та все ж схоже що маю)
укр

11 лютого
Вівторок на Масницю
Вітерець нас пригнав сюди під саму Масницю. Вітер, не по-лютневому теплий вітер, сповнений гарячих масних ароматів смажених млинців, ковбасок і посипаних солодкою пудрою вафель, що пеклися на розпеченій плитці просто біля узбіччя… У повітрі, немов якась жалюгідна протиотрута від зими, вирували кружальця конфеті, сковзали по рукавах, манжетах і, зрештою, осідали в канавах. Люди юрбилися по обидва боки вузької центральної вулиці, охоплені лихоманкою захвату. Витягали шиї, тільки б угледіти оббитий крепом візок, за яким шлейфом розвівалися стрічки й паперові трояндочки. Анук — в одній руці жовта куля, в іншій іграшкова труба — ловить витрішки, стоячи між базарним кошиком і чудернацьким брунатним собакою невизначеної породи. Такі Масниці нам, мені та їй, не вдивовижу. У Парижі, перед минулим постом, ми спостерігали процесію із двохсот п’ятдесяти прикрашених візків, у Нью-Йорку — зі ста вісімдесяти, у Відні бачили два десятки оркестрів, марширували вулицями, бачили клоунів на ходулях, карнавальних ляльок із великими хиткими головами з пап’є-маше, дівчат у військовій формі, котрі спритно обертали в руках блискучі жезли. Але коли тобі шість, світ сповнений особливої чарівливості. Дерев’яний візок, поспіхом прикрашений позолотою й крепом, сценами з казок. Голова дракона на щиті, Рапунцелm у вовняній перуці, русалка із целофановим хвостом, пряниковий будиночок — картонна коробка в глазурі з позолотою, чаклунка у отворі дверей, онде, тицяє пальцями з недоладними зеленими нігтями у гурт принишклих дітей… У шість років ти здатна осягати тонкощі, що через рік будуть уже поза твоїм розумінням. За пап’є-маше, сухозлотицею, пластиком вона поки ще бачить справжню чаклунку, справжні чари. Вона піднімає до мене обличчя. Її очі, синьо-зелені, як та земля, що відкривається погляду, коли на неї дивишся з височини, сяють.

— Ми тут залишимося? Залишимося? — Тут мені доводиться нагадати їй, щоб вона говорила французькою. — Але ж ми залишимося? Залишимося? — Вона чіпляється за мій рукав. Вітер збив її волосся в пухнату шапку, схожу на солодку вату.

Я замислююсь. Містечко — не гірше за інші. Ланскнесу-Тан. Сотні дві душ, не більше. Малесенька крапка на швидкісному шосе між Тулузою й Бордо, лишень кліпнеш — і вже проскочили. Одна центральна вулиця — тільки й того, що два ряди дерев’яно-цегельних будиночків мишачого кольору, які так і туляться один до одного, та кілька маленьких провулочків, що тягнуться паралельно, нагадуючи зубці кривої виделки. Яскраво-біла церква на площі, по периметру якої розташувалися маленькі крамнички. Ферми, розкидані по невтомних ланах. Сади, виноградники, обгороджені смужки землі, переділені згідно зі суворою ієрархією сільського господарства цього краю: тут яблуні, там ківі, дині, цикорій у панцирі з чорного пластику, виноградні лози — сухі зачахлі батоги у променях злиденного лютневого сонця. І вся ця краса очікувала березня, щоб воскреснути з мертвих… Далі — Тан, маленька притока Гаронни, онде вона прокладає собі шлях по болотистому пасовиську. А як же місцеві жителі? Вони мало чим відрізняються від тих людей, яких ми зустрічали раніше; може, трошки блідіші у світлі сонця, яке зненацька визирнуло з-за хмар, трохи тьмяніші. Хустки й берети тих самих відтінків, що й приховане під ними волосся, — коричневі, чорні, сірі. Обличчя зів’ялі, як торішні яблука; очі потопають у зморшкуватій шкірі, схожі на скляні кульки в перестояному тісті. Діти у просторих одежинах сміливих кольорів — червоного, лимонно-зеленого, жовтого — здаються на цьому тлі прибульцями з іншої планети.

Велика жінка із квадратним нещасним обличчям кутає плечі в картатий плащ та щось кричить на місцевому діалекті, якого одразу й не збагнеш, у бік візка, що повільно котиться вулицями слідком за старим трактором. З фургона кремезний Санта-Клаус, явно зайвий у компанії ельфів, сирен та гоблінів, жбурляє в юрбу ласощі, ледве стримуючи злість. На мене дивиться літній чоловік із непримітними рисами обличчя — замість круглого берета, традиційного головного убору місцевих жителів, на ньому фетровий капелюх. Ще раз глянувши на мене з винуватою чемністю, він бере на руки собаку коричневого кольору, що тулиться біля моїх ніг. Я бачу, як його тонкі гарні пальці зариваються в собаче хутро, і пес скиглить; на обличчі його хазяїна можна помітити складну суміш почуттів — любові, тривоги й гризоти. На нас ніхто не дивиться, начебто ми невидимки. Одяг миттєво видає в нас нетутешніх, подорожніх. Ці люди чемні, надзвичайно чемні; ніхто навіть не косує у наш бік. На жінку з довгим волоссям, заткнутим за комір жовтогарячого плаща, і довгим шовковим шарфом на шиї з вільними, довгими кінцями. На дитину в жовтих гумових чобітках і небесно-голубому макінтоші. Вони зо-о-овсім не такі. Про це легко здогадатися з першого погляду на їхнє вбрання, обличчя — надто бліді або надто смагляві? — волосся, усе в них не таке, чуже, невловимо незвичне. Мешканці Ланскне досконало володіють мистецтвом спостереження нишком. Вони всі ніби дихають мені в потилицю — зовсім не вороже, як не дивно, проте доволі холодно. Ми для них — дивина, карнавальна екзотика, заморські гості. Я відчуваю на собі їхні погляди, коли повертаюся до вуличного торговця, щоб купити вафлю. Папір гарячий і масний, вафля з темного пшеничного борошна хрумтить по берегах, але всередині товста й пишна. Я відламую шматочок і даю Анук, витираючи олію, яка стікає з її підборіддя. Вуличний торговець — повненький чоловік, що лисіє, в окулярах з товстими скельцями; від жару розпеченої плитки на його обличчі проступає піт. Він підморгує дівчинці. А сам тим часом зауважує кожну дрібницю, знаючи, що пізніше його всі будуть розпитувати про нас.

— У відпустку приїхали, мадам? — За місцевим етикетом йому дозволено розпочинати бесіду з чужинцями. Я бачу, що за зовнішньою байдужістю торговця приховується жадібна цікавість. У Ланскне, яке розташоване поряд з Аженом і Монтобаном, туристи — велика рідкість, і тому до інформації тут ласі, як до живих грошей.

— Ненадовго.

— З Парижа, значить? — Це, мабуть, через наш одяг.

У цьому мальовничому краї люди бляклі. Соковиті кольори, на їхню думку, — це непотрібна розкіш; та вона їм і не пасує. Яскрава рослинність на узбіччях доріг — усе зайве, шкідливі бур’яни.

— Ні, ні, не з Парижа.

Візок уже майже у кінці вулиці. За ним прямує невеликий оркестр — дві флейти, дві труби, тромбон і військовий барабан, награючи якийсь незнайомий мені марш. Слідком біжать із десяток дітлахів, вони підбирають на землі солодощі, які лишилися після візка. Дехто з них у карнавальних костюмах. Я бачу Червону Шапочку й ще якогось кошлатого казкового персонажа, мабуть вовка. Вони по-доброму сперечаються через оберемок стрічок. Колону замикає фігура в чорному. Спочатку мені здалося, ніби це один з учасників карнавалу, можливо якийсь Доктор Смерть, але коли він підійшов ближче, я здогадалася за старомодною сутаною, що мені зустрівся сільський священик.

Йому років з тридцять п’ять, хоча здалеку він здається старшим — через величний, поважний вигляд. Він обертається до мене, і я з подивом помічаю, що він теж явно не був народжений в цих краях. Обличчя з широкими вилицями, світлі очі, які найчастіше можна побачити у жителів півночі, довгі, як у піаніста, пальці спочивають на срібному розп’ятті, що звисає з шиї. Можливо, саме це, його немісцеве походження, і дає йому право дивитися на мене. Але в його холодних світлих очах немає жодної ознаки привітності. Він свердлить мене оцінюючим злісним поглядом, як людина, що побоюється за свою владу. Я посміхаюся йому, і він злякано дивиться в інший бік. Жестом підкликає до себе двох діточок, показує їм на сміття, яким тепер посипана вся дорога. Ці двоє неохоче починають підбирати й кидати використані стрічки із цукерковими обгортками у найближчий сміттєвий бак. Відвертаючись, я краєчком ока знову ловлю на собі його погляд, який в іншому разі я могла б прийняти за ознаку захоплення, але тільки не від цього чоловіка.

Поліційного відділку в Ланскне-су-Тан немає, а отже, немає й злочинності. Я намагаюся брати приклад з Анук, намагаюся розгледіти істину під зовнішнім панциром, але бачу наразі лише самі розпливчасті плями.

— Ми залишимося? Залишимося, maman? — Моя дівчинка наполегливо смикає мене за руку. — Мені тут подобається, дуже подобається. Ми правда залишимося?

Я підхоплюю її на руки й цілую в чоло. Від неї пахне димом, смаженими вафлями й теплом постелі зимового ранку. Чом би й ні? Містечко нічим не гірше за інші.

— Так, звичайно, — відповідаю я, поринаючи вустами в її волосся. — Звичайно, залишимося, — і я майже не брешу.

Хто знає, може статися, що цього разу так і буде. Карнавал закінчено. Раз на рік Ланскне спалахує яскравими фарбами і так само швидко знову повертається до звичайного свого вигляду. На наших очах натовп розходиться, торговці збирають гарячі плитки й навіси, діти знімають карнавальні костюми й прикраси. Усі трохи збентежені й розгублені від надлишку шуму й викличних кольорових фарб. Святкова атмосфера випаровується, як липневий дощ, — затікає в тріщини в землі, розчиняється безвісти у засохлих каменях. За дві години Ланскне-су-Тан знову перетворюється на непомітне, наче зачароване містечко, яке заявляє про себе лише раз на рік. Якби не карнавальна хода, ми, напевно, зовсім його не помітили б.

Газ у домівці вже є, а от електрика ще тільки попереду. Першого вечора при свічках я напекла для Анук млинчиків, і ми повечеряли біля каміна, замість тарілок використавши старий журнал, оскільки наш багаж обіцяли привезти не раніше наступного дня. Крамничка, яку ми орендували, колись була пекарнею. Над вузьким дверним отвором й досі висить різьблене зображення пшеничного снопа, на підлозі — товстий шар борошняного пилу, і, коли ми ввійшли, нам довелося пробиратися через безладні купи старих листів, газет і журналів. Хоча ми й звикли до мандрів великими містами, орендна плата здалася неймовірно низькою, але все одно, відраховуючи гроші в агентстві, я упіймала на собі підозріливий погляд його співробітниці. В угоді про оренду я позначена як Віан Роше; мій підпис — ієрогліф-карлючка — може означати що завгодно.

При світлі свічки ми оглядаємо наші нові володіння. Старі печі, масні й закопчені, як не дивно, ще цілком пристойні, стіни облицьовані панелями із соснової деревини, на підлозі — почорніла плитка брудного відтінку. У дальшій кімнаті Анук знайшла згорнутий навіс. Коли ми стали витягати його на світло, з-під вицвілої парусини кинулися врозтіч павуки. Житлові приміщення над крамницею: спальня-вітальня, ванна, крихітний балкон. Теракотовий горщик із засохлою геранню… Анук скривилася, коли побачила все це.

— Так темно, maman, — голос у неї був переляканий, дівчинка мало не тремтіла, побачивши настільки жахливе запустіння.

— А ще тут тхне.

Вона мала рацію. Запах стояв такий, неначе тут роками нудилося протухле денне світло. Смерділо мишачими фекаліями і примарами забутого минулого, нікому не потрібного. Гулко, як у печері. Від убогого тепла наших тіл страшні тіні ставали тільки помітнішими. Фарба, сонце й мильна вода зітруть зашкарублий бруд. Але не так легко впоратися зі скорботою, сумним відлунням занедбаного будинку, де роками не звучав сміх. У відблисках полум’я свічки обличчя Анук здається блідим, оченята — широко розплющені. Вона стискає мою руку.

— І ми будемо тут спати? — питається вона. — Пантуфлю це зовсім не подобається. Він боїться.

Я посміхнулася й поцілувала її пухку золотаву щічку.

— Пантуфль допоможе нам.

У кожній кімнаті ми запалили свічки: золоті, червоні, білі й жовтогарячі. Я віддаю перевагу пахощам, виготовленим власноруч, але зараз, коли їх немає, для наших цілей цілком годяться й куплені свічки — з ароматами лаванди, кедра й лимонного сорго. Ми тримаємо в руках по свічці, Анук гуде у свою трубу, я стукаю металевою ложкою по старій каструлі, і так протягом десяти хвилин ми обходимо кожну кімнату, волаючи й виспівуючи на все горло: «Геть! Геть! Геть!», і ось стіни вже не трусяться, розлючені примари тікають, залишаючи по собі тиньк й ледь відчутний запах горілого. Якщо вдивитися у тріщинки потемнілої фарби, в сумні силуети покинутих речей, починаєш бачити неясні обриси — начебто залишкові зображення, створені полум’ям свічки у твоїй руці. Стіна виблискує золотом, біля неї крісло, трохи потерте, але навіть воно тепер мерехтить тріумфальним жовтогарячим сяйвом, а старий навіс раптом заграв яскравими відтінками, які проступили крізь шар пилу й бруду. Анук з Пантуфлем і далі тупотять й співають: «Геть! Геть! Геть!», і нечіткі силуети набувають усе ясніших контурів — червоний табурет біля стійки з вініловим покриттям, дзвіночки біля вхідних дверей. Я, звісно, розумію, що це — тільки гра. Вигадане чаклування, щоб заспокоїти перелякану доньку. Нам доведеться добряче попрацювати, докласти купу зусиль, щоб усе тут по-справжньому засяяло. Але зараз доволі знати й те, що цей будинок радий нам, так само, як ми раді йому. Біля порога ми лишили хліб із сіллю, щоб умилостивити богів, що живуть в цьому місці.

На подушках ми розіклали гілки сандалового дерева, щоб побачити вночі приємні сни. Пізніше Анук сказала мені, що Пантуфлю вже не страшно, а значить, тривожитися нема про що. Не задмухуючи свічок, ми просто в одязі влаштувалися на запилюжених матрацах у спальні, а коли прокинулися, був уже ранок...
рос
11 февраля
Вторник на Масленой неделе
Мы прибыли сюда с карнавалом. Нас пригнал ветер, не по-февральски теплый ветер, что полнится горячими сальными ароматами шкворчащих лепешек, сосисок и посыпанных сладкой пудрой вафель – их пекут на раскаленной плите прямо у обочины. В воздухе дурацким противоядием от зимы вихрится конфетти, скользит по рукавам, манжетам и в конце концов оседает в канавах. Люди лихорадочно толпятся вдоль узкой главной улицы, тянут шеи, хотят разглядеть обитую крепом повозку – за ней тянется шлейф из лент и бумажных розочек. Анук – в одной руке желтый воздушный шар, в другой игрушечная труба – смотрит во все глаза, стоя между базарной корзиной и грустным бурым псом. Карнавальные шествия нам, мне и ей, не в диковинку; двести пятьдесят разукрашенных повозок перед прошлым постом в Париже, сто восемьдесят в Нью-Йорке, два десятка марширующих оркестров в Вене, клоуны на ходулях, карнавальные куклы качают большими головами из папье-маше, девушки в мундирах вращают сверкающие жезлы. Но когда тебе шесть, мир полон особого очарования. Деревянная повозка, наспех украшенная позолотой и крепом, сцены из сказок. Голова дракона на щите, Рапунцель в шерстяном парике, русалка с целлофановым хвостом, пряничный домик – картонная коробка в глазури с позолотой, в дверях колдунья тычет пальцами с нелепыми зелеными ногтями в группу притихших детей… В шесть лет ты способен постигать тонкости, которые годом позже уже будут вне твоего разумения. За папье-маше, мишурой, пластиком она еще видит настоящую колдунью, настоящее волшебство. Она смотрит на меня. Глаза сияют, сине-зеленые, как Земля, открывшаяся взору с большой высоты.
– Мы здесь останемся? Останемся?
Приходится напоминать, что говорить надо по-французски.
– Но мы останемся? Останемся?
Она цепляется за мой рукав. На ветру ее волосы – будто ком сахарной ваты.
Я раздумываю. Городок не хуже других. Ланскне-су-Танн. Сотни две душ, не больше. Крошечная точка на скоростном шоссе между Тулузой и Бордо. Моргнул – и уже проскочили. Одна главная улица – два ряда деревянно-кирпичных домиков мышиного цвета, застенчиво льнущих один к другому; боковые ответвления тянутся параллельно, словно зубцы кривой вилки. Вызывающе белая церковь на площади; по периметру площади – магазинчики. Фермы, разбросанные по недремлющим полям. Сады, виноградники, огороженные полоски земли, расчлененной согласно строгой иерархии местного сельского хозяйства: здесь яблони, там киви, дыни, эндивий под панцирем из черного пластика, виноградные лозы – сухие зачахшие плети в лучах скудного февральского солнца – ожидают марта, чтобы победоносно воскреснуть из мертвых… Дальше – Танн, маленький приток Гаронны, нащупывает себе дорогу по болотистому пастбищу. А что же местные жители? Мало чем отличаются от тех, кого мы встречали прежде; может, чуть бледнее при свете нежданного солнца, чуть тусклее. Платки и береты тех же оттенков, что и упрятанные под них волосы, – коричневые, черные, серые. Лица скукоженные, как прошлогодние яблоки; глаза утопают в морщинистой коже, будто стеклянные шарики в затвердевшем тесте. Несколько ребятишек в красных, лаймовых, желтых развевающихся одежках чудятся пришельцами с другой планеты. Крупная женщина с квадратным несчастным лицом, кутая плечи в клетчатый плащ, что-то кричит на полупонятном местном диалекте в сторону повозки, медленно катящей по улице вслед за старым трактором, который ее и тащит. Из фургона коренастый Санта-Клаус, явно лишний в компании эльфов, сирен и гоблинов, швыряет в толпу сладости, еле сдерживая злость. Пожилой мужчина с мелкими чертами лица – вместо круглого берета, традиционного головного убора местных, на нем фетровая шляпа, – глянув на меня с виноватой учтивостью, берет на руки грустную бурую псину, притулившуюся у моих ног. Я вижу, как его тонкие красивые пальцы зарываются в собачью шерсть; пес скулит; на лице его хозяина отражается сложная смесь чувств – любовь, тревога, угрызения совести. На нас никто не смотрит, будто мы невидимки. Одежда выдает в нас чужаков, проезжих. Воспитанные люди, на редкость воспитанные; ни один не взглянет на нас. На женщину с длинными волосами, заткнутыми за воротник оранжевого плаща, и длинным трепыхающимся шелковым шарфом на шее. На ребенка в желтых резиновых сапогах и небесно-голубом макинтоше. У них другой колорит. Броский наряд, лица – чересчур бледные или слишком смуглые? – волосы, все в них не такое, чужое, смутно непривычное. Обитатели Ланскне в совершенстве владеют искусством наблюдения украдкой. Их взгляды словно дышат мне в затылок – вовсе не враждебные, как ни странно, и тем не менее холодные. Мы для них – диковинка, карнавальная экзотика, заморские гости. Я чувствую их взгляды, когда поворачиваюсь к уличному торговцу, чтобы купить лепешку. Бумага жирная и горячая, пшеничная лепешка хрустит по краям, но в середине толстая и пышная. Я отламываю кусок и даю Анук, вытираю растаявшее масло с ее подбородка. Уличный торговец – полноватый лысеющий мужчина в очках с толстыми стеклами; от жара плиты на лице испарина. Он подмигивает Анук. Другим глазом подмечает каждую мелочь, зная, что позже его будут расспрашивать.
– В отпуск приехали, мадам?
Согласно местному этикету, ему дозволено заговаривать с незнакомцами. Я вижу, что за внешним безразличием торговца кроется жадное любопытство.
В Ланскне, соседствующем с Аженом и Монтобаном, туристы – большая редкость, и посему любая новая информация здесь – как живые деньги.
– На время.
– Из Парижа, значит?
Это, должно быть, из-за одежды. В этом пестром краю люди блеклые. Сочные цвета, по их мнению, ненужная роскошь; не к лицу. Яркая растительность по обочинам – это все бесполезные навязчивые сорняки.
– Нет-нет, не из Парижа.
Повозка уже почти в конце улицы. Небольшой оркестр – две флейты, две трубы, тромбон и военный барабан – идет за ней, тихо наигрывая неузнаваемый марш. Следом бегут с десяток ребятишек, подбирают с земли невостребованные сласти. Кое-кто в карнавальных костюмах: я вижу Красную Шапочку и еще какого-то косматого персонажа; возможно, это волк. Они беззлобно препираются из-за охапки лент.
Колонну замыкает фигура в черном. Поначалу я принимаю его за участника карнавала – быть может, Врачевателя Чумы, – но вот он приближается, и я узнаю старомодную сутану сельского священника. Ему за тридцать, хотя издалека он кажется старше – до того чопорен. Он поворачивается ко мне; я вижу, что он тоже не местный уроженец. Широкоскулое лицо, светлые глаза северянина, длинные, как у пианиста, пальцы покоятся на серебряном кресте, висящем на шее. Возможно, именно это, его чужеродность, и дает ему право смотреть на меня. Но я не замечаю дружелюбия в его холодных светлых глазах.
Он сверлит меня оценивающим злобным взглядом, как человек, опасающийся за свою территорию. Я улыбаюсь ему, он испуганно отворачивается. Шестом подзывает двух ребятишек, показывает им на мусор, которым теперь усыпана вся дорога. Дети нехотя подбирают и бросают ленты и фантики в ближайший мусорный бак. Отворачиваясь, краем глаза опять ловлю его взгляд, который, возможно, сочла бы восхищенным, будь на месте священника любой другой мужчина.
Полицейского участка в Ланскне-су-Танн нет, а значит, нет и преступности. Я пытаюсь брать пример с Анук, пытаюсь разглядеть истину под внешним обличьем, но пока все расплывается.
– Мы останемся? Останемся, maman? – Она настойчиво дергает меня за руку. – Мне здесь нравится, очень нравится. Мы ведь останемся?
Я подхватываю ее на руки и целую в макушку. От Анук пахнет дымом, жареными лепешками и теплом постели в зимнее утро.
Почему бы нет? Городок не хуже других.
– Да, конечно, – отвечаю я ей, зарываясь губами в ее волосы. – Конечно останемся.
И я почти не лгу. Возможно, на этот раз так и будет.

Карнавал окончен. Раз в год Ланскне ненадолго вспыхивает яркими красками и так же стремительно остывает. На наших глазах толпа рассеивается, торговцы убирают горячие плиты и навесы, дети снимают карнавальные костюмы и украшения. Все немного смущены и растеряны от избытка шума и цвета, что испаряются, как июльский дождь, – затекают в земные трещины, бесследно растворяются в иссушенных камнях. Спустя два часа Ланскне-су-Танн вновь невидим, словно заколдованный городок, что является взору лишь раз в год. Если бы не карнавальное шествие, мы бы его, наверное, и вовсе не заметили.
Газ у нас есть, но электричество пока отсутствует. В первый вечер при свече я напекла для Анук блинчиков, и мы поужинали у очага – старый журнал вместо тарелок, – поскольку наш багаж доставят только назавтра. Лавка, что мы арендовали, прежде была пекарней. До сих пор над узким дверным проемом – резной пшеничный сноп, на полу – толстый слой мучной пыли; мы пробирались через груды старых писем, газет и журналов. Нам, привыкшим к дороговизне больших городов, арендная плата показалась баснословно низкой, и все равно, отсчитывая деньги в агентстве, я поймала подозрительный взгляд его сотрудницы. В договоре об аренде я зовусь Вианн Роше; моя подпись, иероглиф-закорючка, может означать что угодно. При свече мы обследовали наши новые владения. Старые печи, жирные и закопченные, как ни странно, еще вполне приличные, сосновые панели на стенах, почерневшая глиняная плитка на полу. В дальней комнате Анук обнаружила свернутый навес. Когда мы потащили его на свет, из-под выцветшей парусины врассыпную кинулись пауки. Жить мы будем над магазином: спальня-гостиная, ванная, смехотворно крошечный балкон, терракотовый горшок с засохшей геранью… Анук скривилась, когда увидела все это.
– Здесь так темно, maman. – Голос у нее испуганный, дрожит при виде такого запустения. – И грустно пахнет.
Она права. Запах такой, будто здесь годами томился дневной свет, пока не сквасился и не протух. Стоит дух мышиных фекалий и призраков забытого прошлого, о котором никто не жалеет. Гулко, словно в пещере. От убогого тепла наших тел только четче проступают тени. Краска, солнце и мыльная вода сотрут въевшуюся грязь. Другое дело – скорбь, горестное эхо заброшенного дома, где годами не звучал смех. В отблесках пламени свечи лицо Анук кажется бледным, глазенки вытаращены. Она стискивает мою руку.
– И мы будем здесь спать? – спрашивает она. – Пантуфлю тут не нравится. Он боится.
Я улыбаюсь и целую ее в золотистую щечку.
– Пантуфль нам поможет.
В каждой комнате мы зажгли свечи – золотые, красные, белые и оранжевые. Я предпочитаю благовония собственного приготовления, но сейчас их нет, а для наших целей вполне годятся и купленные свечи – с ароматами лаванды, кедра и лимонного сорго. Мы держим по свечке, Анук гудит в игрушечную трубу, я стучу металлической ложкой о старую кастрюлю, и десять минут мы топочем по комнатам, вопя и распевая во все горло: «Прочь! Прочь! Прочь!», пока наконец стены не сотрясаются и разъяренные призраки не убегают, оставляя за собой едва уловимый запах гари и хлопья осыпавшейся штукатурки. Если всмотреться в трещинки потемневшей краски, в грустные силуэты брошенных вещей, разглядишь неясные очертания – будто остаточные изображения бенгальского огня в руке: тут стена сверкает золотом, там кресло, немного потертое, но торжествующе сияет оранжевым, и старый навес вдруг заиграл яркими оттенками, что высветились из-под слоя пыли и грязи. Анук с Пантуфлем топают и поют: «Прочь! Прочь! Прочь!» – и расплывчатые силуэты все четче: красный табурет возле стойки, покрытой винилом, гроздь колокольчиков у двери. Я, разумеется, понимаю, что это всего лишь игра. Придуманное волшебство, чтобы успокоить испуганного ребенка. Нам предстоит поработать, хорошенько потрудиться, дабы вещи взаправду засияли. Но пока достаточно знать, что дом рад нам, как мы рады ему. У порога хлеб с солью, чтобы умилостивить обитающих здесь богов. На подушках ветки сандалового дерева, чтобы нам снились приятные сны.
Позже Анук сказала, что Пантуфлю уже не страшно, значит, тревожиться не о чем. Не задувая свечей, мы в одежде улеглись на пыльный матрас в спальне, а когда проснулись, уже наступило утро.
оригінал
February 11, Shrove Tuesday
We came on the wind of the carnival. A warm wind for February, laden with the hot greasy scents of frying pancakes and sausages and powdery-sweet waffles cooked on the hotplate right there by the roadside, with the confetti sleeting down collars and cuffs and rolling in the gutters like an idiot antidote to winter. There is a febrile excitement in the crowds which line the narrow main street, necks craning to catch sight of the crepe-covered char with its trailing ribbons and paper rosettes. Anouk watches, eyes wide, a yellow balloon in one hand and a toy trumpet in the other, from between a shopping-basket and a sad brown dog. We have seen carnivals before, she and I; a procession of two hundred and fifty of the decorated chars in Paris last Mardi Gras, a hundred and eighty in New York, two dozen marching bands in Vienna, clowns on stilts, the Grosses Tetes with their lolling papier-mache heads, drum majorettes with batons spinning and sparkling. But at six the world retains a special lustre. A wooden cart, hastily decorated with gilt and crepe and scenes from fairy tales. A dragon's head on a shield, Rapunzel in a woollen wig, a mermaid with a Cellophane tail, a gingerbread house all icing and gilded cardboard, a witch in the doorway, waggling extravagant green fingernails at a group of silent children… At six it is possible to perceive subtleties which a year later are already out of reach. Behind the papier-mache, the icing, the plastic, she can still see the real witch, the real magic. She looks up at me, her eyes, which are the blue-green of the Earth seen from a great height, shining.
‘Are we staying? Are we staying here?’ I have to remind her to speak French. `But are we? Are we?’ She clings to my sleeve. Her hair is a candyfloss tangle in the wind.
I consider. It's as good a place as any. Lansquenet-sous-Tannes, two hundred souls at most, no more than a blip on the fast road between Toulouse and Bordeaux. Blink once and it's gone. One main street, a double row of dun coloured half-timbered houses leaning secretively together, a few laterals running parallel like the tines of a bent fork. A church, aggressively whitewashed, in a square of little shops. Farms scattered across the watchful land. Orchards, vineyards, strips of earth enclosed and regimented according to the strict apartheid of country farming: here apples, there kiwis, melons, endives beneath their black plastic shells, vines looking blighted and dead in the thin February sun but awaiting triumphant resurrection by March… Behind that, the Tannes, small tributary of the Garonne, fingers its way across the marshy pasture. And the people? They look much like all others we have known; a little pale perhaps in the unaccustomed sunlight, a little drab. Headscarves and berets are the colour of the hair beneath, brown, black or grey. Faces are lined like last summer's apples, eyes pushed into wrinkled flesh like marbles into old dough. A few children, flying colours of red and lime-green and yellow, seem like a different race. As the char advances ponderously along the street behind the old tractor which pulls it, a large woman with a square, unhappy face clutches a tartan coat about her shoulders and shouts something in the half-comprehensible local dialect; on the wagon a squat Santa Claus, out-of-season amongst the fairies and sirens and goblins, hurls sweets at the crowd with barely restrained aggression. An elderly small-featured man, wearing a felt hat rather than the round beret more common to the region, picks up the sad brown dog from between my legs with a look of polite apology. I see his thin graceful fingers moving in the dog's fur; the dog whines; the master's expression becomes complex with love, concern, guilt. No-one looks at us. We might as well be invisible; our clothing marks us as strangers, transients. They are polite, so polite; no-one stares at us. The woman, her long hair tucked into the collar of her orange coat, a long silk scarf fluttering at her throat; the child in yellow wellingtons and sky-blue mac. Their colouring marks them. Their clothes are exotic, their faces – are they too pale or too dark? – their hair marks them other, foreign, indefinably strange. The people of Lansquenet have learned the art of observation without eye contact. I feel their gaze like a breath on the nape of my neck, strangely without hostility but cold nevertheless. We are a curiosity to them, a part of the carnival, a whiff of the outlands. I feel their eyes upon us as I turn to buy a galette from the vendor. The paper is hot and greasy, the dark wheat pancake crispy at the edges but thick and good in the centre. I break off a piece and give it to Anouk, wiping melted butter from her chin. The vendor is a plump, balding man with thick glasses, his face slick with the steam from the hot plate. He winks at her. With the other eye he takes in every detail, knowing there will be questions later.
‘On holiday, Madame?’ Village etiquette allows him to ask; behind his tradesman's indifference I see a real hunger. Knowledge is currency here; with Agen and Montauban so close, tourists are a rarity.
‘For a while.’
‘From Paris, then?’ It must be our clothes. In this garish land the people are drab. Colour is a luxury; it wears badly. The bright blossoms of the roadside are weeds, invasive, useless.
`No, no, not Paris.’
The char is almost at the end of the street. A small band – two fifes, two trumpets, a trombone and a side drum – follows it, playing a thin unidentifiable march. A dozen children scamper in its wake, picking up the unclaimed sweets. Some are in costume; I see Little Red Riding Hood and a shaggy person who might be the wolf squabbling companionably over possession of a handful of streamers.
A black figure brings up the rear. At first I take him for a part of the parade – the Plague Doctor, maybe – but as he approaches I recognize the old-fashioned soutane of the country priest. He is in his thirties, though from a distance his rigid stance makes him seem older. He turns towards me, and I see that he too is a stranger, with the high cheekbones and pale eyes of the North and long pianist's fingers resting on the silver cross which hangs from his neck. Perhaps this is what gives him the right to stare at me, this alienness; but I see no welcome in his cold, light eyes. Only the measuring, feline look of one who is uncertain of his territory. I smile at him; he looks away, startled, beckons the two children towards him. A gesture indicates the litter which now lines the road; reluctantly the pair begin to clear it, scooping up spent streamers and sweet-wrappers in their arms and into a nearby bin. I catch the priest staring at me again as I turn away, a look which in another man might have been of appraisal.
There is no police station at Lansquenet-sous-Tannes, therefore no crime. I try to be like Anouk, to see beneath the disguise to the truth, but for now everything is blurred.
‘Are we staying? Are we, Maman?’ She tugs at my arm, insistently. `I like it, I like it here. Are we staying?’
I catch her up into my arms and kiss the top of her head. She smells of smoke and frying pancakes and warm bedclothes on a winter's morning. Why not? It's as good a place as any.
`Yes, of course,' I tell her, my mouth in her hair. `Of course we are.’ Not quite a lie. This time it may even be true.
The carnival is gone. Once a year the village flares into transient brightness but even now the warmth has faded, the crowd dispersed. The vendors pack up their hotplates and awnings, the children discard their costumes and party favours. A slight air of embarrassment prevails, of abashment at this excess of noise and colour. Like rain in midsummer it evaporates, runs into the cracked earth and through the parched stones, leaving barely a trace. Two hours later Lansquenet-sous-Tannes is invisible once more, like an enchanted village which appears only once every year. But for the carnival we should have missed it altogether.
We have gas but as yet no electricity. On our first night I made pancakes for Anouk by candlelight and we ate them.by the fireside, using an old magazine for plates, as none of our things can be delivered until tomorrow. The shop was originally a bakery and still carries the baker's wheatsheaf carved above the narrow doorway, but the floor is thick with a floury dust, and we picked our way across a drift of junk mail as we came in. The lease seems ridiculously cheap, accustomed as we are to city prices; even so I caught the sharp glance of suspicion from the woman at the agency as I counted out the banknotes. On the lease document I am Vianne Rocher, the signature a hieroglyph which might mean anything. By the light of the candle we explored our new territory; the old ovens still surprisingly good beneath the grease and soot, the pine-panelled walls, the blackened earthen tiles. Anouk found the old awning folded away in a back-room and we dragged it out; spiders scattered from under the faded canvas. Our living area is above the shop; a bedsit and washroom, ridiculously tiny balcony, terracotta planter with dead geraniums… Anouk made a face when she saw it.
`It's so dark, Maman.’ She sounded awed, uncertain in the face of so much dereliction. `And it smells so sad.’
She is right. The smell is like daylight trapped for years until it has gone sour and rancid, of mouse-droppings and the ghosts of things unremembered and unmourned. It echoes like a cave, the small heat of our presence only serving to accentuate every shadow. Paint and sunlight and soapy water will rid us of the grime, but the sadness is another matter, the forlorn resonance of a house where no-one has laughed for years. Anouk's face looked pale and large-eyed in the candlelight, her hand tightening in mine.
`Do we have to sleep here?’ she asked. `Pantoufle doesn't like it. He's afraid.’
I smiled and kissed her solemn golden cheek. `Pantoufle is going to help us.’
We lit a candle for every room, gold and red and white and orange. I prefer to make my own incense, but in a crisis the bought sticks are good enough for our purposes, lavender and cedar and lemongrass. We each held a candle, Anouk blowing her toy trumpet and I rattling a metal spoon in an old saucepan, and for ten minutes we stamped around every room, shouting and singing at the top of our voices – Out! Out! Out! until the walls shook and the outraged ghosts fled, leaving in their wake a faint scent of scorching and a good deal of fallen plaster. Look behind the cracked and blackened paintwork, behind the sadness of things abandoned, and begin to see faint outlines, like the after-image of a sparkler held in the hand – here a wall adazzle with golden paint, there an armchair, a little shabby, but coloured a triumphant orange, the old awning suddenly glowing as half-hidden colours slide out from beneath the layers of grime. Out! Out! Out! Anouk and Pantoufle stamped and sang and the faint images seemed to grow brighter – a red stool beside the vinyl counter, a string of bells against the front door. Of course, I know it's only a game. Clamours to comfort a frightened child. There'll have to be work done, hard work, before any of this becomes real. And yet for the moment it is enough to know that the house welcomes us, as we welcome it. Rock salt and bread by the doorstep to placate any resident gods. Sandalwood on our pillow, to sweeten our dreams.
Later Anouk told me Pantoufle wasn't frightened any more, so that was all right. We slept together in our clothes on the floury mattress in the bedroom with all the candles burning, and when we awoke it was morning.
Tarasyk 
Відео Гуртом - фільмокрай
Відео Гуртом - фільмокрай


З нами з: 26.08.09
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 6090

2016-08-30 21:07  
[Captain] написано:
ВИДАНО З ЯКІСНИМ ПЕРЕКЛАДОМ ІНШИМ ВИДАВНИЦТВОМ

Було б доречно додавати ще назву видавництва та рік, щоб знати, що саме шукати.

ssTAss, Sehrg-Gut, враховано
[Captain] 
Попереджень: 1
Попереджень: 1 


З нами з: 18.02.12
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 1545

2016-08-30 22:41  
Обробив решту перекладів Несбьо. Узагалі важко знаходити його російські переклади, адже не можу порівнювати з оригіналом. Ймовірно, деякі переклади виконані з англійської (які я не додав до шапки), але через відсутність та нерозуміння норвезького оригіналу не поспішаю додавати їх. Тож залишив такі переклади на майбутнє (можливо, хтось сам перевірить, було б чудово):
"Привид" пер. Ю. Горбатька, "Син" пер. В. Чайковського, "Леопард" пер. Ю. Григоренка та "Спаситель" пер. Ю. Григоренка.

Tarasyk написано:
Було б доречно додавати ще назву видавництва та рік, щоб знати, що саме шукати.

на жаль, на сторінці немає місця. навіть не знаю.

Tarasyk, а ви не могли б закріпити тему в форумі, щоб не губилася? Кидати цю справу не збираюся. Буду вдячний.
Nikson 
VIP


З нами з: 12.01.10
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 660

2016-08-31 05:34  
http://toloka.to/t68991 Стівен Кінг. Що впало, те пропало - Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
Помилки перекладу

"стовбур автоматичного пістолета"
"- Мухи в'ються і сідають на те, що залишилося від особи містера Халлідея." (англ. Flies are buzzing and lighting on what remains of Mr Halliday's face. )
і ще багато подібного...
[Captain] 
Попереджень: 1
Попереджень: 1 


З нами з: 18.02.12
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 1545

2016-08-31 09:44  
Nikson
Дивний випадок, адже український переклад вийшов раніше за російський. Мабуть, перекладач сам на рос спочатку перекладав. Не впевнений, що додаватиу
Nikson 
VIP


З нами з: 12.01.10
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 660

2016-08-31 11:29  
[Captain]
у фб ще читав ось таке:
"Що впало, те пропало" ("Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля") - є тупим перекладом з російського перекладу (викладений на mreadz com /new/index.php?id=377303). Ще й погано відредагований і погано вичитаний коректором. Купа русизмів, не українська побудова речень і зовсім не кінгівська мова. "Переклав" з "англійської" Віталій Михалюк. Він і з російської перекласти гарно не може...

але підтвердити не можу Happy тож хай буде як буде
[Captain] 
Попереджень: 1
Попереджень: 1 


З нами з: 18.02.12
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 1545

2016-08-31 11:50  
Nikson
пояснюю) російський переклад неофіційний був зроблений з нашого. просто рос фани Кінга не могли чекати на вихід офіційного перекладу, і зробили такий. це не вперше і не востаннє
тобто схожість не через те, що Михалюк переклав з рос, а через те, що той переклад з української
Ярпен 
Оцифрування книг Гуртом
Оцифрування книг Гуртом


З нами з: 09.10.13
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 1640

2016-08-31 16:28  
[Captain] написано:

творити статистику недобросовісних видавництв.
Буду вдячний за допомогу!

Іще, мабуть, до переліку слід додать "переклади" Базилянської ось у цій серії книжок http://toloka.to/t37260 , http://toloka.to/t62238 http://toloka.to/t43879 http://toloka.to/t37259 http://toloka.to/t37257 від видавництва "Ранок" ("Школа").

Осьо тут віднайшов переліки книг у серіях: https://www.livelib.ru/pubseries/219056 https://www.livelib.ru/pubseries/236382
ssTAss 
Модератор музики


З нами з: 05.07.08
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 11103

2016-08-31 16:41  
Ярпен написано:
від видавництва "Ранок"

Ранок (Основа) - це і є кацапська структура і навіщо їм утруднювати себе перекладами з інших мов?
Sehrg-Gut 
Оцифрування книг Гуртом
Оцифрування книг Гуртом


З нами з: 12.10.12
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 748

2016-08-31 17:44  
Ярпен написано:
ось у цій серії книжок http://toloka.to/t37260 , http://toloka.to/t62238 http://toloka.to/t43879 http://toloka.to/t37259 http://toloka.to/t37257 від видавництва "Ранок" ("Школа").

Жахлива серія. "Знак Зорро" (в одній книжці з "Серця трьох") - дослівний переклад з російської.
[Captain] 
Попереджень: 1
Попереджень: 1 


З нами з: 18.02.12
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 1545

2016-08-31 18:05  
Ярпен написано:
"переклади" Базилянської

А ви певні, що це її переклади? у книгах не вказано

Додано через 3 хвилини 3 секунди:

Ярпен
абсолютно всі книжки серії з російської перекладені?
Ярпен 
Оцифрування книг Гуртом
Оцифрування книг Гуртом


З нами з: 09.10.13
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 1640

2016-08-31 19:02  
[Captain] написано:
А ви певні, що це її переклади?

У Золотій серії уже указано:
Цитата:
Переклад: І. Базилянська


Додано через 55 хвилин 28 секунд:

[Captain] написано:
абсолютно всі книжки серії з російської перекладені?

Мабуть. Ті що я передивлявся-порівнював то так. Ось, наприклад, "Таємничий острів" Жюля Верна.
Омельченко
— Ми піднімаємось?
— Ні! Навпаки! Опускаємось!
— Гірше, пане Сайресе! Падаємо!
— О Боже! Скидайте баласт!
— Скинуто останній мішок!
— А тепер піднімаємось?
— Ні!
— Я чую щось схоже на плюскіт хвиль!
— Під гондолою море!
— До нього, здається, не більше п’ятисот футів! Цієї миті виття вітру перекрив гучний голос:
— Скидайте усе важке! Все за борт! Господи, поможе! Ці слова лунали вад безлюдними просторами Тихого океану близько четвертої години пополудні 23 березня 1865 року.
Напевне, й досі усі пам’ятають страшний ураган, який того року під час весняного рівнодення налетів із північного сходу, й атмосферний тиск на барометрі впав до семисот десяти міліметрів. Ураган не вщухав з 18 до 26 березня і завдав величезної шкоди в Америці, Азії та Європі, захопивши зону завширшки в тисячу вісімсот миль, що простягалася до екватора навкоси від тридцять п’ятої північної паралелі до сорокової південної паралелі. Зруйновані міста, викорчувані ліси, злизані велетенськими бурунами будівлі на узбережжях, викинуті на берег кораблі — а таких були сотні, за зведеннями інформаційного бюро «Верітас», — цілі краї, спустошені безліччю смерчів, що нищили все на своєму шляху, тисячі людей, загиблих на суші й поглинутих морською безоднею, — такі були наслідки нещадної люті того грізного урагану. За скоєним лихом він перевершив навіть ті тайфуни, що завдали неймовірної шкоди Гавані та Гваделупі 25 жовтня 1810 року і 28 жовтня 1825 року.
Черторижська

— Ми підіймаємось?
— Ні! Навпаки! Ми спускаємось!
— Гірше того, містере Сайрес! Ми падаємо!
— Викидайте баласт!
— Останній мішок тільки що випорожнили!
— Аеростат підіймається?
— Ні!
— Я чую ніби плюскіт хвиль!
— Під нами море!
— До моря, мабуть, не більш як п'ятсот футів![1]
Тоді в повітрі пролунав могутній голос.
— Викидайте за борт увесь вантаж!.. Увесь!
Ці слова прозвучали над безмежною пустинею Тихого океану близько четвертої години дня 23 березня 1865 року.
сі, очевидно, пам'ятають жахливий ураган, що розпочався в час рівнодення цього року. Барометр упав до семисот десяти міліметрів. Страшний норд-ост дув безперервно від 18 до 26 березня. Він наробив великих спустошень в Америці, Європі та Азії, на території в тисячу вісімсот миль, починаючи з тридцять п'ятої паралелі північної широти до сорокової паралелі південної широти! Зруйновані міста, вирвані з корінням ліси, спустошені повіддю узбережжя, сотні викинутих на берег кораблів, цілі області, зруйновані смерчем, що змітав усе на своєму шляху, тисячі людей, що загинули на землі або потонули в морі, — такі були наслідки несамовитого лютування цього урагану Він перевищував руїнницькою силою ті два урагани, які знищили Гаванну і Гваделупу, перший 25 жовтня 1810 року, другий 26 липня 1825 року.
Базилянська
— Піднімаємося?
— Яке там! Донизу йдемо!
— Гірше, містере Сайрес! Падаємо!
— Боже мій! Баласт за борт!
— Останній мішок скинули!
— Як тепер? Піднімаємося?
— Ні!
— Що це? Начебто хвилі хлюпають?
— Під нами море!
— Зовсім близько, футів п’ятсот. Заглушаючи виття бурі, пролунав владний голос:
— Усе важке за борт!.. Усе кидай! Господи, врятуй нас!
Слова ці пролунали над пустельною широчінню Тихого океану близько четвертої полудні 23 березня 1865 року.
Напевно, усім ще пам’ятна жахлива буря, що розігралася 1865 року, у пору весняного рівнодення, коли з північного сходу налетів ураган і позначка барометра упала до семисот десяти міліметрів. Ураган лютував без перепочинку з 18 до 26 березня і зробив вели чемні спустошення в Америці, у Європі й в Азії, захопивши зону завширшки тисяча вісімсот миль, що простягнулася до екватора навскіс від тридцять п’ятої північної паралелі до сорокової південної паралелі. Зруйновані міста, викорчувані ліси, узбережжя, понищені морськими валами заввишки з гору, викинуті на берег кораблі, що обчислювалися сотнями за зведеннями бюро. Вірите, цілі краї, перетворені на пустелі згубною силою смерчів, які трощили все на своєму шляху, багато тисяч людей, що загинули на суші або поховані у безодні морській, — такі були наслідки цього грізного урагану. Руйнівною силою він перевершив навіть бурі, що завдали жахливих спустошень у Гавані та Гваделупі 25 жовтня 1810 року і 26 липня 1825 року,
кацапський переклад

— Поднимаемся?
— Какое там! Книзу идём!
— Хуже, мистер Сайрес! Падаем!
— Боже мой! Балласт за борт!
— Последний мешок сбросили!
— Как теперь? Поднимаемся?
— Нет!
— Что это? Как будто волны плещут?
— Под нами море!
— Совсем близко, футов пятьсот.
Заглушая вой бури, прозвучал властный голос:
— Всё тяжёлое за борт!.. Всё бросай! Господи, спаси нас!
Слова эти раздались над пустынной ширью Тихого океана около четырёх часов дня 23 марта 1865 года.
Наверно, всем ещё памятна ужасная буря, разыгравшаяся в 1865 году, в пору весеннего равноденствия, когда с северо-востока налетел ураган и барометр упал до семисот десяти миллиметров. Ураган свирепствовал без передышки с 18 по 26 марта и произвёл огромные опустошения в Америке, в Европе и в Азии, захватив зону шириною в тысячу восемьсот миль, протянувшуюся к экватору наискось от тридцать пятой северной параллели до сороковой южной параллели. Разрушенные города, леса, вырванные с корнем, побережья, опустошённые морскими валами величиною с гору, выброшенные на берег корабли, исчислявшиеся сотнями по сводкам бюро Веритас, целые края, превращённые в пустыни губительной силой смерчей, всё сокрушавших на своём пути, многие тысячи людей, погибших на суше или погребённых в пучине морской, — таковы были последствия этого грозного урагана. Разрушительной силой он превзошёл даже бури, принёсшие ужасные опустошения в Гаване и в Гваделупе, 25 октября 1810 года и 26 июля 1825 года.
Із цього уривку також можна зробити висновок, що Базилянська оригінальним текстом не користувалась. У її "перекладі" назва бюро "Верітас" перетворилась у дієслово "вірите".
[Captain] 
Попереджень: 1
Попереджень: 1 


З нами з: 18.02.12
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 1545

2016-08-31 19:58  
Подивився тільки-но переклад Вальтера Скотта "Айвенго" з цієї серії. Там не тільки з рос, а ще й більше абзацу викинуто, і це лише початок книжки)) Я так розумію, всі переклади серії виконала Базилянська. Зараз додам до шапки.
укр
У ТІЙ МАЛЬОВНИЧІЙ МІСЦЕВОСТІ
веселої Англії, що зрошується річкою
Дон, за давніх часів простягалися
великі ліси, які вкривали чималу
частину надзвичайно красивих па-
горбів та долин, розташованих поміж
Шеффілдом та Донкастером. За-
лишки цих величезних лісів дотепер
можна побачити навколо дворянських
замків. За легендою, тут колись жив
казковий уонтлейський дракон; тут
відбувалися запеклі битви під час
міжусобних воєн; тут у сиву давнину
також збиралися ватаги тих відважних
розбійників, подвиги й діяння яких
прославлені в народних піснях та
баладах.
Таке головне місце дії нашої по-
вісті; за часом же описувані в ній
події належать до кінця царювання
Річарда І1
, коли повернення короля
із тривалого полону здавалося бажа-
ною, але вже неможливою подією для
1 Р і ч а р д І Л е в и н е С е р ц е — ан-
глійський король (1189—1199), учасник
Третього хрестового походу. Під час його
правління в Англії тривали феодальні
смути і міжусобна боротьба зневірених підданих, що зазнавали нескінченних утисків з
боку знаті.
Завоювання Англії норманським герцогом Вільгельмом1
значно посилило тиранію феодалів. Чотири покоління не
змогли змішати ворожу кров норманів і англосаксів або при-
мирити спільністю мови та взаємних інтересів ненависні одна
одній народності, з яких одна все ще тішилася перемогою,
а друга потерпала від наслідків своєї поразки. Після битви
під Гастінгсом2
влада цілком перейшла до норманських дво-
рян, що аж ніяк не відзначалися поміркованістю. Майже всі
саксонські принци й саксонська знать були або знищені, або
позбавлені своїх володінь; небагато залишилося й дрібних
саксонських власників, так званих франклінів, за якими
зберігалися землі їхніх предків. Усі монархи норманського
походження віддавали явну перевагу своїм одноплемінникам;
мисливські закони та інші розпорядження, відсутні у більш
м’якому та ліберальному саксонському кодексі законів,
лягли на плечі переможених, збільшуючи тягар і без того
непосильного феодального гніту.
рос
В той живописной местности весёлой Англии, которая орошается рекою Дон, в давние времена простирались обширные леса, покрывавшие большую часть красивейших холмов и долин, лежащих между Шеффилдом и Донкастером. Остатки этих огромных лесов и поныне видны вокруг дворянских замков Уэнтворт, Уорнклиф-парк и близ Ротерхема. По преданию, здесь некогда обитал сказочный уонтлейский дракон; здесь происходили ожесточённые битвы во время междоусобных войн Белой и Алой Розы; и здесь же в старину собирались ватаги тех отважных разбойников, подвиги и деяния которых прославлены в народных песнях.
Таково главное место действия нашей повести, по времени же – описываемые в ней события относятся к концу царствования Ричарда I, когда возвращение короля из долгого плена казалось желанным, но уже невозможным событием отчаявшимся подданным, которые подвергались бесконечным притеснениям знати. Феодалы, получившие непомерную власть в царствование Стефана, но вынужденные подчиняться королевской власти благоразумного Генриха II, теперь снова бесчинствовали, как в прежние времена; пренебрегая слабыми попытками английского государственного совета ограничить их произвол, они укрепляли свои замки, увеличивали число вассалов, принуждали к повиновению и вассальной зависимости всю округу; каждый феодал стремился собрать и возглавить такое войско, которое дало бы ему возможность стать влиятельным лицом в приближающихся государственных потрясениях.
Чрезвычайно непрочным стало в ту пору положение мелкопоместных дворян, или, как их тогда называли, Франклинов, которые, согласно букве и духу английских законов, должны были бы сохранять свою независимость от тирании крупных феодалов. Франклины могли обеспечить себе на некоторое время спокойное существование, если они, как это большей частью и случалось, прибегали к покровительству одного из влиятельных вельмож их округи, или входили в его свиту, или же обязывались по соглашениям о взаимной помощи и защите поддерживать феодала в его военных предприятиях; но в этом случае они должны были жертвовать своей свободой, которая так дорога сердцу каждого истого англичанина, и подвергались опасности оказаться вовлечёнными в любую опрометчивую затею их честолюбивого покровителя. С другой стороны, знатные бароны, располагавшие могущественными и разнообразными средствами притеснения и угнетения, всегда находили предлог для того, чтобы травить, преследовать и довести до полного разорения любого из своих менее сильных соседей, который попытался бы не признать их власти и жить самостоятельно, думая, что его безопасность обеспечена лояльностью и строгим подчинением законам страны.
Завоевание Англии норманским герцогом Вильгельмом значительно усилило тиранию феодалов и углубило страдания низших сословий. Четыре поколения не смогли смешать воедино враждебную кровь норманнов и англосаксов или примирить общностью языка и взаимными интересами ненавистные друг другу народности, из которых одна всё ещё упивалась победой, а другая страдала от последствий своего поражения. После битвы при Гастингсе власть полностью перешла в руки норманских дворян, которые отнюдь не отличались умеренностью. Почти все без исключения саксонские принцы и саксонская знать были либо истреблены, либо лишены своих владений; невелико было и число мелких саксонских собственников, за которыми сохранились земли их отцов. Короли непрестанно стремились законными и противозаконными мерами ослабить ту часть населения, которая испытывала врождённую ненависть к завоевателям. Все монархи норманского происхождения оказывали явное предпочтение своим соплеменникам; охотничьи законы и другие предписания, отсутствовавшие в более мягком и более либеральном саксонском уложении, легли на плечи побеждённых, ещё увеличивая тяжесть и без того непосильного феодального гнёта.
Додано через 24 хвилини 4 секунди:

[Captain] написано:

Видавничий дім «Школа»

УСІ ПЕРЕКЛАДИ СЕРІЇ "БІБЛІОТЕКА ПРИГОД" (+"БІБЛІОТЕКА ПРИГОД. ЗОЛОТА СЕРІЯ") ВИКОНАНІ З РОСІЙСЬКОЇ МОВИ, ПЕРЕКЛАДАЧКА ІННА БАЗИЛЯНСЬКА! Докази

Пішов легким шляхом, і нехай пробачить мені Господь.
Просто вирішив, що немає сенсу кожну книжку окремо додавати, до того ж зважаючи, що там постійно разом із британськими, французькими тощо видавали російських авторів під однією палітуркою, що викликало якийсь дисонанс.
ssTAss 
Модератор музики


З нами з: 05.07.08
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 11103

2016-08-31 20:30  
[Captain] написано:
УСІ ПЕРЕКЛАДИ СЕРІЇ "БІБЛІОТЕКА ПРИГОД" (+"БІБЛІОТЕКА ПРИГОД. ЗОЛОТА СЕРІЯ") ВИКОНАНІ З РОСІЙСЬКОЇ МОВИ, ПЕРЕКЛАДАЧКА ІННА БАЗИЛЯНСЬКА!

я думаю, що таке ж можна написати про Фоліо і Верховеня
всюди, де його прізвище, там переклад з кацапської
Tarasyk 
Відео Гуртом - фільмокрай
Відео Гуртом - фільмокрай


З нами з: 26.08.09
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 6090

2016-09-04 14:10  
http://toloka.to/t41165 Еко У. Празький цвинтар (2011)
Судячи з коментів переклад не з російської, але не якісний.
[Captain] 
Попереджень: 1
Попереджень: 1 


З нами з: 18.02.12
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 1545

2016-09-04 14:39  
Tarasyk
ну це інша справа. до того ж у нас дуже багато перекладів з помилками, до них можна зарахувати половину (чи більше) видань КСД. та що ж робити, добре, що хоча б такі є.

маю цю книжку, там указано, що переклад з італійської. здається, взагалі всі книжки Еко здається в нас з оригіналу перекладені. принаймні я сподіваюся, що це так.
і, до речі, ця ж Юлія Григоренко перекладала інші книжки Еко для Фоліо (окрім тих що Мар'яна Прокопович)
Hentaihunter 
VIP


З нами з: 16.08.08
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 2207

2016-09-04 18:16  
"ТЕРМІНАТОР": http://toloka.to/t51148
ФРЕЙКС Рендалл, ВІШЕР Вільям. Термінатор: Романи. - Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2006. - 400 с.
На відтинькованому мурі, що тягнувся вздовж посрібленої місяцем будівлі обсерваторії, прозирав сяк-так наляпаний фарбою напис «Історія померла». Авторство напису, цілком імовірно, належало завченому студентові, в якого з гумором було зовсім кепсько. Або хтось із банди місцевих підлітків, обходячи територію, вирішив прикрасити мура каламбуром. Щоправда, не виключено, що людина, яка ці слова написала, знала про їх відповідність істині.

Будівлю, увінчану трьома банями, освітлював самотній матовий ліхтар над входом. Ніщо не порушувало тиші. Прилегла до обсерваторії ділянка парку підтримувалася в зразковому стані, а на стоянці машин березневий вітерець, розшарпавши гору паперового мотлоху, прибив клапті пожовклих газет до спотвореного написом муру.

Свого часу обсерваторія була для вчених справжнім вікном до космосу. Проте науковий центр, що надавав фахівцям унікальну можливість спостерігати з височини гірських верховин за ходом космічного годинника, проіснував тут недовго. Робота телескопів ускладнювалася густим павутинням вогнів над простертим долиною містом, а важка хмара смогу та вихлопних газів, ставній з роками непроникною, унеможливлювала спостереження за небесними світилами.
Р. Фрейкс, В.Х. Вишер. Терминатор: Роман. - К.: РПО «Полиграфкнига», 1993. - 432 с.
На оштукатуренной стене, тянувшейся вдоль посеребренного луной здания обсерватории, виднелась кое-как наляпанная краской надпись «История мертва». Авторство надписи принадлежало, вполне возможно, заучившемуся студенту, у которого плохо с юмором. Или один из банды местных чиканос, совершая обход территории, решил украсить стену каламбуром. Правда, не исключено, что человек, написавший эти слова, знал, что они соответствуют истине.

Строение, увенчанное тремя куполами, освещал единственный матовый фонарь над входом. Ничто не нарушало тишины. Участок парка, прилегавший к обсерватории, содержался в образцовом порядке, а на стоянке машин мартовский ветерок, разметав гору бумажного мусора, прибил остатки пожелтевших газет к обезображенной надписью стене.

В свое время обсерватория служила ученым подлинным окном в космос. Однако научный центр, открывавший специалистам уникальную возможность наблюдать с высоты горных вершин за ходом космических часов, просуществовал здесь недолго. Работу телескопов затрудняла густая паутина огней над раскинувшимся в долине городом, а ставшее непроницаемым с годами тяжелое облако смога и выхлопных газов сделало наблюдение за небесными светилами невозможным.
Не виключено, що й інші книги цієї серії так само перекладені не з оригіналу.
[Captain] 
Попереджень: 1
Попереджень: 1 


З нами з: 18.02.12
Востаннє: 20.01.17
Повідомлень: 1545

2016-09-04 19:23  
Hentaihunter
На knugoman указано що це єдиний "переклад" цієї жінки. Дякую за інформацію.
Ваш часовий пояс: GMT + 2 Години

Нова тема   Відповісти Сторінка:  1, 2, 3, 4, 5, 6, 7  наступна